Ротний на позивний Боров: "Іноді доводилося махлювати, щоб рятувати своїм людям життя. Одного разу я навмисно переніс координати позиції на мапі в бік на 50 метрів…"

Автор: Євген Кузьменко

…Звати його Сергій Боровко, тому не дивно, що воює він з позивним Боров. Певний час у його роти навіть був свій шеврон, а на ньому – відповідний звір з іклами і слоган: "Тому що кінчЄні". Отримували цей шеврон лише бійці з бойовими заслугами…

Як керівник фірми, що торгувала альтернативними джерелами енергії, на війні дійшов до ротного 2-ї роти Дарницького батальйону ТРО. Про це "Цензор.НЕТ" дізнався у Сергія в Києві, де він лікував поранену ногу.

Дарницькі барикади, крейдяні гори Пришибу, взяття Святогірська – на цій війні Боров багато бачив і чув. Його колоритну розповідь ми записали монологом, який – і про ЗСУ, і про Україну, і про самого Сергія Боровка.

"24-ГО ДИВЛЮСЯ НОВИНИ: П***РАСИ НАПАЛИ!". ШЛЯХ ВІД ВОЛОНТЕРА ДО ВЗВОДНОГО

"Свого часу я у Дніпропетровському залізничному виші закінчив гарну військову кафедру. Але коли  2014-го почалася війна, повістку не отримав і, як і багато хто, почав волонтерити. Познайомився з Марією Комаровою, яка очолювала Армію-SOS. Дівчата тоді багато робили для фронту. А у мене в партнерах по бізнесу у Харкові було таке маленьке виробництво, яке виробляло "чоботи пінка" - для полювання, рибної ловлі. Знизу надута піна була, і шкарпетки теплі. Ми відправляли їх на передок тим частинам, кого знали. І десь рік-два я волонтерив. А потім, повертаючись з Харкова, їхав з військовим, який мені напідпитку розповів багато "цікавого", що там робиться. Про те, як на блокпостах вимагають, бухають, повний безпредєл. І у мене якось з волонтерством зав’язалося… Коронавірус показав людям, що треба дезінфікувати руки. А у мене ще за 5 років до короновірусу бізнес був пов’язаний з клінінгом, то ми брали німецький дезінфектор, який іде до лікарень, купували маленькі флакончики, самі друкували наліпки . А оскільки Боров я давним-давно, то воно і називалося "Боровс фемілі рекомендет". Це був такий лейбл у мене. Тоді було дивним, що можна якоюсь штукою попшикати на руки - і їсти; попшикати на ноги - і вони не штиняють.

До повномасштабки Сергій поєднував роботу у бізнесі з волонтеркою

Як я зустрів повномасштабну? Тоді якраз майже рік я жив собі сам, переїхав у приватний сектор, поруч ліс, краса. І от 24 лютого сплю собі біля парку Партизанської слави – раптом вибухи. Дивлюся новини: п***раси напали! (Вибачайте, по-іншому їх назвати не можу). Телефоную брату, який у 2014 залишив Донецьк, майстру спорту з американського футболу, кажу: ну, що, пішли у військкомат! Транспорт не ходив, я від парку дійшов до Дарницького вокзалу, забрав брата – і разом ми пішли на Бориспільську до військкомату. Приходимо, кажемо: ми добровольці, хочемо захищати країну – А ви хто? – Ми обидва – офіцери запасу. – Ні, хлопці, хто в армії не служив – поки не потрібен. Приходьте завтра.

Так ми ходили 2 дні, нам казали "не потрібні". Потім кажуть: йдіть, мабуть, на Братиславську, там набирають. Взяли тачку, підхопили ще двох хлопців – і приїхали на Братиславську. А там збір, натовп народу. Кажемо: хочемо захищати! – Ну, беріть папери, збирайте людей, формуйте взводи і подавайте папери.

Я, як директор фірми, взяв ініціативу на себе. Зробили списки, подали, нам кажуть: "Ні, сьогодні ніхєра, приходьте завтра". Ми роз’їжджаємося, вже комендантська година – і тут дзвінок: приїжджайте! Я всіх обдзвонюю, і всі ці добровольці на своїх машинах їдуть туди. У комендантську годину. Нас зупиняють патрулі, по нас навіть стріляли, бо думали, що ДРГ…Але доїхали до місця – і знову не дочекалися зброї! І о 12 ночі поверталися у зворотному напрямку. Одного нашого навіть патруль "запакував", бо він повертався додому пішки. Він каже: я з військкомату. – А чим підтвердиш? – Він по телефону набирає мене, а я шо? Я хіба можу набрати якогось Васю з військкомату, який трубку не бере. Ну, от і всьо. Ані паролей, ані явок тоді ще не було…

Наступного ранку нам кажуть: взводів не буде, тільки відділення. Розділяйтеся – і по спеціальностях. А у нас і жінки-медики були: я підбирав так, щоб усе було організовано і логічно. Але знову сказали, що нічого не буде. І тут дзвінок: кажуть, на Вірменській в ТРО беруть!

Приїхали ми туди, записались у чергу. Були вже не всі, бо виявилося, що жінок та літніх чоловіків не беруть. Знову списки. А у нас у одного хлопця був п’ятитонник-грузовик, і він на Осокорках живе. Тоді весь Київ забудовували барикадами. І нам кажуть: о, а ви зі своєю приватною машиною можете допомогти будувати барикаду? – Можемо. – Купляємо за свої гроші в "Епіцентрі" мішки. І в результаті майже вся Дарниця завдяки моїй команді була забудована барикадами, за що й отримали грамоти від комбата.

І отак ми працюємо вдень, ввечері приїжджаємо з надією: може, нарешті нас заберуть? Але ні, кажуть: приходьте, ще один об’єкт треба побудувати. У вас же лопати є? Купили і лопати. Нас 10 осіб і ми там копали, будували. Потім підходить до мене військовий: ти тут старший? – Так. – Дивись, у тебе є зам? – Є. Брат рідний працює зі мною. Ми на морозі тягаємо ці мішки з піском, вантажимо, засипаємо. – Треба побудувати один об’єкт. Але він великий. Є добровольці. Треба їх очолити і щоб хтось розумів, що будувати.

