Останнє інтерв’ю мера Олександра Цебрія

Автор: Юрій Бутусов

Це відео записане у день загибелі українського героя Олександра Цебрія, мера міста Умань (2015-2020), командира взводу 58 мотопіхотної бригади. У розмові з головредом Цензор.НЕТ Юрієм Бутусовим Олександр Цебрій розповів про нелегкі воєнні будні, конфлікт з владою, коли був на посаді мера, і брудну інформаційну кампанію, яку вів проти нього нардеп Антон Яценко.

24 липня 2024 року. 00:33. До штурму 18 год. 27 хв.

- Скажу чесно, щоб волонтери не допомагали, я взагалі не знаю, що б ці ЗСУ робили. Не мені тобі говорити. Люди допомагають, і навіть в очі не знаю, хто вони такі. Телефонують: може, вам те, може, вам те. Те треба, те треба. В соцмережах побачили, наприклад, про вогнегасники. Пів України вогнегасники попередавали. Пороздавали по всіх позиціях. У всіх вже є, все нормально. З хлопцями порозвозили, краса. Так, усі дітки передають малюночки. Усі з України. Кожен під броніком має малюночок. По-любому. Дитячий.

24 липня 2024 року. 12:48. До штурму 6 год. 12 хв.

Те, що в Україні почалася війна, це було питання часу. Вона мала бути. Мало бути два варіанти. Або, як на мою точку зору, була б війна, і Україна стала б губернією тої самої Росії, або ми здали б наші інтереси України, так, як це, в принципі, відбувалося.

(Розмова по рації)

Тому сталося так. Я думаю, що ніхто не розраховував, що піднімуться так українці, прості, звичайні, візьмуть зброю і скажуть: "Ні, так не будемо. Ми не будемо губернією Росії". Україна тримається не завдяки полководцям, політикам, президентам, мерам, губернаторам. Ні. Ми завдячуємо простим піхотинцям, такими, як я тут. Ось, як ми, хлопці. Ніякі суперстратегічні стратеги, воєначальники не зроблять нічого, коли нема простої піхоти, яка закопалася, буде сидіти. Як було на початку війни легко просрати територію, як зараз важко. Мені зараз треба вести моїх хлопців вперед, щоб відбити 100 метрів території. Дуже дорого. Дуже дорого.

- Ти врятував життя побратима. Це також дуже важливий подвиг. Розкажи, будь ласка, як це сталося, які ти висновки для себе зробив.

- Це не подвиг, це звичайна справа, якою тут займаюся не тільки я. Коли такий трапляється випадок, ми всі стараємося забрати свого побратима з поля бою. Тут ніякого подвигу нема. Ми вийшли втрьох, розвідник, я і сапер. Ми прокладали шлях до тої позиції, про яку я говорю, бо там все було заміновано, і мій побратим, Руслан, йшов, він розмінував шлях, потім зайшли на позицію, він обійшов повністю всю позицію, знайшов декілька протипіхотних мін, МОН-90, якщо я не помиляюся. Він їх розмінував, і він став на щось, що його підірвало. Це було за 500 метрів від нашої нульової позиції. Був світанок, був туман, перестали летіти наші дрони. Вони сказали: "Мер, ти сам, там немає наших очей, будь уважним, ми тобі не допоможемо". Вони мене не бачили, тому що густий-густий туман, вони б мені не допомогли. І був гуркіт ворожої техніки, він наближався, в тумані таке враження, що отут за 20 метрів вийде ця ворожа техніка, і тому треба було поспішати. Я віддав свій автомат і автомат свого товариша розвіднику, і тягнув його цих 500 метрів. Богу дякувати, що він був притомний, він якось там помагав ногою відштовхуватись, але від підриву земля побила йому очі, він нічого не бачив. Він тільки казав: "Саня, Саня, ми вже дійшли, Саня, ми на стежці?" - яку він розмінував. Але ми були далеко не на стежці, до стежки було ще далеко, ми були на мінному полі. Це надзвичайно важко. Хто витягував з поля бою пораненого побратима, розуміє, про що я говорю. Це надзвичайно важко. Нічого важчого в житті я не робив.

- Що у тебе на РПС? Розкажи нам, будь ласка, як збирається піхота на штурм?

