Пенсіонерка з Київщини Галина Тищенко: Останній російський танк тікав та розстрілював все, що було довкола

Десять років тому жінка та її родина переїхали з Краматорська, який декілька місяців у 2014 році перебував у окупації, під Київ. Мовляв, тут війни ніколи не буде… Те, що Галина пережила у власному будинку в березні 2022 року, можна побажати саме ворогу – щоб з кожним із них робили те саме до кінця життя

Галина увійшла до організації SEMA Ukraine, яка з 2019 року є частиною всесвітньої глобальної мережі SEMA NETWORK. Її заснував лауреат Нобелевської премії миру лікар-гінеколог Денис Муквеге. Він присвятив своє життя допомозі жінкам, які пережили сексуальне насильство під час збройних конфліктів. Мережа налічує представниць вже з 27 країн. SEMA NETWORK дає можливість жінкам різних країн зустрічатися, обмінюватися досвідом у пошуках психологічної допомоги і виборювати свої права, тому що лише Україна стала державою, яка після повномасштабного вторгнення почала підтримувати цих жінок, надала їм статус. Це важливий крок і приклад для інших.

Галина разом з іншими українками, які пережили насилля з боку росіян, по можливості виступає у європейських комітетах та організаціях, розповідаючи про знущання ворога. Все це дається їй дуже важко. Але мовчати ще гірше. Важливо, щоб кожного українця та українку, яких принижували російські покидьки, почули, щоб кожен голос звучав на весь світ. Бо лише так можна покарати зло, яке прийшло на нашу землю.

"РОСІЙСЬКІ ТАНКІСТИ ВИЇХАЛИ ІЗ ДМИТРІВКИ 30 БЕРЕЗНЯ О П’ЯТІЙ ВЕЧОРА. І ЗАПАНУВАЛА НЕЙМОВІРНА ТИША"

Ми говорили з Галиною в тому самому будинку, який родина побудувала під Києвом за власним проєктом, так, щоб усім вистачало місця, щоб у жінки, яка під час будівництва почала вишивати, була власна невеличка кімната-майстерня, а у дворі – парник, квітник, невеличкий город з садом. Все дуже затишно і охайно. І саме тут, за парканом цього будиночка, у березні 2022 року став російський танковий підрозділ…

- Ті танкісти бачили все, що робиться у мене в дворі, сидячи на баштах своїх здоровенних машин, - згадує і здригається Галина. – Вони навіть у хвіртку не заходили, замок якої одразу і зламали, а просто зістрибували з танку в двір… Я постійно боялася цих несподіваних візитів. Бо ж не зрозуміло було, що їм знадобиться.

Жінці заборонили виходити у двір. Навіть воду у колодязі не дозволяли набирати, щоб нагріти чаю чи хоч обтертися, не кажучи вже про помитися.

- Росіяни увійшли сюди після 5 березня, - згадує Галина. – У той день, на щастя, змогли виїхати зять, донька і внучка… А я лишилася. Електрики вже не було. Оті стовпи з дротами були побиті. Ані світла, ані тепла – вище п’яти градусів у будинку не підіймалося увесь місяць. Я не знімала шапку, куртку, светр. У мене воші завелися у волоссі, яке за місяць стало схожим на якусь копицю. Сиділа в котельній, читала молитви. Коли ноги німіли від холоду, я вкривалася ковдрами. Мобільний зв’язок не працював, тому я довго не знала, чи вдалося моїм врятуватися...

- Ви в котельній і спали в той період?

- Я не знаю, де спала… Можна сказати, взагалі не спала. Який сон? Ось подивись, котельня – я сиділа в кутку, а залізні двері від обстрілів ходили ходором. Ми тут дровами позакладали вікно...

- Дровами не топили?

- Щоб дровами затопити, треба увімкнути насос. А електрики ж не було. На першому поверсі у нас батареї під підлогою. Треба, щоб по них воду насос ганяв, інакше ж котел розірве… Тому і не топила. Я плакала без кінця. Від сліз обличчя опухло. Волосся сиве відросло страшенно. Мельком у дзеркало гляну – виглядала, як людина, що випиває. Мене взагалі було не впізнати. Просто капець… І ці танкісти називали мене "бабка". Вони тут були до 30 березня. Зараз відзначають День звільнення Ірпеня та Бучі 29 березня, але звідси вони виїхали 30 числа о п’ятій годині вечора. І тоді стався страшний бій – я бачила чорну завісу диму. На дорозі в Дмитрівці була остаточна бійня. Там тепер хочуть зробити пам’ятник, зі спаленої колони залишили декілька машин, огородили їх.

Всі ці танки, які тут у нас ховалися, вишикувалися, звідкілясь притягнули чотири джипи. Вони також стали у ту колону. Думаю, в тих машинах було якесь командування… Вони виїхали і несподівано стало дуже тихо (говорить пошепки)… Їхали – підняли страшенну пилюку. А виїхали – тиша! Я вийшла на терасу будинку – і як у казці: небо розкрилося і промінь сонця, великий-великий, став над тим місцем, де ми побудували будинок. Саме тут, над нами, на посадку завжди заходила "Мрія" - так пролягав її маршрут. І це незабутнє видовище. З-за лісу з’являється величезний літак, який повільно іде на посадку. Завжди раділа, коли це бачила. І яким же жахом для мене була поява в нашому небі російських літаків з червоними зірками на бортах 24 лютого 2022 року…

