Артем Панчик: "Лежать кілька десятків чорних пакетів. Береш кожен з них, відкриваєш і дивишся - там твій боєць чи ні"

Артем Панчик має два ордени "За мужність". Він – ветеран російсько-української війни. Бути військовим хотів з дитинства. Навчався у ліцеї із посиленою військово-фізичною підготовкою у місті Тульчин Вінницької області. Потім – у Національній академії Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного на факультеті бойового застосування військ. Воював у піхоті. Потім командував розвідротою. Згодом став заступником командира батальйону.

- Чому ви взагалі вирішили стати військовим?

- Мій дядько, рідний брат мами, - військовий. Він нас з братом постійно возив до "Десни" (військовий навчальний центр. – О.М.), де проходив службу. Ми там їздили на танках, були на стрільбах. Мені подобалося. Саме танкістом бути не хотів, але загалом вся ця справа мені зайшла.

- Дядя теж воює?

- Так, з самого початку – 2014 року. Зараз у Національній гвардії. Отримав поранення, горів в танку, але продовжує воювати.

- Як відреагували батьки, коли дізналися про ваш вибір?

- Нормально. Вони завжди мене підтримували. Сказали: "Якщо подобається, йди. Ми у всьому тобі допоможемо".

- Як ви потрапили на фронт?

- Після навчання я хотів йти до бойової бригади. Мріяв про морську піхоту. Але за розподілом стояв вибір: "Десна" або 1-ша танкова. До навчального центру не дуже прагнув. То обрав другий варіант. Там була вакантна посада командира механізованого взводу. Десь за два-три місяці після приходу вирушили на фронт - тоді ще в ООС.

- На той час, у 2019 році, ситуація була більш-менш стабільною. Що ви побачили, коли приїхали на Донбас?

- Ми стояли на напрямку навпроти "Оленівки". Повної тиші не було. Відбувалися диверсійно-розвідувальні дії з боку противника, працювали снайпери, але у мене загиблих не було. Через те, що я був молодий і недосвідчений, спочатку замполіт не пускав мене на позиції. Коли його не було чи поки спав, я тихенько ходив до своїх солдатів. Навіть почав заступати на нічні зміни - ніс чергування.

- Чи було вам страшно?

- Страшно було, бо моя майбутня рота стояла на правому фланзі від нас і там від снайперів неодноразово були загиблі. Вони – це мій найперший страх. Коли дивився у тепловізор, просвічуючи місцевість, навіть не стояв на місці - ходив туди-сюди, щоб снайпер не міг мене зловити.

Але після того вже все було нормально, трошки в'їхав в тему. Я ж кажу, тоді аж таких бойових дій не було. То ми їх трохи кошмарили, то вони нас.

- Скільки ви були в піхоті?

- Три місяці. Мені запропонували посаду командира розвідувальної роти. Перед тим заступник комбрига їздив з перевірками по позиціях. Як мені потім сказали, напевно, побачив, що я - фахівець. Я не знав, що мене обрали. О шостій ранку телефонує мені комбат. Почав на мене наїжджати, бо йому прийшло розпорядження, щоб мене кудись там привезти, але ще ніхто не знав, куди і навіщо. І він мені такий: "Ти - мамин синок! Забоявся!". Обзивав. Але коли я приїхав, то вже посміхався: "О, вітаю! Тебе на підвищення. Може, ти хочеш у нас залишитися? Якщо так, то я поговорю з командиром бригади". Я кажу: "Після слів, які я від вас почув, не хочу більше служити у вашому підрозділі".

Я говорив із особовим складом про нову посаду. Багато хто мене відмовляв. Мовляв, розвідувальна рота - це не так просто, там повно техніки, матеріальна відповідальність, купа висяків. Але я все ж таки пішов.

Приїхав до населеного пункту Спірне. Зустрічає мене боєць: "О, малий, привіт! Ти на яку посаду?". Думав, що я простий солдат, бо я молодий, невисокий, худий. Відповідаю: "Командиром розвідувальної роти". Він такий: "Ой, вибачте!". Там всі одразу не дуже серйозно сприйняли. Але я зробив шикування, поговорив нормально, сказав: "Розумію, тут є вдвічі старші за мене, але працюємо". Почав поглиблено займатися з хлопцями навчанням, трохи почистив роту. До повномасштабного вторгнення їздили на ротації, постійно тренувалися. Також були на виїздах. Зокрема на повітряній розвідці із взводом БПЛА.