А у мене залізничні інженерні війська. Я розумію, що таке будівництво, як воно має бути. Плюс ще працював колись на будівництві. Технічний склад розуму. І під моїм керівництвом був побудований, як потім з’ясувалося, зразковий блокпост у Києві. Приїжджала купа перевірок подивитися, що було накопано згідно з тим, як армія пише, як вчили.

Це уже був початок березня. А нам про війну все кажуть: ні. І вже навіть військовий, який охороняв наш об’єкт з кулеметом, каже: "Ви ж Борову пообіцяли, що візьмете його з його хлопцями! Він побудував там таку махину з блокпостів". Там воно коштувало тисяч 200 грн, ми усі зі своїх складалися грошима, будували, ці мішки шукали, пісок – не просто було все… Дяка тим, хто долучився до будівництва, тягав мішки, готував чай, допомагав грошима - ми були як мурашник, кожен робив посильний вклад в оборону Дарниці.

І лише тоді нас, 10 осіб, взяли поза штатом. Тобто були штатні підрозділи, а ми – позаштатні. Це сталося 14 березня, на день добровольця, і під цей шумок командир роти, який обіцяв узяти, нас і взяв. Мене поставили тимчасово позаштатним командиром взводу, оскільки я проявив себе як організатор".

ДОНБАС-2022. "БАГАТЬОХ З НАС НА ПОЧАТКУ НАЗИВАЛИ ОДНОРАЗКИ – ТАКІ, ЩО ВИХОДЯТЬ РАЗ НА ПОЗИЦІЮ - І НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ, ТОМУ ЩО НЕМА ПІДГОТОВКИ"

"Моя рота - 2-га. І мене призначили командиром взводу. Офіційно з 15 березня був наказ: я мобілізований. Усі добровольці, які прийшли, вважаються добровільно мобілізованими. Прийшлося вдруге скласти присягу, так попросили, тому що вперше складав присягу ще тоді, коли навчався.

Служу взводним – і тут захворів наш ротний. Мені запропонували бути замість нього. Я відмовився. Сказав: у мене мої 30 хлопців, більше я не потягну, я ж не кваліфікований військовий. Ротний - це ротний. Це моральна і матеріальна відповідальність.

Так я і залишився спокійненько командувати своїм взводом. До речі, мені дісталися позиції, які я будував. Там все було як персик. У інших були проблеми. А всі перевірки, які до нас приїжджали, казали - тут приїжджаєш: тут вафелька, тут чайочок, заметено, краса, все зроблено з розумом. І так було, доки ми не поїхали на Донбас.

Я тоді як взводний свою роботу робив. І майже всі папери робив за ТВО ротного, тому що він не міг ані малювати карти, ані читати їх. Що таке мент? Міліціонер - це не військовий. Якщо тебе хоч чогось вчили нормально, ти згадаєш. Я от у 12 років був чемпіоном України зі спортивного орієнтування, то карти і ліси – це все моє. Я читаю карту "на ізі…"

Ну так от, дають наказ: їдете далі у Краматорськ. Приїжджаємо – і за два дні нас відправляють у Пришиб. Ми дивимось у ДіпСтейт, що воно таке. А там, виявляється, річка тече, Сіверський Донець, а Пришиб, він у колі стоїть, у мішку. В оточенні. І нас туди везуть! Кажуть: ви їдете на два дні, на розвідку. Нічого з собою не берете, окрім рюкзачків. А це літо, спекотно. Баули з речами залишаються в Краматорську. У нас декілька людей отримали травми на полігоні: один зламав палець, іншого апендицит прихопив. От їх і залишили охороняти речі на постійній базі усього батальйону.

Приїжджаємо у Пришиб, а на Донбасі є такий прикол: на висоті - крейдяні гори, і там вдень тепло, а вночі - холодно, навіть влітку. Навіть фліску ніхто з собою не брав, бо навіщо тобі фліска, якщо на два дні, а потім повернешся?

В результаті свої баули отримали десь за місяць. Знаєте, як ми на пости вночі ходили? От роздовбана хата, валяються речі якихось бабусь - пуховики тощо. Я, командир взводу, ходжу у рожевому пуховику, який на мене наліз. Була якась неосяжна бабуся…

Нам кажуть: будете там стояти, тому що у вас найменша рота на відтяжці. Село внизу, а ви на пагорбі стоятимете. Це так звана друга лінія, бо всі стоять вздовж річки, дивляться, щоб не було її форсування. Там воно неможливо само по собі, але треба було кимось забити – от і забили ТРО-шниками. ТРО-шники на початку війни – це непотріб, тому що всі були 40-50+. А в десантуру в той час брали тільки до 40 років. Тому відрізнити ТРО-шників від десантників було дуже легко. Молоді і старпери. Про що казати? У нас віком менше 30 було 2 людини, молодше 40 – ще двоє, решта - 40-50+. Всі дорослі дядьки, яким бігати-стрибати після цивільного життя – такоє... Не забувайте, Дарницьке ТРО - це хлопці, які в Києві був, хто бізнесменом, хто - ще кимось. Це не примусовий збір бомжів під ларьками, як зараз. Це були свідомі, освічені люди. Я бізнесмен - і я пішов. У когось було три ресторани – і він пішов. Той був спортсменом - і він пішов. Всі пішли за покликом душі. Але як поясниш десантурі, що це свідомі люди? Ні, десантура дивиться і думає: а, старі, якесь ненавчене м'ясо. Непотріб, корочє. Багатьох з нас на початку називали одноразки – такі, що виходять раз на позицію і не повертаються, тому що нема підготовки. Спочатку так воно і могло статися, тому що були сирі-сирі…

Ми потрапили в таке місце, де хтось до цього вже був. Тому все, що летіло, влучало в нас. Саме село ніхто не бомбив. Бомбили край берега і ту точку, куди ми зайшли. Там була пара траншейок по пояс накопаних; ми все розширили і викопали(видовбали) повноцінний ВОП. І вийшло так, що в нашому тилу вже йшли бої. Нас взяли у кільце. Ми дивимося - бачимо на тому боці під*расів, 100 метрів річка – і вони там ходять, купаються, з собаками гуляють. Але у нас команда "не стріляти", щоб себе не видати. Мовляв, ви тільки спостерігаєте. (Тоді ще не було ані тепловізорів, ані нічників). Там є така позиція – верх гори, все заросло хащами непрохідними, терен, таке інше. І нам приходить, що кацапське ДРГ іде з боку Святогірська на Пришиб, а ми, виходить, були останні, а стали першими, і у нас нема нічого, щоб вночі дивитися.

