Військо потребує змін

Автор: Андрій Соколов, для Мілітарний

Чи можна здійснювати реформу під час війни? Відповідь беззаперечна – необхідно! Своєчасні зміни у війську – питання виживання.

Про це пише генерал-майор Андрій Соколов у статті для  сайту Мілітарний.     

                                                              Генерали завжди готуються до минулої війни.

                                                                                                                   Уінстон Черчилль

Наразі у Збройних Силах існують бригади, які підпорядковуються армійським корпусам (АК), оперативним командуванням (ОК) і навіть безпосередньо Командуванню Сухопутних військ. Окремо є бригади ТрО, які також залучаються до виконання бойових завдань пліч-о-пліч з іншими. Розпочата військово-політичним керівництвом України реформа структури Збройних Сил направлена і призведе до суттєвого покращення керованості, ефективності й оптимізації, а в подальшому і до відмови від тимчасових органів управління на фронті. Перехід на бригадно-корпусну систему створить притомну ієрархічну структуру управління у Збройних Силах і на фронті зокрема.

У цій статті я хочу звернути увагу на основні проблеми, які існують на фронті, і рішення, які повинна розв’язати реформа у Збройних Силах. Одразу наголошу, що це винятково моя думка, яка ґрунтується на особистому досвіді й досвіді застосування підпорядкованих мені бригад. Вона не пов’язана з будь-якою групою, категорією або фракцією військовослужбовців Збройних Сил України.

Проблема перша – ефективність управління.

Розглянемо систему управління військами на фронті. На жаль, вона створена із того, що було під рукою. Основу складають бригади, які об’єднуються у тактичні групи (ТГр). Тактичні групи – це тимчасові утворення, куди відряджають офіцерів із штатних органів управління та навчальних закладів на визначений термін на ротаційній основі. Офіцерський склад тактичних груп постійно змінюється.

Далі йдуть штаби оперативно-тактичних угруповань (ОТУ). Вони, у свою чергу, створені на основі штатних управлінь АК (тих, що вже існують), ОК, регіональних управлінь ТрО й інших. На півдні і сході ОТУ об’єднанні у оперативні (оперативно-стратегічні) угруповання військ. Одне сформоване на базі оперативного командування, інше на базі Командування об’єднаних сил (КОС). Потім усі ці структури замикаються на Генеральний штаб, що означає на Головнокомандувача ЗСУ.

Українські військові під час вправ з кулеметами Фото: Олексій Бобовніков

Як вплине створення корпусів на структуру, що існує наразі? Управління АК покликані замінити ТГр і ОТУ. Таким чином, структура управління матиме подібний вигляд: бригада – АК – далі (що, щоправда, не було озвучене, але є логічним) чотири угруповання військ (фронти) на базі ОК, яких є, відповідно, чотири: "Південь", "Схід", "Північ", "Захід" – КОС, яке повинно управляти бойовими діями Збройних сил вцілому згідно свого функціоналу.

Напозір виглядає непогано, але спробуємо теоретично застосувати до наших реалій. Ми маємо 1200 км активного фронту, давайте прорахуємо, скільки потрібно мати АК.

Припустимо, що до складу корпусу буде входити п’ять бригад. Наразі бригада обороняє ділянку з переднім краєм до 15 км. Отже, АК буде обороняти до 70 км. Виходить, що для ведення оборони нам потрібно сімнадцять АК. До того ж потрібні хоча б один корпус у резерві й принаймні три ударних корпуси для ведення наступальних операцій, наприклад, по одному у Сухопутних військах, командуванні ДШВ та морської піхоти. У підсумку – двадцять один армійський корпус.

П’ять з них вже існують, залишається шістнадцять. Це приблизно чотири тисячі офіцерів з оперативним рівнем підготовки. Де їх взяти? Ба більше, злагодження органу управління займе не менше року, а до того очікувати ефективного управління не доведеться. Бригади весь цей час знову будуть вирішувати більшість питань самостійно.

Проблема друга – ефективність ведення бойових дій.

Протягом двадцять четвертого року нами була втрачена доволі велика кількість територій. На багатьох напрямках не вдалося зупинити просування противника. Одна з основних причин – низька ефективність деяких наших військових формувань.