- Чи було у вас тоді відчуття, що можливий повномасштабний наступ росії?

- Взагалі так. Ми всі думали: це ж не просто так все почалося і так далі. Хвилювалися, що кацапи підуть, а у нас мало людей. Загалом було трошки страшно.

- Де була ваша рота на початку вторгнення?

- Ми тоді якраз приїхали з ООС. Десь за місяць нас попередили. У нас взагалі штаб був у секретному лісі. Ми їздили туди на наради. Нам розказали, якими мають бути наші дії. Тобто ми були готові.

Приблизно о третій ночі 24 лютого 2022 року подзвонив начальник розвідки, каже: "Напевно, почалося!". На кордоні з Черніговом щось скинули з дрона, були загиблі прикордонники. Ми зібралися. Прильоти ставали все частішими. Ми вже все зрозуміли. Близько п'ятої-шостої ранку прилетіло по нашому навчальному корпусу. Вікна повилітали, люди перелякані. Але ж у нас був план, хто що робить. Отримали зброю і боєприпаси. Почали здійснювати евакуацію, механіки - виїжджати до лісу, в окопи. Виділили один екіпаж для прикриття КП бригади. Половина залишилася в Гончарівському, інша - поїхала до Чернігова. Трохи йшло не зовсім за планом, тому що всі були розгублені. Тоді ж загинули перші мої військовослужбовці, які їхали на дорозвідку - виїхали на російську колону.

Інша моя група затрофеїла першого "Тигра", який ми вночі возили на СТО. Познімали зі свого непрацюючого БТРа колеса й встановили на нього. Він нам дуже допоміг, як у транспортуванні людей, так і у вогневій підтримці.

Ще одна моя бойова група також взяла трофей. Тоді хтось із керівництва Чернігова якраз сказав, що за таку техніку буде винагорода (вже не пам'ятаю, скільки саме). Мої хлопці затрофеїли БТР, який віддали іншому підрозділу, бо тоді бойових машин було мало. Але гроші, наскільки я знаю, вони так і не отримали.

А ми з начальником розвідки виявили БМП. Прямого контакту з ворогом тоді не було. Ми під’їхали, подивилися – бак пробитий. Заклеїли, запхали різні ганчірки. Отак "віджали" ще одну бойову машину, яка в подальшому також довгий час виконувала завдання.

- Коли вже був прямий контакт з ворогом?

- Аж такого прямого контакту на 10 метрів не було. Розкажу вам, що тоді сталося. Генерал-майор Ніколюк зі своїми їздив до Ягідного. Потрапили під обстріл. Водій загинув. Решта вибралися. Він поставив нам задачу - треба здійснити евакуацію. Тоді ще був задіяний екіпаж "Варти" Нацгвардії. Підготувалися, поставили зброю. А у нас у бригаді на той час взагалі не було дронів. Лише одна "Лелека", у артилерії, здається, "Фурія", і у мене "Мавік", який раніше прислав Сергій Притула. Ми більш-менш спланували операцію. Я, як пілот, коригую дії хлопців. Спочатку проводжу розвідку, вивчаємо, хто там і де, ну і вже працюємо.

Ніколюк йшов першим. Далі - мої з розвідувальної роти. Я повідомив, що попереду СП-шка противника. Генерал-майор, як мені сказали, одразу "задвохсотив" двох кацапів, які там були. Але, напевно, перед тим вони встигли доповісти, що наші рухаються. Хлопці дістали водія, почали здійснювати евакуацію. Тут я бачу, що починає виїжджати чотири одиниці техніки противника. Даю команду екіпажу "Варти" Нацгвардії: "Вперед, вперед!". Вона виїжджає на дорогу, бо це пряма траса - якраз в'їзд до Ягідного. Завдяки злагодженості було знищено дві бойові машини ворога, ще одну пошкоджено, а четверта втікла. Почався мінометний обстріл. Дивлюся – мій технік впав на землю метрів за десять від мене, тримається за голову і кричить. Я зрозумів, що поранений. Підбіг. Рана невелика - легке поранення, але все одно. Я підтягнув його до "Тигра". Ми з начальником розвідки перемотали йому голову. Потім знову прильоти. Чую - хтось кричить. Дивлюся – десь за 70 метрів від мене під березою хтось лежить. Думаю: зараз туди вирушу - мене ще "задвохсотить". Але все одно побіг за ним. Це був водій командира бригади. Він такий здоровий - десь 100 кілограмів. А поранення важкі - спина, ноги. Почав тягнути, але зрозумів, що далеко не дотягну. Покликав на допомогу. Чи то прикордонник, чи нацгвардієць (точно не пам’ятаю) допоміг підтягнути його до машини. Так само швидко надали медичну допомогу. Почали з начальником розвідки здійснювати евакуацію, бо водій комбрига сильно кричав. Ми попрямували в бік Чернігова. "Тигр" понад 50 кілометрів на годину не їде. Бачимо – якась машина. Перегороджуємо дорогу. Там були чоловіки. Ми пояснили ситуацію – у нас тяжкі "трьохсоті". Вони поставилися з розумінням. Виявилося, що їх віз таксист. Доставив поранених (обоє вижили, зараз здорові). А ми повернулися назад.