Так вийшло, що всі ті, хто стояв вздовж річки, несли службу спокійно, а нас постійно ковбасили. Закопатися треба було за нормативами – а там глина, яка не вкопується зовсім! Одна частина – крейда, її рубаєш кайлом. А в лісі місцями була глина, яку навіть екскаватор не може провернути, вона якась була суперщільна, тобто ти видовбуєш маленьку дірочку, а потім як чипсиками нарізаєш землю.

Ми намучилися, прокляли це місце, довго там копалися. Вже звикли, влітку плюс-мінус нормально облаштувалися. Тому що ця глина рятує, бо коли прилітає, окопи не засипає. Ми тоді не розуміли, що це добре. Важко копати: спека, мозолі, всі втомлені. Але з іншого боку, коли прилітає в 2-3 метрах – ця глина рятує. У мене відео записано: нас бомблять, ми сидимо - а воно тримається. І коли нас бомбили, я пішов до нашого ТВО ротного і кажу: воно немає сенсу, тому що ми сидимо в пупку, дивимся вгору – рапсове поле, видимість 20 метрів, і нас постійно бомблять, немає жодної логіки, треба міняти дислокацію. Каже: я нічого не розумію, пішли до комбата. Приходимо, комбат каже: логічно, але треба обґрунтувати, а я сказав, що військовим обґрунтую. Везуть мене до десантників, до комбрига ДШВ 81 бригади. Тільки, каже комбат, ти не взводний, ти ротний, бо я взводного не можу привезти у штаб. Ну добре, ротний - так ротний. Кажу: так і так. Мене одразу посилають на три букви, навіть не вислуховуючи моїх ідей: ти що, найрозумніший? Тобі намалювали, де треба бути. Там будете стояти…".

ШТУРМ СВЯТОГІРСЬКА, ЧАСТИНА ПЕРША. ЯК З ТРО-ШНИКІВ ЗРОБИЛИ ШТУРМОВИКІВ

"Викликають мене ввечері і кажуть: вранці на штурм. – Який штурм? – Святогірська. А ми вже на зборі висимо, мали додому їхати. Але ні, не додому, хлопці, а на штурм. А який штурм, з ким і куди? Нас до цього навчали воювати в лісах. Територіальна оборона – від слова "оборона", а не від слова "напад". Тому нас вчили тримати позиції. Вперед не йти. Головне - назад не відходити, що ми і робили. Але нас підпорядкували десантурі, а вона що робить? Штурмує.

І тут така новина: завтра трьома групами по 10 осіб, а ти, Боров, - старший. З кожного взводу береш по 10 найкращих і форсуєте Сіверський Донець в районі Святогірської лаври. Заходите на Святогірськ - і зачищаєте.

Я кажу: а що там? – Там нікого нема. – Чуваки, коли кажуть, що там нікого нема, це найкраща тема, яка може бути, бо означає, що все там є. І нас туди запускають групками по 10 осіб з шагом в кілометр. Питаю: як ми будемо переправлятися? – Шукайте собі плавзасоби. В селі якісь човни валяються. Шукайте.

ІНТЕРМЕЦО. ЗВ’ЯЗОК І ТРАНСПОРТ: ОДИН РАЗ НА ДОБУ ВІДПРАВЛЯЛИ РІДНИМ СМС: "ЖИВИЙ"

"Транспорту у нас тоді не було зовсім. Хіба що мені передали електробайк, коли рознесли наш автобус. І я по Донбасу, як Санта Клаус, з мішком носився. Не було у нас ані старлінків, ані акумуляторів, ані генераторів - нічого не було. Я щоранку їхав на велику нараду 5 км. Всі ставили телефони на беззвучний, я роздавав точки доступу, випрошував пароль вай-фая, підключався - і всі відправляли однакову смс-ку: "Живий". Так раз на добу ми писали рідним, що живі. Рідні вдома сиділи і чекали. І так 2 місяці майже ніякого зв’язку у нас не було.

Потім, під кінець літа, поставили підсилювачі, там точка вай-фаю була. Я зі связюками роззнайомився, взяв у них пароль - і ми ходили кілометр до точечки, яка постійно бомбилася, відправити смс-ку…"

ШТУРМ СВЯТОГІРСЬКА, ЧАСТИНА ДРУГА. "КОЛИ ПОЧАВСЯ ОБСТРІЛ, ПОПИ ПОЗАКРИВАЛИ ДВЕРІ – І НАС НЕ ПУСТИЛИ. ТО БУВ МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ…"

"Ну, кажу, все, ідемо. Я був командиром другого взводу, плюс дев’ятеро з мого взводу. І з першого взводу 10 чоловік - теж була нормальна група товаришів: їх готували під розвідвідділення, а з 3го взводу залізні чоловіки 50 + під командуванням хлопця, який був в АТО в ССО.

Я типу старший. Кажу: а мапа є? – Нема. – А як? –Вранці, о третій ночі, тобі мапу дадуть. – А як я підготуюсь? – Поки сидиш у штабі, інтернет є, відкривай інтернет і дивись, куди тобі іти. А там є розбомблений міст між лаврою і Святогірськом, вони на різних берегах стоять.