Ми умовно розподіляємо бригади на:

• "сильні" – ті, які були сформовані до початку широкомасштабної агресії і мали кадровий склад;
• "середні" – ті, які сформувалися у двадцять другому році і вже підтягнулись за два роки до рівня "сильних";
• "слабкі" – ті, які були сформовані у двадцять третьому і особливо двадцять четвертому роках.

У останніх слабкі управління, штаби, підготовка особового складу. Чому? Тому що вони сформовані фактично з нуля й мають мізерну кількість офіцерів і сержантів з досвідом. Як виправити їхній стан відносно швидко? Необхідно направити туди достатню кількість підготовлених і досвідчених кадрів. Але якщо бригади будуть просто зібрані і розподілені по корпусах, то ніякої інфільтрації не відбудеться. Отже, ми ризикуємо надовго залишитись зі слабкими бригадами. Командир корпусу, беззаперечно, буде здійснювати персональні кадрові ротації, однак це вимагатиме тривалого часу.

Проблема третя – комплектування особовим складом й озброєнням і військовою технікою.

Гострою проблемою створення корпусів стане формування військових частин, які входитимуть до їхнього складу. Що це означає? Необхідно сформувати 21 корпусний комплект військ. З чого вони складаються? Із загальновійськових бригад, частин артилерії, ППО, безпілотних систем, підрозділів оперативного та матеріально-технічного забезпечення. І якщо із загальновійськовими бригадами питання вирішене: вони у нас є; то інші потрібно сформувати.

Візьмемо штатну чисельність АК у 50 тисяч осіб. Тридцять тисяч складають загальновійськові бригади по шість тисяч кожна. Залишається ще двадцять на інші частини і підрозділи. Тобто шістнадцять корпусів, які у теорії нам ще потрібно створити, множимо на двадцять тисяч і отримуємо 320 тисяч осіб, які необхідно зібрати для формування решти військових частин (окрім загальновійськових) армійських корпусів.

Тепер щодо забезпеченням озброєнням. Не таємниця, що існують бригади, які мають озброєння згідно повного штату; є такі, що мають некомплект; й ті, які взагалі не мають важкого озброєння. Тому у такому варіанті комплектування АК справедливого розподілу озброєння не відбудеться.

Проте наразі на фронті командири різних рівнів своїм рішенням здійснюють перерозподіл озброєння і військової техніки (ОВТ) за бойовою необхідністю. Можливо, було б правильним узаконити цей процес?

Користуючись правилом "критикуючи, пропонуй", викладу свій погляд на удосконалення структури ЗСУ.

Проведення реформи – процес і у мирний час не простий, а під час широкомасштабної агресії й в умовах браку резервів, які могли б підмінити частини, які реформуються, на фронті, й взагалі надскладна. Тому, на мій погляд, потрібно почати з простого. А саме, масштабувати наші найкращі бригади до дивізій шляхом об’єднання їх зі слабкими бригадами. І як наслідок, перехід на ДИВІЗІЙНО-ПОЛКОВУ систему.

З трьох бригад, чисельністю по шість тисяч осіб, ми отримаємо доволі потужну дивізію чотирьохполкового складу, чисельністю до вісімнадцяти тисяч осіб. Практично все, що необхідно для формування такої дивізії, є у трьох бригадах. Додаткових вливань майже не знадобиться.

Поясню. Способи ведення оборонного бою у сучасних умовах дещо змінились з часів минулої війни. Участь броньованої техніки в бою й вага артилерії у вогневому ураженні противника зменшилась. Натомість виросла роль підрозділів безпілотних систем й інженерно-саперних підрозділів. На три бригади (одну механізовану, одну мотопіхотну й одну територіальної оборони) ми будемо мати загальновійськових батальйонів – до 15, танків – 50-60 од., бойових броньованих машин (ББМ) – до 150 од., гармат – до 50 од., реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) – до 15 од. Отже, кожен полк буде нараховувати три загальновійськових батальйони по 10 од. ББМ, танкову роту – 10-13 танків, змішаний артилерійський дивізіон до 8 од. гармат. Дивізія у своєму складі буде мати змішаний артилерійський полк до 18 од. гармат і до 15 од. РСЗВ.

До речі, ідею суттєвого зменшення ОВТ до мінімально необхідного рівня я запозичив у 95-й окремій десантно-штурмовій Поліській бригаді.