- Коли ворог відступив від Чернігівщини, куди вас направили?

- До Черкас. Ми там поповнювалися особовим складом, технікою, засобами розвідки, зброєю тощо. Мали звідти виїжджати 10 квітня. А у мене якраз народилася донька. Дружина каже: "Приїдь, забери хоч з пологового". Відповідаю: "Та як?! Війна ж! Як їхати?!". Але дружина попросила одного з моїх підлеглих, який спілкувався із командиром бригади, відпросити мене. Я про це не знав. Дзвонить до мене комбриг: "О, Панчик, вітаю! А ти чого не хочеш дитину забрати з пологового?". Я: "Потім побачу. Війна". Він: "Давай бери машину й їдь". Я вночі виїхав. П’ять годин побув із дружиною та дитиною і повернувся до Черкас. А звідти ми вже вирушили на Запоріжжя.

- Розкажіть історію з війни, яка найбільше запам’яталася.

- Нас відправили на напрямок Великої Новосілки. Застосовували як  піхоту, так і як розвідку. Їду якось зі своїм командиром від наших сусідів, з якими були у взаємодії. Чую по радіостанції своїх військовослужбовців: "У нас "трьохсоті". Допоможіть!". Вони були в посадці. А до неї могла заїхати лише важка гусенична техніка. Ми були на Peugeot 1.9 дизель – не дуже надійна машина. Я, довго не думаючи, кажу своєму лейтенанту: "Ну що, пробуємо?". Він: "Давай!". Якось доїхали туди на самий нуль – на ту крайню позицію. А там, зрозуміло, все уже зрівняно із землею. Почали бігом шукати. Хлопці заховалися в нору. Боялися вилізти, бо як тільки пробували – на них скидали бомби. Нам повезло – цього не сталося. Витягли двох поранених. Одного мій командир поніс на плечах, другого важкого, десь кілограм 110, ми взяли вдвох. Погрузили у багажник. Ледве звідти виїхали. Довезли до стабілізаційного пункту. Один з поранених мені каже: "Я тебе після звільнення водієм візьму". Я просто поспішав, то їхав місцями 120-140 кілометрів. Хотів швидше довести, то не сильно думав, як вони там в багажнику підскакували. Він, певне, трохи образився. Але потім дзвонив мені, дякував, що врятували життя.

А одним із найболючіших моментів був, коли віддавав людей - прикомандирував до інших підрозділів. Ми були на відновленні, а там деякі бойові групи були відправлені у наступ і для зачисток. Мені повідомляють: "Напевно, троє твоїх - "двохсоті"". Я одразу приїхав. Пішов на опізнання. Ми їх шукали по всій Великій Новосілці, інших селах. Не могли знайти. Мені сказали, скоріш за все, їх забрали в Курахове, де був морг. Я туди. Питаю, де мої? Мені дають ключі від величезного приміщення типу сараю. Відкриваю. Зрозуміло, який запах. Лежать кілька десятків чорних пакетів. Береш кожен з них, відкриваєш і дивишся - там твій боєць чи ні. Не усіх можна розпізнати. Важко було... Не знайшов їх тоді. Потім вже, у Великій Новосілці. Я чимало разів так їздив на опізнання...