Так ось. Коли росіяни поїхали, я стояла, плакала і думала: "Господи, невже поїхали? Невже їх більше не буде?" Коли чую – скрегіт гусениць. "Боже! – злякалася. – Невже вертаються?" А це останні машини розстрілювали все, що було довкола. Перед тим, як колона пішла, росіяни запалили будинок, у якому облаштували штаб. Горіло – страшне. Місцеві хлопці потім розповідали, що один танк, який ішов останнім, тікав по дорозі і розвернув пушку в наш бік. Її заряджали і стріляли, заряджали і стріляли… Я тоді вперше почула, як відлітає гільза – "дзенннь", це ж так гучно, добре чути, - і "бабах". Я нарахувала сорок один "бабах". Сорок один! Стріляли – куди попаде. У мене тепличка маленька, то її оминуло. А от ванну прошило. Дірку прийшлося потім заліплювати. Це уламок був. Я по траєкторії потім подивилася, що воно летіло над самою тепличкою.

- Так ви ж стояли на терасі, могло і по вас прилетіти...

- Звичайно. Після першого "бабаху" я залетіла в дім, і почалося! Одночасно всюди, по всіх будинках, по всіх ділянках. Я впала біля каміну і слухала. Думала, що дах завалюється, таких гуркіт стояв страшний. Потім знайшли декілька дірок у покрівлі. Я лежала і волала, хвилин п’ятнадцять, мабуть.

- Це тоді у вас випали вікна?

- Так, у ці 15 хвилин, поки був обстріл. Не тоді, коли вони жили тут місяць, і їздили стріляти кудись. Тоді все лишалося цілим, а вони тут хазяйнували. Ходили до домівках... Грабували. Тачки постягували звідусіль - тягали на них залізні зелені ящики зі снарядами, які у танки заправляли. Воду привозили собі у великих баклажках. Холодно на танках зверху сидіти і лежати – то ковдри у людей позабирали, і лежали на тих ковдрах. А у тих будинках, де, мабуть, були каміни, топили, якось собі їжу готували. Хоча у них сухпайків до фіга було. А у нас тут поличка стояла, лежали цукерки, які донька, Катя, сама робила, з безе. Я вночі пішла до курника, набрала отрути, позапихала її в ті цукерки – думала "пригостити" окупантів. А потім гадаю: "Ну, цих я пригощу – а от у Вови на другому поверсі їх аж 32 чоловіки живе, - я рахувала. - І у Ігоря, того, що в будинку з червоної цегли, теж вони розташувалися, невідомо скільки". Одні молоді пацани, я жодного дядька не бачила. Нікого старше 25 років не було. Якщо хтось помре від тих цукерок, одразу зрозуміють, що до чого, і мене вб’ють… Тому я ті цукерки з отрутою повикидала. Думаю, старші чоловіки, командири, їздили на джипах, жили в дальніх будинках, ховалися і не висовувалися, тому я їх і не бачила.

- Ви казали, що до вас перший раз заходив дорослий дядько.

- Йому було років сорок. П’ятого березня мої поїхали, це була субота. В неділю – бабахи-бабахи, дім ходором ходить, але ще нікого не було. В понеділок під вечір зі Стоянки до нас пішли колони. У перший день до мене не прийшли, у другий теж. Я бігала, заглядала у вікна. А вони, я так думаю, якось розподілялися, шукали, що де. Тільки на третій день бачу у вікно – йде п’ятеро чоловік, високі хлопці і з ними трохи старший чоловік.

- У вас же в дворі великий пес…

- Вольєр був відкритий. Але більше тижня навколо все вибухало, то він весь час лежав за гаражем, не виходив.

- Злякався?

- Так. Це дівчинка, ми після того ще рік самі її боялися. Гарчала на нас, не пізнавала. Наразі начебто відійшла. От росіяни зайшли до мене. Спитали, хто є в будинку. Тоді ж мені заборонили виходити у двір. Більше я того старшого не бачила. Лишалися лише молоді танкісти.

- І наші за весь місяць окупації їх тут не вирахували?

- Ні, бо по них наші не били. Тут, на всьому кутку, виявляється, нікого не було, крім мене. І зв’язку ніякого. Я телефон сховала у дровах під навісом у дворі. А сенс його використовувати? Фотографувати? Мені один слідчий з прокуратури потім казав: "Ви б могли сфотографувати когось". Кажу: "Ви такі сміливі… У мене жалюзями були закриті всі вікна". То він "радив": могли б виставити між жалюзями… "Вони хіба дурні? Сиділи зі своїми кулеметами на танках, одні приїздять, інші їдуть… - відповідала. - Постійно слідкували за мною".

"ПОЧУВШИ НАШУ УКРАЇНСЬКУ МОВУ, ПІШЛА ДО ЛЮДЕЙ. ПЛАКАЛА І ПРОСИЛА ПРО МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ. АЛЕ МЕНЕ ЛИШЕ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ ПОКАЗАЛИ – ДОПОМОГУ НЕ НАДАЛИ"

- Після тих 15 хвилин обстрілу все затихло? – вертаю нашу розмову до виїзду росіян.

- Так, це були останні страшні події. На третій день зранку після того, як вони пішли, запанувала гробова тиша. Мабуть, якби муха на вулиці пролетіла, я б почула. І так потеплішало!

