Пілоти БПЛА – це люди, в яких золоті руки й реакція кішки. Ворожий РЕБ працює по-дикому, а вони попри це показують непоганий результат, - воїн Юрій Климчук

Автор: Ольга Скороход

Коли з однієї сім’ї кілька братів воюють, захищаючи Україну, - це подвійна, а у даному разі потрійна жертовність. Молодший сержант Юрій Климчук з Вінниччини, у якого два рідні брати також у війську, ще у 2021 року почав свій бойовий шлях у 14 бригаді оперативного призначення "Червона Калина" Національної гвардії України.

Зараз йому 25 років, і після пекла піхоти, поранень і контузій він став авіаційним сапером БПЛА.

Я БИ ПОВЕРНУВСЯ У ЧАСИ БОЇВ НА ЗАВОДІ "АЗОТ": МИ НЕ ВІДСТУПИЛИ НІ НА КРОК

- За повісткою пішов на строкову службу у 2021 році, тоді саме мав 21. Через 4 місяці я підписав контракт з в/ч 3028. Далі – навчання, а потім - в АТО з листопада 2021 по лютий 2022 року. Напередодні повномасштабного вторгнення нам саме дали вихідні. Я тільки здав зброю, а одну групу людей просили лишитися. Тоді причини не сказали, але тепер вона зрозуміла – планували відправити роту на кордон з Білоруссю. Та мене це не стосувалося.

Я тиждень чи два побув вдома, а 24-го о 6 ранку мені подзвонив взводний з наказом прибути в частину, бо почалася війна. Я подумав: ай, звичайна навчальна тривога. Коли їхав, то вже чув вибухи, бачив як кілька літаків пролетіло, і зрозумів, що це не жарти. У частині одразу видали зброю. Наш полк тримав оборону на Київщині.

- Чому ви не вірили, що буде війна?

- Коли я був в АТО, то розмови про це велися. Я, приїхавши додому, пропонував мамі поїхати за кордон, бо явно не в хороший бік все рухалося. Вона відмовилася, як кожен би і зробив, напевне. Але внутрішнє відчуття катастрофи було. А ось чому не вірив? Тому що неймовірно було уявити, щоб у ХХІ столітті почалася така війна.

- Що вас за рік до того мотивувало підписати контракт?

- Я заздалегідь спланував підписати контракт, якщо мне призвуть. Патріотизм в мені завжди грав. Коли все почалося у 2014 році, то я хоч і був ще малим, але хотів допомагати. А найбільше допомогти я міг на фронті. Тому вже тоді прийняв рішення, що якщо мене заберуть, то підпишу контракт. І я ще у військкоматі запитав про таку можливість.

- Чому саме Нацгвардія?

- Це не випадковість. У кожному розподільчому пункті запитують, куди хочеш. Я не бачив агітаційних роликів чи реклами на білбордах, просто це здалося привабливим.

- Тож продовжимо розмову про ваш бойовий досвід. Перше – це бої за Київ і Київщину.

- На Київщині ми вдало тримали оборону. Після відступу росіян було відчуття, що ми там засиділися. Я навіть у взводного питав: така ситуація в країні, всі воюють, а ми тут. Згодом нас таки направили у Сєверодонецьк, точніше в село Сиротине. На четвертий день нам сказали, що ми штурмуємо місто. Я розумію командирів насправді, бо їм також поставили глобальне завдання. Нам дали наказ зачистити вісім районів і закріпитися. Звісно, це звучало з ряду фантастики. Навіть один район – це дуже складно, бо у випадку вдалого штурму поки кожен будинок обійдеш, то це дуже довго.

Отже, вийшли ми на штурм і відхопили на першому ж домі. Там ворог дуже добре облаштувався, усі будинки були, як стіни муру, кожне вікно запаковане мішками. Тому ми не змогли прорватися. Одна група зайшла, але відступила, бо почали скидати гранати з вікон. Ми почали відступати також, коли по нам лупили мінометами.

Потім нас послали тримати оборону на заводі "Азот". І мені дійсно сподобалося, як ми це робили. Цікаво було тримати оборону в промзоні, це особливий досвід. Я би повернувся у ті часи: ми не відступали ні на крок, гарно давали бамбулєй ворогу. А хто там тільки не був: і "ДНР", і "Ахмат", і російська регулярна армія. Вони нас реально ненавиділи, кричали про це. Коли майже відбулося оточення заводу, то прийшов наказ відступити. Нас рятувала річка, по якій ми виходили вночі. Ми вже відійшли, а по наших позиціях ще стріляли. У Лисичанську ми трохи відпочили і пішли далі. А згодом прикривали відступ наших військ з цього міста.

НАС ЗМІНИЛИ В ОСТАННІЙ МОМЕНТ 12 ЧОЛОВІКІВ ІЗ ЗСУ. У МЕНЕ БУЛА СПРАВЖНЯ ЕЙФОРІЯ

- Як ви зазнали першого поранення?

- Ми тримали оборону на річці в селі Серебрянка. Коли ми змінювалися, то вдарило в машину, вона перевернулася, я втратив свідомість. Досі не знаю, що тоді сталося – чи ми наїхали на міну, чи відбувся артобстріл.