Взагалі було багато різних історій, зокрема пов’язаних із наступами росіян. Бувало таке, що на нас їхало по 40 одиниць техніки. Їх не тільки мій підрозділ відбивав. Одного разу загинули всі, хто був на крайній позиції. Треба відновити. Туди не дуже хотіли йти. Покликали грузинів. Вони готові зайти на зачистку. Кажуть: "Нам там треба 15 снарядів на один бліндаж, танковий взвод і так далі". Ми це все послухали. Ну, хто нам дасть 15 снарядів на один бліндаж?! Тоді в день снарядів 20 могли виділити на всіх, а тут один бліндаж! Довго не думаючи, я, майор Стефурак (зараз вже підполковник) - дуже бойовий офіцер і ще четверо моїх військовослужбовців під вечір пішли. Нас супроводжував дрон. На щастя, кацапів там не було, то все добре. Але, знаєте, йти, не володіючи інформацією, хто там є, трошки стрьомно. Зробили зачистку. Забрали звідти своїх "двохсотих". Відновили позицію. Туди зайшли нові люди.

- Ви сказали, що вас вів дрон. То ви їх вже активно використовували?

- Саме тоді ми вже почали ефективно застосовувати і "Мавіки" для розвідки та для корегування, і скиди. Кацапи наступають - ми по них працюємо. У них - загиблі, поранені. Інші бояться йти далі.

- Як вас перевели на посаду заступника командира батальйону?

- Комбриг вирішив мене підвищити. А ще ж дізнався, що я вчився не на розвідника. Каже: "Ого, як це ти так витерпів більш як три роки?! Давай тебе на заступника командира батальйону". Звичайно, важко було прощатися зі своїми хлопцями, але треба. Мене призначили заступником командира стрілецького батальйону. Приходжу після розвідувальної роти, де були "Хамери", "Лелеки", БТРи, БМП, новітня зброя, а тут – старі КАМАЗи, "Урали", "Шишарики", "Бобіки", УАЗіки, жодної броні, люди ненавчені - тяжко було з ними. Я хоч і був заступником командира батальйону, але відповідав за бойову підготовку. Зібрав усіх, поговорили й почали ретельно готуватися. Цей наш стрілецький батальйон був у резерві, але деякі роти залучалися на бойові позиції для підтримання суміжних підрозділів.

Тоді противник наступав. Ми трохи зазнали втрат. Мені сказали йти на нуль для підтримки та підвищення морально-психологічного стану й бойового духу. Без питань! Я вийшов вночі з двома розвідниками з розвідувального взводу. Побули там з побратимами. Відчув, що таке ворожа авіація, яка по нас нормально так відпрацювала.

Я тоді понад п'ять разів виходив на самий нуль. З управління батальйону більше ніхто так робив. Вже коли змінили комбата, то я їздив на позиції з новим, з яким, до речі, вчився в академії. Так воювали.

- Як і коли ви демобілізувалися?

- За сімейними обставинами у січні минулого року. Звільнений у запас. Це не надовго - я знову маю йти служити.

- Ваша дружина теж служить, правильно?

- Вона вийшла на службу після декретної відпустки. Теж військова. Служити почала на рік раніше за мене - була бойовим медиком у медроті.

- Якими були ваші враження, коли ви повернулися у цивільне життя? Як ви адаптовувалися?

- Повернення до цивільного життя після війни було непростим. Спочатку я відчував себе загубленим і не на своєму місці, як ніби весь світ навколо змінився, а я залишився таким самим. Було важко адаптуватися до повсякденних турбот і темпу життя, до звичних справ, які раніше здавалися дрібницями. Але поступово я знайшов нові ритми. Я навчився цінувати маленькі радощі і щодня виявляти щось нове, що приносить задоволення.

А загалом, якщо порівнювати те, що я побачив, із 2022-м роком, то це дві великі різниці. Тоді люди були готові помирати та вбивати за країну, всі були патріотами, готували нам їсти, підтримували, а тепер інакше. Напевно, війна затягнулася, люди дуже втомилися, зокрема постійно жити в страху, що прилетить ракета чи дрон, боятися за своїх дітей та страждати від втрат рідних, знайомих, і просто тих, хто гинуть на війні або від прильотів.

Знаєте, можливо, не всі мають воювати. І не всі повинні бути героями. Але кожен має пам’ятати та цінувати. І хоча б на мить у день зупинитися й подумати: а завдяки кому я сьогодні можу просто жити?