Ці знімки зроблені 5 квітня з машини під час проїзду між спаленими танками у Дмитрівці. В люках ще було видно частини мертвих обгорілих тіл росіян. Фото зроблені Юлією Даценко

Я вийшла у двір подивитися свою собаку, кличу її. Дивлюся – коптер наді мною. Височенько так, чорненький. Перелякалася, забігла в дім. А то, мабуть, наші перевіряли, що тут залишилося, чи є хто… І вже аж наступного дня чую якусь розмову з вулиці. Я бігом на другий поверх до спальні. Дивлюся: зайшло багато військових. Один дядько-здоровань в бронежилеті, написано "Преса". І з ним була цивільна жінка. Я вийшла, визираю з-під навісу. Думаю: "Росіяни?" Не чула, якою мовою говорять і про що. Вони дивилися на згорілий будинок – над ним ще димок вився. Я стояла, напевне, з годину, прислухаючись. Думала: йти чи ні? А якщо росіяни повернулися? То мені буде просто капець. Але ж мені дуже був потрібен лікар. Я на весь будинок волала, коли пісяти ходила…

Я послухала-послухала і все-ж таки помалу пішла. Коли ближче підійшла, почула нашу українську мову. Нічого навіть сказати не могла – мене так всю трусило. Ще й температура була вже стільки днів…

Підійшла до них. Військові одразу спитали: "Кого тут повбивали?" Я кажу: "Не знаю. Я зі свого будинку не виходила зовсім". Плачу і прошу: "Мені потрібен жіночий лікар, гінеколог", а вони за своє: "В яких будинках вони були?" Я розказую, що бачила: у сусіда Вови стільки-то чоловік, як вони на тачках тягли награбоване… "Ви бачите, - кажу, - сліди, де стояли танки, де вони їх тримали". – "Ну добре, ви йдіть додому, ми потім з вами зв’яжемося". Кажу: "Так немає ж ніякого зв’язку". Вони спитали моє ім’я та прізвище, скільки мені років.

Виявляється, мене знімали на камеру весь час, поки я говорила. І потім показали у телемарафоні. Обличчя розмазали, але ж навіть не спитали дозволу, нічого не сказали… Як думаєте, я б хотіла, щоб мене, таку страшну, брудну, в неадекватному стані, з температурою, після знущань і ґвалтування, показували? Тому я з журналістами, особливо нашими, майже не спілкуюся. Бо по телевізору показали, а допомогти не допомогли…

10 квітня мені подзвонили, представилися: з СБУ. І по мене приїхали два хлопці на старючому-старючому "Мерседесі" зеленого кольору – де вони його викопали? Сидячи позаду я навіть колеса запасні на руках тримала. Мабуть, і в багажнику були колеса, туди всі не вмістилися. От вони мене возили цілий день з цими колесами – до слідчого, на допит… В гінекології мене дивилися і фотографували. Я була з температурою, з розривами, потім кров полилася ще сильніше…

На огляді мені сказали: "Роздягайтеся". Стоять два мужики, а за кріслом перелякана лікарка… Я думала, що мене буде дивитися вона. У приміщенні холоднеча, всі одягнені. Чоловік каже: "Я буду дивитися сам, без дзеркала". Я вже білизну зняла, намагаюся лягти на крісло, а мені так боляче… А він каже: "Ну, тут дзеркало не потрібне…" Казав щось медичними термінами. Мені було так боляче, навіть сльози полилися. Другий фотографував все зблизька. Потім вони поїхали.

- Допомогу вам тоді нарешті надали? У вас розриви, кров ллється – і вам ніхто не допоміг?!

- Ні. Зі мною майже не говорили. Тому, коли ми опинилися в лікарні і мене оглядав судмедексперт, я попросила: "Можна з гінекологом поговорити? Мене відвезуть додому, а я звідти сама до лікаря не доберуся. Як мені бути? У мене температура, розриви промежини. Може, лікарка якісь ліки порадить". Мені дозволили.

- Вибачте, але можна, ви мені поясните, чому були розриви?

- Той танкіст, який мене ґвалтував, мав брудні руки… Такі, знаєш, в мазуті. І глибоко руками туди лазив. В одній руці він тримав автомат, а другою схопив мене за ногу… Я ж пручалася, не те що лягла – і роби зі мною що хочеш.

Диван в кімнаті був розкладений, пледом накритий. А я вся гола. Я під стінку, а він мене за ногу тягне – туди-сюди, туди-сюди… А потім – автомат на мене, кричить: "Закрий рота, а то вб’ю! Закрий рота, а то вб’ю!" Я його прошу, благаю, у мене напад почався, всю теліпає… Коли у мене підвищується тиск, таке відбувається. Якось приїздила швидка, то мені навіть не могли зробити укол, тримали за руки, бо мене всю трусить. Це була кінцівка того акту ґвалтування, а до того ж він мене голу вивів на вулицю, обвів навкруги будинку, штрикав автоматом по тілу. Я плакала, просила цього не робити – говорила з ним російською: "Не надо этого делать! Ты мне во внуки годишься". А він на мене кричить: "Рот закрой!" Каска на ньому надягнена, колорадська стрічка… На вулиці холоднеча. На них, тих танкістах, було багато светрів. Перед тим, як поїхати, вони купалися – я побачила, скільки на них було одягнено, бо вони роздягалися до пояса. І він в цьому чорному светрі… Мене питали, який він на зріст. В касці він був практично такого ж росту, як я. Ми стояли поруч, тільки я боса і роздягнена, а він в бушлаті, поверх нього пояс, на поясі гранати, магазини. Потім він пояс зняв, автомат відклав...

