Запал Іскри: навідниця БМП, служба на сьомому місяці вагітності, амбасадор у ССО

Автор: Дмитро Шаповал

Історія офіцера 144-го центру Сил спеціальних операцій з позивним Іскра справді вражає. До 18 років мешкала в Донецьку, переїхала до Києва 2014-го, під час буремних подій на Сході. Здобувши освіту маркетолога, пішла… до ЗСУ.

Служила в бойових підрозділах Сухопутних військ помічником гранатометника та навідником-оператором на БМП-2. У розпал повномасштабного вторгнення потрапила до Сил спеціальних операцій. Паралельно закінчує два юридичні університети — імені Ярослава Мудрого в Харкові та Національну академію внутрішніх справ.

— Навесні 2014-го в Донецьку почалися проросійські рухи, але водночас проходили і мітинги на підтримку неподільної України, — розповідає Іскра. — На одному з таких я ще школяркою була разом із друзями з місцевого ліцею — футбольними фанатами, а відбувся захід на головному майдані міста — площі Леніна. Пам’ятаю надмірну агресію провокаторів — спочатку словесну, що за кілька хвилин переросла в заворушення. Сепари виколупували бруківку і кидали її в наш бік. Одному моєму приятелю розбили голову…

З часом, коли обстановка в регіоні загострилася, я переїхала до Києва. Тато працював у поліції, і його ситуація одразу поставила перед вибором: або шукає місце роботи на підконтрольній Україні території, або співпрацює із самопроголошеною владою і має просування по службі. Він обрав перший варіант, швидко зібрав речі й перебрався з мамою до селища під Покровськом. Там вони й прожили до літа 2024-го, доки на подвір'я їхньої приватної оселі не прилетіла російська ракета. Після того поїхали до столиці: зараз батько вже на пенсії, мама влаштувалася в один із закладів медсестрою.

— Як рідні відреагували на ваше рішення пристати до лав ЗСУ?

— У захваті точно не були. І я їх розумію. У мене є донька, і, впевнена, свою долю вона вирішуватиме сама, але, якщо чесно, не дуже хочу в майбутньому бачити її у війську.

Батько як поліціянт мріяв про мої успіхи в юридичній системі, та я і сама відчувала, що матиму там перспективи, але тоді з різних причин не склалося, отримала диплом маркетолога.

Утім, родина мене завжди підтримувала. Навіть у тій ситуації, коли, маючи на руках відношення від військової частини, я два тижні оббивала пороги покровського ТЦК, а мене воєнкоми постійно ігнорували чи відфутболювали від однієї черги до іншої, мовляв, куди ти лізеш та ще й на бойову посаду. Батько, напевно, вже втомився щодня мене возити до райцентру і через своїх знайомих таки домовився про оформлення документів. Згодом я вже була в навчальному центрі.

— Як ви обрали собі підрозділ у піхоті?

— Тут взагалі цікава історія. Працюючи редактором стрічки новин в інформаційному агентстві "Інтерфакс-Україна", моніторила соцмережі і натрапила на рекламне повідомлення про вакансію в прес-службі 72-ї механізованої бригади. На роботі сказала, що захворіла, а сама… поїхала до Авдіївки.

Щоправда, зрештою через збіг обставин взяла у Волновасі відношення уже від 28-ї механізованої бригади, але суті це не змінює — аж надто кортіло потрапити до війська. Із самого початку війни моєю головною мрією було бажання опинитися поміж тих, хто в перших рядах зайде у звільнений від окупантів Донецьк. Дуже хочеться відсвяткувати нашу перемогу у своїй донецькій квартирі, яку батьки придбали перед самою війною. Хтозна, можливо, її вже віджали денеерівці, про долю житла нічого невідомо з моменту нашої евакуації…

— Повертаючись до вашої біографії в сухопутці — вийшла вона доволі насиченою…

— Авжеж. Скільки одних вишколів на ротаціях пройшла (посміхається)! Спочатку — базова загальна військова підготовка, потім — навчальний центр зв’язку, курси підготовки сержантів, курси підготовки командира БМП…

— Перший бойовий досвід коли отримали?

— 2018-го під Мар’їнкою, коли служила на посаді стрільця—помічника гранатометника. І з гранатомета стріляла, і заступала на спостережні пости. Потім виїжджала на бойові завдання як навідник-оператор БМП-2. Тут також роботи вистачало, бо, окрім романтики зі стрільбою, був й інший клопіт — з обслуговуванням. Хто, приміром, мав чистити за мене пушку? Благо, колектив хороший був, хлопці допомагали.

Коротше кажучи, служила відповідно до своєї посади, в тому числі і на бойових, до сьомого місяця вагітності. Звільнилась із війська у 2021 році, повернулась із декрету, уже в ССО, — у 2023-му.

— Зачекайте, як до сьомого місяця?! А як вам це вдалося? І що казали з цього приводу побратими, командир?