- 21 травня у вас стався вуличний конфлікт з групою поліцейських. Розкажіть, що відбулося?

- Близько 23.00 брата дружини, який їздив на моєму авто, зупинила поліція через те, що в машині не працювала лампочка - підсвітка номерів. Почали там пробивати, з’ясовувати, чи є страховка тощо. Він зателефонував мені й попросив привезти техпаспорт. А у мене якраз ще дитина захворіла, то збирався до аптеки. Але сказав йому, що зараз буду. Під’їжджаю. Бачу - він починає тікати. Поліцейські – за ним. Я взагалі не розумію, що відбувається. Він не сідає в машину, а рухається вздовж дороги - тобто віддаляється від мене. Я розгубився. Стрес. В голові таке почалося! У мене ж взагалі ПТСР (і довідка є). Нічого не можу зрозуміти. А чи це взагалі поліцейські? Документів же я не бачив, не говорив з ними. Я їх об’їхав, посигналив. Почав наздоганяти родича. Він сів у машину. Каже: "Поїхали! Потім все розкажу". Заїхали у двори. А за нами - поліцейська машина. В рупор ніхто нічого не кричав, щоб зупинився чи ще щось. "Мигалки" взагалі включили наприкінці (це є на відео). Родич вийшов з авто. Я почав розвертатися. Там був глухий кут. А ніч - нічого не видно. Ліхтарів немає. Ще й поліцейська машина засліплювала. Що я там міг побачити в дзеркалах?! Хотів зробити більшу дугу. Чую – хтось кричить. Виходить, поліцейський забіг між автомобілем та стіною, до якої його трохи притиснув. Я моментально включив задню передачу, почав здавати назад (це теж є на відео). Він розбив мені скло - не знаю, навіщо. Завдав удар лівою рукою (ліктьовим суглобом) і одразу розбив скло на дрібні уламки. Тут питання: якщо людину затисло між машиною і будівлею, чи може вона, отримавши травми, так сильно вдарити? Ще одне: у матеріалах справи зазначено, що травма ліктьового суглоба здобута через мій наїзд на потерпілого, але ж це неправда, бо він сам її заподіяв!

- Що було далі?

- З'їхалося понад десять машин поліції, оточили мене. Були з автоматами. Один смикав мене за плече. Цього відео в суді вони, правда, не показували. Так от я кажу: "Дайте подзвонити". А мій мобільний десь випав у машині. Хотів же попередити дружину, що трапилася така ситуація. Ніхто не дав мені подзвонити. Відповідали у грубій формі. Потім трохи заспокоїлися. Приїхали слідчі.

- Чим там все закінчилося?

- Мене затримали на 72 години. Сидів у камері, ніби я - особливо небезпечний злочинець.

- Ви їм взагалі говорили, що є військовим?

- Там одна пані пробила інформацію. Каже: "О, то він - майор". Я відповів, що так. Але це ніяк не вплинуло.

- Вже було судове засідання. На якій стадії зараз розгляд справи?

- Був один суд з обрання запобіжного заходу - домашній арешт. Подали апеляцію, бо не міг навіть дитину водити до садочка. Відвезти до лікарні теж, куди треба хоча б раз на тиждень. Ви ж знаєте, як діти хворіють. Правда, з понеділка вже дали дозвіл, то вчора (18 червня. – О.М.) вперше відвів доньку. Маю по пів години туди й назад. А так – цілодобово вдома. Домашній арешт до 22 липня. Ще збирають матеріали справи. Знаєте, мені шкода, що поліцейський дістав ушкодження, але я не мав наміру навмисно робити щось подібне. Було темно, я перебував у шоковому стані, розвертався, тож сталася така ситуація.

- Чи призначали вам обстеження? Зокрема психолога чи психіатра.

- Ні, не було такого. Ніхто мене не відправляв ні до психолога, ні до психіатра.

- Як ви морально почуваєтеся?

- Мені нічого не хочеться робити. Постійно думаю про війну. Дружина каже, що говорю уві сні. Мені сняться "двохсоті" у пакетах – я вам розказував про опізнання. Дуже часто розмірковую, чому сталося так, а не інакше, чи можна було когось з них врятувати? Як взагалі і що треба було робити на фронті? Ці думки зі мною повсякчас.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм