Піхотинець Вадим Панащенко: "У 2022 було легше. Зараз у росіян багато "очей" і літають вони не десятками, а сотнями"
Командир відділення 5 Слобожанської бригади Вадим Панащенко навесні 2022 року захищав Харківщину, а восени брав участь у контрнаступальній операції, визволяючи окуповані території. Тепер воює на Донеччині. І на власні очі бачив, як на найскладніших ділянках фронту за ці кілька років змінювалась тактика ворога.
Тому говорили і про сьогодення, і про події, які були раніше. Бо саме зараз росіяни намагаються знову захопити ті території, з яких їх вигнали.
- Коли спілкуєшся з хлопцями, які на фронті, вони кажуть, що ситуація зараз порівняно з тим, що було у 2022 році, набагато складніше. Ви теж це відчуваєте?
- У 2022 було легше. Зараз у росіян багато "очей" і літають вони не десятками, а сотнями. Наприклад, є безпілотники ZALA, які загалом ніколи не улітають, вони постійно над тобою. І якщо вони тебе побачили, летять fpv-дрони зі "скидами".
Якщо виживеш і вони побачать, що ти трьохсотий, то не дадуть тебе вивезти. Їм гуманність точно не притаманна. Стараються добити.
А якщо десь побачили машину, то запускають "Ланцет" – і пішло…
- Останнім часом публічними стають відео, де вони вбивають українських військовополонених. От як бути в таких ситуаціях, коли розумієш, що можеш потрапити в полон? Бо не здатися – загинеш, а так вони все одно вбивають.
- Якщо говорити про хлопців, які виходять разом зі мною на позиції, то думаю, що ніхто здаватися не буде, бо всі бачили, як росіяни полоненим відрізають голови. А якщо й не вб’ють одразу, то катуватимуть чи вбиватимуть через якийсь час.
У мене знайомий потрапив у полон наприкінці 2022 року. Потім в одному з російських телеграм-каналів знайшли інформацію, що він був у полоні, з фотографіями і відео.
А кілька тижнів тому, коли був обмін, привезли його тіло. Його вбили в полоні пострілом у голову.
Тому я не розумію, що там робити, якщо все одно помреш. Я думаю, що битися треба до кінця. І якщо є шанс вижити, то треба боротися за нього.
Звісно, у кожного свій рівень страху, але треба бути менш емоційним щодо цього.
- А як подолати цей страх?
- Ніяк. Треба його пережити.
- Бувають ситуації, коли ви бачите, що людина не може виходити на позицію через страх пережитого в якомусь бою чи під час атаки тих-таки дронів?
- Таке може бути будь з ким. Людина, яка побачила смерть, але вціліла, вдруге намагається туди не піти, бо розуміє, що не кожен раз тобі може так пощастити.
- І що робити?
- Якогось особливого рецепта в мене немає. Особисто у нас була ситуація, коли прилетів артилерійський снаряд 152 калібру, пробив бліндаж, вибив стіну і не вибухнув. Ми були з побратимом удвох всередині. Хвилин 15-20 сиділи в ступорі. Потім оговталися. Ці емоції не передати словами.
Нам справді пощастило. Там воронка від цього снаряду була 1,5 на 1,5 метра і метр углибину. А якби він ще вибухнув усередині, то все б розлетілося разом з нами, і ніхто б нас ніколи не побачив.
Однак ми далі виконуємо завдання, виходимо на позицію. І навіть розмов між нами не було про те, йти чи не йти. Все залежить від того, як ти налаштований.
Кожен розуміє свою планку. І коли ти її умовно перестрибуєш, то вже все. Тому ми потім читаємо про ситуації в різних підрозділах, коли люди тікають, ховаються. Треба на усі ці речі зважати.
- Ви у 2022 році пішли добровольцем чи отримали повістку?
- Певно, у зв'язку з тим, що строкову службу проходив у Нацгвардії за рік до повномасштабного вторгнення Росії, то мені прийшла повістка з військкомату. Отримав її 29 березня, ще три дні дали побути вдома, а 1 квітня вже поїхав в навчальний центр.
- Якісь навички, здобуті під час проходження строкової служби, згодилися?
- Добре знав зброю, був фізично розвинутий. Тому допомагав хлопцям, які пішли воювати добровольцями і до того зброї в руках не тримали. Пояснював, що і як треба робити, щоб собі не нашкодили. Це були люди різного віку: комусь 18, комусь – за 40 років.
