Пасажир знищеного російським "іскандером" автобуса у Сумах: "Почав витягувати тих, хто подавав ознаки життя. Але передня третина буса була затрамбована нерухомими тілами..."

Світлини обгорілого знищеного автобуса рейсу №62 виділяються навіть на тлі решти жахливих фото та відеоматеріалів про подвійний удар російською балістикою по Сумах 13 квітня.

Фото зроблені за деякий час після трагедії

Не менш важливими за візуальні матеріали є свідчення очевидців трагедії. Таке свідчення на прохання "Цензор.НЕТ" надав мешканець Сум і пасажир того самого буса 69-річний Володимир Бойко.

Володимир Бойко. Фото з довоєнного життя

- Я їхав з дому у центр міста, - розповідає Володимир. - Два тролейбуси "4" маршруту чомусь затримувалися, тому я сів на цей автобус 62-го маршруту. Народу було дуже багато, автобус був забитий вщент.

- Що і не дивно: Вербна неділя, пізній ранок, люди їхали до церков та кладовищ — прибрати могили...

- Так, і людей, переважно пенсійного віку, натрамбувалося дуже багато: людина до людини, плече до плеча. Частина людей їхала до ринку, а більшість — до Центрального кладовища.

Я пам’ятаю, як на зупинці біля 4-ї школи до автобусу зайшла жінка з малою дитиною. Я попросив людей поступитися місцем. Люди посунулися, жінка з дитинкою сіла, і вийшло так, що я змістився з центру до задньої частини буса.

- Автобус наближався від 4-ї школи до центру міста по вулиці Петропавлівській, коли ви почули перший вибух?

- Так. Люди між собою почали обговорювати, чи це наші, чи не наші. Ми вже звикли до цих речей...А потім побачили у вікна велику хмару пилу з району Петропавлівського храму. Далі проїхали пів зупинки — і тут — бах! - стався другий вибух. Мені важко описати усі свої враження. Усе стало сипатися, валитися; я зрозумів, що це вибух десь поблизу. Але у цю першу мить - інтуїтивно швидко нахилився у простір між кріслами, де сіла ця жінка з дитиною — і це мене врятувало. Я нахилив до них голову, можливо, навіть хотів їм щось сказати — вже не пам’ятаю, що і як. Голова моя опинилася у просторі між кріслами, зверху на неї посипалося скло.

- Коли ви трішки отямилися, що побачили навколо себе?

- На обличчях у людей був абсолютний шок. Хтось був поранений, хтось повалився набік, у той момент мені важко було збагнути загальну картину, бо я і сам був у стані шоку.

Скло у дверях і вікнах вже було вибите, але самі двері не відчинялись. Якийсь молодий хлопець через вибиті вікна вискочив назовні. Спочатку він рефлекторно намагався втекти, але я йому крикнув: "Відчиняй двері!" - і він одразу повернувся, почав штовхати. Сам я смикав — нічого не виходить. Але коли він почав штовхати ззовні, я побачив, що двері трішки рухаються. Я йому кричу: "Штовхай, штовхай!" А сам у крові, усе на мені хлюпає...Але я тягнув на себе, а він штовхав від себе — і ми відкрили ті двері. Люди почали вибігати в різні сторони.

Я боявся, що автобус от-от вибухне, і ми всі згоримо. Теж вийшов, і те, що побачив — це важко описати словами. Лежала мертва дівчинка. Лежала жінка з абсолютно відірваною нижньою щелепою. Вона водила очима, я розумів, що від болю вона абсолютно у шоковому стані. Навколо лежали мертві тіла, відірвані кінцівки...Жахливо.

Фото зроблені за деякий час після трагедії

Дивлюся: у мене з голови тече кров, заливає обличчя, куртку...Але думаю: стоп, може, я ще когось можу врятувати? Повернувся до автобуса — і там побачив якогось чоловіка, скоріше за все — перехожого, бо одяг в нього був чистенький, нескривавлений. І він витягував людей з автобуса. Я теж почав витягувати поранених, тих, хто подавав ознаки життя.

- Таких було багато?

- Такі були. Але передня третина автобуса була затрамбована нерухомими тілами. Автобус міг вибухнути, і я зрозумів, що можу загинути, виносячи мертвих людей. Вийшов. До мене підійшли якісь люди, сказали: "Сідайте сюди, зараз вас відвезуть у лікарню". Я не захотів; відчував, що поранення у мене не критичні. Піднявся трохи наверх по вулиці Кондратьєва і підняв руку, просячи підвезти мене. Довго ніхто не зупинявся, аж нарешті загальмував чолов’яга у мікробусі з написом "Хліб". Трішки оглянув мене з-заду, чи не забрудню я йому машину (сміється. — Є.К.), бо спереду я був весь залитий кров’ю. Посадив мене і довіз майже до дому.

- Подякуємо цьому доброму чолов’язі. Що вам вдома сказала дружина? Встигли її попередити?

- Я йому дуже дякував. Дружину по телефону попередив: мовляв, отаке сталося, прямую додому, живий, а коли прибуду, то вже питання. Водій мене підвіз, Аня прибігла, зустріла. А далі — водний перекис і таке інше.

- І коньяк, бо друга хвиля стресу почала наздоганяти?

- Так, але це вже було моє власне "лікування" (сміється. — Є.К.).

- Коли стали дивитися новини про обстріл, передивлятися фото "вашого" автобуса, що відчували?

- Ой, Женю. Я відчував такий страшний досвід...не знаю. Потім на мене навалилася купа дзвінків від друзів, знайомих, знайомих знайомих: як ти? Як ти? Як ти?

- Мене мучить питання: а яка ж доля тієї молодої мами з дитиною, що були біля вас?

- Я думаю, вони живі. Стояв біля них, і коли це сталося, я до них нахилився і таким чином їх своїм тілом, сподіваюсь, закрив.

А мене самого врятували окуляри, які мені подарував син Антон. Бо у мене навкруги очей усе покоцано, але очі — живі.

Я вже зателефонував синові, кажу: Антоне, дякую за ці окуляри!

- Володимире, як корінний сумчанин, який пережив і вторгнення, і вуличні бої та оточення 2022, не кажучи вже про важкі останні роки — що скажете читачам цього інтерв’ю?

- Знаєте, мені сьогодні дзвонили десятки людей — і всі твердили одне: ми їх ненавидимо! Не було жодного панічного дзвінка типу "все пропало", треба бігти...Ні, десятки абсолютно різних людей повторювали одне: сволота! Ми їх ненавидимо!

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"