Позивний Флокі: "Дехто мені говорив: "Ти що, підеш воювати замість депутатів та їхніх дітей?"

Автор: Ольга Москалюк

Сьогодні Володимир командує розрахунком нічних бомберів 429-го окремого полку безпілотних систем. Хоча до повномасштабного вторгнення не був дотичний до війська. Працював актором Київського академічного театру ляльок. Позивний обрав тематичний – Флокі. Це один із героїв ірландсько-канадського телесеріалу "Вікінги".

- Спочатку хотів назватися Рагнаром, як головний персонаж, але подумав, що то сильно пафосно, - розказує. – Флокі теж важливий, але він трохи позаду, в тіні. Так підходить! Я теж робитиму корисну справу, але мені не потрібна слава. Тим паче, він був мореходцем, майстром-суднобудівником і першим, хто відкрив Ісландію. Я колись теж для себе хочу її відкрити.

- А за характерами ви схожі?

- Іноді я теж такий самий дивакуватий (посміхається. – О.М.). Особливо в компанії своїх. Але якщо зі мною поспілкуватися, не знаючи мене, можна подумати, що я навпаки більш замкнений в собі, такий урівноважений. Бо завжди у спілкуванні з людьми намагаюся бути спостерігачем. Спочатку дивлюся, як людина поводиться, про що говорить, чим живе, щоб потім ніби оці ниточки контакту потрошку налагоджувати.

- Цивільна професія якось допомогла вам адаптуватися на війні? Знаю, що деякі актори так переключалися, уявляючи себе героєм фільму.

- Є таке. Теж помічав за собою, що приміряв на себе нову роль. Для мене це не було чимось таким страшним. Так сприймав: попередня роль закінчилася, то робитиму все, щоб наступна вдалася. А головне надзавдання, звичайно, у нас одне: щоб ця "вистава" закінчилася нашою перемогою.
Взагалі професія допомагає тим, що мені легше комунікувати з людьми. Саме знаходити контакт з усіма, якось спілкуватися. Це пришвидшує роботу і розуміння один одного.

- Вам, як командиру, це особливо цінно, адже ви маєте вміти правильно комунікувати з особовим складом…

- Так. До речі, я недавно на цій посаді. Мене призначили командиром, як тільки ми із батальйону розширилися до полку. Стараюся з нею справлятися. І теж перекладаю на театральне: я ніби режисер нашого маленького екіпажу. Наприклад, не звертаюся до хлопців: "Пацани, йдіть викопайте яму". Я беру лопату і кажу: "Пацани, підемо викопаємо яму". Це стосується будь-чого в роботі, бо ми  колектив і маємо одну спільну справу.

- Намагаєтеся бути ближче до бійців?

- Саме так! Навіть коли вони мені жартома кажуть: "Пане командире, що будемо робити?", відказую: "Та заспокойтесь! Який командир?! У нас просто трошки різні посадові обов'язки і все. А загалом ми з вами "пливемо в одному човні"".

- Але і відповідальність у вас більша.

- Звичайно! Тому що я тепер відповідаю не лише за себе, а ще і за своїх побратимів, які "пливуть зі мною в цьому човні".

- Розкажіть, як ви потрапили на війну?

- Я не відразу прийшов до війська. Коли почалося повномасштабне вторгнення, був у Києві. Спочатку взагалі не розумів, що відбувається. Здавалося, що це якийсь сон. Мене розбудив мій друг, теж актор, і каже: "Ви там прокидайтеся, почалась війна". Я такий: "Та ні!" Ще годину спав (посміхається. – О.М.). А потім прокинувся - щось сильно гупає. Вийшов на балкон. Бачу, що люди вибігають з будинку, сідають в машини та їдуть. Думаю: може, всі щось знають, а один я нічого не знаю?! Хоча напередодні була інформація про скупчення військ та розмови на тему, чи буде велика війна. Я собі вважав: XXI століття, вже все давно поділено, як це взяти й напасти на іншу країну?! Цивілізований же світ! У мене не вкладалося в голові, що так може бути.
Так от тоді мама мені говорить, що дядя їхатиме машиною до Одеси (Володимир звідти родом. – О.М.) й забере мене. Я такий: "Та ні, як до Одеси?! Я читаю новини - росіяни уже під Києвом. Все, не треба нікуди їхати. Ворог вже "стукає у ворота". Потрібно щось робити, захищатися". Почав дивитися в бік ТрО. Розмірковував, куди йти, де брати зброю? Подивився, що роздають на Оболоні - можна туди. Я був готовий їхати, але написали дівчата, мої колеги з театру: "Ми вдвох. Нам страшно. Давайте зберемося і разом триматимемося". Ми зустрілися й компанією поїхали до Київської області в село на дачу. До речі, однією з цих дівчат була моя майбутня дружина. Тоді у нас з перших днів війни зародилося кохання. До того ми були колегами в театрі, друзями. Але якось саме так вирішила доля. У нас почалися стосунки. Я тоді не пішов до війська. А вже на початку березня, коли з’явилася інформація про Бучу, Ірпінь, зрозумів, що не можу сидіти просто так. Тож поїхав до Києва. Пішов до військкомату. Зранку відстояв чергу, підійшов до столу й кажу: "Добрий день! Хочу стати на облік по місцю проживання, адже прописка у мене в Одесі. Готовий доєднатися до ЗСУ". Мені відповідають: "Якщо прописані в Одесі, туди і їдьте!" Я набираю нашого режисера, якого одразу взяли до війська, питаю, куди він звертався? До військкомату Дніпровського району. Я туди. Там теж вже велика черга. Підходжу до військового: "А що треба зробити, щоб швидше доєднатися до Збройних Сил?". Він: "Так, дивись, чергу не стій, йди одразу роби флюорографію, аналіз крові. У четвер у нас буде ВЛК, приходь і тоді візьмемо". Спитав, чи я служив, і скільки мені років. На той момент мені було 24. Не служив. Він такий: "Тоді ні. Ти - призовник у мирний час". Що ж робити? Радить: "Можеш вибрати підрозділ, в якому захочеш служити, знайти їхню військову частину, піти туди і з ними укласти контракт, якщо їм підійдуть твої навички". Зрозумів. Йду додому й думаю: а що таке взагалі підрозділ?! Де його шукати?! (всміхається. – О.М.). Починаю гуглити. Як все складно! Потім думаю: а які в мене є корисні навички? Можу грати на сцені, співати, танцювати, жонглювати булавами. Тааак, корисних навичок для армії небагато (посміхається. – О.М.). І от як?! Прийду, скажу: "Добрий день, от я – актор. Беріть мене на контракт!" Добре, поки вивчу, що таке підрозділи, які вони бувають. І тут мені пропонують приєднатися до благодійної організації по розбору завалів у Бучі та Ірпені. О, поки хоча б так робитиму щось корисне.

Ми їздили на деокуповані території Київщини, допомагали, дивилися на ці жахливі наслідки, які росія уже тоді принесла українцям. Враховуючи, що театр не працював, роботи у нас не було. То ми з однодумцями-театралами паралельно почали грати для дітей з Київської області. Я так розмірковував: уже роблю щось корисне. Потім нас, всю молодь – акторів, режисерів, художників взагалі вигнали з театру. Напередодні повномасштабної війни туди прийшли новий директор і адміністрація. Тож влада в театрі теж була окупована. Директор сказав, що робитиме те, що захоче. Хто не з ним – до побачення. Усіх почистили, позвільняли. Ми продовжили грати для дітей, які пережили чимало жаху. Треба було бачити їхні очі… Але вони все одно були в захваті, сміялися, підбігали після вистави, обіймали нас, тримали за руки. Вони, дійсно, були вдячні. Як і їхні батьки. Я думав про те, що хоча б таким чином якось лікуватимемо цих діток. Так я знайшов, де можу бути корисним. Але знав, що рано чи пізно все одно піду воювати.
А у 2023 році вирішив зробити пропозицію своїй нинішній дружині. Ми одружилися. Тоді знову почав роздумувати, чим все-таки можу бути корисним безпосередньо армії. Підшуковував, що б міг робити. На той час різні підрозділи проводили рекрутинг. Паралельно в інформпросторі з’являлася інформація (може, ІПСО), що люди отримували відношення, але потрапляли не туди, куди хотіли. Лунали слова на кшталт: "Не йдіть! Вас не туди відправлять!"

Було складно зробити вибір, тому що та мотивація, яка у мене була на початку, через оці всі новини почала трошки падати. Думав: може, я в "рожевих окулярах", а насправді не все так добре?! Дехто мені говорив: "Ти що, підеш воювати замість депутатів та їхніх дітей?"

- Зараз теж можна почути такі слова …

- Так! Нічого не змінилося. Але, знаєте, я тоді для себе знайшов відповідь. Подивився інтерв'ю одного з командирів "Азову", який сказав: "Я воюю не за Донбас чи дітей депутатів, а задля того, щоб до моєї родини ворог не дійшов". Мене це змотивувало. І коли знайомі запитували, навіщо я долучаюся до війська, відповідав, що йду за свою новостворену сім'ю і за майбутнє нашої країни. Мене хвилювало не те, ким саме я буду в армії. Для мене було важливо адекватне та досвідчене командування, яке цінує особовий склад і знається на своїй справі. Тобто таке, з яким би я відчував себе впевнено, був корисним і йшов до спільної мети. Почав шукати серед друзів. Паралельно пройшов курс по інженерії FPV, купив паяльник, вдома трошки паяв, скачав на ноутбук симулятор, придбав пульт, щоб літати. Вчився, щоб були хоча б ці навички. Може, знадобляться, якщо візьмуть пілотом.

Дружина згадала про нашого колегу з іншого театру, який теж якраз пішов служити. Дізналася, що доєднався до "АХІЛЛЕСу" (429-й окремий полк донедавна був батальйоном ударних безпілотних авіаційних комплексів "АХІЛЛЕС" 92-ї ОШБр. – О.М.). Розказав, що йому дуже подобається і не жалкує про свій вибір. Тут я ще потрапляю на рекламу цього підрозділу. Подав анкету. Мені відповіли. Пройшов співбесіду. Потім поспілкувався із командиром ще на той час ударної роти Бандерасом https://censor.net/ua/resonance/3492967/pozyvnyyi_banderas. Мені сказали, що вакансії FPV-пілотів можуть бути зайняті. Запитали, чи не проти я стати пілотом бомбера? Я: взагалі без питань! Займатимуся тим, чим можу бути корисним.

- Але ж ви не знали, що таке бомбери, так?

- Ні! Мені тоді трохи пояснили. Але сказали: "Це попередньо. Можливо, все-таки підете літати на FPV". Я пройшов БЗВП. У нас було класне навчання з крутими бойовими інструкторами. Я так вбирав знання, що мені навіть видали подяку за проявлений патріотизм і найвищі показники. Було приємно. Розумів, що рухаюся в правильному напрямку. Отримав відношення. Потім було навчання вже в "АХІЛЛЕСі". Повідомили, що все ж займатимуся бомберами. Літав на полігоні. В принципі, виходило. Тоді мене включили до розрахунку й сказали, що вже з цими хлопцями їздитиму на бойові. Буквально за три дні й вирушив туди. Коли приїхав, там було неспокійно. Але я так себе знову налаштував: роль курсанта закінчилася, тепер справжні бойові умови. Треба вже слухати небо, свист, де й що прилітає, бути обережним.

- Яким був ваш перший бойовий виліт?

- Ручки тряслися (всміхається. – О.М.). Бо я відчував на собі дуже велику відповідальність. Розумів: зараз від мого вильоту залежить все - чи повернеться борт, чи буде виконана поставлена задача. Тому ручки тряслися, трошки пітніли. Думав: хоч би все було нормально, хоч би нікого не підвести, долетіти й виконати бойове завдання. Було трохи нервово. Але потім - другий виліт, третій, набувається досвід і вже починаєш якось впевненіше почуватися. Розумієш сам борт, і що не він керує тобою, а ти ним.

- Які переваги у нічного бомбера? Пам’ятаю, рік тому ваші колеги розказували мені, що росіяни його називають "Баба Яга" й дуже бояться.

- Боялися, коли ці бомбери були новинкою. Вони не розуміли, що це - щось велике дзижчить, ще й щось скидає. Стрьомна штука! Пройшов час. Вони вже не так бояться "Бабу Ягу". Навіть полюють за нею, відстрілюють. Але це залежить від досвідченості тих, над ким ми пролітаємо. Буває, піхота, яку відправили на штурм, просто збивається докупи і не знає, куди їм тікати, що робити. Вони можуть навіть не обстрілювати борт. Але є й ті, хто розуміють, як діяти. Такі вже не дуже бояться.
Але все одно на нашій ділянці фронту я помітив, що вночі росіяни вже так, як раніше, не пересуваються. Був час, коли ми могли спокійно полювати, зупиняти та обмежувати пересування. А зараз вони обережніші. Знають, що "Баба Яга" їх бачить. Іноді трапляються такі, що заблукали. Однак останнім часом їх менше. У минулому були спроби й нічних штурмів великими групами бойового складу, але це все нами присікалося. Тепер же намагаються штурмувати під ранок. Але й тут наші борти роблять свою справу. Тому що бомбери мінують підходи ворожої техніки. Це зриває їм штурмові накати або, як мінімум, уповільнює колону. Потім уже FPV допрацьовують по цій техніці.
Також дуже важливою є доставка гуманітарних вантажів для хлопців, які на передовій. Бо іноді бувають такі ситуації, що логістично неможливо доставити їм хоча б воду, продукти та ліки. Якщо ми змогли це зробити, навіть не уразивши ворога, все одно ніч пройшла успішно. Знаєте, хочеться робити все, аби до наших пацанів, які сидять на першій лінії, русаки навіть не доходили. Тому от так і намагаємося працювати - і мінувати, і вражати, і допомагати.

- А чим по вас ворог працює вночі?

- У них нічні FPV. Полюють і за технікою, і за особовим складом. Таких великих бортів, як у нас, вони не мають. Але є FPV, зроблені під бомбери. Тому теж можуть щось скидати.

- Військові часто повторюють, що останнім часом збільшилася кількість ворожих БПЛА…

- Дійсно, збільшилася. Мабуть, завезли нові екіпажі. Наприклад, раніше ми могли знати, чий FPV у небі. Зараз літають як наші, так і ворожі. До речі, у них вже дуже велика дальність. Можуть пролітати всю ділянку фронту й нанести шкоду логістичним шляхам.

- Ви відчуваєте себе пріоритетною ціллю для ворога?

- Звичайно! Це є. Тому намагаємося максимально маскуватися, залишати за собою менше слідів, щоб нас не засікли, і обмежувати своє пересування. Якщо екіпаж виявлять, доведеться міняти позицію, бо туди почне летіти просто все!

- Ваш командир Юрій Федоренко нещодавно розповідав, що у вас кожен оператор БПЛА повинен вміти користуватися стрілецькою зброєю, тому що лінія бойового зіткнення динамічно змінюється. Ви проходили навчання, тож стріляєте. Ви виходите на позиції зі зброєю, правильно?

- Звісно! На виїзді обов'язково у всіх повинна бути з собою зброя, яка видана кожному бійцю. Вона має бути пристріляна, тому що фронт, як сказав командир, динамічний, і ми не сидимо далеко в тилу, де могли б ходити без зброї та броніків і звідти спокійно літати, як багато хто думає. Ми знаходимося в достатній близькості до лінії зіткнення, щоб у разі прориву так само могли бути задіяні у його відбитті.

- До речі, чи доводилося вам брати участь у стрілецьких боях?

- Ні, але був такий ризик. Стався прорив, однак екіпаж успішно відбив атаку своїми засобами.

- А бувають батли в повітрі?