- Періодично дискутується питання щодо зниження призовного віку. Кажуть, що варто мобілізовувати і двадцятирічних. На ваш погляд, це варто робити чи все ж таки не поспішати?
- Я вважаю, що не варто з цим поспішати. Коли людина доросла, встигла, так би мовити, пожити, вона краще розуміє, за що воює. А якщо тобі 18-20, ти сам не пішов добровольцем, то тобі все пофігу, ти більше думаєш, де і як погуляти, а не про війну і захист країни.
Та й війна цього року, думаю, не закінчиться. Якщо зараз усіх забрати на фронт, то хто ж залишиться і потім воюватиме?
- Не вірите, що може закінчитися цього чи наступного року?
- Хотілося б, звісно. Але росіяни не прагнуть до того, щоб усе закінчити, вони намагаються більше захопити, зруйнувати, вбити.
- Читала в новинах, що їх фінансово стимулюють воювати. Що в різних регіонах виплати за те, що пішов до війська – мільйон або два. А в Бєлгородській області обіцяють вже й три.
- Теж читав. А в перехопленнях чуємо, що заради грошей ідуть, особливо ті, в кого багато дітей. Хто приїхав з якихось аулів. Вони не думають, що той мільйон – це не така вже й велика сума. На нього навіть нормальної машини не купиш. Але їм платять - вони йдуть.
Щодо Бєлгородської області, то чув, що оскільки СВО не може проходити на російській території, їм там взагалі нічого не платять. У них виплата є лише, якщо вони перебувають на території України. Тому ніби так вирішили стимулювати, щоб захищали ці території. Бо вочевидь не всі розуміють, навіщо їм воювати за Бєлгородську, Курську області.
- Вадиме, тоді навесні 2022-го ви захищали Харківщину. Де саме довелося тримати оборону?
- Спочатку це була траса – Балаклія-Зміїв, район цементного заводу. Ми тримали оборону на цьому напрямку.
У перший рік повномасштабної війни у нас було багато хлопців, які йшли воювати за свій дім. Всі в нашому підрозділі були з Харкова і Харківської області. Тому ми воювали на своїй землі, берегли один одного. Всі тоді швидко закопувались, будували собі вогневі позиції. Всі прагнули вижити і відстояти свій регіон. І нас тоді ще дуже підтримували волонтери, забезпечували усім, що просили.
- Що було далі?
- Ротація десь 1,5 місяця. Ми були перед контрнаступом біля міста Чугуїв. Недалеко від лінії зіткнення. А коли він почався, нас перекинули на Куп’янський напрямок. Звільняли місто Куп’янськ.
А згодом тримали оборону там, де хлопці тримають і зараз – по берегу Сіверського Донця.
- Коли звільняли Куп’янськ – це вже були інтенсивніші бої, ніж тоді на трасі Балаклія-Зміїв?
- Звісно. Тоді на трасі воювали проти нас, судячи з усього, новобранці, які не розуміли, що їм там треба робити.
Артилеристи і танкісти лупили по нас, а так інтенсивних боїв не було.
А на Куп’янському напрямку росіяни вже стояли пів року і ще й підтягнули бойові резерви, готуючись до контрнаступу. Тому там дійсно були інтенсивні бої, і по нас ще постійно працювали артилерія й авіація.
- Яка у вас тоді була військова спеціальність?
- Я пробув кулеметником майже півтора року.
- Зараз ви – командир відділення. Це складніше, ніж відповідати за самого себе?
- Звісно, складніше. Коли ти сам, то розумієш, що в тебе є друзі, яких ти маєш підтримати, але ти несеш відповідальність за себе. А коли в тебе відділення, ти маєш перевірити, щоб ніхто нічого не втратив, щоб все у бійців було, зокрема, й на випадок поранення. Хоч людей і небагато, але вони мають бути більш-менш зібрані.
- А бувають ситуації, коли ваші підлеглі не хочуть виконувати наказ?
- У мене немає підлеглих. Є друзі, товариші. Хлопці йдуть не за наказами, а тому, що готові з тобою йти. Розумієте?
- Тобто, немає такого, що вони не хочуть кудись йти, а вам доводиться на це реагувати?
- Ні. Якщо вони колись не захочуть, я піду замість них.
- Постійно ж не будете так робити, звикнуть.
- Постійно, звісно, ні. Загалом кожен розуміє: якщо його черга, він повинен іти. Щоб дати змогу іншим відпочити.
- Росіяни теж активно просуваються на тому напрямку, де ви зараз?