Ти як старший будеш на точці зборки, тому що Нацгвардія, а саме батальйон Кульчицького, теж заходять у Святогірськ. Вони від мосту ліворуч, тому що там пункт поліції, вони все-таки - не ЗСУ, вони МВС, мають зайняти ліву частину, а ви - праву частину від мосту. Десь відсотків 10-15 міста ліворуч мосту, а все інше – праворуч, там приватний сектор. Причому п**ари можуть відходити тільки праворуч, на нашу частину, з виходом на Ярову.

Приїжджаю я з хлопцями до Святогірської лаври туди, де зруйнований міст, він був і точка переходу. Знаємо, що та сторона замінована повністю. І нам дають сапера. Каже: я колишній морпіх, і шкутильгає так. У мене шпора, каже, ледве іду, але одне уточнення: я мінер, а не сапер, я можу підірвати все, що завгодно, а от розмінувати… Я ледь ходжу, та ще і не моя тема – будемо дуже повільно просуватися. – Ну хоч щось, краще ніж нічого.

Нас розвозять на три групи з шагом в кілометр. І я, як старший на точці з’єднання інтересів Нацгвардії і нашого підрозділу, і ми якраз в самій Лаврі. І там купа народу. Всі такі підготовлені, рембачі тактикульні. І ми такі, ледь ходячі бомжі, прийшли з рюкзаками по 30 кг. Кажуть: ви шо, спецназ? – Та ні, ТРО. – Ви хворі люди? Як можна на 2 км трьома групами наступати 30-ма особами? Це взагалі ні про що. У нас 100 бійців на позиції, яка у 8 разів менша за ваші. І ми ідемо без нічого, щоб ми були мобільними. Ну, і таке інше.

Я кажу: а у нас на групу із 10 осіб - один сапер, якого ми до цього ніколи не бачили, і один медик, який ніколи нікого не штопав, тобто він теорію пройшов - і все. Все, що ми самі можемо, - це турнікети собі накласти, бо з турнікетами нас на навчаннях ганяли добре.

Човен для форсування річки нам не дали. Кажуть: попросіть нацгвардійців, щоб вони вас переправили, а в них у самих маленький надувний човник на дві особи, і стоїть ще таке велике заіржавіле діряве корито. Кажу: якщо якісь весла знайти - можна на ньому спробувати.

Нацики перші пішли, тому що у них сапер нормальний був, висадилися, місце висадки розмінували. Переправлялися двома човнами, а назад ми тягнемо човни на шнурках, і це тільки тому, що ці шнурки у нас були, бо нас вчили, що як смикати труп чи двері, треба шнурком, щоб підстрахуватися.

Ще цікавий момент: я спитав, де укриття, якщо обстріл. Кажуть: а ми домовилися з попами, що нас пустять у лавру, її не бомблять. І що в результаті? Коли почався обстріл, попи позакривали двері – і нас не пустили. То був московський патріархат. А ще прийшла бабуся-монахиня - і нас прокляла. Оце, кажу, пацани, нормальний бонус – вперше ідемо в атаку, форсуємо річку, п’ятеро з десяти плавати не вміють, і у нас замість сапера – мінер, так ще й прокляли (сміється).

Біля тієї самої Лаври. Фото зроблено пізніше

По рації постійно чую: Нацгвардія почала по своєму флангу - і там постійна робота пі*рських снайперів з дахів по них. Постійний обстріл - і тут ми намагаємося перепливати. На жаль, я переоцінив свої сили в тому плані, що я ж займався спортом, на академку ходив, думав, що гребу нормально. Кажу: пацани, давайте всі на легку, щоб не потонули. Всі рюкзаки - в дірявий човен, а особовий склад - на маленький, щоб швидше було, 5 хвилин – і він на тому боці. Течія, треба боротися, а човен же надувний, легенький, і вони по двоє, по двоє… А я на дірявий човен взяв кремезних хлопців, ми втрьох гребли, один рулив ззаду. Я думав, що здохну, бо ми його навантажили усіма нашими рюкзаками, ще й кожний з нас по 100 кг, і він мало того, що дірявий і просів, ще й весла маленькі. Ми гребемо - і розуміємо, що стоїмо на місці, а тим часом нас починають обстрілювати з міномета, і по рації оруть: скоріше, снайпери працюють, ви - мішень! Ми налягаємо на весла, а човен не пливе, хвилин 15 гребли просто з потом. Дякувати Богові - перевезли речі, все нормально. Переправилися - і треба вже іти на свою частину міста, а перед нами - міст розвалений, треба через нього перелізти, і при цьому на тобі рюкзак 30 кг, хай навіть 20 кг – хтось профілонив. І я розумію, що не можу перелізти через бетонні споруди, бо сил вже нема після цієї греблі. Там, як у фільмах про Армагеддон, шматки мосту, такі полотна, через них треба лізти, а вони під кутом. Я наступаю - і з’їжджаю, тому що під масою не тримають берці і ти, як на льоду. Ну, добре, якось, ледь-ледь, перекинули ці рюкзаки і переповзли на ту сторону…".