- Це РПС. На ньому в мене чотири магазини, сумка, скиди відпрацьованих магазинів, дві гранати, аптечка. У мене є ноші завжди з собою, на всякий випадок, бо декілька разів було таке, що пораненого побратима не було, як витягнути з поля боя, тому витягували підручними засобами. Я витягнув навіть побратима після підриву, просто руками по мінному полю. Тому завжди тепер ношу з собою ноші, щоб вони в мене були. Є така сумка, в якій є всякі речі, наприклад, батарейки для приладу нічного бачення, якийсь батончик, ще якісь речі, це в мене із собою є. На броніку в мене також рація, магазини. Магазини в мене кулеметні, я зазвичай беру більші, щоб більшим був запас.

- На 45 патронів з РПК ти береш?

- Так. Рація, таке, рукавички, які постійно гублю - вже десяток залишився на полі бою.

- Що в тебе позаду? Дозволь я потримаю…

- Дивись, не підірвись... Рюкзак, вода, РЕБка.

- Рюкзак-РЕБ, ого.

- Тут в мене запас води, тут в мене РЕБка.

- Друже, скільки це важить?

- Я думаю, скільки, скільки я.

- Ти качаєш спину тут постійно?

- Ага, і не тільки, і коліна. Переважно я качаю коліна, колінні суглоби.

- Друже, це реально дуже важко. Командир піхотного взводу нав'ючений просто під зав’язку. Ну, я не знаю, скільки на тобі. Ти зважуєш це взагалі?

- Ні, я не зважую, не знаю, не буду брехати, скільки воно важить. Скажу, що це важить дуже багато. Хто хоче стати мером, запрошую із задоволенням дам поносити. Стати мером, без виборів, без нічого.

І шолом з активними навушниками. Не так часто їх використовую, ну добре, що воно є.

І автомат. Автомат в мене, до речі, трохи тюнінгований. Це цілевказівник, який працює як у режимі денному, так і нічному. Інфрачервоний дає промінь, точку, і прилад нічного бачення, тільки я його бачу. Наводиш на ціль, не потрібно цілитися, одразу відкриваєш вогонь. Є каліматор. Ну так і працюю.

- Такий вигляд, друзі, має командир піхотного зводу, 2-й стрілецький батальйон, 58-ма піхотна бригада. Позивний Мер. Друже, а скажи нам, для розуміння, тобі скільки років?

- П'ятдесят.

- П'ятдесят років, піхотинець тягає на собі… Це треба бути спортсменом, реально. І дуже вольовою людиною, яка для нашої перемоги робить усе. Це вражає справді, друже, дякую тобі.

- Прорвемось!

- Ти скільки років був на посаді мера Умані?

- Мером Умані був шість з половиною років. Сталося так, це знала вся Україна, непрості в мене відносини з владою були. Я завжди відстоюю інтереси своєї громади. Був такий період, коли була пандемія коронавірусу і ми не проводили публічних заходів. Більше того, я ухвалив рішення поставити блокпости, щоб ніхто не в'їжджав на територію міста, тому що перші померлі в Черкаській області були саме в місті Умані. Ми проводили онлайн наш Великдень. Потім підійшов єврейський Рош га-шана. Я терпимо ставлюся до всіх релігій, національностей, щиро поважаю всіх, але це було вкрай небезпечно, бо Ізраїль був у червоній зоні. До мене зверталися депутати Кнесету, міністр охорони здоров'я: "Олександре, зробіть все можливе, щоб люди, наші паломники, не приїздили до вас, тому що вони прийдуть з нашим вірусом, візьмуть вашого вірусу, а він мутує потім до нас, і потім ми з тим не справимося". Я це абсолютно розумів. Тому зробив соцопитування. 96% уманців сказали - ми категорично проти. Я думку уманців виніс спочатку на рівень обладміністрації з губернатором, потім на ТЕП ТНС, мене там не почули. Я там, м'яко кажучи, висловив свою думку, що це неправильно. І під Офісом Президента я дві доби, діючий мер, я там був і сказав, що поки я не зустрінуся з людьми, які не приймуть рішення, не закриють Україну, я звідси не піду.