- Хочуть, але в них не виходить. У них дуже великі втрати. Якщо ми бачимо по трансляції, що вони 20 осіб з танка висаджують, то доходить двоє. Добре працює аеророзвідка, також застосовуються дрони зі скидами. Артилерія, міномети теж потужно працюють. Тому на Бахмутському напрямку легше, ніж на деяких інших на Донеччині, але не так добре, як хотілося б.
- Вдається зараз зробити якісь укріплення, бліндажі?
- Зараз ніхто нічого не будує, бо якщо змінюється трохи рельєф, а тут глина – і це помітно, вони це бачать і починають бити в той квадрат.
Тут немає можливості матеріали якісь доставити. Ти можеш лише швидко забігти в ті позиції, які вже є, і чекати штурму, щоб його відбити.
Все, що накопали під час наступу минулого року, коли їх трохи відтіснили, оце все і є.
- Якщо ви тижнями на позиції, як адаптуєтесь до зміни погоди? Наприклад, коли сильні дощі.
- Головне, щоб було побільше шкарпеток, аби не застудити ноги. Зате дрони під дощем не літають і в якомусь сенсі трохи легше. Хіба що "Орлани", але вони на піхоту не звертають уваги, шукають техніку.
- Тобто до побутових умов на війні звикли?
- Так. Це якщо ти новобранець, то тобі може бути спочатку важко. А якщо не перший рік, то вже байдуже на все. Ти знаєш, що тобі треба взяти із собою води, щось перекусити і боєзапас.
- Росіяни зараз намагаються знову захопити Куп’янськ. Стежите за подіями на цьому напрямку хоча б з новин?
- Вони його майже знищили. Тому вони хочуть не місто, а руїни, як було в Бахмуті.
Нам тоді під час контрнаступу було набагато легше, ніж зараз хлопцям, які його захищають. Мій дядько воює на Куп’янському напрямку, він - командир бронегрупи. Тому знаю не лише з новин.
Там бомбами росіяни зрівнюють все, що можуть. Залишаються одні вирви, і навіть не видно, що будинки колись стояли. Уявіть собі вирву 15 на 15 метрів!
- КАБи запускають?
- КАБи, ракети. Та вони взагалі люблять запускати все, що під рукою.
Ми в грудні 2022-го були в Серебрянському лісі, то росіяни застосовували ракети, які використовуються для розмінування мінних полів. Коли вони розриваються, то там нікого не залишається.
- Це все дуже страшно, але ж все одно хлопці тримаються на найтяжчих напрямках і стоять за території, скільки можливо. Так само на Куп’янському.
- Безперечно. Якби не трималися, то бої вже б точилися навколо Харкова. Великою ціною нам все дається.
- Який для вас особисто бій був найтяжчим за ці роки?
- Напевно, коли ми втратили позиції в Серебрянському лісі. Був дуже тяжкий штурм росіян, у нас дуже багато хлопців загинули і зникли безвісти.
- А чим він відрізнявся він інших?
- На Донеччині у росіян зараз немає можливості заїхати колонами. А в Серебрянському лісі у них така можливість з’явилася. І хлопців на деяких позиціях просто подавили танками.
Якщо нас тоді там було чоловіків зі сто, то їх – понад тисячу. І техніка, і авіація. Там ґрунт – пісок, неможливо окопатися. Все осипається. Сосни всі згоріли, нічого не можна використати для того, щоб укріпитись.
- Мені один з бійців розповідав, що росіяни часто застосовували в Серебрянському лісі гази, особливо перед атаками.
- Гази росіяни використовують регулярно.
- Фосфорні бомби теж були?
- Фосфор – це не найстрашніше, коли ти в лісі і є протигази. От коли ти в посадці і тебе випалюють, то інше.
- А як ви вийшли тоді з того бою, якщо так було важко?
- Потроху відступали, потім зібралися в купу, зайняли нову лінію оборони. Нас підтримала 95 бригада.
- Плануєте життя на "після війни" чи живете здебільшого сьогоднішнім днем?
- Хотілося б планувати, але перспективи поки що не на нашому боці. Звісно, кожен хоче додому.
- Щоб, як казав один з військових, повернути своє життя. На жаль, поки що про демобілізацію не йдеться. Можливо, якщо мобілізація відбуватиметься активніше, ситуація в цілому зміниться. Зараз військовим частинам дозволили рекрутувати новобранців напряму, без участі ТЦК. Як вважаєте, це спрацює?
- Як на мене, це потрібно було одразу робити. Чи спрацює зараз, побачимо.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
