"Коли мене питають, ким я працюю, відповідаю: офіціанткою. Навіщо всім знати, що я пілот вертольота"

Катерина – єдина жінка-пілот в армійській авіації. Поки, як кажуть професіонали, у правому "сідлі". З часом вона пересяде в крісло командира екіпажу.

Їй лише 22. Але вона вправно підіймає величезний транспортно-бойовий вертоліт у повітря і дуже зосереджено вдивляється у горизонт, попереджаючи свого напарника: "Справа зграя птахів, попереду високий ЛЕП"… Лінії електропередачі, стовпи, несподівані вишки, - все це перешкода для вертольотів, які літають, максимально притискаючись до землі.

Про те, що серед льотчиків армійської авіації, яка сьогодні вперше офіційно святкує день створення, хоча існує в Україні вже 31 рік, є жінка, не дуже розголошують. Тому я сильно здивувалася, коли до командира екіпажу, з яким ми літали на Харківщину для передачі вантажу піхотинцям 28-ї бригади, вийшла дівчинка. Катя зосереджено і спокійно розпитувала про точку, куди потрібно летіти, уточнювали деталі місця дозаправки. А потім одягнула шолом і сіла у праве крісло – поки вона "правак".

Впевнена, що хлопці з 28-ї бригади, які отримали вітання від пересічних українців, які писали їм слова подяки та підтримки на паперових лопатях вертольота, навіть не зрозуміли, що у вертольоті, який сів на полі десь на Харківщині, за важелями управління, сидить зовсім юна дівчинка – інакше не можу про Катю сказати. Все відбувалося дуже швидко – неподалік лінії зіткнення не можна залишатися довго. За нашими вертольотами полюють настільки, що не пошкодують і "Іскандер". Тому гвинти не зупиняли. І вся зустріч тривала не більше двох хвилин. Тому хлопці на землі не могли Катю побачити. Хоча на її грудях лежать милі рудуваті кіски – під шолом волосся зручніше заплітати.

"МЕНЕ НЕ РОСТИЛИ ЯК СОЛДАТА"

- Я літаю вже майже два роки, - каже льотчиця. – Неодноразово була в ротації на Харківщині. Завдання бувають різні. Старші чоловіки шкодують мене, можуть сказати: "Ти ж дівчинка". Намагаються ручку подати, коли я виходжу з вертольота, щось піднести чи не поставити на бойове чергування. Завжди кажу, що все це можу робити також, не треба мене жаліти. А мої однолітки чи трохи старші молоді офіцери наголошують на гендерній рівності і майже ніколи не перебирають на себе те, що я маю зробити на рівні з ними. А мені й не важко. Я ж знала, куди ішла, навіщо. Пілотування вертольота – робота, яку може так само, як і чоловік, робити будь-яка жінка. Зліт-посадка - саме складне. А все інше не так складно, як може здатися.

Але коли я спитала Катю, скільки разом з нею дівчат навчалося в Харківському університеті повітряних сил і скільки після випуску також сіли за штурвал, почула такі цифри. На одному курсі з нашою героїнею вчилися ще дев’ятеро дівчат. Але більшість з них – по лінії морально-психологічного забезпечення. Пілотом вертольота стала лише одна з них. Катерина.

- У моїй родині в армії служили і батько, і мама, - коли дівчина посміхається, її лице наче підсвічується зсередини. Ластовиння, яким ніжно вкрите обличчя, стає виразнішим, і дуже прикрашає мою співбесідницю. А її зеленкуваті очі наче пирскають сміхом, навіть коли вона говорить серйозні речі. – Тато часто брав мене на військовий аеродром, я з дитинства літала на вертольотах. І мені дуже це подобалося. Однокласникам потім фоточки показувала. Так що ще в школі, класі у дев’ятому, я вирішила, що піду по військовій лінії і навчуся сама керувати вертольотом. Батьки мене лише підтримували в цьому. Це мій вибір. Вони його поважають і не зупиняли мене.

