Бойовий медик Іван Куцин: "Інженери, сапери, медики і снайпери – це для росіян пріоритетні цілі, тому що від них залежить дуже багато життів. Вони намагаються нас знищити"
Він із тих, кому довелося побувати на найскладніших напрямках фронту. Тому я не питаю його про втому від війни, а лише про те, що допомагає триматися. Що не дозволяє бойовому медику втратити людяність по відношенню до ворога, бо полоненим теж доводиться надавати медичну допомогу.
А він своєю чергою пояснює мені, що з важкопораненими, яких евакуюєш, обов’язково треба говорити, бо твоя увага до їхнього стану і оперативне реагування – запорука того, що вони будуть живі.
Про те, чому ситуація зараз складніша, ніж була у 2022-ому, наскільки важко стати бойовим медиком цивільному лікарю, які помилки роблять військові, коли зазнають поранення і як зберегти життя бійцю, який потребує негайного переливання крові, в інтерв'ю "Цензор.НЕТ" розповів бойовий медик 1-ої роти оперативного призначення на бронетранспортерах 35-го Сумського полку Національної гвардії України Іван Куцин.
– Іване, для вас, як і для багатьох українців, служба почалася у лютому 2022-го?
– Все почалося, коли я закінчив медичний університет. Як тільки отримав диплом, почав збирати документи, які були потрібні для проходження військової служби. Це було в 2021 році. До того часу я вже 2,5 року відпрацював у Сумській центральній клінічній лікарні №1 в неврологічному відділенні з інсультними ліжками і палатами інтенсивної терапії. Моя спеціалізація – фізичний терапевт, ерготерапевт. Тому займався відновленням, реабілітацією пацієнтів цього відділення.
– Йдеться про строкову службу?
– Так, вирішив тоді для себе, що треба відслужити, щоб жити з чистою совістю і далі працювати в лікарні. Я з дитинства мріяв бути прикордонником, але батьки мене переконували обрати якусь іншу спеціальність - обрав медичну сферу. В 2003 році вступив до Лебединського медичного училища імені Михайла Івановича Ситенка. Закінчив у 2016-ому і пішов одразу на другий курс медичного університету на курс ерготерапії, фізичної терапії і спортивної медицини.
– Але думати про службу не перестали?
– Ні, ці думки мене не полишали. В обласному військкоматі, коли формувались команди, начмед військової частини 3051 запропонував проходити службу там. Ця перспектива мені сподобалась і я погодився. Проходив службу спочатку в 2-й патрульній роті, потім підписав контракт на три роки і став на посаду бойового медика роти оперативного призначення на бронетранспортерах.
– Наскільки складною була трансформація в бойового медика з цивільного?
– Нескладною. Найтяжче – це те, що відбувається зараз. Порівняно з цим, навіть 2022 рік – це була легка прогулянка.
–Нью-Йоркський, Торецький напрямки, як і Покровський, називають наразі найкритичнішими. Ви теж це відчули? Росіяни не знижують своєї активності?
– Так. Ми виконуємо завдання спільно з "Азовом", ми їхні придані сили. Я завжди працюю на кейсеваці з напарником з "Азова", його позивний Данте.
І ви ж розумієте, що проти "Азова" аби кого кидати ворог не буде. Все дійсно дуже інтенсивно, ситуація складна.
Я вчора вийшов, а один з хлопців, які мене змінювали, - позивний Луцик, вночі загинув.
– Ви сказали, що порівняно з нинішніми подіями, 2022-й відчувався легкою прогулянкою. Хоч вам тоді довелося, наскільки я знаю, безпосередньо брати участь в обороні Рубіжного, а щось там відбувалося, ми всі пам’ятаємо. А наступ росіян в лютому 2022-го ви теж зустріли на Луганщині? І чому тоді було легше, ніж зараз?
– Ми виконували завдання по охороні взводних опорних пунктів на Луганщині. Я був на ВОП, який був неподалік Сєверодонецька, біля села Булгаківка.
Зранку мені зателефонували батьки, сказали, що у них на Сумщині йде російська техніка. Я родом з Білопільського району, село поблизу кордону. Їм було чути гул техніки і те, що почали обстрілювати пункт пропуску "Рижівка".