Було ухвалено рішення, я взагалі упертий такий хлопчина, ну вже дядько, я дотис це питання, закрили Україну на місяць. Рош га-шана минув, масового заїзду не було. Я вважаю, що це врятувало життя не тільки уманців, а загалом більшої частини українці і паломників-хасидів. Мені чітко сказали, що ти мером більше не будеш.

- Де сказали?

- В Офісі Президента. Сказали: ти мером більше не будеш. Я сказав: ви знаєте, мені, в принципі, начхати на це, буду я мером чи не буду, головне, щоб я був людиною і прямо дивився в очі своїм уманчанам, які мене обрали на цю посаду. Віддячили мені за це. На виборах міського голови зареєстрували двох клонів, Цебріїв Олександрів Володимировичів, які стали Цебріями за місяць чи за два до виборів. Мене не зареєстрували, не зареєстрували дві мої партії. Найперше це зробила таке рішення наша ТВК, яка була місцева, яка була куплена. Виборча комісія проголосувала о першій годині ночі, зібралися крадькома на сходах нашого ТВК, проголосували підняттям рук, хтось там утримався і вони ухвалили таке рішення - не реєструвати.

- Це абсолютне порушення закону, Конституції взагалі. Ніхто не може обмежити твої права.

- Юрію, у нас в державі все робиться за законом, немає в тебе зауважень?

- Просто скажи мені, будь ласка, ти пам'ятаєш прізвища цих членів виборчої комісії, які незаконно не дозволили тобі, діючому меру, взяти участь у виборах?

- Ой, це можна підняти. Я звертався в міністерство, в поліцію, я звертався у всі служби, в Службу безпеки, куди тільки я не звертався. Але колегіальний орган, вони купили всі квоти. Всі квоти політичних сил, які на той час були в парламенті, продали свої квоти. Продали свої квоти нещастивцям, які скористувалися цим і не зареєстрували діючого міського голову Цебрія Олександра, а зареєстрували клонів. Потім, коли піднялася хвиля по всій Україні, мене все ж таки зареєстрували, але не зареєстрували мої політичні сили, які мене підтримували, - і сфальсифікували вибори. Ну, сталося так, мені віддячили за мою принциповість,  я вважаю, на період ковіду…

- Просто неймовірна історія. Дуже цікаво, а де зараз ці члени територіальної виборчої комісії, як вони захищають Батьківщину, як вони захищають Умань, як проявляють себе на війні?

- Оце дуже мені цікаво також. Було б цікаво, узнати, де з них хто. Чи, можливо, вони десь у сусідній посадці, також там риють окопи, відбивають ворожі штурми?

- А розкажи, друже, чому ти в гірських берцях?

- Це взуття дуже зручне. Я взагалі минулого року планував штурманути Еверест. Я готувався до цього. Піднімався на Арарат, на Казбек, обходив Карпати і проводив відповідні тренування. Займався кожен божий день. Я марив. Марив цим, марив Еверестом. Але війна внесла свої корективи в життя не тільки моє, всіх. Тому зараз у цьому зручному взутті я штурмую не Еверест, а посадки.

Командир кулеметного взводу. Це круто, дуже круто бути кулеметником. Але скажу чесно, що відчуваю, що можу більше, тому підібрав хлопців, зробили штурмову групу. І зараз виконуємо певну роботу в зоні відповідальності нашого батальйону.

(Розмова військових)

Як взяли в полон бурята

- Побратим Вітя Катасонов. Він також кулеметник. Була навала на нашу позицію, я його міняв. Він з браунінга, випустивши 5 коробів, якщо я не помиляюся, розтрощив дві мотолиги, збив приціли в танка і зупинив атаку ворога. Я його замінив, зайшов після нього. В рацію прозвучало, що там на ворожій території є ще ворог, чи можете організувати його полон. Я сказав, що зараз візьмемо в полон. Хто піде зі мною? Два побратими відмовились, третій каже: я піду з тобою, я його не бачив в очі. Відбитий наглухо пацанюра, звати Льоха. Ми пішли полонили цього бурята, йому 50 років. Він неймовірно смердів, це я можу сказати. Запах такий специфічний, це навіть передати не можна. Звати його Олексій, він засуджений за вбивство, 15 років йому дали. Він відсидів рік, забрали його. Це "Шторм" якийсь, не знаю, я забрав у нього документи, забрав у нього телефон. Потім прийшли наші хлопці вже з дальніх позицій, забрали його, я його передав і все. От за це мене приставили до нагороди, я отримав Орден за мужність.