А розриви… Він же автоматом мені зашурував… Я кричала – не від болю, я вже не відчувала болю. Якісь судоми запаморочливі, думала: все, зараз він буде мене вбивати, останні секунди – зараз вистрелить туди, і все… А він автомат відклав, знову схопив за ногу, піймав мене, підтягнув до себе і почав… Він не роздягався цілком, тільки зняв ремінь, розстебнув і спустив штани. Мене на допиті питали, може, якісь наколки у нього я помітила, якісь прикмети… А він був весь одягнений, тільки руки чорні, в мазуті, під нігтями чорно – це тільки я й запам’ятала. І весь час посміхався, прямо радів… Брови чорні, темненькі, очі не бурятські – вузькооких я тут нікого не бачила. Тільки один серед них, який приїздив, все хвалився чимось: "Я, я!"

- Ви казали, у вас залишилися біологічні сліди того ґвалтівника…

- Коли він пішов, у мене навіть води не було обмитися. Якимись серветками, ганчірками, рушником я намагалася витертися. Потім згадала, що він сперму струшував на плед, то я той плед зім’яла і кинула на підлогу у ванній.

Коли Наталя Борецька, слідча СБУ, мене допитувала, я сказала їй про це. "Це добре, буде речдок. Як вас одвезуть додому, зможете його нам віддати? Ви його випрали?" Я кажу: "Про що ви? Смієтеся? Яке прання? Немає ані світла, нічого. Оце зараз я про нього згадала і подумала: приїду додому, спалю – у мене є залізний ящик, щоб спалювати у дворі". – "Ні-ні, ви його віддайте". Вдома я поклала цей плед в коробку. Хлопці, які мене привезли, сказали замотати її скетчем. Я замотала, її забрали. Андрій, адвокат, коли ми більше ніж через рік були на другому допиті, сказав: "Я перевіряв, експертизу зробили, там все було, виділили ДНК". По цих даних навіть приблизний вік вказується – дійсно, молодий.

- А ви б його не впізнали?

- Ні. Одні очі було видно між каскою і високим коміром светра. Та й вони всі мені були на одну морду. Всі молоді, всі слов’янської зовнішності…

Коли ми вже їхали на Печерськ в прокуратуру, до нас підсіла Олена Суслова – жінка мого віку. Вже потім вона представилася представницею громадської жіночої організації. У неї, мабуть, був допуск на допити. Спочатку судмедексперти мене допитували, потім в прокуратурі, де Суслова була присутня. Вона мені дала візитівку, а я поклала її до пакетика, де у мене були всі документи – я в "Оксфорд Медікал" якраз перед повномасштабною пройшла всіх лікарів. У мене були зроблені всі УЗД, аналізи. Ми з родиною раз на два роки проходили таке обстеження. Я була здорова, і по-жіночому також, все було ідеально. І я з собою взяла ці документи…

"НАМ ТРЕБА ВАС ВІДВЕЗТИ НА ШОУ, НА ТЕЛЕБАЧЕННЯ". – "ВИ ЗДУРІЛИ? ГОРЕ, СМЕРТЬ, ОКУПАЦІЯ… ЯКІ ШОУ???"

З квітня до листопада Галина лишалася вдома сама. Зять, після того як відвіз дружину і доньку до кордону, повернувся і працював на заводі в Києві. Аж у вересні він зміг приїхати додому і привезти тещі продукти. "Але стільки, що їх на рік мало вистачити", - каже жінка. Тому вона навіть з двору нікуди не виходила – у неї ж все необхідне було.

- Як ви ці пів року прожили – сама з собою, з тим, що відбулося?

- Я наче завмерла. Взагалі ні про що не думала. Мені ні з ким було говорити, я нічого не дивилася – тільки пильнувала телефон, щоб був зв’язок, апарат заряджений і можна було подзвонити рідним. Лікувалася сама, в Ірпінь, в "Добробут" мене возили сусіди – попросила, то відвезли.

А, ще… Приїздила з ООН дівчина. Її, по-моєму, звали Олександрою. Вона сказала: "Я знаю, що ви потерпіла. Можна поставити вам кілька питань?" Я з нею поговорила. Потім двічі приходили, вже ближче до кінця літа, стукали у паркан. Дивлюся: говорять з сусідом. Відкриваю хвіртку, він каже: "Галя, тут журналісти тебе питають". І я чую таке: "Нам треба вас на шоу, на телебачення". Я говорю: "Ви щось поплутали? Яке шоу? Горе, смерть, окупація – які шоу?" Мене ще переконувати намагалися: "Нічого страшного немає… Ну що тут такого…". Двічі приїздили. Після такого мені не хотілося нікого ані чути, ані бачити.

І от в кінці листопада мені дзвонить Олена Суслова: "Добрий день! Пані Галино, а чому ви мені не дзвоните?" Питаю: "А хто ви така?" Номер в телефоні не був записаний. Вона: "Я вам давала свою візитівку, була присутня на допиті з Наталею Борецькою". Стала згадувати: так, була якась жінка. Кажу: "Знаєте, я вас не пам’ятаю". - "А я все чекаю на ваш дзвінок, а не дзвоните. От вирішила сама вас набрати". Вона ж підтримувала зв’язок з Борецькою, та питала про мене кілька разів.