Я набрав командира, розповів про це, по нас виїхала машина. О 8 ранку ми евакуювались з об’єкта, який нам було доручено і почали виконувати бойові завдання спільно зі Збройними силами. Спочатку охороняли бронетехніку, танки, потім забезпечували контрольно-пропускний режим в передмісті Рубіжного, а далі вже безпосередньо брали участь в обороні цього міста. І тримали Рубіжне 69 днів – поки можна було.
Чому було легше? Тоді ворог не використовував так масово ні Мавіки, ні ударні дрони. В кращому разі за добу могло "висіти" кілька дронів. І тоді ще не застосовували скиди.
Росіяни в той період використовували "ЛНРівців" і "ДНРівців" для розвідки боєм. Вони переміщалися групами по 3-4 чоловіки, їхньою задачею було виявлення наших вогневих позицій або спостережних пунктів. Щоб туди навести міномет чи РСЗВ.
Росіяни намагалися зайти на позиції. І якщо вони приймали бій і відкатувались, це означало, що у них нічого не вийшло. Якщо ж не відкатувались, то до них вирушала ще одна група, і таким чином вони просувалися.
При цьому, якщо у них виходило цілими або відносно цілими відкотитись назад, то там ще доводилось воювати зі своїми. Бо у росіян з перших днів були "заградзагони". Якщо у бійців, яких посилали вперед, не вийшло просунутись, окопатись, закріпитись, їх після повернення свої ж, як це вони називали, "обнуляли".
Наймолодшому бійцю російської армії, документи якого потрапили нам до рук, виповнився 21 рік.
– Він загинув чи взяли в полон?
– Там не було можливості брати в полон.
– Часто їм вдавалося вибити наших і закріпитися?
– Про інших не скажу, а ми тоді були на вулиці Теплова – це приватний сектор. І як заїхали туди, так нікуди й не переміщались, тримали оборону доволі непогано. Весь час ми знаходились на одному місті. Вони не могли нас вибити.
– За рахунок чого трималися? Тоді ж ситуація була важка, зокрема й з боєприпасами.
– За рахунок швидкого виявлення противника. Бо у нас на вулиці було декілька двоповерхових домів і на другому поверсі облаштовані спостережні пункти. Та й працювали ми по ворогу розсудливо.
– Що це означає?
– Якщо бачили противника, але він був не в нашому секторі, і це нам заважало точно вразити його декількома пострілами, то передавали інформацію на інший спостережний пункт по ходу руху противника, щоб вони взяли це до уваги і відпрацювали. Ми працювали, коли були впевнені, що можемо вразити противника. І просто так ми не "палили" позицію, щоб не виявити себе.
– Тобто, ви тоді були не скільки медиком, скільки бійцем, який воює на рівні з іншими?
– Посада бойового медика нічим не відрізняється від звичайного піхотинця. Ти виконуєш ті самі функції. Просто в тебе ще є додатково медичний рюкзак. Бойовий медик безпосередньо зі своїм особовим складом і за потреби надає бійцям медичну допомогу. Евакуює, якщо це потрібно. Все на розсуд командира роти.
– А як тоді було з транспортом? На чому пересувалися?
– Як тільки ми заїхали на цю вулицю, вийшов цивільний, який виніс нам ключі від свого автомобіля. По факту це був кейсевак, але на ньому вивозились і трьохсоті і двохсоті, а також підвозились БК і продукти. Бо якщо заїжджав БТР, то по ньому росіяни "відпрацювали".
– Це був місцевий житель?
– Так. Його евакуювали вже тоді, коли ворог просунувся вперед. Вони просувалися за рахунок знищення усієї інфраструктури, рівняючи все з землею. Бо нам ніде було закріплятися, щоб тримати їх.
– Вони застосовують усе, що під руками.
– Це точно. Тоді стріляли по приватному сектору навіть ракетами для розмінування.
– Висока інтенсивність обстрілів була?
– Я б сказав, що вони відпрацьовували як нібито це їхній робочий день. Десь близько шостої ранку починалися їхні штурмові дії. Хоч порівняючи з теперішніми, то були не штурми, а щось на кшталт "випадково зайшов". В обід обстріли припинялися, а коли знову поновлювалися, то були десь до шостої вечора. А далі – так би мовити перерва до ранку і відносна тиша.
– А зараз як? Все відбувається інтенсивніше і набагато важчі бої?
