"Хлопців у полоні у місцях утримання заставляють ходити з постійно нахиленою головою". Як відновлюють і перенавчають рухатись тих, хто пережив полон

Автор: Тетяна Бодня

"Нам не зрозуміти того, що роблять росіяни. Ні як нормальним людям, ні як лікарям. Можливо, це якийсь новий вид тортур. Їм не просто казали схилити голову, а повністю мав бути похилений тулуб і руки за спиною", – розповідає завідувачка відділенням медичного центру Національної гвардії України, лікар фізично-реабілітаційної медицини пані Юлія.

 Ми домовилися, що не вказуватимемо з міркувань безпеки назву закладу, де проходять реабілітацію військовослужбовці, яких вдалося повернути під час обмінів, та її прізвище. А поспілкувалися про те, що довелося пережити нашим військовим у полоні, які наслідки це мало для їхнього здоров’я та чи можливо відновити його настільки, щоб далі вони могли жити повноцінним життям.

"КОЛИ ХЛОПЦІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ, ЇМ ХОЧЕТЬСЯ ЩОСЬ СМАЧНЕ – ШАУРМУ ЧИ ХОТДОГ, КОЛУ ЧИ ПЕПСІ"

– Пані Юліє, останнім часом все частіше відбуваються обміни військовополоненими і додому повертаються більше наших захисників. Ми бачимо, що вони виснажені, з травмами і важкими пораненнями, втратили чимало ваги, дезорієнтовані, бо були обмежені в доступі до інформації. Згодом в інтерв'ю журналістам розповідають про тортури, які пережили. А як від самого початку працюють в центрі з тими, хто повернувся? Що вони розповідають вам?

– Дійсно багато наших військових потрапляють в полон пораненими. Адекватність медичної допомоги, яку вони там отримують, ми можемо оцінити, коли бачимо, в якому стані хлопці повертаються, і які наслідки мають. Наприклад, переломи зі зміщеннями, які могли неправильно консолідуватись або взагалі не бути консолідованими. Тобто, це може бути деформована або вкорочена кінцівка. Також ми бачимо, яка "допомога" їм надавалась по догляду за ранами.

Наслідки тортур ми теж бачимо. А ще недостатність харчування, зміни їхньої постави, тому що їх по факту перенавчають на неправильний рух.

– Яким чином перенавчають?

– Хлопців у полоні у місцях утримання заставляють ходити з постійно нахиленою головою. Це триває місяцями, роками і призводить до значної зміни постави. Вони страждають на постійні болі, повертаються з вираженими кіфо-сколіотичними поставами і деформаціями.

Плюс білково-енергетична недостатність, порушення мінерального обміну, значні зміни в суглобах навіть у молодих хлопців.

Коли вони повертаються, їм надається допомога поетапно. Вони у нас повністю проходять обстеження: лабораторні і функціональні методи, МРТ, рентгенологічні. Ми визначаємо, у кого які порушення, де в тілі є уламки. Якщо необхідно, то проводяться оперативні втручання.

Також один з етапів – психологічна допомога. Надається і нутрітивна підтримка, тобто відновлення нормального харчування. В рекомендаціях ми завжди озвучуємо, що вони можуть вживати, а чого не можуть. Бо коли хлопці повертаються, їм хочеться щось смачне – шаурму чи хотдог, колу чи пепсі. Для їхнього кишково-шлункового тракту це просто вбивчо.

Наступний етап реабілітації – функціональна допомога. У нашому центрі створена мультидисциплінарна реабілітаційна команда, яка поступово займається відновленням нормального функціонування людини. Усе підбирається індивідуально, залежно від того, які проблеми є у пацієнта. Чи це пацієнти після мінно-вибухових травм з порушенням функціонування кінцівок, чи потрібно виправити поставу, чи працюємо комплексно. Тобто, пацієнти ідуть і до фізичних терапевтів, і до ерготерапевтів. Вони займаються поступовими кардіотренуваннями. Тому що більшість дуже швидко втомлюється. Навіть якщо для них звичним було долати відстань в десятки кілометрів з легкою втомою, то тепер їм складно пройти кілька поверхів. З'являється задишка, при нахилах у них може бути запаморочення. Тому комплекс процедур і вправ, який ми надаємо, поетапний, а відновлення може тривати і кілька тижнів, і декілька місяців, залежно від стану здоров’я людини.

