"Конкурентів нашому літаку мало. 50 кілометрів глибини - і ти можеш вражати штаби ворожих рот, батальйонів, якщо не полків", - аеророзвідник Віталій Уманець (екіпаж "Автомайдан")

Автор: Евгений Кузьменко

Активіст Автомайдану, волонтер, радіотелефоніст на війні — цю життєву траєкторію людини, якій не все одно, що станеться з його країною, Віталій Уманець тримає і далі. Наразі він працює у зведеному екіпажі БПЛА "Автомайдан" і тішиться з рівня ефективності свого підрозділу у знищенні ворога.

Багато з тих, хто знав Віталія Уманця по Автомайдану, не дуже здивувалися, прочитавши в жовтні 2023 року у твіттері генерала-лейтенанта Сергія Наєва таке:

"Віталій Уманець до війни був активістом Автомайдану, волонтерив під час АТО/ООС та допомагав родинам військових, які виходили з Криму. Зараз він радіотелефоніст роти, але сам зізнається, що під час активних бойових дій поділ за військовою спеціалізацією стає досить умовним. Потреба у додаткових очах та руках у першій лінії окопів є завжди".

Про щоденну роботу екіпажу і його здобутки; про те, як "Автомайдан" веде технологічну боротьбу з російською РЕБ — Віталій розповів у інтерв’ю "Цензор.НЕТ".

Як і про свою військову службу загалом.

Отже, на Великій війні ви починали радіотелефоністом. Як вас занесло у цю військову спеціалізацію?

- Занесло, думаю, як і більшість, 90% нині мобілізованих, випадково. Я не планував іти на цю посаду і в цей підрозділ. Якщо пам’ятаєте, у 2023-му був ще сумбур з рекрутингом, мобілізацією. Таких можливостей як зараз, не було абсолютно. Тому я просто випадково мобілізувався у підрозділ, який тоді формувався у Тернопільській області. Тоді такі звичайні стрілецькі батальйони створювалися в усіх областях. Формували їх, на жаль, часто з людей не дуже мотивованих, з проблемами по здоров’ю, просто щоб забити кимось "штатку". Подібних мені я там мало зустрічав людей – мотивованої молоді. Але намагався робити те, що міг. Пропонував щось покращувати, збирав кошти на ремонт техніки, діставав у знайомих волонтерів автомобілі для підрозділу. Поставили мене спочатку радіотелефоністом роти, бо маю вищу освіту – інженер машинобудування і загалом трохи розбираюся в техніці. До того я жодного стосунку до цієї сфери не мав. Але потім пройшов фахову підготовку в Полтавському військовому інституті зв’язку — і процес навчання мене, в принципі, тоді приємно вразив як і загалом мій напрямок – радіозв’язок.

- У нас часом професію військового телефоніста досі сприймають через фільми про Другу світову: десь у траншеї взмилений військовий у шлемі накручує щось у польовому телефоні і кричить щось на кшталт: "Чайка, Чайка, я Десна. Як чути мене? Ми під вогнем ворога, пришліть підкріплення!". Розкажіть, що робив радіотелефоніст Віталій Уманець на російсько-українській війні влітку 2023 року.

- Це трохи схоже на те, що ви описали. Але замість радянського "тапіка" (ТА-57 — радянський польовий телефон) у нас були (і є) найпопулярніші на фронті рації "Моторола". Вони відносно дешеві, бо це цивільна технологія. Справжні військові рації – це дорого і в нашому війську їх зараз значно менше.

- А скільки коштують справжні?

- Ціна одного американського комплексу (рація, гарнітура, зарядка) може становити сотні тисяч гривень. Для порівняння: рація Моторола з найкращим ключем шифрування AES 256 біт – це десь 15-30 тисяч гривень.

- На той час, коли ви служили радіотелефоністом, таких дорогих фахових рацій - навіть у розрізі допомоги від партнерів - не було?

- У нас не було. А ті, кому давали – вони часто лежали на складах, бо боялися їх втратити. Як у нас часто буває: хай краще полежить, бо потім його ще списувати – для чого це все?