На наступний день була також знову атака ворога, на нас скидали скиди, мене нас травили газами, ворог застосовує такі ці бойові гази.

- З дронів скидають, так?

- З дронів скидають, так. Ситуація яка: вони скидають, спочатку газ, якщо ти в укритті, де ти є, люди вибігають на відкрите, потім скидають гранату і дрони працюють у парі. Ми відбили спочатку атаку, потім скиди, після цих скидів закінчилась моя зміна, я пішов у нору відпочити, тільки закрив очі - виявляється, можна спати навіть під мінометними обстрілами, під штурмами, під атаками, коли організм просто каже, що тобі вже пора. І я прокинувся від того, що я задихаюся. Скинули цей скид, газ, він без звуку падає, просто падає, граната - пластмасова капсула і розтікається газ. Газ дуже важкий, він затікає в кожну шпарину і людина задихається. В тебе сльози з очей, в тебе спазмує дихання, в тебе неймовірно пече все тіло. Це лютий рок-н-рол. Треба шапку мочити, щоб були протигази, але була зима, вода в пляшці замерзла, і не можна було замочити цей підшоломник. Я його взяв, зрозумів, що я вискочу - зараз кинуть гранату, тому я забіг під укриття. Добре, що був зустрічний вітер, і винесло цей газ. І тоді мене контузило в тому бою.

(Розмова військових)

- Всі люди, які є тут, в них є свої плани, свої мрії, хтось їх чекає. Для когось вони найдорожчі у світі. У мене багато побратимів, яких, на превеликий жаль, зараз немає серед живих. Взяти хоча б побратима із позивним Таксист. У нього були плани купити собі після війни елітний автомобіль і перевозити VIP-пасажирів у Києві. Але прилетіла міна - і Таксиста, і Психа більше немає з нами поруч. Таких людей багато. Ми повинні пам'ятати про них і робити все для того, щоб як мінімум їхні родини, їхні діти розуміли, що їхні рідні загинули не просто так.

Мені не подобаються ті процеси, які сьогодні відбуваються в нашій державі. Не подобаються мені ті дії, які є на рівні Міністерства оборони. Я говорю про закупівлі, про забезпечення, про все решта. Якби ті самі депутати Верховної Ради не займалися тим, що вони тільки крадуть, пиляють бюджет і нищать країну, я переконаний, ми вже були б на кордонах 91-го року. Якби спочатку повномасштабного вторгнення вся країна, так, як було перші два місяці, була єдина, і ті самі депутати, можновладці, ті, хто сидів на потоках, займалися роботою на перемогу, війна вже б закінчилась, ми б були б вже на кордонах, сто відсотків, я в цьому переконаний.

- Розкажи, що це за історія, коли в інтернеті почали писати, ніби ти не воюєш, а десь в тилу сидиш. Якось дико було читати, і те, що писали, і твою відповідь з фронту. Що це таке було?

(Вставка відео відповіді Мера на закиди в інтернеті)

- Один політичний лузер, депутат Верховної Ради, махінатор, кнопкодав, тендерний мафіозі, який має безпосередній стосунок до округу в місті Умані.

– Антон Яценко?

- Ну, я цього не говорив, бо за руку не ловив, але…

– Ну, то всі ж його знають, депутат Партії регіонів відомий.

- Є всі підставили вважати, що це він. Підговорив декількох людей, які колись мали стосунок до Збройних сил, які почали розганяти в мережі фейки, що, виявляється, Цебрій не воює, а зі знімальною групою їздить у Чернігові чи де там. Мене це спочатку тішило, але потім почали люди задавати питання в соцмережах. І мене коробить, тому що мені хлопці мої кажуть, слухай, Володимирович, а ми воюємо, а ми бігаємо, а ми тут вмираємо, а якась паскуда і нечисть буде про тебе так говорити. Хлопці хотіли поїхати під Верховну Раду, просто поговорити, смикнути за комірець і спитати: "Слухай, друже, а що ти собі дозволяєш? Мало того, що ти, підлота, було в Партії регіонів, що ти голосувало за закони 16 січня, що ти зробив разом зі своєю політичною силою…"

Усі, хто були причетні до Партії регіонів, як на мене, і до інших проросійських політичних сил, зробили все можливе, щоб ця війна була на території країни. А ми зараз воюємо, віддаємо життя кращих людей, здоров'я для того, щоб відвоювати країну. Тому відповідь моя була однозначною, ми з хлопцями сказали все те, що мали сказати, ніхто нічого не придумував, а реальні події.

