Оборонець Маріуполя Дмитро Канупєр: "Перший місяць перебування в Таганрозі ми називали Голодомором"
Він вже не вірив, що можливе повернення додому, бо вирок російського суду, за яким йому приписали воєнні злочині, шокував. Згадуючи судове засідання, де його виголошували, азовець Дмитро Канупєр каже, що спочатку було 48 років ув’язнення, потім зменшили до 29.
Він знав, що усі матеріали сфальшовані і нічого з того, що йому інкримінують, насправді не було, але захистити себе не зміг. Та й як себе захистити в таких умовах полону, де про дотримання прав людини не йдеться взагалі?
Але восени минулого року бійцю 12 бригади спеціального призначення "Азов" Дмитру Канулєру на псевдо Расті все ж вдалося вибратися з російської колонії і повернутися під час обміну в Україну. Після двох з половиною років полону, в якому було багато жахіть, про які він відверто говорить. Бо там залишаються ще чимало людей, за яких варто боротися.
"Я ЇМ НІЧОГО НЕ РОЗПОВІДАВ ПРО СЕБЕ І РІДНИХ, А ВОНИ ВСЕ ВЖЕ ЗНАЛИ"
- Дмитре, з моменту обміну минуло вже кілька місяців. Вдалося за цей час трохи адаптуватись психологічно і покращити фізичний стан?
- Десь за два тижні після повернення зникла думка: "А чи правда, що мене поміняли?". Спочатку в це не вірилось. Тому зараз психологічно в принципі все нормально. Фізично теж потроху реабілітуюсь. Поставив собі певні цілі по деяких видах спорту і буду до них іти.
Вагу гарно набираю. Але є ще певні питання щодо здоров’я, треба дещо дообстежити і долікувати.
Перші півтора року в полоні, коли було дуже важко фізично і психологічно, я мріяв про обмін, постійно чекав на нього. А після того, як мене засудили і більше не було активних допитів, я адаптувався під ті обставини, які були, і вже не сподівався, що обмін можливий найближчим часом. Бо були хлопці, яких поміняли за чотири місяці, за місяць, за рік, а я відсидів 2,5 року. Це дуже багато. І я також розумів, що не один такий, є хлопці, які потрапили в полон ще раніше, і досі там залишаються.
Знаєте, що мене найбільше здивувалося після повернення? Що так багато людей "косять" від служби, що ТЦК примусово має когось мобілізовувати. Це ж не війна, яка була в 2014-му, коли гинули сотні людей, зараз війна, коли гинуть десятки тисяч. І постійно відбувається захоплення наших територій. Чому люди ховаються і самі не йдуть в якісь нормальні підрозділи, щоб навчитися і захищати нашу землю, наших людей, які цього потребують?
- Як ви думаєте, що змінилося з лютого 2022-го? Чому тоді було багато добровольців, а зараз ми постійно говоримо, що складно когось мотивувати?
- Основна причина, як на мене – це те, що в армії частково досі лишився "совок", немає внутрішніх реформ, хоч по факту вже третій рік триває повномасштабна війна. Так, є підрозділи, які себе покращують, мотивують людей, щоб вони до них йшли. Той самий "Азов", Третя штурмова, Kraken. Вони роблять відбір в своїх підрозділах, щоб набрати найкращих, замотивованих, які хочуть навчитися якісно воювати.
Наприклад, в мій підрозділ – 12 бригаду оперативного призначення "Азов" йдуть тільки вмотивовані люди, які розуміють, чому вони це роблять.
- Мені здається в таких підрозділах командири дуже відповідальна ставляться до бійців, на цьому теж тримається мотивація. Дмитре, скільки ви прослужили в "Азові" до повномасштабної війни?
- Два роки. Я прийшов туди, коли мені було 20 років. Можна було прийти у 18, але батько не пускав.
- Цивільної професії у вас тоді не було?
- Вчився на архітектора і працював. У мене була своя бригада, ми робили ремонти.
- Чому пішли саме в "Азов"?
- Я не хотів іти на строкову службу, вважав, що це марна трата часу. Шукав підрозділ, куди можна піти за контрактом і де було якісне навчання – теоретична, фізична і психологічна підготовка. І цей підрозділ мені багато чого надав до повномасштабки, завдяки цьому я в Маріуполі і виживав. Наприклад, нас вчили, як себе поводити в ближніх контактах, ми отримали навички з саперної справи, такмеду, загалом по тактиці, навчили розбиратися в ТТХ озброєння. Також була якісна фізична підготовка. Швидкі ноги і сильні руки – це теж мене рятувало.
- Спілкуючись з рідними захисників Маріуполя, чула від них, що до можливого вторгнення росії військові готувалися за деякий час. Тобто, це не стало повною несподіванкою. Чому росіянам вдалося так швидко зайти? Чого вам тоді не вистачило, щоб втримати місто?