Повертаючись до вашого питання. Що я робив на фронті? Відповідав за зв'язок роти на нулі. Моє завдання було – налаштовувати рації "Мотороли", якщо якась вийшла з ладу - замінити, наприклад, непрацюючий акумулятор чи антену, розблокувати, якщо хлопці забули від неї пароль, заряджати їх від Екофло, розвадати на позиціях, збирати, знову заряджати. В тому числі тепловізори, прилади нічного бачення, павербанки.

Також я займався тим, що знаходив кошти та закуповував за них різний реманент, інструменти, щоб можна було швидше та ефективніше облаштовувати позиції. Наприклад, замість бензопил я діставав хлопцям акумуляторні електропили, завдяки яким можна було відносно тихо різати дерев’яні колоди та накривати бліндажі, адже працювати бензопилою біля нуля – це практично 100% ймовірність бути обстріляним принаймні з АГС чи міномета.

Така була моя робота, поки не прилетіла міна в мій бліндаж. Якщо чесно, дивом вижив. Після того наш підрозділ відвели на доукомплектування. Потім я перевівся в інший підрозділ.

- У ваш бліндаж, наскільки я пам’ятаю, влучила 120-міліметрова міна?

- 82 або 120. Але щось велике було, бо бліндаж склався.

- А ви у той момент чим займалися всередині?

- В той момент я трохи відпочивав. Бо є така проблема – "траншейна стопа", це коли в окопах у тебе постійно мокріють ноги і їх треба сушити по мірі можливості. То я тоді якраз сушив ноги, розбирав речі, порядок наводив. Потім зрозумів, що конкретно по нас почали працювати. Тоді в Серебрянському лісі неслося – у русні було багато всього...

- Я правильно розумію, що врятувало вас те, що бліндаж був у 2 метри?

- Так. Бліндаж був 2 метри завглибшки, гарно перекритий деревом. Але насправді врятували мене активні навушники, є така штука. Хоча раніше мене запевнювали, що вони тобі на нулі не дуже потрібні. Мовляв, краще, хай у тебе буде каска більша. Тому що під навушники каска урізана іде і там, де вуха, у тебе фактично нема захисту.

Я не повірив і вирішив їх купити. І вони мені врятували життя. Коли я зрозумів, що по нас працюють, почав одразу взуватися. Перший прихід був десь метрів 10-15. Потім вже менше 10 метрів – другий. І третій – прилетів чітко у бліндаж, але за секунд 5-7 я вискочив. Коли був передостанній ближчий приліт, мене не контузило, бо я був у навушниках. У вухах почало дзвеніти, але потім спрацювали навушники і перекрили цей вибух, цю хвилю. Я нормально себе почував, чітко розумів, що роблю. І в цей момент вибігаю; нічого не бачу, бо після прильоту все піднялося – цей пил, пісок, гар. Але я розумів, що мені потрібно бігти ліворуч, потім праворуч – до наших хлопців. Я тільки до них навпомацки залітаю в окоп – метрів 10 від мене, від цього бліндажа і одразу третій приліт був чітко у бліндаж. Він склався - і згорів.

- Тобто це завдяки цим навушникам ви не лежали оглушений після першого серйозного розриву і встигли вискочити. А якби не чули...

- ...Мене б, по-перше, як мінімум засипало піском. Він важкий, а я був на глибині 2 метри. Якби мене засипало такою масою піску, не знаю, скільки б я протримався, думаю я б дихати не міг. По-друге, всі мої речі, які були в бліндажі, згоріли. Пробитий у двох місцях автомат. Я його потім, до речі, дістав, він стріляв, навіть пробитий наскрізь. Тобто всі мої речі або згоріли, або були пробиті уламками. Що було б зі мною тоді? Думаю, в кращому разі якісь множинні поранення.