– Можете детальніше розказати, що включає такий комплекс?

– Кінезіотерапевтичні вправи, механотерапія – у нас є маса тренажерів і роботизованих систем для верхніх і нижніх кінцівок. Також є тренажери для відновлення загального м’язового тонусу. Це балансувальні системи, системи відновлення нормального стереотипу руху і стереотипу ходи.

Також пацієнти отримують фізіотерапевтичні процедури. Це апаратні методики лікування – міостимуляція, якщо необхідно включити в роботу м’язи, ультразвукова терапія. Стимулюючі процедури, такі як магнітолазер. Бальнеологічні процедури, ручні масажі і багато іншого.

– Ви сказали, що хлопці розповідають як їх примушували ходити, схиливши голову. А навіщо їх примушували це робити, вони якось пояснюють?

– Нам не зрозуміти те, що роблять росіяни. Ні як нормальним людям, ні як лікарям. Можливо, це якийсь новий вид тортур. Їм не просто казали схилити голову, а повністю мав бути похилений тулуб і руки за спиною. І щоб лише так ходили. Інакше переміщуватись з приміщення в приміщення не дозволяється.

Хлопці загалом розповідають багато про різновиди тортур. Те, що там з ними робили, не піддається здоровому глузду.

– Ще й, певно, примушували швидко йти, схилившись, щоб було важче.

– Так. Хлопці також розповідали, що їх ще примушували стояти з широко розставленими ногами. Наприклад, в одного з пацієнтів було порушення рухливості в кінцівці, проблеми з плечовим суглобом, тому що його, як і інших хлопців примушували стояти по 15-20 хвилин з піднятими вгору руками. Вони мусили стояти до тих пір, поки не переставали відчувати руки. Це вже йдеться не просто про біль, а неможливість їх втримати. Це теж один з різновидів знущання. Тебе нібито й не б’ють, але якщо ти опустиш руки, то це неминуче.

– Якими будуть наслідки, якщо ти системо протягом багатьох місяців так стоятимеш з піднятими руками, ходитимеш, схиливши тулуб?

– Це будуть зміни у суглобах органічного плану, запалення зв'язок, сухожилля, проблеми з м’язами саме цих ділянок. Усе це потребуватиме доволі тривалого відновлення.

Це вже і периферійна нервова система страждає, коли є оніміння пальців, трофічні зміни в кінцівках.

Простими словами, це буде порушення функціональності суглобу. При будь-яких рухах буде виникати біль і хрускіт. Болі можуть бути доволі сильними і тривалими. Тому потрібна протизапальна терапія, місцеві методи, які покращують кровообіг, трофічні процеси і сприяють відновленню рухливості і стабілізації суглобів.

– Буває таке, що людину фактично доводиться заново навчати "правильно" ходити?

– В 90% випадків доводиться хлопців перенавчати рухатись. Показуємо, якою має бути їхня постава.

Якось приходить один із пацієнтів і каже, що займався бальними танцями. Ми можемо уявити, якою в нього до полону була постава. А тепер перед нами стоїть повністю зігнутий хлопець, з кіфотичною, сколіотичною поставою. Розуміємо, як з нього познущалися.

– Дуже часто ті, хто повернувся з полону, розповідають в інтерв'ю журналістам, що до них застосовували електричний струм. Вам теж про це повідомляють?

– Ми запитуємо у пацієнтів, чи призначати їм процедури із застосуванням електростимуляції, щоб вони не "ловили" флешбеки. Одні кажуть: без проблем, розумію, що це мені допоможе, повпливає на м’яз. Дехто від таких процедур відмовляється.

Є пацієнти, до яких навіть важко перший час торкнутися. Ми попереджаємо: "Я буду дивитися вашу спину зараз. Чи можу я притиснути?" Іноді вони підскакують, реагуючи на торкання. Тому ми максимально делікатно усе робимо, перепитуємо, чи можна виконати певну маніпуляцію, пояснюємо, що саме будемо робити.

– Якщо вони загалом не хочуть, щоб до них торкалися, що робите?

– Ми просто дивимось амплітуду руху і потім уся реабілітаційна допомога буде надаватися без торкання.

У нас доволі хороше і різнотипне обладнання, де пацієнт самостійно може виконувати задачі.

До того ж, в таких випадках більш активно підключається психологічна допомога.

– Якось одна з військових мені розповідала про психологічну допомогу після поранення. Психотерапевт попросив її уявити море. Вона це розповідає і додає, що її уява змалювала не синє чи бірюзове море, а червоне.

Вона не була в полоні, але настільки складно їй усе це давалося. Як з психотравмами справляються хлопці, які пройшли усе те пекло, навіть уявити неможливо. Вдається допомагати?

– Психологи для цього використовують просто неймовірну кількість методик і підбирають їх індивідуально під пацієнта. Тому що одним підходить арт-терапія, під час якої вони малюють якісь картини. Психологи теж звертають увагу на те, які вони підбирають кольори.

На їхніх малюнках часто страх, хаос.

– А які кольори переважають?

– Спершу – червоний і чорний.

– Коли з’являються інші?

– Про це вам краще окремо поспілкуватись з психологами, щоб я не дала вам хибної інформації. Я можу говорити лише про малюнки, які мені показували, і де були переважно червоні і чорні кольори. Один з пацієнтів розповідаючи про свій малюнок, сказав, що виглядає так, нібито його малював директор пекла.

Якщо вони обирають людину, до якої стають більш щирими і відкритими, то багато чого починають розповідати. Буває, що спілкуємось годинами. І не лише про пережите в полоні, а про сім’ю, дітей.

Дуже багато історій чуєш, коли не один рік працюєш. Дізнаєшся, як змінюються види тортур. Як в полоні хлопці отримували інформацію, як те все інтерпретували.

"ЛИСТИ ДОХОДИЛИ, АЛЕ УСІ – ЯК ПІД КОПІРКУ"

– Ми хотіли відправити листа колезі-журналісту, якого росіяни утримують три роки. В Комітеті Червоного Хреста порадили відправити не текстовий лист, а дитячий малюнок. Щоб передати йому послання про те, що батьки здорові і ми їм допомагаємо. Дослухались, і його дійсно малювала п’ятирічна дитина. Але ми так і не дізнались, отримав він його чи ні.

– Хлопці розповідали, що листи доходили, але усі – як під копірку. З одного боку вони впізнавали почерк рідних. З іншого – було таке враження, ніби ці листи хтось диктував, бо вони по суті були всі однаково написані. Без особливих емоцій, мовляв, у нас все нормально, будинок цілий.

Але все залежить від того, де саме військовополонені перебувають. Десь, наприклад, і годували більш-менш, і давали час, щоб поїсти. А дехто розповідав, що часу на прийом їжі давали секунди.

У декого з хлопців обличчя в рубцях. Питаю, звідки. Пояснюють, що тупими бритвами у темноті треба було поголити голову і обличчя. І на це давалося 2 хвилини. При цьому, не було ні мила, ні води.

Один з пацієнтів розповідав: "Заходиш в цей санвузол, а там все у крові".

– Ви сказали, що тортури змінюються. Це хлопці розповідають чи ви вже бачите певну тенденцію на прикладі тих, кого повернули?

– Бачимо тенденцію. Це не люди, які таке вчиняють.

– Росіяни були жорстокішими по відношенню до військовополонених на початку вторгнення росії чи тепер? Що розповідають ваші пацієнти?

– Вони не порівнювали, кожен розповідає свою історію. Все залежить від того, хто це був, від звання, від умов, в які потрапили. З останнього – до нас заїхали люди в доволі важкому стані, з трофічними виразками, лімфостазами. Особливо це стосується людей більш старшого віку, в яких є свої хронічні захворювання, атеросклероз, і загоєння ран не відбувається вже так швидко.

– Коли приїжджають звільнені з полону військові з ампутованими кінцівками, ще можна щось зробити, щоб вони могли в подальшому протезуватись?

– Вони, як правило, ідуть на реампутацію, бо у більшості вже є остеофіти. Тобто, була травматична ампутація, яку там в росії ніхто не буде якісно робити нашим військовим. Зашили та й зашили.

Після реампутації вже ідуть на протезування.

– З переломами так само там не дуже заморочуються, гіпс не накладають і потім нічого не розробляють, правильно я зрозуміла?

– Шини накладалися і перев’язки робили, якщо це були відкриті переломи.

Коли зросталося хоч якось, хлопці самі розробляли суглоб, як могли. На що я їм кажу, що вони – великі молодці, бо якби нічого не робили, нам би було набагато складніше зараз відновити функціональність їхніх кінцівок.

В таких випадках травматологи приймають рішення, чи потребують вони репозиції і оперативного втручання. Частіше все ж потребують.

– Тобто, здебільшого ці переломи зрослися неправильно?

– Ми бачимо це під час проведених медичних оглядів. Бо це часто переломи зі зміщенням. Отримати вони їх могли по-різному. І не лише під час бою. Їм і в полоні кінцівки ламають, часто прострілюють ноги.

Навіть якщо їм накладуть шину, співставляти уламки ніхто не буде. Ніхто не буде проводити і оперативні втручання.

– Жінки теж бувають у вас чи тільки чоловіки?

– Жінки теж, але їх менше.

– Травми схожі з тими, які мають чоловіки?

- Жінки у нас були з побоями, але без переломів. Синці, забиття м’яких тканин нижніх кінцівок, спини.

– Теж втрачають багато ваги?

– Вони теж приїжджають із втратою ваги і білково-енергетичною недостатністю.

До речі, серед чоловіків були і такі, хто понад 50 кілограмів втратили у полоні.

– Є умовний рубіж щодо ваги, досягнувши якого, неможливо вижити?

– Залежить від того, який у людини зріст. Бо є з таке поняття, як індекс маси тіла. І якщо у людини критично низька вага, то в якийсь момент в неї просто зупиниться серце. Та й загалом буде поліорганна недостатність. А це печінкова, ниркова недостатність. Тому що з їжею в організм потрапляють життєво необхідні нам елементи. Ті самі вуглеводи для роботи мозку. Якщо цього недостатньо, організм вичерпує усі свої можливі резерви.

– Сон – це важлива складова лікування і відновлення організму після хвороби. Як ваші пацієнти сплять після пережитих жахіть?

– Я завжди запитую у тих, хто приїздить, як спите. І у декого сон взагалі нормальний. Але є й інші ситуації. Один з хлопців каже: "Я в полоні виморювався і вирубався. А тут не можу спати".

Хлопці знаходяться іноді в такому стані, коли не можуть зрозуміти, а що далі. Начебто все окей, вони вдома, є моменти ейфорії. А потім вони почали багато думати, отримали масу інформації, від якої були ізольовані. Я думаю, що це якесь перезбудження нервової системи, яке і викликає у них порушення сну.

– А що ви їм радите?

– Те, що й більшості людей. Не використовувати ввечері гаджети, щоб не перенасичуватись інформацією. Давати мозку відпочинок. Краще прогулятися на вулиці. Хоча б 20-30 хвилин спокійною ходою.

У нас у центрі дуже сприятлива атмосфера. Немає шуму, поряд ліс, чудовий парк. Гарне свіже повітря, немає ніякої промислової зони поблизу.

Ми намагаємось створити такі умови, в яких їм стає комфортно.

– Один з оборонців Донецького аеропорту розповідав мені, що ПТСР наздогнав його через півтора року після повернення додому. З фізичним станом людини так само може проявитися якась проблема не одразу? Ви про це говорите зі своїми пацієнтами, радите проходити і в подальшому обстеження?

– Обов’язково. Коли у нас пацієнти проходять курс реабілітації, є цілі відновлення. Це смарт-цілі, які вони досягають у нас для відновлення рухливості. Далі – довготривалі цілі, тому ми даємо їм домашнє завдання. Тобто, розповідаємо, що вони надалі мають робити, які етапи мають пройти до того, як вони повернуться до звичайної активності, яка у них була до полону. Пояснюємо, коли і за яких умов вони зможуть стрибати, бігати, піднімати ту вагу, яку могли раніше. Наприклад, пацієнт раніше займався пауерліфтингом. Попереджаємо, щоб він не робив того ж, що колись, а дав своєму організму відновитись.

Якщо хлопці чи дівчата потребують подальшої реабілітації, вони від нас їдуть на наступні етапи, в інші лікувальні заклади, ми не є для них кінцевою ланкою.

– Скільки часу має пройти від моменту, як колишній військовополонений вийшов з автобуса вже тут в Україні до повернення його до повноцінного життя?

– Хтось через місяць починає бігати, а комусь потрібно пів року. Все індивідуально. Я зазвичай орієнтую їх так: "Дайте вашому організму пів року для відновлення". Але це за умови, що не було дуже складних уражень кінцівок або хребта.

– Лікарі мають бути відстороненими, не проявляти емоцій. Вам завжди вдається стримуватись, коли хлопці розповідають свої історії? Бо мені — не завжди.

– Ви це гарно сказали, Таню — не завжди. З ними тут іноді сидиш і плачеш. Коли хлопці розповідають, як вивчають на пам’ять телефони матерів один одного, говорять про рідних, про те, що пережили...Вони пишуть вірші і зачитують їх. Якось один із них включив відео, на якому читав вірш, записаний для матері друга, з яким їх разом утримували в полоні. Той хлопчина, який написав цього вірша, досі в полоні.

Як можна це через себе не пропустити?

– В центр також приїжджають на реабілітацію бійці, які зазнали поранення на фронті. Які найпоширеніші бойові травми?

– У більшості – мінно-вибухові травми, уламки.

– Чи відпрацьовано зараз на рівні системи шлях, який проходить поранений з моменту евакуації до реабілітації?

– До нас приїжджають одразу зі шпиталів. Також до нас потрапляють на реабілітацію після ендопротезування. Причому, десь на третій день. Це доволі швидко.

Окрім того, у нас проводиться реабілітація після артроскопічних операцій суглобів. Привозять пацієнтів ще зі швами. У нас проводиться подальша обробка і з часом знімаються шви. Тобто, йдеться теж про ранню реабілітацію.

Усі ці процеси відпрацьовані.

– Спілкуючись із хлопцями, які втратили кінцівки, чула різне. Хтось в депресії і не хоче жити далі. А хтось навпаки будує грандіозні плани на майбутнє. Я розумію, що ви – не психолог, але від загального настрою пацієнта, його психологічного стану залежить і фізична реабілітація. Як мотивуєте людей, які нічого не хочуть робити?

– Військовослужбовці, у яких ампутовані верхні чи ніжні кінцівки, потрапляють до нас нечасто. Бо у нас немає протезування. Зазвичай їх направляють до тих центрів, де буде проведено протезування, або ближче до них. У нас вони можуть бути іноді в періоді очікування. Наша задача – відновити, покращити, посилити м’язову активність, амплітудність руху суглобу, до якого в подальшому буде проведено протезування.

Тому нам нікого не потрібно мотивувати. Хлопець знає, що йому буде проведено протезування і тут відпрацьовує на повну.

Щодо уражень периферійної нервової системи. Частіше це буває після мінно-вибухових травм. А якщо військовий тривалий час пролежав під уламками, чи поки його дістали з-під бетонних блоків, в нього може бути ще компресійно-ішемічна нейропатія. В таких випадках відновлення займає тривалий час. Воно відбувається через біль, гіперестезію, і це хлопців дійсно дуже вимотує. Але це ж військові. Вони сильні, вони хочуть відновитись – їм потрібно це і для подальшої служби, і для побуту – вони теж працюють.

У нас чудові фахівці, завжди з гарним настроєм, який вони передають пацієнтам. Заходиш в зал – там усі на позитиві, працюють, музика грає.

Тому в більшості випадків пацієнти все ж мотивовані. Хоч буває, що не так ми потрібні, як психологи, щоб людина почала нормально рухатись. Але це усе індивідуально. Добре, що у нас достатня кількість обладнання і ми можемо кожному пацієнту підібрати необхідне і зацікавити його.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"

 Фото Нацгвардії