16 грудня Суслова запросила мене на зустріч з іншими жінками, яке пережили насилля. Там я познайомилася з головою організації SEMA Ukraine Іриною Довгань (про цю жінку з Ясинуватої Донецької області Цензор.НЕТ розповідав неодноразово), з Оленою Лазарєвою, лікарем з Донецька, теж постраждалою. Вони з чоловіком сиділи у катівнях. Спочатку всі знайомилися, кожна розповідала про себе. Я назвала свої ім’я, по-батькові, прізвище, сказала, скільки мені років. Сказала, що мій чоловік помер у 2013 році. Кожна з нас розказувала, як постраждала. Тоді я вперше намагалася щось розповісти про себе. Але – ком у горлі, сльози градом… Мені незручно, соромно, я плачу, кричу: "Вибачте, я не можу…" А вони мені: "Не треба, якщо не можете, не треба".

- А на допиті ж розказували…

- На допиті я була як мертва.

- Нічого не відчували?

- Не пам’ятаю, що тоді розповідала. Що мене питали, на те я відповідала.

- Що сталося з вашим чоловіком?

- Він працював на металургійному комбінаті футерувальником - викладав маленькими цеглинками склепіння в печах після кожної плавки. Але сталася аварія – обвалилося склепіння, чоловікові пошкодило спину. Аварію зам’яли, як зазвичай роблять на великих підприємствах. В Донецьку в нейрохірургії йому зробили операцію. Начебто трохи полегшало, але потім все одно ледве тягав ноги. Ми тоді вже жили з ним в квартирі в Краматорську. Я працювала на ринку, після роботи забігала додому, потім – по онучку в садок чи школу. Іноді повертаюся – а він лежить у тамбурі квартири. Відмовили ноги, і в квартиру вже потрапити не зміг… Сусіди могли підняти, завести додому, положити на диван. Таке було не один раз. Працюю на ринку, а душа болить: як він там? Ставало все гірше, потім взагалі зліг.

Ми жили на дев’ятому поверсі. Я бачила, що чоловікові стає гірше. Викликала швидку. Бригада попросила: "Він такий здоровий, ми його не піднімемо на м’яких ношах. Покличте сусідів". Я до одних, до других – нікого немає вдома. То я допомагала. Ліфт маленький, туди не влізти, і ми з дев’ятого поверху спускали його. Приїхали до лікарні, він був живий, але вже нічого не розумів. Його прийняли, підняли на поверх, почали ставити крапельниці. Прийшов лікар, написав мені, які ліки потрібні. Поки я збігала на перший поверх до аптеки, прибігла – а дівчата кажуть: "Все…" Це було 14 червня 2013 року, вихідний день. Моя Катя якраз була дружкою у подруги на весіллі. Вони поїхали до Святогірська фотографуватися, а я їй дзвоню: "Тато помер…" Вона заплакала. Я сказала, що вона може догуляти, та вона взяла таксі і приїхала…

…У січні 2022 року Іра Довгань запросила мене в Карпати. Я погодилася поїхати. Там було багато дівчат… SEMA Ukraine якраз оформлювалася як громадська організація. Ми розроблювали устав організації. Вже там я потроху почала розказувати про себе, але всі подробиці все одно не могла вимовити. У якийсь момент перекриває дихання, сльози ллються мимоволі, нічого зробити неможливо. Але Іра почала брати мене на різні заходи. І я дуже вдячна їй за це: чим більше говорю, тим з кожним разом більш свідомо про це розказую.

- А те, що ви потрапили в коло жінок, які також постраждали, допомагало вам?

- В першу чергу соромно, що в такому віці з тобою таке сталося… До якихось своїх травм по життю я ставилася легше. Думала: слава Богу, що залишилася жива. Чоловіка немає, статевим життям не живу. Все там позалікувалося якось – Бог з ним. Але жива. Я могла потроху говорити тільки в колі таких самих дівчат. А потім думаю: треба говорити. Війна-то йде, страшне відбувається… Я як дізналася про те, що в Бучі було… Нас тут, неподалік, мабуть, тільки Бог врятував. Просто дивом якимось жива лишилася. Я зрозуміла, що просто великим дивом відбулася… І тому стала говорити про це все більше.

- Слова по те, що потрібно, щоб світ дізнався правду, вас мотивували? Москалі ж кажуть: то все фейки... Вас це зачіпає: "Які фейки? Я – це фейк?"

- У якийсь момент я сказала дівчатам: "Ви мене вибачте, може, я буду плакати, але намагатимусь розповідати. Ви не зупиняйте мене, я буду говорити, нехай і крізь сльози, за тих, хто вже не зможе нічого сказати…" Я як побачила по телевізору ті відомі кадри з Бучі… Боже, що там творилося!.. Ота жіноча рука з рожевим манікюром, чиясь рука з браслетом…

"Я КОЖЕН ДЕНЬ СЛУХАЛА ЗЕЛЕНСЬКОГО: "БУДЕ ВЕСНА, БУДЕМО ШАШЛИКИ СМАЖИТИ"… ОТ ВІН МЕНЕ ТУТ НА ШАШЛИКИ І ЗАЛИШИВ"

- Вам стало хоча б трохи легше від того, що ви почали говорити, що перестали все це тримати в собі?

- Легше не стає. Все, що відбулося, весь час каменем лежить всередині. А постійні обстріли міст, вбивства дітей, дорослих, старих – це ще більше спонукає до того, що треба кричати. Просто кричати. Сама собі кажу: "Галя, знаходь сили, бо треба кричати на весь світ".