ІНТЕРМЕЦО. ПРАВИЛА ЖИТТЯ РОТНОГО НА ПОЗИВНИЙ БОРОВ

"Ти прокидаєшся щоранку сам із собою – і твоє сумління має бути чистим. Не треба боятися вигрібати від керівництва, тому що ротний – "найсексуальніша" професія, 24/7 - ти крайній, тобі ніхто не скаже "дякую", ти завжди винний. І треба мати хист вислухати якийсь дебільний наказ - і виконати його, щоб вони заспокоїлися. Але виконати так, щоб ніхто не загинув, тому що є дві важливі умови - виконати наказ і не втратити особовий склад. Це дуже тонка грань - щоб і особовий склад зберегти, і наказ виконати. Я такий, що мені могли сказати: зробити ось так і ось так, а я виконував його по-своєму. Ну так, керівництво вважало, що я порушив наказ - але ж у мене всі залишилися живі! Ще й виходило, що я був правий, тобто приїжджає перевірка, мене нагибають, що я зробив неправильно, а в результаті виходить, що правильно…

До нових людей у мене нормальний підхід. У мене єдина рота, в якій бійці підходять до мене і кажуть: братан, тобто таке спілкування; у мене кожний може до мене підійти зі своїми проблемами. Дисципліна в ТРО? З одного боку, якщо людина дебіл, ти її не виправиш, а з іншого - якщо добровольці тобі кажуть: "я, мовляв, сам прийшов, нах*ра мені той статут?", то це дуже тонка грань – щоб і працювали, і було по-нормальному, а не "я начальник, а ти дурак". Я розмовляю з кожним, знаю про кожного: що, куди і як, і все воно працює. Тим більше, якщо є командири взводів: спочатку вони отримують задачу, потім сержанти. Воно повинно спускатися, але всі звикли, що можна піти до ротного і поспілкуватися, такий зворотний зв'язок потрібний. І я знаю, хто є хто. Тобі з цією людиною воювати, ризикувати життям. Якщо тебе з людиною засипало разом під час бомбардування, відкопалися – і він тепер як рідний тобі, і майже з кожним така історія.

ШТУРМ СВЯТОГІРСЬКА, ЧАСТИНА ТРЕТЯ.

"…Форсували Сіверський Донець, починаємо працювати. Прошу мінера-сапера, щоб ми хоч на розтяжку не потрапили. Група праворуч передає: взяли двох пі**рів у полон, і тут, як в казці, моментально контррозвідка організувала човен, який приплив, їх забрав. А нам, значить, для штурму човна не було…

Тут старший тієї групи, яка взяла полонених, передає, що ці полонені, поки їх вели, казали, що біля церкви і вище більше 100 пі**сів готуються до оборони. Що нам робити? Кажу: сидіть на місці, чекайте на підмогу, вдесятьох ви їх не виб’єте. Та й у тебе всього один РПГ, а у ньому лише 4 постріли. А ті – у будівлі. Тебе просто переб’ють з будівлі. Має бути коефіцієнт 3-5 проти захисників. Так наука вчить.

А до цієї групи кілометр. Я собі думаю: нацики тут ліворуч працюють, я з ними на зв’язку, вони ведуть бій, а ми поки своїх підкріпимо. По рації кажу: Ви потрапили у погану ситуацію, але я пересуваюсь з хлопцями у вашому напрямку. Перемістилися ми, ще раз потрапили під мінометний вогонь…

І така була історія цікава. Побачили якийсь рух. Розуміємо, що за описом там мають бути під*ри. Почати вогонь? Кажу, що ні. Стоп! Це точно не цивільні, дарма що там форма – може, то мисливець чи рибалка. То виявилися наші, які якраз виводили цих полонених, і ми возз’єдналися. Нас вже стало 20 бійців, і ще десятеро - за кілометр від нас. Але "найсмішніше" те, що поки ми йшли цей кілометр між річкою і озером, то бачимо приватний сектор, де купа будинків з червоним дахом, а по рації Нацгвардія волає: снайпери у будинку з червоним дахом! І ми йдемо – просто мішені для тих снайперів! Було важкувато, але пройшли. Плюс-мінус вибрали місце для закріплення. Нам кажуть: а тепер допомагайте накопичувати ще одну роту! Ще одну роту ми починаємо перевозити, намагаємося знайти, де їх розмістити. Розміщаємось. На тому моменті ми ще остаточно не зачистили ту частину міста, яку повинні були зачистити, а мені кажуть: давайте вперед. Кажу: куди? Вночі йти на зачистку без приладів нічного бачення – я людей не поведу. Дебільний наказ. – Треба було вдень це зробити. – Так, авжеж, може, і човен мав бути з мотором, щоб я перевіз людей за 3 хвилинки, а не за 3 години. Кажу: нікого не поведу, ми стопаримося. Завтра зранку піду на зачистку залишків міста. А мені відповідають: Ось, зараз нацики займуть адміністрацію, і ми втратимо усі лаври. – Та мені на ваші лаври – похєр! Я людей за собою не поведу. Я, як старший, приймаю рішення: досвідос.

Далі рота, яка заходила, привезла нам старлінк. Нарешті зв'язок мені, як старшому, дали. Старшим я був за напрямком, за цією атакою – бо за статусом тоді був командиром взводу і лейтенантом. І у мене в комунікації - десантура і Нацгвардія. Я комунікую з командирами батальйонів, будучи командиром взводу. Вони не знають, хто я. Їм сказали, що Боров – старший від нашої контори. Приїжджають інші ротні, питають: що, куди. Я їм даю задачі, мапи, малюю. Починаємо зачищати Ярову…".

БУДНІ РОТНОГО: УКРАЇНСЬКА ПАПЕРОВА АРМІЯ

"Десь почув цю глузливу абревіатуру: УПА – українська паперова армія. Це справді так. З оцими всіма паперами, які треба вести - застрілитися, просто дурдом! Дуже пощастило, що на другий вихід мені дали з іншої роти капітана (я тоді був старлеєм) на посаду замполіта. І цей капітан, дуже грамотна людина, зняв з мене майже усі ці дурні паперові процеси, бо по пораненню, по нагородженню, по всьому-всьому-всьому - треба писати тонни паперів. Це окрім того, що ти ведеш бойові журнали – і вже там купа усього. І мені дуже пощастило, що я з першого разу підібрав під себе і призначив техніком грамотну людину. Її поставив теж на частину паперової "теми". Взагалі, завдяки Джурі і Студенту, це позивні капітана і сержанта, з мене знялося купа питань. Я постійно в русі – а тут купа рапортів, звітності, відомості, БЧС, які я маю подавати.

Тому що, на жаль, тільки на один такий документ треба витратити пів дня, а ти один, і тобі треба і в штаб, і на нуль. І оце на КСП сидіти і з бліндажу в електронному вигляді відсилати якісь документи? Так ні, треба ще й паперові завозити, а як? Постійно ідуть бої, ти керуєш боєм, наводиш мінометку , АГС та дрони, а тобі кажуть: кидай це все і вези папери, як по мені , то це дебілізм.

"ОДНОГО РАЗУ Я НАВМИСНО ПЕРЕНІС НА 50 МЕТРІВ ПОЗИЦІЮ, ЩОБ ЗАШИФРУВАТИСЯ…"

"У нас багато вищого керівництва з радянським менталітетом, на жаль. От я пройшов натівський курс "Вишкіл Капітанів" з відзнакою – і після цього є розуміння, як все зараз на війні має працювати. Ми там вчили, як зараз ведеться війна і багато усіляких моментів, які на сьогоднішній день для управління боєм корисні. А люди-совки цього не розуміють, тому що нічого не вчили і не хочуть підвищувати свій рівень, але при цьому команди дають, які треба виконувати. Комбриг дає команду комбату. Комбат, навіть якщо розуміє, що це маячня, не може(боїться) сказати, що це маячня, і він її(команду) спускає на мене, на ротного. А я вже маю сказати людям: ми йдемо туди вмирати. Отака картинка.

На те, щоб лавірувати між цим, згорає купа нервів… Багато ротних кажуть, що все задовбало, закриваються - і все, ніяких паперів, нічого. На когось усе це вішають. Просто бігати з автоматом, стріляти – це простіше. А от слухати, виконувати – це реально найбільш проклята робота. Коли я став ротним, бачу, всі сміються: о, не знаю, вітати тебе чи співчувати, що призначили ротним. Мабуть, таки співчувати. Тому що, з одного боку, коли ти ротний, - ти менше сидиш в тому окопі, а з іншого боку – на психологічному рівні це просто неможливо. Бо припинити ставитися до людей, до своїх бійців, як до друзів своїх, як до рідних, - я не можу. Ставитися як до м’яса – теж не можу. Отака виходить дилема…

Іноді доводилося махлювати, щоб рятувати своїм людям життя. Одного разу я переніс на мапі навмисно в бік на 50 метрів позицію, щоб зашифруватися. (Тоді ще дронів не було, це зараз ти нікого не обдуриш). І потім, коли, до ворога потрапили в полон планшети з кропивою наших союзників-десантури і п#дари вскривали наші позиції (тому що ми передаємо їх один одному), з’ясувалося, що мою позицію полірували два дні 120-ми мінометами –ту точку, де я вказав, що там стоять мої люди. Всі майже живі. Тільки один, на жаль, загинув дивним чином ( осколок тричі відрикошетив і попав під броню бійцю, що був в окопі…)

Як бути ротним, які отримують драконівські накази на штурм від дурних командирів? Я не знаю. Кожен бере на свою совість. Хтось передає наказ далі і каже: я нічого не можу зробити. Хтось, як я, свариться з командуванням, доводячи, що так робити не можна, треба зробити інакше. Що воно не має сенсу.

Єдиний вихід - якось хитрувати, робити так, щоб люди залишилися живі. Треба розуміти, що ті, хто прийшов добровільно, – це спочатку були ТРО-шники, ми йшли свідомо і знали, що хотіли. А коли людей зараз беруть військкомати, мені їх дають - і я бачу, що вони бояться власної тіні. Що ти від них можеш вимагати?"

СЕРЕБРЯНСЬКЕ ЛІСНИЦТВО, ВТРАТА ПОБРАТИМІВ, ЛІКУВАННЯ

"Була команда зробити в батальйоні одну роту штурмовою. І оскільки у мене були найменші втрати і найбільші здобутки після першої ходки, то штурмовою неофіційно зробили мою роту. Додали до мене хлопців, які побажали їхати далі воювати, дали місяць на тренування. Тренували нас уже на штурмовиків. І коли весь батальйон залишився у Києві, моя рота поїхала знову воювати - і знову під десантуру, тільки вже під 95 бригаду. Це було Серебрянське лісництво, і за місяць ми втратили майже всіх. 7 - двохсотих і майже всі 300. Я повертався звідти з "цілими" 4-ма бійцями…

Як я це переніс? - "нормально": місяць лежав на психологічній реабілітації в Пущі-Водиці, у "Поляні Лісовій". Мало того, що тиск, контузії і все інше, була і окрема психологічна ситуація - я тоді дуже сварився з керівництвом, до якого був приданий, бо відкрито звинувачував їх у загибелі моїх хлопців: офіцера, сержантів і рядових. Це мені потім за рік аукнеться, моя агресія щодо командування. Я напосилав дох*ра людей…

КУНІМЕНИ, ШТУРМОВИКИ І ШЕВРОН РОТИ

"…У мене було таке поняття як "кунімен". В батальйоні всі перейняли. Кунімени – це косарі, ті, що косять під хворих. Після першого виходу, коли я став ротним, я змінив нафіг майже усіх сержантів. Поставив старшими тих, хто більш авторитетний серед солдат. Змінив структуру так, що вона працювала як справжній швейцарський годинник. Справжня Мафія ( з Італ. Сім'я)- все працювало рівненько. І от якщо ти кунімен і під хворого закосив, чи ще щось зробив то ... Я їх всіх вирахував і вигнав нафіг. Як саме? А коли сказали, що наша рота буде штурмовиками, я сказав: можна, я приберу тих, у кому не впевнений? Мені пощастило, що ті, кого я повиганяв, пішли до інших рот. І це стало гемороєм інших командирів рот. А у мене були тільки пацани, які просто: вперед, голубий берет! Усі вмотивовані воювати.

Чи це правда, що у моїй роті з’явився свій шеврон? Так, правда. Ось, дивіться.