– Зараз я виконую завдання на кейсеваці, на тих напрямках, про які ми говорили, До цього виконував на сортувальному пункті в Серебрянському лісі. Це медичний пункт, який забезпечував первинну медичну допомогу пораненим.
Зараз на наших позиціях ще сортувального пункту немає, ми виїжджаємо на точки евакуації, які знаходяться біля позицій або спостережних пунктів, і куди евакуюються бійці залежно від характеру поранень, тобто, "червоні", "жовті", "зелені". "Зелені" - це коли отримано баротравми, простими словами контузії. Такі бійці чекають ротації, або підвозу продуктів, БК, які бувають кожного вечора. Якщо ж треба негайно везти людину до лікарні, бо йдеться про уламкові, кульові та інші поранення, а також про масивну кровотечу, яку важко зупинити, тоді одразу ми виїжджаємо і забираємо пораненого.
– Їх виносять - вивозять до якогось більш-менш безпечного місця чи звідки ви їх забираєте?
– Там немає безпечних місць. Артилерія працює на відстані до 15 кілометрів. А ми знаходимось від противника на відстані 700-900 метрів.
– Буває, що не можете під’їхати і доводиться йти пішки, щоб забрати поранених?
– Такого, слава Богу, поки що не було, бо ми працюємо по сіряку. Або рано вранці або ближче до ночі. Це теж не дуже безпечно. Я вам вже говорив, що мій колега під час евакуації пораненого потрапив під мінометний обстріл. Біля нього був прильот 120-ої міни і він загинув на місці.
– Ви не потрапляли під обстріли, коли вивозили поранених?
– Було, що коли вже завантажились і виїжджали, вони кілька робили пристрілочних пострілів. Та оскільки вони були десь за 70-100 метрів і нас закривала посадка, це врятувало. Хоча біля нас осколки падали, але не в тій кількості, скільки їх могло би бути, якби не та посадка.
Обстріли там постійно. Коли, наприклад, забираєш загиблих, використовуєш прилад нічного бачення або ліхтарик. А як тільки вони побачили, що під’їхала машина, вони відразу починають наводитись і відпрацьовувати.
– На машині є якісь відмітки, що це медики?
– У нас немає, але якби й були, це не рятує. Інженери, сапери, медики і снайпери – це для росіян пріоритетні цілі, тому що від них залежить дуже багато життів. Вони намагаються нас знищити.
Коли ми під’їжджаємо на точки евакуації у нас є близько трьох хвилин, поки вони не наведуть міномет і не пролунає перший постріл. Треба вкластися в ці хвилини, тоді є ймовірність, що не зачеплять. Але ж то вже як пощастить…
– Часто бувають поранення в область обличчя, голови? Щелепно-лицеві хірурги розповідали мені, що в цій війні – це досить поширені бойові травми.
– Коли ми виходили з Серебрянського лісу, моєму побратиму ворог поцілив у мушку автомата. Куля розлетілася і посікло щоки та вуха. Слава Богу, очі лишились цілі. Лель-ледь під шкіру залізли частинки металу.
Було й пряме попадання в область голови з міномету "Василька-83". Цей боєць, на жаль, загинув на місті.
Були й масивні травми, коли є показання до ампутації. Ми якось забирали хлопців з суміжної 53-ої бригади, коли по нас відпрацьовував міномет. В одного з них передпліччя фактично не було, в другого з гомілковостопним суглобом теж усе погано було. Але ми їх вивезли і люди залишились живі.
– Коли везете таких важких, говорите з ними? Чи краще в таких випадках мовчати?
– Треба говорити. Якщо ти тримаєш з пораненим голосовий контакт, ти розумієш, як змінюється його стан. Коли в нього порушується мова чи сповільнюється, це означає, що він починає втрачати свідомість. Також треба контролювати турнікети, які були накладені. За необхідності перенакладати турнікет або ж у випадку легкого поранення зробити конверсію, застосувати гемостатик, затампонувати рану.
Зазвичай у нас тяжкі поранені, тому ми їх передаємо на медевак.
До речі, дуже добре, що у "Азова" увесь особовий склад відмінно знає медицину. Я дуже був вражений їхніми знаннями. Насправді мені було чого повчитися у них.