Так що така історія. Як я ставлюся до Антона Яценка? Та я до нього не ставлюся. Я б поважав, як мінімум, якби він був зараз поруч тут зі мною, за декілька сот метрів до ворожої території. Якби він подавав мені набої до кулемета, коли я й мої побратими відбивали атаки ворога. Коли він пішов би зі мною на ворожу територію, взяв би того полоненого бурята. Якби він разом зі мною навпочіпки, за сто метрів перед ворожою позицією, відкопував нашого загиблого воїна, який загинув, боронячи країну. І саме через те, що потвори з Партії регіонів зробили все для того, щоб війна була на території.

Тому як я можу ставитись до таких людей? Я їх, як мінімум, зневажаю. Я вважаю, що це минуле нашої країни. Це далеке минуле нашої країни. Я вважаю, що Партія регіонів, всі члени цієї партії – це ганьба України. Тому що це був російський проєкт, направлений на те, щоб закінчити з незалежною Україною, але не вийшло. Тому що є такі люди, як Пашка, є такі люди, як Саня, є такі люди, як Вася, Коля, Петя, я, Юра ось, хто не дадуть всякій нечисті топтатися по моїй країні. І ще. Я зроблю все для того, щоб надалі мати змогу відвідувати могилу свого батька на території нашого міста. І ніякий ворог, ніякі внутрішні колаборанти, зрадники, продажна нечисть не зробить так, щоб мені це заборонити. Тому зараз ми тут за це.

Багато було таких подій, які заставляли молитися. Саме така не те, що страшна ситуація, але можна сказати, що адреналіну я хапанув. Це було, коли ми вийшли з нашого нуля, було прийнято рішення в сірій зоні, 500 метрів від нашої нульової позиції, викопати позицію. Вона була в сірій зоні, вона десятки разів переходила з рук в руки. Якби ми її там штурмували, скільки б людей туди не зайшло, вони б там всі полягли, бо там не було за що зачепитися. Тому, вивчивши ситуацію, прийняли рішення ночами ходити і потайки від ворога копати цю позицію. Ми заходили, починали працювати. Саме там, на цій позиції, на розмінуванні підірвався мій побратим Капоне, якого я потім тягнув через мінне поле. Слава Богу, він живий, здоровий.

На тій позиції, коли ми зайшли, одного разу було таке, що там був танк, я заліз робити певні дії під танк. Там було дуже тісно, низький кліренс. Я був без зброї, попередивши декого своїх побратимів, що я буду там, під тим танком, залишаю зброю, контролюйте, будь ласка. Я заліз з боку ворога, це безпосередня близькість від ворога. І коли я був під танком, я туди ледве просунувся, зняв шолом, я почув, що в рацію кричать: "Підари, підари" - я виліз і зрозумів, що на позиції я один. Один із моїх побратимів піддався паніці, крикнув, і всі решта побігли за ним, побігли по мінному полю. Мені було, м'яко кажучи, трохи страшно, бо я залишився на ворожій території сам, і я очікував, що з-за танка хтось вискочить, або стрельне, або прикладом дасть у скроню. І саме, що мене більше злякало, це полон. Я також за ними побіг, вийшов в радєйку, кажу: Де ви є, ви чого ви - Там є ворог, ворог, ворог. Ми прибігли 500 метрів на нашу територію, на нашу нульову позицію. Я задав питання, а чого? Ну, видно було, що люди перелякані, не буду переповідати весь діалог, але кажу: Треба повернутися, робити роботу, бо ми там робили цю роботу, так би мовити, не афішуючи перед ворогом. Треба повернутися. Відмовились всі, я пішов туди сам. Я був шокований, що два побратими, яких я взагалі не знав, я їх не бачив, було темно, сказали: Мер, ми підем з тобою. Абсолютно не знайомі люди пішли зі мною на територію ворога, звідки тільки що прибігли всі, і де 100% всі сказали, що є ворог. Я вийшов на дрони і сказали, що там нікого немає. Повертайтесь туди. Ми повернулися. Я забрав зброю, ми закамуфлювали місце, де ми працювали. Через місяць інтенсивної роботи ми зробили там позицію і продвинули наш нуль на 500 метрів перед без жодного пострілу.