Бачите слоган? "Тому що кінчЄні". В чому суть букви є? Зараз розкажу. Була ситуація, коли в Білогорівці (мене тоді якраз ротним призначили) передала розвідка, що хочуть зайти до нас у фланг 300 вагнерівців із технікою. А людей по факту не залишилося вже майже нікого. Нам підкріплення ніхто не надав. Але ж треба було їх якось зупинити…Десантура сказала: самі справляйтесь. І я отримав наказ стати в одному місті на пагорбі. Сказав, що виконувати його не буду, тому що стояти на пагорбі, який прострілюється – це дебілізм. Я краще зроблю засідку, підірву міст - і там ворога переб'ю к чортам собачим.

Що мені на це відповіли? Сказали: твої люди - твоє рішення.

А тоді морозяра був…Набрав я 4-ох добровольців. У мене там були троє кулеметників (дехто з температурою під 40), гранатометник і я, п’ятий. Всі розуміли, що ми ідемо на смерть. Ротний з позивним Красивий, з яким ми здружилися, в цій ситуації каже: "Я Борова не кину, у мене ще 5 людей залишилось. Підемо вдесятьох!"

Пішли. Пощастило, що і десантура нас все-таки не кинула; вони артвогнем зупинили просування, а наші хлопці, яких ми прикривали, взяли в полон 6 вагнерівців. Кацапська колона не дійшла до того місця, де ми на них чекали. А тоді був такий мем в інтернеті: "Боже, які кінчені". Пам’ятаєте? І от 5 людей проти 300. "Боже, який кінчЄний!" - це так Красивий про мене сказав. І коли після першого виходу ми повернулися, то по моєму дизайну зробили такий шеврон. Ось дивіться. Тут Боров, тобто свиня - командир. І – "Тому що кінчЄні".

Цей шеврон у моїй роті отримували не всі. Треба було якийсь подвиг здійснити. Чи за поранення. У мене був випадок, коли молодого хлопця дали. І після бою привезли його пораненого, пальці відірвані, а він каже: командире, я хоч на шеврон заслужив зараз? Я йому даю шеврон. Медикам кажу: не дай боже прої*те!

Тобто це треба заслужити. Бо що якщо ти маєш такий шеврон, то ти вже досвідчений воїн, а не якась мусорна ганчірка… Ти можеш бути ким завгодно – алкашем, планокуром, головне – щоб ти свою роботу виконував якісно…".

Боров: "У 2023 ми виграли спортивні змагання між батальйонами Києва на кубок Залужного. Вони тоді проводилися вперше, і ми перемогли у чотирьох дисциплінах з семи. Тоді були ще хлопці живі, найкращий склад роти. А рік тому втратили багато, найкращих((…"

ПРО МЕНІСКИ, ВЕНИ, СПИНУ І ФРОНТ

"У мене порвані обидва меніски. Зараз частину одного вирізали, я на реабілітації у Києві. А влітку, коли мене перекинули до резервної частини, то відпустили через вени. Тому що у мене два тромби на межі відриву вже були, як виноград, горизонтально висіли. І лікарі писали, що ходити не можна навіть сходами. Тому довелося перенести операцію.

Після цього мене перевели до зовсім нових людей ("аукнулося"). Чому мене відпустили на наступну операцію(видалення частини меніска)? Мабуть, тому що під час ротації я дуже швидко налагодив стосунки з новими бійцями, як я кажу, налагодив бізнес. Приїхала перевірка, сказали: нічого собі, тут у вас взводний - капітан, у якого тут такий лад, що турнічки, бруси, люди книжечки читають, служба налагоджена. Кажу, так я ж ротним був. І тоді комбат сказав: бізнес налагодив, нехай полікується зараз.

За людське ставлення я дуже вдячний новому комбату, бо до цього мене не відпускали лікуватися, мовляв, ще ходиш, от і ходи, поки не здохнеш.

Чужі люди виявилися більш людяними, ніж ті, під керівництвом яких я 2,5 року воював….".

ПРО ВТОМУ ВІЙСЬКОВИХ, НЕВДАЛУ МОБІЛІЗАЦІЮ і НЕПОТРІБ НА ФРОНТІ

"На жаль, втома військових дуже велика, тому що їм не дають відпочити, бо нема ким замінити. А оцей збір блатних, ніщих і алкашів, яких нам привозять без підготовки, краще не робить. Бо його поранять, а його підуть рятувати, і загинуть хлопці, які вміють воювати.

Треба розуміти, що ми ж не москалі. Не треба всіх туди, бо у нього зір "мінус 8", він виходить, а в нього цілий пакет – "маєчка" з усіма його хворобами. А він у мене обліковується. Мені кажуть: у тебе ж є боєць? Нехай іде працює. А я не можу його відправити на роботу – його поранять, а коли його будуть витягувати, я втрачу нормальних людей.

От ви питаєте, чи таких людей багато? Та ні, слово "багато" не підходить. Майже всі. Зараз в ТРО забирають просто весь непотріб. Щоб ви розуміли, у нашому Дарницькому ТРО людей з Дарниці, які воюють (я не про командування кажу, воно там живе), - 10%. В роті менше 10 осіб залишилося з Дарниці, а має бути - 100. Але вже приїжджають інші: з Вінниці, Житомира, Чернігова. Їх просто з учебок перекидають, думають, що вони щось вміють, а вони не вміють нічого. Я повинен був їх вчити наново стріляти, копати тощо.

В армії така проблема є, у тебе рахується кожна людина – хвора, обмежена, необмежена. Якщо вона по паперах не має обмежень, то навіть якщо йому 60 років, він безногий, а паперів нема, то він має іти воювати. Ну, і як я можу послати цього бійця воювати?

Корупція, яка покриває всіх, хто не хоче воювати, – звична справа, на жаль. Але ж якщо воно боїться, то навіщо воно там потрібно? Ще й скаже: "мене до війни не готували". Так я теж не збирався воювати. Я - теж мирний бізнесмен, який катався по світу і займався новими технологіями, альтернативними джерелами електроенергії. І що? Я пішов. Мені партнери з усієї Європи кажуть: де тебе спіймали? – Та я добровольцем пішов. – Так а чого тобі не вистачало? Ти ж поважна людина…

У цій ситуації будь-який з виходів нічого кардинально не вирішить. З одного боку, люди потрібні. Але непотріб - не потрібен. Воно потім іде в СЗЧ, ото гівно, і підбурює інших. Це найстрашніше. Коли ти тримаєш у колективі настрій, що все для перемоги і з’являється якийсь кунімен, який починає кунячити, краще його прибрати.