- Ми у цьому інтерв’ю в тому числі руйнуємо міфи тилових людей можливо щодо професії телефоніста. Багато хто думає: та що там страшного? Сидять собі по бункерах ті телефоністи — і з’єднують між собою підрозділи і керівництво. Це теж теми із фільмів. А як в реальності? Чи дійсно ворог цілеспрямовано працює по тих точках, де, він знає, перебувають зв’язківці?

- Звичайно. Бо без зв’язку немає координації; тобі просто по черзі можуть виносити "опорники" і ти так і не зрозумієш, звідки заходить ворог, якщо з твоїми позиціями немає зв’язку. Без зв’язку важко уявити коригування вогню, ускладнена розвідка, логістика. Елементарно, але щоб не було дружнього вогню, потрібна теж взаємодія між підрозділами. Важливість зв’язківців часто недооцінюють, але без них ми вже б давно програли цю війну.

- Повернімось у липень 2023. Процитую ваш тодішній допис у твітері: "Живий. Якщо чесно, дивом, але живий. Колись напишу про свій перший бойовий вихід і як у перший же день крили практично всім, що літає тупо цілодобово. А ми окопувалися і окопалися. Напрямок – Кремінна. Тут дуже важко. Тримаємось". Мені здається, що настав час розповісти про ваш перший вихід біля Кремінної.

- Тут розказувати можна годинами тільки про цей вихід. Я не знаю, як коротко описати… Щоб ви розуміли, наші офіцери, які тоді були з нами, не вміли працювати з "Кропивою". Я за пів години в ній розібрався, практично перед самим бойовим виходом - в результаті ми так і заходили вперше на наші позиції. Я вів два авто з людьми по нічному лісі, де раніше ніхто з нас ніколи не бував і таки вивів до КСП суміжного підрозділу, де ми вже потім з ними координуватися, і з їх супроводом заходити на конкретні позиції.

- Поясніть читачеві, що таке "розбирався в кропиві". Бо хтось може подумати, що мова про рослину.

- "Кропива" – це застосунок для координації військових. Там є чат, навігатор, мапи з умовними позначеннями тощо. Наприклад, потрібно нанести ураження. Одні помітили ціль – скажімо, якась гармата противника стоїть. Вони її нанесли на схожу на гугл-мепс карту. Просять інших, наприклад, артилеристів чи мінометників: є ціль, допоможіть нам уразити її. Координати такі-то. Вони кажуть: окей, кидайте нам ціль. І потім вони теж в цій програмі її бачать і можуть уразити, якщо мають відповідні засоби. Але часто "Кропива" використовується військовими і як навігатор. І саме завдяки їй я тоді вивів нас з лісу, коли ми заблукали.

Взагалі, щоб ви розуміли, ми – в основному були хлопці, які не воювали. В кращому разі хтось проходив "срочку", одиниці воювали під час АТО. А мали ми замінити на передовій десантників з 95-ї бригади…

Можете уявити, які в нас були втрати. Часто гинули необстріляні люди, бо були абсолютно непідготовлені до ведення бойових дій. У моєму розумінні, якщо підходити до підготовки бійців правильно, то спочатку перший бойовий вихід має бути, хоча б за пару кілометрів від нуля, де лише іноді щось прилітає – і ти починаєш вивчати, адаптуватися в першу чергу психологічно до нових умов: оце прилетіла десь "стволка", а оце десь ліг град. І як правильно реагувати на обстріли ти починаєш розуміти не одразу.

Те, що я тоді написав у твітері, була щира правда. В перший вихід по нас стріляло практично все. Гради були, ударні вертольоти, артилерія, міномети, АГС. Мені потім з 95-ки хлопці, коли ми сиділи в бліндажах, пояснювали: оце пролетіла міна, а ось це прихід граду. Тут не треба панікувати, треба слухати, де ліг перший снаряд – якщо далеко, то і решта тобі не загрожує.

Отакий був підхід. Ми вчилися виживати одразу на нулі. Я вже не кажу про воювати. Бо тоді нашим завданням було окопуватися і тримати свої позиції.

- Ви на війні з 2023-го і дотепер. Назвіть три головні вектори відмінностей. Попросту — що змінилося?

- По-перше, слава богу, в русні вже немає такої переваги в кількості снарядів. Так, як крили, і чим нас крили влітку 2023-го і зараз — це велика різниця. Тоді було так: по нас прилітає 20-30 різних снарядів, а від нас летить один-два і знову тиша. Зараз такого вже немає, наскільки я знаю.

Друга відмінність: тоді ще не були настільки поширені FPV-дрони. На щастя, нас хоча б цим тоді не крили. А зараз їх просто море.

- Третя відмінність?

- Наскільки я зрозумів, підготовка мобілізованих таки покращується. Щоправда є різні навчальні центри, різні люди їх очолюють. Десь краще, десь гірше. Є навчальні центри, де підготовка більше на папері, і хлопці просто списують на 96 аркушів зошити, а практики майже немає.

З іншого боку, є інші історії, коли хлопці кажуть, що реально покращилось. Реально ти після навчання ідеш в бойовий підрозділ - і тебе не кидають одразу на нуль, як було з нами. Тобто поступово вводять людей в курс справ, обстрілюють. Це дуже важливо.

- Ви серед відмінностей назвали неймовірну роль БпЛА у війні. Мабуть тому ви і перевелися у аеророзвідку, до екіпажу "Автомайдан".

- Перевівся, бо бачу, що це перспективно. Бо тут мої знайомі ще з Автомайдану, Революції гідності. Перевівся, бо хотів воювати, але ефективно. Не хочеться воювати, будучи просто шматком м’яса. І БпЛА – це вихід, аби нищити ворога.

- Ви, екіпаж "Автомайдан" базуєтесь, умовно, під Одесою; на бойових 80% часу працюєте на півдні; решту - на інших локаціях по Україні. І ви надалі працюєте під дахом всім відомої структури з трьох літер. Я правильно все виклав?

- Все правильно, крім того, що ми все частіше намагаємося їздити і на інші напрямки. Щоб перевірити себе, наші літачки, наші можливості.

- А ще тому, що саме можливості вашого екіпажу можуть підходити під потреби інших напрямків?

- Так. Є важкі напрямки, є трохи легші. Нам цікаво себе випробувати на важких. Наприклад, нещодавно ми літали над Курщиною, де був реально жорсткий РЕБ. Ми вирішили, а давайте спробуємо, чи зможемо там працювати. Там є располаги, штаби русні, які зовсім недалеко від лінії фронту, але наші хлопці не можуть їх уразити, дістати, бо РЕБ такий, що туди просто нічого не долітає.

- І якими були ваші успіхи на Курщині?

- Попри РЕБ ми з першої ж спроби чітко уразили місце концентрації противника, літачок повернувся, завдання було виконано.

- Апарат, на який ви досі робите ставку, це той самий "Постмен"?

- Так. Ми його просто постійно покращуємо. Ось вже зовсім скоро будемо випробовувати нову деталь для нашої системи, яка потенційно значно покращить роботу літачка в умовах сильного РЕБу. Ця деталь українського виробництва — тобто ми не тільки закуповуємо якісь іноземні, американські, китайські деталі, а вже й Україна почала виготовляти дуже специфічні речі, реально якісні, світового рівня.

- До речі, чому "Постмен"? Це не від назви відомого фільму з Кевіном Костнером у головній ролі?

- В першу чергу він "Постмен", бо він реально поштар. Він починав з цього: переносив посилки на окуповану територію. Потім ми його покращували — і нині він вже здатний і наносити ураження ворогу. До речі, скоро буде абсолютно нова модель літака на основі "Постмена", але значно покращеного.

- Нагадайте мені і читачам, чим цей "Постмен" такий унікальний і особливий.