- Таке відбувається дедалі частіше. Як наші намагаються покращувати ці методи, так і ворог – пробує скидати сітки, якісь системи.
Знаєте, ми цінуємо свої дрони. А русаки, коли бачать "Бабу Ягу", не шкодують навіть "Мавіків", щоб спробувати її протаранити. У нас бували такі випадки: ми летимо, бачимо ворожий "Мавік", який просто розлітається об наш борт. Збити нас не вдалося. Але, як я сказав, кидають сітки. Також полюють за допомогою FPV. Такі батли бувають.

- Для дронів велике значення має погода. Вона зараз змінюється (ми говоримо 25 квітня. – О.М.). Вам же стало легше, коли немає снігу, сильних вітрів, правда?

- В принципі, так. Інтенсивність польотів нижча у сильний сніг чи дощ. Нинішня погода, звичайно, для нас є ідеальними умовами. Але так само ж і для ворога. Тут ми на рівних. Можливо, за поганих погодних умов ми навіть трошки виграємо, тому що FPV не може летіти в туман чи дощ, а у бомберів така можливість є. Тобто нам якась мінімальна вологість все ж таки на руку, бо ми виграємо.

- Ви воюєте на Харківському напрямку. Як би ви описали ситуацію, яка там склалася?

- Як кажуть відомі люди: ситуація контрольована. На нашій ділянці фронту нам поки що вдається зупиняти накати техніки та наступи ворога. Спроби є майже щодня. Буває, намагаються просуватися маленькими групками. Але не буває такого, щоб фронт завмер. Постійно є якісь намагання ворога прорватися якомога далі.

- Сьогодні на порядку денному головною темою є умовне перемир'я. Що ви про це думаєте?

- Зараз події настільки динамічні, що я навіть не встигаю за ними слідкувати. Це все обговорюється, але бойові дії тривають. Ворог наступає. Наша задача - його зупиняти. Оце першочергове. А що далі… Знаєте, я не вірю у перемир'я з тими, хто століттями намагався стерти все українське: мову, культуру, письменництво - акторів, режисерів, композиторів. У росіян ця безпідставна ненависть вже в крові. Не думаю, що перемир’я реальне. Навіть якщо якимось чином під тиском Америки чи ще когось це станеться, їхніх планів це ніяк не змінить. Вони залишаться такими ж - так само хотітимуть знищити Україну. Може, до реалізації цих задумів вони повернуться за три роки чи за п'ять. Можливо, за допомогою якихось інших методів. Наприклад, через інші країни. Але поки ця імперія не розвалиться, доти й триватиме ця війна. Хочеться вірити, що європейські країни зараз уже розуміють, наскільки все серйозно і вчинятимуть якісь дії. Тобто не відвернуться.
Поки я вам так скажу: те, що відбувається в світі, ніяк не впливає на фронт. Війна, як була, так і триває. Ворог, як наступав, так і продовжує це робити.

- Ми з вами почали розмову з вашої цивільної професії. Цим і завершимо. Ви б хотіли після війни повернутися в акторство? Чи думаєте взагалі, де будете?

- Коли я про це розмірковую, мені трошки стає страшно (посміхається. – О.М.). Тоді думаю: так, незрозуміло, коли це станеться. Це невідомість. По суті, повертатися мені нікуди. Із театру, де я працював п'ять років, нас виперли. Та й взагалі не знаю, як бути з акторською професією. Чи залишаться у мене відповідні навички? Бо я ж не граю на сцені.

Дивіться, спортсмен постійно займається, тренується, тримає тіло в тонусі. Так само і актор. Якщо не присвячувати себе акторству, втрачається органіка. У мене взагалі зараз таке відчуття, що все це залишилося в минулому житті. Після війни хотілося б створити вже щось своє. Можливо, це буде якийсь театральний проєкт. Зокрема із залученням військових, які так само не матимуть куди повертатися, щоб допомогти їм адаптуватися в цивільному житті. Але поки, як казав Тарас Білка: "Нам своє робити".

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані героєм