У нас в родині ніколи не було воєнщини, тато не поводився з нами строго. Хоча коли я вступала до Університету повітряних сил, і в очі, і за моєю спиною багато хто говорив: "Звичайно, у неї батьки військові, вона знає, як жити в казармі". Хоча – звідки я це маю знати? Ми ніколи не жили в казармах. І мене не ростили як солдата.

Ми летимо над полями, перескакуючи посадки. Командир екіпажу час від часу передає керування вертольотом Катерині і зауважує, як краще виконувати деякі рухи. Дівчина одразу робить так, як їй радять. Вона уважна і зосереджена. Але коли на одному з полів бачить групу людей, які покидали свої знаряддя і, піднявши обличчя в небо, махають руками, вітаючи вертоліт, і вона, і командир відсувають блістери і махають у відповідь.

Коли ми пересікаємо трасу Київ-Харків, Катя згадує:

- Якось ішли на Харківщину, маршрут нам проклали вздовж цієї дороги. Так до нас "прилаштувався" "ауді". Ми ішли 220 кілометрів. І вона також. Якийсь час намагалася від нас не відриватися…

- Пам’ятаєте свій перший виліт?

- Звичайно. Спочатку довгий час ми тренувалися на тренажерах, потім літали на Мі-2. А згодом прийшов час сідати у крісло "правака".

Поясню: екіпаж вертольота завжди складається з трьох людей. Командир екіпажу – він сидить зліва. Його завдання – пілотування та командування екіпажем. Льотчик-штурман, якого називають "праваком", відповідає за навігацію – стежить за маршрутом. Та бортовий технік, в обов’язки якого входить технічне обслуговування, підтримання технічної справності, заправка. Із правого крісла з часом штурман може і має пересісти у ліве "сідло". Але не з усіма це стається. Заради правди треба сказати, що в історії армійської авіації дві жінки входили у склади екіпажів. Але жодна з них не пересіла у крісло командира. Поки.

"ВИКЛАДАЧ, ЯКИЙ РАДИВ МЕНІ ПЕРЕВЕСТИСЯ НА ІНШИЙ ФАКУЛЬТЕТ, ЗДИВУВАВСЯ, ПОБАЧИВШИ МЕНЕ НА АЕРОДРОМІ: "ТИ ЩО - ЛІТАЄШ?"

- Коли я вперше керувала вертольотом, чесно скажу, нічого не зрозуміла, - каже Катерина. - Це був травень 2022. На теорії наче розумієш, що тобі потрібно дьоргати, а тут сів – і купа питань, в тому числі: що робити? Не те що страшно. Просто відчуваєш шок – не віриш, що ти сідаєш у справжній вертоліт, хоча поруч і є інструктор. А потім зосереджуєшся на тому, що тобі потрібно все правильно зробити. Тоді все починає виходити. Після першого польоту я вийшла з вертольота з мокрою спиною. Але з кожним разом ставало все зрозуміліше, як це все працює, що потрібно робити, як відбувається пілотування. І головне - мені все це дуже подобається.

Спочатку ми літали на Мі-2. Коли прийшли на Мі-8, я зустріла викладача, який радив мені переводитися з льотного факультету на морально-психологічне забезпечення. Він здивувався, побачивши мене: "Що тут робиш?" "Я ж на практиці", - відповіла. "Ти що - літаєш?" - "Ну да". І він мовчки пішов.

- Батьки не відмовляли від цієї, на перший погляд, суто чоловічої професії?

- Вони завжди мене підтримували. Тато казав: "Нікого не слухай. Чого це ти не зможеш? Всі літають, а ти що…" Під час підготовки у нас була жінка-викладач. Вона на МІ-2 літала. Вона мені казала: "Все нормально у жінок також все вдається. Ти зможеш".

Коли я зауважую, що у командира екіпажу та борттехніка – комбінезони, і роблю припущення, що нарешті щось попахує "дискримінацією", Катерина легко парує:

- У мене також є такий самий комбінезон, але в ньому не комфортно, він же цільний, - і додає. – Чоловікам в комбінезоні набагато зручніше…

Її побратими кивають головами – погоджуються.

З кабіни вертольота добре видно не тільки охайні та ошатні поля та городи, а й прапори на могилах захисників України. можна навіть роздивитися зовсім свіжі могили з вінками та квітами на них.

- Я почала літати вже під час повномасштабного наступу, - каже Катерина. - Вже тоді мені хотілося виконувати бойові завдання. Це найголовніше. Півтора року я беру участь у бойових вильотах. В основному я працювала в Харківській області. Неодноразово літала неподалік лінії бойового зіткнення.

Коли я питаю, чи не страшно дівчині, вона знизує плечима:

- А навіщо я тоді вчилася на пілота? Щоб де літати? З умовою командуванню, що буду виконувати завдання лише в безпечних місцях? А хіба вони є зараз в Україні? Я на рівних з чоловіками готова і хочу робити свою роботу.

- Коли ви зрозуміли, що в країні війна?

- Як тато в АТО поїхав. Це був 2014 рік. він поїхав як піхота – добровольцем у зведеному загоні Повітряних сил України "Дика качка". Досить довго він виконував завдання біля Донецького аеропорту. Це дало мені усвідомлення, що в нашій країні іде війна.

З жартівливих розповідей чоловіків я знаю, що для льотчиків їхня професія – величезний бонус при знайомстві з жінками: "Коли я кажу, що пілотую вертоліт, жодна не може встояти". Тому питаю Катю, чи хизується вона своєю професією, знайомлячись з молодими людьми.

- Коли до мене залицяються і питають, ким я працюю, відповідаю, що офіціантка. Навіщо всім знати, що я пілот вертольота?

Після польоту, повернувшись на невеличкий аеродром, командир екіпажу доповідає керівництву про виконане завдання, борттехнік стежить за заправкою вертольота та заповнює свої папери, а Катерина несподівано дістає драбину, бере засіб для миття вікон і починає ззовні витирати кабіну вертольота, відтираючи скло від комах, які залишили сліди під час польоту. Я її фотографую, а дівчина сміється:

- Розмістите таке фото в інтернеті, і всі будуть казати, що я тут за тим, аби вікна протирати.

Командир екіпажу повертається і пояснює: "Витирати блістер кабіни і є справою "правака". Так робив у свій час я. Поки так робить Катерина. Коли вона стане командиром екіпажу, це буде робити її "правак". Такі правила у нашому роді військ".

- Катю, а чому ви обрали саме вертоліт, а не штурмові літаки?

- Мені подобається відчуття польоту. В штурмовому літакові інша швидкість, так політ не відчуваєш. І у вертольота більше можливостей, на ньому можна виконати більше завдань. Літак може сісти тільки на аеродромі. Потрібна відстань злітної смуги, аби сісти. Вертоліт може сісти де завгодно – в полі, на галявині.

Під час нашого польоту в тій області, де ми перебували, почалася повітряна тривога. Від тих, хто контролював ситуацію з землі, Катерина отримала наказ посадити вертоліт. Командир екіпажу одразу знайшов зручну галявину, завис над нею – і на недовгий час борт приземлився. Як тільки тривога закінчилася і з землі дали добро на виліт, ми продовжили рух.

- Я добре усвідомлюю, що я не перша жінка-пілот вертольота. Просто зараз – одна. Але мені б дуже хотілося, щоб більше дівчат літали.

…Сьогодні наша країна вперше офіційно святкує День армійської авіації. Ми хочемо привітати всіх представників цього роду військ і подякувати їм за роботу та захист України.

А на підтримку єдиної жінки-пілота вертольота відкриваємо збір їй на шолом. Держава забезпечує льотчиків необхідним обладнанням, але досвідчені пілоти купують собі особисті. Про такий мріє Катерина. І вона вже заслужила, аби кожен з нас віддячив за її вибір підтримкою у такий спосіб. Тож розміщаємо реквізити банки

Посилання на банку

https://send.monobank.ua/jar/3k1bCZqzGW

Номер картки банки

4441 1111 2572 1807

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"