— Було важко перші два тижні, коли трохи турбувало самопочуття, але загалом, на щастя, вагітність була легкою. Можливо, я не хотіла себе накручувати, до кінця не усвідомлювала свій стан, виїжджала на ентузіазмі.

Я не афішувала свою ситуацію, не хотіла, щоб усі знали, приховувала до останнього моменту. Пам’ятаю, було літо, завантажували в лісі техніку. Тепла погода, а я у флісовій кофті. "Тобі не спекотно?" — питають хлопці. "Та трохи прихворіла, — кажу. — Температура". Але подруга все ж помітила. Навіть незважаючи на те, що на сьомому місяці живіт був досить маленьким.

На мій погляд, я намагалася бути доволі ефективною, максимально задіяною в житті підрозділу. На Новий рік з’їздити на БМП передати привіт русні — будь ласка. За 17-градусного морозу після чергування допомогти побратимам машину обслужити — немає питань, на кухні дефіцит людей — завжди підстрахую, готувати вмію. Я, в принципі, досить універсальний боєць (посміхається).

— Виходить, початок повномасштабної війни ви зустріли вже в ролі мами в цивільному статусі…

— Абсолютно правильно. Я перебувала у столиці, якраз закінчувала складати зимову сесію, донька гостювала в бабусі, у переддень вторгнення, 23 лютого, до нас із чоловіком приїхав колишній побратим. Градус напруги вже витав у повітрі: всі відчували, що щось має початися, але в душі не вірилось, що події вийдуть за межі Донецької та Луганської областей.

Прокинулась о 5:30, хлопці вже шепочуться між собою, беру телефон, гортаю фейсбук, інтернет, а там уже все зрозуміло із новинних стрічок: вибухи в Києві, Харкові, Івано-Франківську, Чернігові… Звісно, як і всі, була шокована.

Того ж дня вирушили в дорогу: я — по дитину на Кіровоградщину, чоловік — у бік Сєверодонецька до військової частини. Обіцяв, що за тиждень забере мене до себе, утім, не так сталося, як гадалося. Мій декрет трохи затягнувся…

— Як ви потрапили до Сил спеціальних операцій?

— Про ССО я знаю ще з часів служби в 28-й бригаді, тоді на наші позиції приїжджали хлопці 3-го полку і надихали своїми розповідями про Q-курс. Тож коли 2023 року випала нагода долучитися до цієї справжньої зграї, довго не вагалася. Чоловік не дуже радів моєму поверненню в ЗСУ, мовляв, вистачить й одного представника у війську від родини, але, звичайно, врешті-решт, підтримав.

— Отже, ви вже два роки в ССО. Ваші враження?

— Перш за все, ССО — це Люди з великої літери. У сім’ї, де всі розуміють один одного з півслова, і працюється легше. Друге — це озброєння. Зараз воно новітнє, і в сучасних умовах війни це дуже важливо. Раніше, коли служила в розвідці, мали справу з АК і мавіками, тепер же є можливість працювати з великим вибором автоматичних карабінів, а про розвиток БПЛА і говорити не доводиться.

Щодо моїх безпосередніх обов’язків на сьогодні, то виконую функції офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 144-го центру.

— Ви стали амбасадором ССО. Що для вас означає ця роль?

— Відчуваю певну відповідальність — як перед собою, так і перед нашим родом військ. Для мене це справді честь. І несподіванка, оскільки в Силах спеціальних операцій є чимало гідних людей з легендарним бойовим досвідом.

Головне — хочу бути почутою. Люди, які бояться йти служити, ховаються від ТЦК, мають зрозуміти: ніхто нам перемогу на тарілочці не принесе. Всі хочуть миру, але щоб його досягти, треба працювати!

До речі, про саме поняття миру. На мою думку, сенс у тому, що нам потрібно не просто повернути території і підняти над ними синьо-жовтий прапор. Необхідно не допустити розповсюдження і вкорінення в Україні окупантських традицій і так званих цінностей.

Щодо ССО, то роботи для наших підрозділів вистачає. І спеціалістів для їхнього поповнення ССО. Рекрутинг шукає через різні платформи — кол-центр, сайт, соцмережі, у трьох містах працюють офіси. У ролі амбасадора докладу зусиль, аби пояснити потенційним кандидатам: кожен може бути корисним! Можна працювати з паперами на посаді діловода, на складі зберігати майно чи бути водієм, розвідником. Посад багато — з різним рівнем знань і підготовки. Поруч завжди досвідчені побратими, є навчальні центри, інструктори. Головне — бажання працювати та вчитися. Коли вони з тобою, жодна перешкода не зупинить умотивовану людину на шляху до ССО.

5 центр рекрутингу ССО

Наші контакти:

• Сайт
• Телеграм
• Телеграм-бот
• Фейсбук
• Інстаграм
• Вакансії
• Телефон: 0800357174

Адреси:

• м. Київ, Оболонська набережна, 7, корпус 1 (9:00 – 18:00).
• м. Дніпро, проспект Олександра Поля, 2 (9:00 – 18:00).
• м. Хмельницький, вулиця Соборна, 16 (8:00 – 16:00).