Також дивізія повинна мати один штурмовий, один навчально-бойовий батальйон (для здійснення допідготовки особового складу, який прибуває на поповнення), полк безпілотних систем й інженерно-саперний полк. На дивізію необхідно перекласти левову частку ремонтно-евакуаційних і логістичних завдань, усе забезпечення. Полки ж повинні повністю зосередитись на веденні бойових дій.

Проект штату такої дивізії ми відпрацювали разом з командуванням 3-ї окремої штурмової бригади. Так би мовити, у якості ініціативи знизу.

Що ж до ефективності управління: враховуючи те, що штаби усіх ланок у дивізії будуть створені на базі вже існуючих штабів бригад і батальйонів, можна впевнено стверджувати, що на злагодження знадобиться мінімум часу. Фактично вони одразу зможуть приступити до бойового застосування і, так би мовити, підстрахувати управління корпусів у період до набуття ними спроможностей.

Поговоримо про якість підготовки особового складу. У ході формування дивізії необхідно рівномірно перерозподілити молодших командирів і солдат, які мають досвід бойових дій. Поруч з ними, під керівництвом досвідчених командирів, рівень підготовки решти особового складу швидко зросте, адже як казав відомий військовий теоретик дев’ятнадцятого сторіччя Карл фон Клаузевіц "Подібно до того, як людське око у темряві, розширюючі зіниці, використовує слабке світло, що є в приміщенні, і починає поступово розрізняти предмети й, зрештою, добре бачити їх, так і досвідчений солдат може орієнтуватися на війні; тоді як перед недосвідченим новобранцем простягається лише непроглядна нічна пітьма".

Повернемось до розрахунків. Скільки необхідно дивізій? Дивізія чотирьохполкового складу може оборонятись на ділянці приблизно 40 км. Пам’ятаємо, що ми маємо 1200 км активного фронту. Отже, виходить тридцять дивізій. Ще три дивізії потрібно для формування резервного корпусу. Всього тридцять три дивізії, які будуть зведені у одинадцять корпусів. Додамо ще три ударних корпуси, склад яких повинен відрізнятися – мати штурмові бригади з повним штатом важкої техніки і артилерії.

Скільки потрібно бригад для формування такого складу Збройних Сил? Рахуємо: тридцять три дивізії – дев’яносто дев’ять; додаємо ще п’ятнадцять штурмових і отримуємо сто чотирнадцять бригад. Приблизно стільки ми і маємо у Збройних Силах наразі.

Якщо мати по три дивізії у армійському корпусі, нам потрібно мати одинадцять загальновійськових плюс три ударних – чотирнадцять – армійських корпусів. Немало. Але все ж менше, ніж двадцять один. Нагадаю, що п’ять ми вже маємо.

Виникає питання: а де нам узяти тридцять три сильні бригади для формування дивізій, та ще й щоб у них зберігся кадровий потенціал? Так, одразу, можливо, і не знайдемо. Проте, як варіант, спочатку можна сформувати першу п’ятірку десь за три місяці. Відповідно, згодом другу і третю п’ятірки. А для формування інших дивізій брати вже найкращі полки з першої п’ятірки.

У загальному для переходу на дивізійну структуру знадобиться приблизно два роки. Але ситуація на фронті розпочне покращуватися одразу після введення у бій перших сформованих дивізій.

Приклад – 3-тя окрема штурмова бригада, яка тримає оборону на Борівському напрямку. Для ведення оборони я придав їм декілька батальйонів з інших бригад. Інтегрувавши ці підрозділи серед свого особового складу, бригада успішно виконує завдання на ділянці до 50 км.

Останнє, проте не менш важливе питання: що робити з цим військом після війни? Скорочувати корпуси, а техніку передавати на бази зберігання, й у разі необхідності формувати їх знову ж таки з нуля? Значно простіше скоротити дивізії до бригад, де залишиться і техніка, і кадрове ядро для розгортання їх назад, у дивізії.

Усе, що я висловив у цій статті, має винятково теоретичний характер і жодним чином не суперечить розпочатій реформі, лише удосконалює і поглиблює її. Сподіваюсь, що перехід на дивізійну структуру стане наступним кроком у розбудові наших Збройних Сил.

Слава Україні!

Андрій Соколов, генерал-майор, командир тактичної групи