- А як ваша родина до цього ставиться? Я розумію, що рано чи пізно вони про все дізналися…

- Коли донька і внучка збиралися із Німеччини їхати додому, ми домовилися: "Не будемо про це говорити". А Катя, донька, сказала: "Мамо, я тебе питати ні про що не буду". Все, більше розмов у нас не було. Я дуже вдячна Богу, що мої дівчата лишилися живі. Бо ж скільки людей, які намагалися вибратися з сіл навколо Києва, розстріляли… А я ж довго не знала, вибралися мої чи ні… Вони ж останні їхали, останні! Разом з ними виїхав наш сусід Віталік зі своєю сім’єю, з дітками, ще хтось, з ким Віталік дружив. Саме у будинку Віталіка і зробили штаб окупанти, а потім спалили, виходячи…

- У вашому будинку немає підвалу? Ви ж мали досвід, знали, що таке обстріли і будувалися з нуля. Чому не зробили укриття?

- Не знаю, сама про це не думала і дітям чомусь не підказала… По-перше, це великі витрати. Ми хотіли спочатку зробити погріб під гаражем. Але і це не вийшло. Деякі наші знайомі вважали, що зять в Краматорську великі гроші заробляє. Але там вже після 2014 року заробляти було нічого – люди виїхали, багато магазинів закрилися.

- Вони займалися хлібом і кондитерськими виробами, - я так розумію.

- Так. У дітей був цех, великий, хороший, де робили випічку, яку розвозили по всій Донецькій області, селах. Все робилося не кілограмами – тоннами. І от з кожним місяцем ставало все гірше і гірше, реалізувати вже майже нікуди все це було. Максим порадився зі своїми друзями і сказав: "Катя, закругляємося. Добудуємо будинок – стіни, дах – і перебираємося під Київ". У 2015 році в травні ми купили цей шмат землі, оформили документи. Тут була лише баня і одна кімнатка, де ми жили з онучкою, поки ішло будівництво. Ще був колодязь. Ми будувалися до 2022 року. Всі гроші, кожну копійчину витрачали на матеріали та розплатитися з робочими. Хто будувався, знає, як це не легко. Коли коробка була готова, до нас переїхала донька. А Максим з другом Сашком збиралися ще зробити якийсь проєкт у Краматорську. Але… Максим приїхав на один день, мабуть, десь за тиждень до повномасштабки. Каже: "Слухайте, кажуть, що війна може початися і тут". Ми говоримо: "Та ладно! Макс, ти чого…"

- А ви вже перейшли жити в будинок? Тут все було зроблено?

- Так. Ну, десь шпалери не поклеєні, ще щось дороблювали. "Якщо раптом я буду там, а почнеться війна, де ми зустрінемося? Давайте домовимося, хоч в якому місті", - завів таку розмову. А я їх переконую: "Не чудіть. Макс, ти що? Київ же поруч – яка тут війна, які росіяни можуть тут бути?" Ми ж розуміли, що вони тільки там, в Донецькій і Луганській областях.

- А те, що вздовж кордону стояли війська? Чи ви до цих новин не прислухалися?

- Я кожен день слухала Зеленського: "Все буде окей! Нікого не слухайте. Буде весна, буде травень, будемо шашлики смажити…" От він мене тут на шашлики і залишив…

Зять поїхав. Пройшло два чи три дні, точно не пам’ятаю. 24-го вночі ми – я, Катя і онучка – прокинулися від бабаху… Такий гучний! Я нічого не розумію… А мій племінник, син двоюрідної сестри, вже десять років жив у Нью-Йорку. Ми з ним майже кожного дня спілкувалися через месенджер. Я, бувало, ночами погано спала, якраз було зручно, враховуючи різницю в часі. Він пропонував: "Тьотя Галя, хочете зі мною помандрувати?" Ми з ним весь Нью-Йорк "обходили", він все мені показував. Він все кликав Катю: "Катя, приїжджай в Америку, тут кафе відкрити і гроші заробити – запросто". А вона: "Дімка, ти що? Де та Америку!" І от він мені дзвонить якраз о пів на п’яту, тут тільки-но був той перший бабах: "Тьотя Галя, війна!" Я йому: "Діма, зачекай, якийсь літак летить!". Я вискочила через котельню у двір – летить! Низько і так повільно-повільно. Невеликий військовий літак. З червоною зіркою на борту. Він пролетів – і бабах-бабах, навкруги все почало вибухати… Бігаємо по дому, плачемо, нічого не розуміємо.

- У вас нічого не було зібрано? Тривожна сумка?

- Взагалі – нуль! Зять подзвонив: "Катя, Катя, будьте вдома, якось доберуся до вас". Коли він приїхав, останньою найближчою до нас станцією метро лишалася "Берестейська" у Києві. Автобуси вже ніякі не ходили. Він попуткою доїхав у Ірпінь і через ліс прийшов сюди.

На той момент ми росіян ще не бачили. Мобільний зв’язок був, і раптом різко – нуль, ніякого, ні у кого на телефоні немає. Мужики бігають, спілкуються між собою. Мої до останнього сиділи, не знали, куди поїхати. Віталік, сусід, запропонував їхати на захід України. В якомусь місті у нього чи у його жінки буда двоюрідна сестра, вони вже були волонтерами на той час. От у них мої і зупинилися, пробули тиждень. Допомагали їм готувати їжу – здоровенними каструлями, боксами. Катя говорила: стояли біля плити 24 години на добу, спати навіть не хотілося. І котлети смажили, і м’ясо розбирали, робили все для наших хлопців, передавали на передову. Але людей ставало все більше, і моїм сказали: "Їдьте далі". Вони доїхали до кордону, дівчата поїхали в Європу, а чоловіки повернулися у Київ.