У них командування прискіпливо ставиться до занять по медицині. Тому що це і самодопомога, і взаємодопомога. Я вважаю, що це дуже велика заслуга командування, що воно цьому приділяє таку увагу, заняття не проводяться заради галочки. Бійці знають, як надати допомогу, як контролювати, які методики можна застосовувати. Наприклад, чи доцільне застосування турнікета чи можна обійтися тиснучою пов’язкою. Це дуже добре, коли люди мають знання і вміють ними користуватися.
– Неодноразово чула, що через неправильно накладений турнікет можна втратити кінцівку. А які найпоширеніші помилки роблять військові, які зазнали поранення?
– Неправильно накладений турнікет. І ще одна окрема проблема – китайський турнікет. Який по факту турнікет, а по своїх функціях – це річ, яка вбиває, а не рятує. З нього витягується стропа або вороток гнеться або ламається, і він не виконує свої функції.
– Тобто неможливо притиснути, як це треба, правильно я зрозуміла?
– Стропа, яка повинна підтягувати, закінчилася, а тягнути ще треба.
– І що відбувається?
– Людина фактично "витікає".
– Ви вже не можете допомогти, коли приїжджаєте, бо людина втратила багато крові?
– Слава Богу, таких випадків не було, але проблемні ситуації з турнікетами бачили.
У нас на сортувальному пункті в Серебрянському лісі був підігрівач, холодильник для крові з еритроцитарною масою, і ми виконували переливання крові.
На медеваку теж є. Хлопцю з пораненням передпліччя, про якого я вам розповідав, почали одразу робити переливання крові, і завдяки цьому його довезли до шпиталю.
Тому що при перезавантаженні з броні на медевак, він починав непритомніти.
– Коли непритомніє, що це означає?
– Геморагічний шок через масивну втрату крові.
– Спілкуючись із правоохоронцями, чула від них, що з поля бою можуть привозити тіла по частинах і це ускладнює подальшу ідентифікацію. Вам теж доводиться збирати тіла так?
– Поки такого не було. Але один з поранених, якого ми евакуйовували, розповідав, що ворог застосував по їхньому бліндажу 14 FPV-дронів, щоб їх вибити звідти. Вони зовсім не шкодують такі дрони і можуть використати дрон навіть проти одного піхотинця. Тобто, не групу вразити осколками, а вбити одну людину. Тому суто теоретично може бути таке, що доведеться колись збирати фрагменти тіла, якщо буде пряме влучання дрона.
– Саме масове застосування дронів робить війну на цьому етапі важчою?
– Дрони зараз літають просто, як мухи. Над позицією може "висіти" три-чотири дрони. Один улетів, другий йому на заміну прилетів. Вони постійно все моніторять.
– Тактика ворога постійно змінюється, як мені розповідають в інтерв'ю хлопці.
– Противник теж вчиться, не втрачає час. До цього ми були на Покровському напрямку - це жесть, тому що там не було укріпрайонів, за які б можна було триматися і про які так багато говорять в медіа.
– Іване, наскільки важко бойовому медику морально триматися на третьому році повномасштабної війни?
– Та якось пристосовуєшся і робиш свою роботу – рятуєш життя хлопців. Хоч фізично виснажуєшся. Відпочити нормально ти не можеш, бо біля твоєї точки очікування або робота нашої артилерії, або "приходи" від роботи артилерії противника. Лупити можуть і безпосередньо по тобі, якщо вони побачили позицію, де ти перебуваєш, або по позиції арти, яка стоїть там біля тебе.
– Можете згадати найжахливіші умови, в яких довелося надавати допомогу чи евакуйовувати людей?
– Був один дуже насичений ранок у 2022 році, коли під селом Варварівкою ми висунулись, щоб зустріти ворога. Здавалося, що це останні наші години.
– Чому?
– Ворог по нас працював близько двох годин без перерви – летіло все. У нас не було можливості піднятися із своїх "льожок", які викопали за ніч. Але ми вийшли без втрат. Два мої побратими були поранені і одразу ж евакуйовані. В одного були поранення в ногу і шию, а іншому пробило легеню. Його одразу евакуювали. Я тоді був на іншому краю посадки, тому евакуйовували розвідки – суміжники. Зараз з ним вже все добре, виконує бойові завдання.
– Іване, а у вас є якісь власні страхи щодо поранень?