- Він може на 50 кілометрів нести боєприпас до 7-7,5 кілограм, вражати ціль і повертатися. Працювати під жорстким РЕБом. Бо русня теж не хоче помирати, вона постійно покращує захист, в тому числі і засоби радіоелектронної боротьби. Там, де ми літали раніше, вже значно важче літати, ділянки більш насичені РЕБом, причому кращим РЕБом. І зараз ми думаємо, як покращити наші системи, які будуть йому протистояти.

Конкурентів, до речі, нашому літаку дуже мало і якщо чесно, я не знаю чому, бо це дуже важливий напрямок роботи. Глибина - 50 кілометрів і ти можеш вражати штаби рот, батальйонів, якщо не полків. І саме цим ми і займаємось.

- За той час, що ви в екіпажі, які досягнення вам запам’яталися?

- Мені подобається, що ми чим далі, тим точніше вражаємо ворога. І це реально дуже важливі цілі - ворожі штаби, пункти управління, де можуть знаходитися російські офіцери, поранення або знищення яких може порушити оборону російської армії на певній ділянці фронту. І я від цього просто кайфую - що я нарешті своїми руками, своєю головою допомагаю знищувати ворога. У певному сенсі це навіть краще, ніж секс. Задоволення дуже схоже.

Ураження передового пункту управління 26 мотострілецького полку зс рф. Херсонщина, березень 2025

- Скільки людей у вас в екіпажі і які функції особисто у вас?

- Наразі нас четверо. Іноді можемо виконувати завдання втрьох. Я більше займаюся підготовкою до виїздів. Потім, коли вже приїжджаємо, частину підготовки літака до вильоту теж беру на себе. У нас є процедури, які ми проходимо, щоб усе чітко зробити і вдало полетіти. В тому числі я долучаюся до закупівлі необхідних деталей, якими ми покращуємо наш БпЛА.

До речі, наразі ми випробуємо ще одну нашу розробку - дрон, який несе fpv на 50 км, на секундочку. Ми довго його доводили до ідеалу — і от нарешті останнім часом у нас уже стабільно гарні результати. Поки що на полігоні, але скоро ми випробуємо його в бойових умовах і можливо якісь російські окупанти зустрінуться з нашим fpv глибоко в тилу, де вони цього точно не очікуватимуть.

- Тобто вам треба покращувати технологічні можливості літачків за допомогу постійного апгрейду?

- Так. Це ж війна, гонка технологій, і хто швидше адаптується до нових викликів, технологічно покращить свої засоби ураження, - той і виграє. Нехай і не одразу, але цей процес має свій накопичувальний ефект.

- На кінець цього інтерв’ю ми наведемо дані банківської картки, щоб читачі могли задонатити на потреби екіпажу "Автомайдану", який займається ураженням ворожих пунктів, штабів далеко за лінією фронту. Я правильно розумію, що гроші потрібні на деталі і удосконалення "Постмена"?

- Так, звичайно. Сучасніші деталі часто і дорожчі, тому на це потрібні гроші. Та й елементарно на паливо або на корпуси для наших боєприпасів. Ми самі їх робимо.

- Для читачів підготовчу роботу Віталій вже описав. Від себе додам: десь ближче до ночі вони збираються, виїздять на обрану точку, розставляються - і, власне, літають. Потім приїжджають, відсипаються. Далі знову робота з якимись елементами відпочинку. Я правильно все описав?

- Так. Відпочиваємо ми в основному, покращуючи наші технології, часто виїжджаємо на полігон. Спробували якусь нову деталь з кращими характеристиками — і це ж треба все випробувати в польоті!

І в екіпажі - реально люди, які цим горять, це кайф. Часто кажуть, що вбивати русню – найкраща робота у світі, яка зараз може бути. Я з цим згоден. Хоча з іншого боку, як вбивство людей може бути найкращою роботою? А просто я їх не вважаю людьми. Це ворог, якого треба знищувати, інакше він знищить нас.

Охочі допомогти екіпажу "Автомайдан" можуть задонатити сюди:

https://next.privat24.ua/send/cva4n

Євген Кузьменко, Цензор.НЕТ

Фото, відео: з архіву Віталія Уманця та екіпажу "Автомайдан"