"НАША РОДИНА У 2014 РОЦІ В КРАМАТОРСЬКУ "РУССКІЙ МІР" НЕ ЧЕКАЛА"

- Коли навколо вашого будинку стояли танки, у вас не з’являлася думка: навіщо ми сюди переїхали з Краматорська? Ніколи про це не жалкували?

- Такого відчуття, щоб жалкувати, ніколи не було… Навпаки, здавалося, що світ перевернувся, і - що буде далі? У мене навіть в думках не було, що Україні настане кінець. Всі ж все бачать! От у нас на Сході починалася війна – всі бачили, але світ мовчав. Але ж якісь великі люди на планеті мають реагувати на таке вторгнення! Отак я думала.

- Як ви приймали рішення переїхати з Краматорська під Київ? Ви казали, що у 2014 році в Краматорську теж були росіяни, не тільки "ополченці".

- Я особисто, на власні очі бачила, як брали міськвідділ міліції, бо він знаходиться впритул до базару, на якому я торгувала речами – я продавала жіночу і чоловічу білизну, хорошу. Починала з дешевенької, а поступово перейшла на дорожчу, на кращий асортимент. Я йшла додому повз відділення міліції. Вийшла з-за рогу, не поспішала, чомусь зупинилася. І не зрозуміла: стоїть натовп молодих хлопців, всі в спортивних костюмах. Мене це завжди насторожувало. Їх було так багато, і у кожного причіплена колорадська стрічка. Почали підходити люди, здійнявся шум. Навпроти – 15-та школа, де Максим вчився, там теж були люди. Потім з вулиці Маяковського, що по інший бік міськвідділу, виїхав автобус, з нього вилітають люди в камуфляжі, з автоматами і біжать.

- Це було в березні 2014-го?

- Так, так. Березень чи квітень, було вже тепленько. Людей ставало все більше. Ото тоді ми вперше почули "за порєбрік". Тоді росіяни вже були в Слов’янську, зайшли туди напередодні – це бачила молодь з мого ринку, як вони їздили на танках. Говорили: "Нахера з російським прапором? Навіщо російський прапор?" Так це відбувалося: вчора окупований Слов’янськ, а сьогодні, виходить, – ми. Ті в камуфляжі кричать: "За порєбрік! За порєбрік!", стріляють по міськвідділу, а шибки не сиплються.

- Стріляли холостими?

- Мабуть, я так думаю. Частина зайшла туди, частина біля міськвідділу. Отаким чином вони брали місто. Одночасно, як нам сказали, подібне відбувалося у міськвиконкомі – туди теж під’їхав автобус. На той час ми взагалі нічого не розуміли…

- Але ви не чекали "русскій мір"?

- Ні, ні, наша родина його точно не чекала. Ми й не гадали, що буде війна.

- До речі, Майдан в Києві вас не дратував? Що ви про це тоді думали, як обговорювали на базарі?

- На базарі казали: "Що вони там затіяли? Що, влада не має засобів це припинити? Та взяли б якусь димовуху кинули, потруїли б їх всіх нахрін. І все, було б тихо". Отак. Навпроти мене побутовою хімією торгувала молода сім’я – вони на десять років молодші за мене. От ми з ними були єдиної думки, проукраїнської. А інші тітки, на два-три роки молодші, раділи: "От скоро будемо в росії, скоро на пенсію, а пенсії будуть – зашибися!" Вони за ті пенсії готові були Батьківщину продати. Та й зрештою багато хто і продав… При цих словах ми з молодою парою лише перезиралися…

- А ви не хотіли хорошу пенсію?

- Ну не російську ж! Але все відбувалося дуже швидко. Коли захопили місто, окупантів повно понаїхало, вони по всьому місту пішли, по ринках. Всі з автоматами, колорадські стрічки всюди пов’язані. Беруть все, що хочуть, хапають, ніхто не платить – а ці тітки наші: "Да, да, берите, берите!" (говорить улесливо). До мене підійшов, упаковку чоловічих трусів взяв. Я сиджу мовчки, а сама думаю: "Щоб у тебе яйця повідсихали! Щоб у тебе навіки все повідпадало!"

- Тоді на Краматорському аеродромі лишалися в оточенні українські військові…

- Ніхто не знав точно про аеропорт, але одне одному переказували плітки: та там їх залишилося небагато, зараз їх додушать російські війська. Ніхто не говорив – війська, казали просто – росіяни. І вся оця срань завершиться, все буде мирно, все буде добре.

- Ви в той період і вирішили, що треба виїхати з Донеччини?

- Як тільки нас деокупували, зять першим про це заговорив: "Може, ми кудись поїдемо?" Кажу: "Макс, я все життя тут працювала…" Каті купила квартиру в центрі міста. У мене навіть думок не було їхати. Кажу: "Ти що, все кинути?!" Але на той час ринок повністю зупинився – нічого не продавалося. З кожним днем ставало все гірше і гірше, війна підходила все ближче. І я таки погодилася: "Так, поїхали". А куди? У нас, крім Донецької області, ніде нікого немає. Родичі в Костянтинівці і в Краматорську – більше ніде.