От чим добре у Третій штурмовій? Всі працюють. Западло не працювати. Западло не воювати. Коли ми були придані до них, ми були у своїй тарілці. І так повинно бути скрізь.

У ТРО воно прийшло: а де тебе взяли? – Та я пиво пив у якомусь селі, прийшли, забрали, привезли. – А чого вас вчили місяць? – Нічого, щось показали, типу раз. – Ну, на, стрільни. Мімо каси. Розбирати вмієш? – Та, ну, щось вмію. І вже вважається, що у тебе є цей боєць, як боєць. А задачі ставляться такі, які треба виконувати. Це страшна справа…".

"ХАРКІВЩИНА І ДОНБАС – ЦЕ ЗОВСІМ ІНШІ РЕЧІ. ДИВЛЯТЬСЯ ПО-ІНШОМУ. СТАВЛЕННЯ ІНШЕ"

"Зараз я скажу дуже непопулярну річ. З п'яти моїх ходок на цій війні лише одна була, де я відчував себе на території України. Це була Третя штурмова і це Харківська область. Район Борової. Рідна земля. Рідні люди. Ставлення. Все.

Всі інші рази – на Бамбасі. І моя думка така: там нема що захищати. Все, де йшла лінія війни, стерто, заміновано. Там ще 50 років його ніхто не розмінує, там не буде нічого рости. Воно не потрібно.

Скільки побратимів і посестер думають так, як я? Я не буду казати у відсотках. Одні думають так, як я. Інші кажуть: навіщо ж тоді ми втратили хлопців? Тому треба добити. – Секундочку, але без цих хлопців ми втратили б ще більше. І ми втрачаємо цвіт нашої нації, які свідомо кращі. А як щодо тих, хто залишився у Києві і тут сидить? Ну, добре, якась частина виконує свої адміністративні функції. Добре, треба керувати країною. І що буде далі? Частину свідомих, тих, хто пішов на війну, повбивають, частина залишиться з інвалідністю. А ще залишаться кунімени, які потім будуть чіплятися до жінок загиблих і народиться хто? У моєї дитини в школі, у класі, лише двоє батьків військові. І знаєте, що їй сказала однокласниця? Твій папа тебе не любить, тому що пішов на війну. А мій любить, тому залишився зі мною. Нормально? Я от у садочок прийшов рік тому на випускний.

Дивлюся – опа, і всі папи відійшли в інший бік. Чому? Тому що я прийшов по формі! Вони бачать, що я на них дивлюся. Вони нічого не можуть сказати. Причини, чому вони залишилися? Хтось волонтерить, хтось якусь функцію виконує, а хтось просто сказав дитині, що не пішов на війну, тому що її любить. Підміна понять…

Повертаючись до Бамбасу. Ця земля для мене ніколи не була Україною, хто б що не казав. Тому що після Другої світової війни туди переселили купу зеків з мокшандії. Там українського залишилося дуже маленький відсоток. І після 2014-го виїхали всі, хто хотів виїхати. Українці – виїхали. У мене там залишився племінник рідний, я з ним не спілкуюсь. Бо він приїхав сюди, закінчив київський коледж і повернувся туди.

Тому для мене, коли кажуть "вони повернуться" - та ні, вони нам не потрібні!!! Вони не українці. Вони нам не потрібні. І територія ця нам не потрібна. Віддайте їм, воно згнило вже давним-давно. Навіщо тягнете за собою це? Ну, чудово, зробіть в Україні такі умови, щоб кримчани прийшли і сказали: ми переплутали, ми каємося, давайте ми будемо краще з Україною, вибачте нам! Отак треба робити. Треба мотивувати людей, а не з-під палки…

А Харківщина – це зовсім інші речі. Дивляться по-іншому. Ставлення інше. Повністю інше. Хоча від Лимана до Борової – менше 50 км.

"БІЛЬШЕ НЕ ХОЧУ БУТИ РОТНИМ"

"Якщо Зеленський скаже, як Трамп: от тільки 20 км буферна зона, а далі стоїмо, як зараз - то не страшно. Закінчіть війну. Бо гинуть найкращі зараз. Ще рік - і просто… Мені кажуть: будеш командиром роти знову? – Не буду, тому що не знаю нікого в цій роті. Я не зможу нормально воювати. Тому що як до м’яса я не зможу ставитися, не дозволяє моє сумління. Аніж воювати погано, краще ніяк. Тому зараз мене планують перевести в штаб батальйону, щоб використовувати мій досвід і знання з точки зору натівських стандартів. Щоб не було позицій, які нафіг не потрібні, які зверху скинула бригади: мовляв, це ваша зона відповідальності…

Яким може бути короткий діалог у штабі (якщо повезло з керівництвом)?

- Я так не буду. Я можу мотивовано пояснити, чому так не треба робити, а треба інакше.

- Якщо ти це доводиш – роби як хочеш. Кінець кінцем, це - твоя зона відповідальності. Постав стовп - і виси на ньому, якщо тобі це допоможе…

Оскільки у нас багато непрофесійних військових, тому їм спускають задачу зверху, особливо ТРО…. Мотивують це тим, що ти непрофесіонал. До ТРО так ставляться. Але багато ж навчилося людей! І ТРО-шники нормальні є. Піхота сухопутки кидає сусідні позиції, а ми не кидаємо. Ми відбиваємо їхні позиції, відбиваємо штурми, які вони профукують; ми доштурмовуємо. Ми це робимо! Ну, або робили, коли люди були. Зараз уже нікого не залишилося. Тому я не хочу бути ротним".

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото з архіву Борова