– Не хочеться про це думати. Єдине точно знаю – не хочеться бути тягарем для рідних. Краще двісті, ніж тяжкий триста.
Дай Бог, все буде добре.
– Спілкуючись із хлопцями після важких поранень, чітко усвідомила, що, по-перше, рідні готові робити що завгодно, аби людина жила далі. По-друге, бійці, яких внаслідок поранень паралізувало, можуть піднятися. Так, це дуже складно, але подібні випадки є. Тому не завжди все втрачено, варто поборотися. Але щиро бажаю, щоб усе дійсно було добре. У вас були випадки, коли здавалося, що хтось відвів біду?
– Нещодавно була ситуація, що осколки навколо мене лягли, а я залишився цілий. І в 2022-ому, коли ФПГ пролетіло над вікном, мене контузило, але живий, хіба що кілька подряпин від скла. І в тому ж році, коли я виходив з двору, був обстріл з мінометів.
А мені треба було сходити по акумулятор для радіостанції за дві вулиці від того місця. Пішов, бо вони нібито затихли. Але щойно я вийшов з двору, лягла поруч 82 міна. Осколки тоді мені тільки шкіру пробили, прикипіли до моєї термухи.
– Плануєте після війни повернутися в цивільну медицину?
– Так, я написав заяву про збереження робочого місця. Хотів допомагати людям і це було б як мінімум корисно. Тому що після завершення цієї війни потреба в реабілітологах буде колосальна.
Коли я працював у лікарні, мій перший пацієнт був з новоутворенням поперекового відділу хребта. Він був прооперований, але функції нижніх кінцівок були практично втрачені.
Я з ним займався 1,5 місяця і він спочатку почав знову стояти на ногах, а потім ходити з підтримкою, з паличкою, а потім і без підтримки, і без палички. Тоді я для себе зрозумів, що недарма витратив ці роки, що навчався.
– Росіян під час війни доводилось рятувати?
– Так. Одного з них хлопці в полон взяли на Покровському напрямку. Росіянин Вова (посміхається,-авт). Може, ви бачили відео у Олександра Ярмака? Цей росіянин читав його реп "Серце пацана".
Був ще один, але він був фігурою більш важливою і в нього були не критичні поранення. Тому передали його відповідним органам.
– Немає відчуття, що не хочеться рятувати таких?
– Ні, в мене немає такого, що це ворог і я не буду йому надавати медичну допомогу. Якщо він її потребує, то я її надаватиму. А те, що він сюди загалом пішов – це його або малоумство, або недоумство. Якщо він не розуміє, що робить на території іншої держави зі зброєю, вбиває людей, руйнує інфраструктуру…
– Нас, звісно, відрізняє від росіян наша людяність і повага до прав людини, міжнародних конвенцій, але ж по суті вони прийшли, щоб нас знищити…
– Я родом із Білопільського району. Наше село трохи більше, ніж за кілометр від державного кордону. Зараз воно повністю зруйноване КАБАми. Немає жодного цілого будинку, все розбито.
Коли я був малий, росіяни завжди перед Пасхою приїжджали в Білопілля, спілкувались з місцевими. Так само ми їздили до них заправляти автомобілі бензином, газом. Тоді вони, так само як і ми розмовляли на суржику. А зараз – це "великий руський народ", який ненавидить до глибини душі українців. Чому так сталося, я не розумію. І я таку відразу до росіян відчував у 2022 році, що мені не хотілося їх при можливості залишати живими. Бо те, що вони робили і роблять – це щось за межею. Ви ж певно бачили в новинах, що мама пілота, який завдав удари по цьому місту, живе саме в Харкові.
– Те, що вони роблять – це таке дикунство, що пояснити його якимись мотивами я для себе не можу.
– Я вважаю, що вони йдуть воювати заради грошей. Нещодавно читав, що в Московській і Ленінградській областях при підписанні контракту вони отримують разово близько двох мільйонів. Таким чином, там мотивують населення вступати до лав російської армії. Хоча у цього населення є дуже багато можливостей заробити. Скільки у них тих самих нафтових вишок в Заполяр'ї, куди на вахти можна їздити, щоб заробити гроші, не ризикуючи своїм життям. Але вони ліниві і не хочуть працювати.
– Думають, що вбивати – це легше?
– Певно, що так.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