Почали рахувати гроші. Розуміли, що квартири – мою і Катину – не продамо, ринок стоїть. Вирішили поїхати і подивитися, що і як. Я сказала: "Макс, давай під Київ – ми ніколи тут не були, подивимося, які ціни".

- В Київ ви до того не приїздили?

- Ніколи. Макс зідзвонився зі своїм кумом, з яким колись разом працював, у якого будинок в Мотижині. Він колись придбав ділянку за 40 кілометрів від Києва, побудував будинок. Той каже: "Так, Максе, приїжджай, тут землі продається багато". І ми цілими днями їздили по селах. Хотіли теж жити в Мотижині, передивилися всі ділянки, але дорого, ми не вкладалися в наші гроші. Отак ми шукали-шукали, зять весь час слідкував за інформацією про продажі в Інтернеті. Вже збиралися назавтра їхати додому, коли зять побачив, що виставлено ділянку в Дмитрівці. Каже: "Я пам’ятаю, ми там проїжджали". Ми зідзвонилися з хазяїном, приїхали, зять ще поторгувався –і дали завдаток. Хазяїн відвіз нас в Київ до знайомого нотаріуса, оформили документи. Ми швиденько продали квартири у Краматорську – хоч за щось. І оплатили цю землю.

Діти орендували собі квартирку в старому місті – щоб ближче до цеху, маленьку, однокімнатну, щоб було де переночувати, іноді спали і на роботі. Я на ринку своє місце також продала. За мною була жінка, ми з нею однолітки, вони з чоловіком торгували радіотоварами. Я її покликала, кажу: "Юля, забери у мене все хоч за тисячу гривень – щоб не просто так віддавати. Я в цей кіоск вклала тисячу доларів, коли будувалася. У мене лишилася білизна – я віддам її по закупівельних цінах. Білизна хороша". Вона каже: "Та я ж бачу, що у тебе завжди черги були, клієнтів багато, всі тебе хвалять. І я у тебе купувала. Ну… ризикну". І вони з чоловіком все у мене забрали. Потім мені знайомі говорили: "Юля така задоволена ходить, так тебе вихваляє. Твої клієнти ж до неї йдуть". Я їй залишила всі свої напрацювання.

Вже після деокупації Київщини Галина знайшла для себе справу, яка дає їй змогу не згадувати безкінечно ті жахливі дні березня 22-го. Вона почала шити та вишивати, створюючи одяг і аксесуари. І у неї купують жилети та сорочки, їй замовляють сукні та сумки.

- Я довго збирала гроші на першу машинку для шиття, тому що все, що мала, віддала дітям на дім та землю. Саме під час будівництва, тут, під Києвом, я почала вишивати вручну. Схеми шукала в Інтернеті і натрапила на інформацію про машинки для вишивки. Передивилася багато роликів на цю тему. Знайшла продавців. На підходящу мені не вистачало 200 доларів – попросила, щоб діти подарували, і все ж купила її. Вчилася на ній працювати по Інтернету, самотужки. І як же мені все це подобається! Вигадую щось, комбіную.

Галина показує мені картину, вишиту вручну, хрестиком. Олені у лісі. Оформлена у рамку робота висить в центральній кімнаті, над каміном.

- Під час окупації я біля вікна дошивала її, - каже жінка. – Лишався зовсім невеликий шматочок. І я іноді брала її в руки і шила хоча б пару хрестиків. Це трохи стишувало мій страх. Бо весь інший час я ходила будинком, стискаючи в руках іконку і читала молитви. Іноді не читала – криком їх викрикувала…

- Ви намагаєтеся говорити українською і у вас добре виходить. А коли почали?

- Погано, що ще інколи говорю російською, але намагаюся її використовувати все менше… Коли я виступаю на різних конференціях, зустрічах, якщо хвилююся, автоматично ще прослизають російські слова. Але намагаюся з ними боротися. Потрібно просто говорити повільніше, тоді виходить краще. Пишу я грамотно, бо внучка вчилася в школі, і я з нею. Разом писали твори, різні роботи, я виправляла. Іноді донька мене сварить: "Я бачу, що тобі важко їздити на конференції, збори організації – навіщо ти це робиш? У тебе тиск. Скажи тим жінкам, що ти не можеш". Жаліє мене. Але я відповідаю: "Катю, я не можу – але я хочу, розумієш? Є такі слова – не можу, але хочу. Я хочу, щоб світ чув про все, що робили росіяни з простими людьми, як знущалися. І я буду про це кричати, скільки стане сил".

…На початку червня цього року Галина Тищенко разом з Іриною Довгань вирушили у шестиденну подорож на борту кругосвітнього лайнера Pacific World. На цьому "Човні Миру" майже дві тисячі людей з Японії, Південної Кореї та Китаю. "Нам, жінкам із травматичним досвідом війни, з родинами під Києвом, які досі щоночі переживають обстріли, довелось швидко усвідомити: світ навколо нас просякнутий пацифізмом, - написала на своїй сторінці у фейсбуці очільниця організації SEMA Ukraine Ірина Довгань. - І наше завдання — пробити в цій стіні хоча б маленький пролом, через який ці мирні люди зможуть побачити темну реальність війни. Пояснити їм, що в нас є лише два варіанти: або воювати, або померти. І ми обрали війну — ту саму, проти якої вони тут так виступають. Ми не маємо завищених очікувань. Просто робимо свою справу — на повну".

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