- Певну роль відіграло те, що пропустили колону з Криму, яка спокійно заїхала в Херсон, Бердянськ, Мелітополь, а потім до нас, і закрила 120-кілометрове кільце довкола Маріуполя. Не було б проблемою впоратись з противником, який насувався з одного фронту, а коли вже 360 градусів навколо - з води, з повітря, з усіх сторін, то це набагато важче.
Вони врахували свій досвід наступу на Київ і зрозуміли, що йти колонами й втрачати танки в передових дозорах – не найкраща ідея. І діяли інакше. Вперед для розвідки відправляли неважку бойову техніку, а потім вже їхала основна колона. Навіть, коли ми їх там чекали, намагаючись зробити певні засади, у нас не було того результату, на який ми розраховували, саме через цю зміну тактики.
- Можете розповісти про перший тиждень?
- В перші два дні чекали колону з Криму, мінували мости в населеному пункті Ялта, що в Маріупольському районі. У нас тоді були NLAW, нам їх передали з 36 бригади.
А зі сторони Широкиного, Водяного, Бердянського, Волновахи вже були активні штурмові бої.
З розвідінформації ми знали, що колона, на яку ми чекаємо, їде не поспішаючи. Потроху території захоплюють, потім, як я вже сказав, вперед відправляють дорозвідку.
Тому ми підірвали заміновані мости і далі моя група розвідки спеціального призначення працювала мобільно, переміщаючись різними напрямками міста та околиць. Ми виконували функції протитанкової групи.
За день ми могли змінити від 5 до 10 позицій, тому що їздили туди, де була потрібна наша допомога. Наприклад, ми працюємо на певній ділянці, допомагаємо на той момент 2-му батальйону полку "Азов". Нам повідомляють про танковий прорив на іншій ділянці. Ми вирушаємо в той напрямок. Відбиваємо танковий прорив, потім їдемо в якесь інше місце.
- Тобто вас на посилення відправляли до інших, правильно зрозуміла?
- Так. Хлопці зі снайперської групи тоді теж не працювали за фахом, тому що противник досить швидко зайшов у місто. І стріляти на околицях міста десь на 50 метрів з гвинтівок, які розраховані на 1,5 тисячі, не було сенсу. Тому вони теж мобільно пересувалися і допомагали іншим.
- Коли ви зайшли на "Азовсталь"?
- 15 квітня. Був прорив росіян з правого берега, ми опинилися в оточенні вже всередині міста, не лише зовні. Тобто, було 120-кілометрове оточення навколо міста, а ми ще опинилися в оточенні на правому березі. Командири нам сказали вночі, що через 4 години буде виїзд, і що будемо пробиватися на "Азовсталь". Сформували дві колони: автомобільну і пішу. Але коли автомобільна поїхала, моєму взводу забули про це повідомити. Це нас врятувало. Бо колона попала під обстріл, і частина з автомобілів вже не змогла проїхати, людям довелося виходити і йти пішки.
Ми вже їхали позаду пішої колони і по дорозі підбирали поранених – скільки влізло в наші автомобілі. Але ми не знали маршрут, не розуміли, як доїхати до моста, де мала бути переправа на "Азовсталь". Тому ми доїхали до залізниці і там спішились. Взяли з собою все, що могли донести.
Я на той момент ще був поранений і не зміг взяти своє озброєння – стаціонарний кулемет. Взяв по мінімуму речі і звичайний "калаш". Із усіма цими речами ми приєдналися до пішої колони і пішли на переправу через річку Кальміус. Хтось перепливав на плотах, хтось – вплав.
- А де взяли плоти?
- Вони заздалегідь були заготовлені.
- Були якісь запаси їжі, води, ліків на "Азовсталі", коли ви туди потрапили?
- Все залежало від самих підрозділів. Наприклад, в моєму підрозділі були хлопці, які служили діловодами, водіями, радистами. Вони завезли в наш бункер продукти, питну воду, коли була ще така можливість. Також були загальні спеціальні бункери, де зберігалася їжа.
- Як було зі зброєю, боєприпасами?
- Через те, що противник мав перевагу в кількості особового складу, техніки, ми часто "відкатувались" з наших КСП, і таким чином багато втрачали боєкомплекту. Озброєння, протитанкового озброєння, техніку. Противник захоплював це, а у нас не було можливості ніде все це спорядження собі роздобути. Окрім того, що гвинтокрили, які залітали, завозили нам протитанкове озброєння, коптери, старлінки. І люди прилітали з цими гвинтокрилами…
На "Азовсталі" теж було заготовано певну кількість боєкомплекту, але ж воно усе поступово закінчувалось.
- Якісь ви тоді бойові задачі виконували?
- Я за тиждень до заходу на завод зазнав поранення. Тому спершу на деякі позиції я ходив, але на спостереження, не брав активної участі в бойових діях. А коли перебралися на "Азовсталь", протягом тижня "сидів" на раціях. У нас всі поранені чергували на раціях або на кухні.