Я, до речі, з тієї посадки починав. Перший бій був на цій посадці.

- Перший бій, так? Тобто ти рік воюєш за одну посадку?

- Не рік. Ми коли зайшли сюди на напрямок? У вересні. Року немає. Пару місяців - і буде рік. Але ми зайшли і нам говорили, що ви зайдете на три місяці. І хлопці казали, що нас звідси виведуть 24 чи 23 грудня.

- Ти що, серйозно?

- Кожні три місяці розказують. Спитали, якого тільки року…

Юр, ти знаєш, що я вже говорив хлопцям? Я кажу, що я візьму після війни, дасть бог, буде все нормально, куплю цю посадку. Я не знаю, що я з нею буду робити. Я її куплю. Якусь з них, я по-любому куплю. Чи ми там гольф-поле якесь зробимо, чи просто будемо ходити гуляти, тут, в страйкбол бігати. Ну, я її куплю. Не знаю, ще цю чи ту, так що дивіться. Я ту буду брати, ви можете цю взяти.

Якщо без жартів - треба відвоювати, бо це Україна. І той, хто каже, що Донбас - не Україна, я заплював би йому очі, бо тут реально Україна.

У нас кулеметний взвод, там такі хлопці молоді, вони на приколі. І дядько один, 54 чи 57 років. І він погано чує, вони його починають піддьоргувати: Дєд, дєд, де твій мопєд? Я думаю, буду мовчати, що 50, бо ще почнуть мене смикати: Дєд, де твій мопєд? Так що я мовчки, кави попив і пішов собі тихо.

- Дєд, де твій мопєд? Ага, я щойно дізнався, чого найбільше боїться Олександр Цебрій перед виходом. Хай побратими, знають таку таємну інформацію. Дєд, де твій мопєд?

(Розмова військових про зброю)

24 липня 2024 року. 13:31. До штурму 5 год. 29 хв.

- Я не міг би бути в штабі. У мене благодійний фонд. Я потужно волонтерив. У мене є велика кількість друзів за кордоном, які помагали. Ми вантажівками завозили гуманітарну допомогу. Велику кількість автомобілів передали ЗСУ. Ми це робили. Але я зрозумів, що цього дуже мало. Багато хто казав, ти тут робиш багато користі, тобі нема чого робити на війні. Ні. Я сам рапорт написав у бойову бригаду, і от зараз я тут. Я міг би не піти. У мене є всі причини, щоб не воювати, не служити. Мені тричі опероване коліно. Але я повинен тут бути. Я вважаю, що тут від мене є користь. І я тут потрібний хлопцям. Я бачу, що я тут роблю правильні речі. Тому, поки війна, я буду тут.

(Розмова групи про підготовку до виходу)

24 липня 2024 року. 15:03. До штурму 3 год. 57 хв.

- Скоро ти виводиш групу на рубіж атаки. Розкажи, які думки зараз у голові командира штурмового підрозділу, коли всі друзі, вся лірика вже позаду?

- Я хочу сказати, що я вже цей штурм зробив для себе в голові разів, мабуть, уже сто. Ми його відкатали по-різному, як воно може бути. Все сплановано, все проговорено. Кожен знає, чим він займається, де він іде. Він знає, що робить. В якій двійці, хто що несе, хто що робить. Хто йде на центральну лісосмугу. Група "Браво". Є старший, є кулеметник, є БК, є рація, є РЕБка, є позивні. Все заряджене, все готово.

Війна. Тут буває страшно навіть тим людям, які взагалі нічого не бояться. Тут страшно. Тут кров не бутафорна, тут смерть справжня. Це не театр, це не кіно, це не шоу. Тут все по-справжньому. І на превеликий жаль герої вмирають.

(Кадри штурму і розмови по рації)