Коли рана загоїлася, я все одно руку не міг піднімати нормально. З часом біль не зник, але рука почала трохи краще працювати і я вже почав ходити на чергування і виконувати бойові задачі. Ми з моїми хлопцями тут, як і в самому місті тоді на початку, були на підсиленні і допомагали іншим підрозділам. Працювали доба через добу. Одна група вийшла, потім інша.
- В першому інтерв'ю після повернення з полону ви сказали, що тоді думали, що не можна довго бути щасливчиком і вижити. Тоді дійсно було відчуття, що ви приречені загинути?
- Таке відчуття з’явилося ще до поранення і до переправи на "Азовсталь", тому що скільки обстрілів було, скільки було прильотів поруч зі мною, авіаударів по будинках, де ми перебували…Будинки руйнувалися, падали.
Коли ти кілька разів на день опиняєшся в ситуації, в якій міг загинути, до думки про смерть звикаєш. Хоч я загалом доволі позитивна людина і навіть пізніше в полоні намагався налаштовуватись на позитив, щоб вижити. І під час перших місяців повномасштабної війни таким був. Але іноді щось накочувалось, питав у хлопців, чи готові вони загинути. Багато кому це не подобалось. Бо хоч і були налякані, розуміли, що треба робити роботу, і, звісно, не хотіли помирати. Я теж не хотів, просто іноді був такий настрій.
Хоч особливо не намагався уникнути того, що може статися в тих умовах. Наприклад, під час масованих авіаударів багато хлопців вдягали каску, броню і ставали під колони в надії, що це їх вбереже. Вночі замість того, щоб спати, вони це робили.
Я спав, бо розумів, що якщо не висплюсь, то не зможу виконати завдання. Вмикав музику на телефоні, навушники, каску на голову і спав так.
- Ви, певно, фаталіст.
- Мені часто це казали (посміхається, - авт).
- Як ви вважаєте, навіщо росіяни витрачали стільки сил, щоб вибити вас з "Азовсталі"? Чому просто не чекали, поки у вас закінчиться їжа, вода, ліки? Не вірили, що вдасться навіть так вас зламати?
- Тоді і заява путіна була, де він щось схоже казав. Мовляв, почекаємо, будуть вмирати з голоду – повиходять. Але вони самі, мені здається, в це не вірили.
Те, що ми так довго трималися проти противника, який в багато разів переважав нас в кількості, техніці, мотивувало не тільки людей в Маріуполі, а й в інших регіонах. Ми ж були в повному оточенні, без тилу, без спорядження, але все одно не виходили.
- Ви дійсно стали для нас прикладом неймовірної сили і мужності. Але як же ми хотіли, щоб усі ви врятувалися…Я думаю, вони не чекали, а хотіли вас знищити, бо боялися.
- Якби нам тоді сказали: "Хлопці, обирайте: чи здаватися в полон, чи бути до кінця", я впевнений, що більша частина хлопців лишилась би до кінця, усвідомлюючи, що він буде скоріш за все поганим. Але нам тоді сказали: "Хлопці, ви маєте подумати не лише про себе, а й про інших". Бо тоді на "Азовсталі" було понад 500 тяжкопоранених людей. І треба було їм зберегти життя. Також нам сказали, що виходом в полон ми собі збережемо життя.
- Продукти і вода тоді ще були?
- Їли тоді раз-два на день. Основний раціон – пшонка і азосталевські коржі, як ми їх називали. Їх з муки самі пекли. Ще залишалася якась інша крупа, але десь з половини це було лушпиння.
Вода була у цистернах, які стояли в бункері. Ржава, але ми її пили. Не знаю, наскільки вони були заповнені, і як довго ще вистачило б.
- Добре, що було вже не так холодно, бо весна.
- А коли вели бої в самому місті, це ще був березень, дуже холодний того року. В Маріуполі був момент, що я тиждень харчувався батончиками і пив енергетик. Ці батончики замерзали і я їх закидував собі в шкарпетки, щоб вони за годину трохи розмерзлися.
- Вас якось психологічно готували до можливого потрапляння в полон?
- В Маріуполі часу не було, щоб лекції читати. Я почав замислюватись про можливий полон на "Азовсталі". Тоді почалися розмови про турецьке судно, яке нібито могло прийти нам на допомогу. Я розумів, що це нереально.
Думав також про можливість якось вибратися з "Азовсталі", але це означало або кинути усіх побратимів, або ж разом із ними вийти. Але вийти великій кількості людей з оточеного заводу, який проглядається з усіх сторін, – теж було нереально.
- Коли стало відомо, що виходити доведеться в полон, "чистили" телефони, думали, що будете говорити, якщо будуть допити?
- Так, думав, з телефона видаляв інформацію про свою сім’ю, фотографії Маріуполя. Але в полоні зрозумів, що можна було усього цього не робити, бо вони все, що їм було треба, дістали. Я їм ще нічого не розповів про себе і рідних, а вони все вже знали. Також знали, з якого я підрозділу.
Навіть відновили мій акаунт у соцмережі "ВКонтакті", який я видалив ще у 2017 році. Коли був в Таганрозі, мені кажуть на допиті: "Ну, что ты скакал на Майдане?". Кажу, що мені тоді було 14 років. А мені охоронець СІЗО: "Что ты рассказываешь, у вас там все скакали". Насправді я був тоді на Майдані, допомагав хлопцям на барикадах, робив коктейлі Молотова. Але вирішив про це мовчати. Але наступного дня мене викликають знову і показують фотографії, де я був на Майдані під час Революції Гідності, з моєї сторінки "ВКонтакті", які я видалив.
- Після "Азовсталі" вас повезли в Оленівку, Таганрог був пізніше, правильно?
- Так. В Оленівці було три бараки "азовців", я був у другому. Він був розрахований на 60-80 осіб, а тримали 333 осіб.
- Як же ви там спали?
- Ті, хто взяли з собою спальники і каремати, спали на вулиці.
- Брали з собою, коли виходили з "Азовсталі"?
- Нам при виході сказали взяти з собою речі особистої гігієни, необхідні ліки, ліхтарик, каремат, спальник.
В мене ще така історія з карематом вийшла…У нас в групі був снайпер. Один з найкращих снайперів "Азову". Він загинув у центрі Маріуполя, на жаль. А у нас лишився його каремат і я його взяв. Це був снайперський каремат, а я повністю його не розкривав і не перевіряв усі кишені.
Коли ж нас зустрічали в Оленівці, то оглядали усі речі, щоб ніхто не приніс якогось озброєння, боєкомплекту, ножі. В принципі під час виходу з "Азовсталі" нас теж оглядали, але могли щось пропустити, тому вочевидь вирішили перевірити ще раз. І нас попередили, щоб ті, в когось щось заборонене є, скинули. Ніхто нічого не скинув, я теж, бо нічого зайвого з собою не брав.
А потім спецназ дивиться наші рюкзаки, передивляються речі. І тут беруть мій каремат і дістають здоровезний, забитий магазин патронів калібру 338. Це снайперські. А я перед цим їм сказав, що був кулеметником підрозділу розвідки спеціального призначення.
- Як відреагували на ці патрони?
- Кажуть: "Ти же нам только что говорил, что ты пулеметчик, а оказывается ты – снайпер!" Намагаюсь пояснити, що це не мій каремат, взяв випадково. Нібито повірили.
Наступного дня приїхали представники Слідчого комітету РФ, щоб взяти відбитки пальців. Слідча бере в мене відбитки і питає посаду, а ж тут встає якийсь осетин і каже: "Перепроверьте его, он по ходу снайпер".
- Вам пощастило, що не було наслідків. Вас там годували нормально?
- Я там разів десять непритомнів від голоду, від нестачі сил. Загалом я – спортивна людина. Але спортом почав займатися лише, коли організм адаптувався під ту кількість їжі, яку давали нам в Оленівці. Почав хоч фізкультуру робити. Бо до цього навіть дихати було тяжко.
Так було і з іншими. Люди були знесилені.
- А чим годували?
- 5-7 ложок каші - пшоно і перловка, невеличкий шматок хліба. Після Маріуполя, фізичного виснаження – це було дуже мало. Вода була технічна. На весь барак лише один чайник, який постійно ламався, то її багато хто пив так, не кип’ятивши. Воду для того, щоб митися, привозили в баняках з якоїсь місцевої річки.
- Тоді вас і побратимів не допитували?
- Перший місяць не чіпали, а потім декого вже почали відводити на допити в ДІЗО, а деяких етапували у Донецьке СІЗО, де вже проводились слідчі дії. Мене вивезли в Таганрог наприкінці вересня.
В Оленівці мене допитували десь разів з п’ять. Першими, як я зрозумів, допитували представники ГРУ. Вони були в балаклавах, увімкнули екшн-камеру і кажуть: "Расскажи нам, что было в Мариуполе, где ты был, на каких позициях, что ты видел". Те, що я розповідав, їм не сподобалось. Бо я говорив про їхніх військових, про те, які злочини вони вчиняли. На що вони мені сказали: "Ты же понимаешь, что нас это не интересует, рассказывай о своих". Нічого про своїх я їм говорити не став. Але тоді мене не чіпали. Можливо тому, що спілкувався з ними на рівних. Сиділи переді мною два дядьки в цивільному одязі і балаклавах. Звертались на ти, грубіянили, матюкалися. Я так само з ними спілкувався. Може вони щось і хотіли мені зробити, але, вочевидь не могли.
- Чому не могли?
- Не можу стверджувати, так думаю просто. Кажуть мені: "Давай снимем видеоролик, в котором ты скажешь парням из Украины, чтобы они не шли воевать". Питаю, навіщо мені це робити. Вони у відповідь: "Чтобы парни не умирали". Я сказав, що не буду цього говорити, хай хлопці воюють за свою країну. Вони були в шоці, що я сперечаюся, але сили тоді не застосовували.
- Не було страху, що ви щось зайве скажете?
- Звісно, це відчуття було, тому я і намагався фільтрувати усе, що казав. В Таганрозі на допитах вони пропонували сказати, що певні хлопці вбивали цивільних, тобто оговорити їх.
- Під час теракту в Оленівці ви там ще були?
- Так. Це було з іншої сторони колонії, з трьох бараків туди забрали 200 чоловік нібито для того, щоб "розгрузити" інші бараки.
- Був якийсь список, за яким забирали?
- Був, бо прізвища назвали і сказали хлопцям збирати речі.
- Чимось ці люди відрізнялись від інших? Посадами, званнями, військовими спеціальностями?
- Ні, там були усі: від солдатів до офіцерів.
- За яким же принципом їх відбирали?
- Самому цікаво.
- Що сталося тієї ночі?
- Я був у берушах, читав книгу. Раптом почув вихід "Граду" і потім вибух. Ми не розуміли, що відбувається, почали виходити на вулицю і спершу побачили лише, що горить територія колонії. Далі були чутні крики. Кілька годин ці крики не вщухали. Тоді загинуло дуже багато побратимів.
Цей барак знаходився в найвіддаленішому місці колонії біля паркану. І, як потім розповідали хлопці, саме за парканом і почалися виходи "Граду".
Пізніше на допитах мені росіяни розповідали, що це наші відпрацювали по бараку з хлопцями. Але це маячня. Вони наводять аргументи, що працювала наша контрбатарея, яка нібито повинна була знищити "Град". Але ви собі уявіть, щоб протягом кількох хвилин контрбатарея знайшла точку, де знаходиться цей "Град" і відпрацювала. Це нереально. На той момент, в 2022 році, щоб так відпрацювати, повинні були зробити розвідку тієї локації приблизно там, де вихід був. З тими засобами, які тоді були, на таке знадобилося б не менше десяти хвилин.
В Таганрозі нам спеціально говорили про те, що сталося в Оленівці, добавляючи: "Вот смотрите, как ваши вас не любят". Так вони хотіли впливати на моральний дух хлопців. Вони також постійно щось таке розповідали, щоб ми думали, що в Україні все погано, що вона занепадає.
- Ви сказали, що в Таганрозі вам пропонували обмовляти інших, звинувачуючи у воєнних злочинах. А на себе вам такі злочини теж пропонували "повісити"?
- Я на себе трьох цивільних "взяв", хоч нікого не вбивав. На мене вони дві сфальсифіковані справи "повісили". Хоч тримався досить довго.
- Тоді в 2022-му в новинах, репортажах з Маріуполя ми бачили, скільки було загиблих серед цивільних. Як ви на все це реагували?
- Я багато зустрічав цивільних, які допомагали нам постійно. Я теж намагався людей хоч якось підтримати. Коли виїжджав на якесь бойове завдання, в мене був підсумок утилітарний, куди я клав 10 пачок цигарок, баточники. Те, що було на той момент. І якщо по дорозі зустрічав цивільних, чоловікам давав цигарки, а дітям – батончики.
Загалом в перші місяці наступу була така взаємовиручка, ви не уявляєте. Люди намагалися нагодувати хлопців, які були на позиціях біля їхніх будинків. Хлопці своєю чергою ділилися продуктами, які були у них.
Згодом місцеві люди були настільки змучені активними бойовими діями в місті, що перестали зважати на власну безпеку. Вони, як і я, змирилися з тим, що з ними може статися. Але я тоді усвідомлював, що мені не можна вмирати, бо потрібен хлопцям, щоб допомагати. Бо кожен боєць на той момент – це була важлива ланка в обороні Маріуполя. Тому інстинкт самозбереження працював. А дехто з цивільних себе вже не намагався вберегти. Під час ворожих обстрілів люди стояли на вулицях, кип’ятили воду. Ми ховаємось в підїзд або в підвал, кличемо – не йдуть. Виходимо після обстрілу – бачимо десятки вбитих.
Люди "вигорали", їм було все одно. У нас був такий випадок. Другий тиждень Маріуполя. Противник постійно штурмував і випалював весь передній край. Тобто усі будинки, які були на шляху. Незалежно, чи були там наші військові.
В якийсь момент ми побачили чоловіка, який іде вулицею, не звертаючи увагу на прильоти мінометних мін поблизу. Ми кличемо його до себе в підїзд, а він нам каже: "Хлопці, мені вже немає сенсу жити, усі мої рідні померли".
- Він тоді вижив чи загинув?
- Коли були обстріли – вижив. Що з ним сталося далі, не знаю. Ми знялися з тої позиції.
"ПЕРШИЙ МІСЯЦЬ ПЕРЕБУВАННЯ В ТАГАНРОЗІ МИ НАЗИВАЛИ ГОЛОДОМОРОМ"
- В Таганрозі ставлення до "азовців" відрізнялось від того, що було в Оленівці?
- Так. Нас туди привезли дві партії по 150 чоловік. Саме "азовців". Ми сиділи "забиті" в КамАЗах, на руках – стяжки, очі зав’язані. Поки їхали, нас супроводжували побиттями, електрошокерами.
Деякі хлопці думали, що це, можливо, обмін. Бо на той час ми знали, що офіцерів вже поміняли.
В таких умовах ми їхали приблизно три-чотири години. Я сидів у кінці КамАза, на борті. А в мене на лівій нозі сиділо три чоловіки. Через це ноги настільки оніміли, що я не міг потім встати нормально.
На території СІЗО нас зустріла гучна музика: з колонок лунали "Катюша", "Маруся", Гімн Росії. Ми не розуміли, куди нас привезли і що відбувається.
Потім відкрили борти, нам сказали вистрибувати і бігти вперед по умовному коридору зі спецназівців. Чуємо, хлопців, які були спереду, б’ють, вони кричать.
Приходить черга нашого КамАЗа, відкривають борт, хлопці так само вибігають. На них так само кричать, супроводжують побиттям, застосовують електрошокери.
За рахунок того, що ноги оніміли і я нічого перед собою не бачив, почав повзти на правому плечі, як гусениця. Доповзаю до кінця борта, мене хапають за куртку і штовхають вниз. Це приблизно з висоти 1,5 метра скидають вниз головою об асфальт. Я знепритомнів.
На цьому не заспокоїлись – починають бити. Супроводжують усе це тим, що кричать: "Давай вставай, беги!" Я не бачив куди бігти, бо на очах була пов’язка. Бачив лише темний фон. А мене продовжували бити ногами, руками, палицями, шокерами. Разів п’ять непритомнів під час цієї "прийомки".
Прийшов вкотре до тями, чую, як мені кричать, щоб я вставав. А я вже не можу встати. Мене дотягли до камери і кинули там на коліна. Заповзаю в камеру, падаю і не розумію, що відбувається. Зовні чую крики, когось ще б’ють. А в камері хлопці спілкуються між собою і тут хтось до мене звертається "Растішка, це ти?". Підтверджую, що я. Прошу, щоб допомогли зняти з голови пов’язку.
Коли зняли, бачу, що ми в невеличкій камері. Пізніше я дізнався, що то була камера ДІЗО, розрахована на двох людей, а там тоді тримали понад двадцять.
- Стяжки на руках зняли?
- Зняли, але вони були так сильно затягнуті, що ще три місяці не загоювались рани. М’язи порозривало до кісток. Можна сказати, що в полоні мені "подарували" шрами від стяжок на руках, які залишились зі мною на все життя.
- Вас заново опитували, ким воювали?
- Коли почали усіх оформлювати, мені було так погано, що я не міг підвестися на ноги, в очах темніло. І мені тоді допоміг один з "азовців". Став кликати лікаря. Той прийшов і дає мені нашатир понюхати. Нюхаю, а запаху не відчуваю. Мені якісь врешті-решт пігулки дали і швидко оформили.
Я не знаю, як звати того хлопця, який мені тоді допоміг, запам’ятав лише татуювання у нього на руках – ікси. Я б дуже хотів його зустріти і подякувати.
- Можливо, у вас був струс мозку чи якісь травми від цих численних ударів по голові…
- Цілком можливо, бо тоді сотні ударів було під час "прийомки".
- Цей коридор, через який вас тоді проганяли, був довгим?
- Хлопці, які зняли пов’язки, розповідали, що десь 10 метрів, і стояли десь 20 спецназівців.
- Як думаєте, це робилося спеціально, щоб одразу залякати людину?
- Так. До того ж "Азов" чекали в усіх колоніях і СІЗО росії. І от їм випала така нагода нас "зустріти". Я спілкувався пізніше з людьми, які були в колоніях в Курській області, Волгограді, в Мордовії, у всіх питали, чи є серед них "азовці".
- Чому? Вони ж не військові, не бачили вас у бою. Це так пропагандисти постаралися чи вони так вас боялися?
- Чим далі від фронту, тим більше "патріот". Тут було щось таке. Бо коли мене вже засудили і я в Донецьку спілкувався з конвоїрами, вони теж виявляли агресію. Уявіть, мужику за сорок, 110-120-кілограмовий бугай б’є мене - військового, який після поранень і травм, схуд до 60 кілограмів. І б’є з такою нормальною силою, регулярно на кожній перевірці. Це неадекватно.
- А як було в Таганрозі? Після "прийомки" більше не чіплялись?
- В Таганрозі було три зміни спецназу. "Спортікі", "жостікі" і "чечени". Ми так їх називали. "Спортікі" розбили нам "розтяжку" по максимуму. В деяких хлопців м’язи розривалися.
- Що це за розтяжка?
- Щодня були так звані перевірки – вранці і ввечері. Ми перебували в положенні літери "Г" – максимально нахилені вперед, руки максимально підняті вгору. В такому положенні ми повинні були вибігати на перевірку, ставати в позу "зірочки" – це коли руки приставлені до стіни, а ноги максимально розтягнуті. А вони підходили і їх ще більш розтягували. А також примушували присідати 50-100 разів, відтискатись.
Після перевірки треба було швидко забігати назад, не дивлячись ні на кого. Іноді примушували бігти з закритими очима, махаючи перед тобою ногами. Якщо хтось ухилився, вважали, що він не закрив очі і били.
А потім в камері давали завдання: до 500 присідань. Присісти – це не тяжко в звичайному житті. Але коли ти знесилений в цілому через погане харчування, побиття, рани – це надзадача. Після такого в мене ввечері сил не було навіть на те, щоб хлопцям сказати "Добраніч". Я останні сили витрачав просто на те, щоб піднятися на койку другого поверху, закрити очі і повернутися на бік. Це супроводжувалось сильним болем. Бо у мене постійно руки і ноги були перебиті після допитів. Через опіки від електрошокерів боліло тіло.
Ми спали на армійських матрасах. Не знаю з чого він зроблений, але лежати було боляче через те, що я дуже схуд – шкіра і кістки.
Права нога так сильно набрякла від травм, що виглядала разів у чотири більше, ніж має бути здорова. Через це штани, які були на мене дуже великі, з правої сторони репались.
- То майже не спали?
- Ти формально можеш спати з десятої вечора до шостої ранку, але часто прокидаєшся через болі в нирках, часті судоми в ногах.
І в камері постійно горить світло, дуже холодно. Батареї не гріли, у вікнах великі щілини, на стінах пліснява.
В таких умовах я просидів в Таганрозі 350 днів.
- А чому другу зміну ви називали "жостіками"?
- Вони нас постійно били і питали другий куплет пісні "Катюша" чи гімну росії. Примушували нас вчити російські пісні, завчити, що означає кожен колір на прапорі росії, розповідати про герб росії. Якщо не вчили, били на перевірках.
- Як з їжею тоді було? Ви сказали, що дуже схудли.
- Перший місяць перебування в Таганрозі ми називали Голодомором. Зранку давали макаронів або каші без солі і будь-якого масла три-п’ять ложок. В обід 200 мл кип’яченої води з залишками картоплі, на друге так само трохи каші. А на вечерю від однієї до 2,5 картоплин в мундирі – кому як пощастить. І ще шматочок риби. А також одна третина хліба на весь день. Основне, на чому трималися – це хліб. Бо він був набагато калорійнішим, ніж усі ці "страви".
Хлопці, які побували в Мордовії, розповідали, що їм там давали таку порцію, щоб їжа влазила у 200-мл стаканчик. У нас так само б влізло, якби був стаканчик, а не тарілка.
Коли один з хлопців помер, вони збільшили нам пайку хліба.
- Ви сказали, що були постійні побої і травми. Хоч якусь медичну допомогу надавали?
- Тих, у кого були відкриті переломи рук, зламані ребра, внутрішні кровотечі відправляли в лікарні, робили операції. А на наступний день привозили назад.
- А як ви зі своєю перебитою ногою впоралися? На неї можна було стати?
- Мені її перебили спецназівці на черговій перевірці. Це був третій місяць перебування в СІЗО. Після цього я деякий час лежав в камері, але недовго. Хоч нога розпухла і посиніла, мені все одно сказали вибігати на перевірки і забігати назад, як і іншим.
У мене там ще були активні допити, на яких мене били, – вони тривали від однієї години до дванадцяти.
Було таке, що об мене розряджали по два електрошокери за один допит. А далі вже просто напряму били тапіком (військовий польовий телефон-авт.), прикручуючи кабелі на пальці. Чим сильніше тапік крутять, тим більше електричний заряд, який тебе б’є.
Ми коли сиділи в камері, чули, як на другому поверсі в кабінетах йшли допити. І як допитували на вулиці – там теж були спеціально відведені для цього місця. Люди дуже сильно кричали.
Загалом вони по всіх "пройшлися". Але за мене дуже активно взялися через те, що я розвідник, кулеметник. І мій підрозділ багато де "світився" по Маріуполю.
Вони морально давили людей, вимагаючи щоб ми хоч щось говорили для цих кримінальних справ, які вони хотіли склепати. Мені теж казали: "Бери на себя дело, от тебя уже не отстанут".
В Таганрозі був "спеціаліст" з катування, якого називали Бамбула. Якщо опера не могли "розколоти" людину, то викликали його. Мені теж викликали. Сказав, що гратиме на мені, як на барабані. Це було так. Я стою біля стіни в позі "зірочки", але стіни не торкаюся. Він бере дві ПВХ-трубу і ще один наглядач теж бере. І вони б’ють цими трубами по руках і ногах. Так ти повинен був протриматися дві хвилини. Якщо ти не міг протриматися, вони зупиняли час і далі тебе били.
В мене руки – ноги розпухли, я впав, вони не зупиняються і примушують встати. Ці мої дві хвилини розтягнулися хвилин на двадцять.
Уявляєте, що потім ці люди їдуть додому, до своїх сімей, дітей.
- Лікаря в камеру можна було викликати чи піти до нього?
- Ми з хлопцями домовились, що будемо просити про лікаря лише в найкритичніших ситуаціях. Бо якщо приходить лікар, то в камері залишається лише та людина, якій його викликали, усіх інших виганяють в коридор, де треба чекати, стоячи у позі "зірочки". А далі по ситуації – когось б’ють, когось розпитують: "Пойдешь дальше воевать?"
- Після суду вас перевезли в якусь колонію?
- В Макіївку. Спочатку у вересні 2023 року повезли в Донецьк. Чотири дні там був на гауптвахті, там був суд. Нас з побратимом засудили за один день. За три години було підряд три засідання. Адвокат, якого нам надали, взагалі нас не захищав, під час засідань говорив з кимось по телефону. Наприкінці сказав, що ми ж розвідники, повинні були вийти з Маріуполя, а не залишатися там і вбивати цивільних. Хоч ми нікого не вбивали з цивільних, нас в цьому звинуватили.
- Після оголошення вироку ще лишалася якась надія на повернення в Україну?
- Коли ми лише приїхали в Таганрог з нами спілкувались співробітники ФСБ. Вони нас оформлювали в свої бази даних. Я запитав їх, коли нас поміняють. Це стандартне питання, яке майже всі військовополонені ставили.
Один з них мені сказав приблизно так: "У кого будет уголовное дело и кого осудят, те будут сидеть весь срок. Кто останется только в статусе военнопленного, обменяют, как договорятся стороны".
Тому я так довго тримався на допитах і не "брав" на себе справу. Пам’ятав його слова.
Коли почув вирок, був шокований. 29 років! Вони загалом спочатку сказали 48 років, а потім ось так зменшили.
- Мама знала, що з вами відбувалося в полоні?
- Після двох років полону зміг відправити листа. А коли мене засудили, вона побачила фотографії, які почали ширитися в Інтернеті. До полону, під час полону, суд. Потім ще з’явилися відеоролики з допитів.
Також в Таганрозі мене примушували зніматися в фільмі "Полк зла" для каналу "Росія 24". Поки йшла зйомка, за дверима стояли спецназівці Федеральної служби виконання покарань, представники ФСБ – десь чоловік 20. Якщо їм не подобалось, що ти говориш, зупиняли зйомку і били.
- Ви написали мені, що хотіли би поговорити і ми записуємо це інтерв'ю. І зараз, розповідаючи про багато з тих жахіть, які пережили, ви досить добре тримаєтесь. Наскільки усім цим складно ділитись з рідними, друзями? Загалом з цим жити?
- Багато з моїх друзів знають наскільки я був до полону позитивною людиною. Я намагаюся бути позитивним і зараз.
Щодо спілкування про пережите… Зі сторони може, певно, здатися, що людина психічно хвора, оскільки спокійно говорить про те, як з неї знущалися.
- Я так не думаю. Це більше про характер і силу духу.
- Я зараз розповідаю вам без конкретних дрібничок. А коли ділюся з друзями тим, що пережив вже детальніше, здорові мужики, починають плакати.
Вони теж питають: чому я так спокійно говорю і чи мене не хвилює усе, що зі мною сталося. Я кажу, що це гіркий досвід, але я пережив цей період і маю жити далі. Знаєте, усі ти навички, які ми свого часу здобули в "Азові", підготовка, яку ми отримали, як воїни – все це загартувало кожного з нас як особистість, допомогло вистояти в Маріуполі і потім витримати те, що було в полоні.
А найскладнішим після обміну було дізнатися про моїх друзів, про побратимів, які загинули на фронті в той час, поки я був в полоні.
- Що плануєте робити далі, коли пройдете реабілітацію?
- Хочу повернутися на службу в "Азов". Я не можу собі морально дозволити не піти, бо усі мої близькі друзі – це військові, я маю бути поруч з ними на фронті.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
Фото з особистого архіву Дмитра Канупєра