Після лікування у Києві я повернувся в стрій. Пропустив багато цікаво, хлопці потім розповідали про свої звитяги. У лютому 2023 року я вже був на позиції на Донеччині – село Спірне. Ніколи не забуду позицію ГРП, яку постійно крила ворожа арта і розбила всі наші позиції, звідки ми вели спостереження. Я там чотири дні побув. Нас там було до 18 людей у маленькому підвалі. Ми просили у дронщиків наших хоч якусь інформацію, тому що взагалі не розуміли, що відбувається зовні. Якось вони повідомили, що біля нашої позиції вже катається танк.

Коли ми почали вибігати, то вони крили зі всілякої зброї. Ми зібралися з духом і по двоє-троє виходили. Вели бій, це тягнулося цілий день. На жаль, двоє загинуло, решта 16 отримали поранення. Вже стемніло, ми забилися в підвал. Я спитав, хто старший по званню, бо треба приймати рішення, а на зв’язок ніхто не виходить. Був серед нас прапорщик, але він відмовився командувати. Я запропонував зіпсувати майно, бо ми не зможемо його винести, а віддавати його ворогу не бажали. А потім ті, хто ходив на власних ногах, мали тягнути тих, хто не може. І тільки-но підняв руку псувати майно, як зайшло 12 чоловіків зі Збройних Сил. У мене була ейфорія, я такого полегшення ніколи ще не відчував. Вони нас змінили, а згодом прибула наша група евакуації. Під прикриттям артилерії нас вивезли.

- І також ви брали участь у контрнаступі на Запоріжжі.

- Я встиг на початок, бо з початку літа 2023-го я вже був на Запоріжжі. Просувалися, вибивали ворога, відходили… Я толком не можу розповісти, тому що було відчуття хаосу, в операції брало участь надто багато людей.

Третє поранення я дістав вночі. Було завдання впритул підібратися до ворожої позиції, окопатися і чекати команду. Наступного дня почався артобстріл, і мене дуже сильно контузило.

- Чому ви описуєте ситуацію при контрнаступі як хаос?

- Я попросту не мав багато інформації, тому для мене це виглядало хаосом. Одні люди йшли на штурм, інші поверталися, постійні штурми… А я тільки-но повернувся на фронт після трьох місяців лікування.

- Як ви потрапили у роту БПЛА?

- Після лікування до мене подзвонив колишній командир взводу, який перевівся працювати на безпілотниках і запропонував приєднатися до нього – в роту ударних БПЛА. Для мене це було щось чуже, та мене переконали, що це ефективно: по посадці раз бахнув, і немає ворогів. Тепер, пропрацювавши в цій команді, можу сказати, що пілоти БПЛА – це люди, в яких золоті руки й реакція кішки. Ворожий РЕБ працює по-дикому, ріже картинку, відбирає керування. Але пілоти попри це доволі непогано працюють.

Екскомандир посприяв моєму переведенню і навчанню. Так я став авіаційним сапером: готую дрон до роботи, підключаю бомбу, вмикаю власне дрон.

Ми працювали спершу на Запорізькому напрямку, потім нас перекинули на Покровський. Наприкінці 2024 року я отримав четверте поранення. Я саме виносив дрон на запуск, коли почув вищання такого ж дрона, як наш, але ворожого. Я почав бігти в окоп, але дрон впав недалеко і зачепив мене уламками в руку і в ногу. Я забіг у бліндаж, і тут вже почали працювати по бліндажу. За нами виїхав евак, власне такий хепі-енд.

"АХМАТОВЦІ" НАМ КРИЧАЛИ ПОГРОЗИ, БО БІЛЬШЕ НІЧОГО НЕ МОГЛИ ЗРОБИТИ

- Чи пам’ятаєте свій перший бойовий контакт? Як ви долали страх?

- Боюся зараз видатися ненормальним, але все ставало набагато яскравіше, кольоровіше, контрасніше. Мені здавалося, що я бачив падіння кожного листочка, кожної гілки, політ кожного набоя. Ніби я бачив весь бій в загальному. Страху і переживання не пам’ятаю, точно був азарт.

- Ви доволі близько стикалися з росіянами в бою. Окрім того, що всі росіяни – однозначні вороги, якої ви думки про їхній бойовий рівень?

- Ахматовці – це здорові, сцикливі бородаті дядьки, які просто кричали нам погрози, бо більше не могли нічого нам зробити. Не знаю, як у них зараз з цим справи, можливо, якось перенавчилися. Їхня регулярна армія, як регулярна армія. Найбільше вразили "ДНР/ЛНР" – це просто збіговисько мавп з палками. Я не бачив з їхнього боку правильних дій. Під Спірним, кажуть, і "Вагнер" проти нас воював, тому там нам було найважче – у них дійсно була злагоджена тактика.

- Як би ви описали свій воєнний досвід з емоційної точки зору? Ви зіштовхуєтеся з тим, з чим за нормальних умов людина не мала б зіштовхнутися…

- За всю війну я лише один раз заплакав. Я знайшов собі друга. Він нас врятував від смерті. При черговому обстрілі на нас впала бетонна плита і мене трохи контузило. Він буквально в останню секунду взяв мене за лямки бронежилета і висмикнув. Я вважав себе його боржником, але й окрім того я не зустрічав ще таких добрих людей. А за тиждень відбувся черговий штурм, і цей хлопець загинув. Коли мені сказали, що Квас – 200, я реально вперше заплакав, попросту земля пішла з-під ніг.

- Загалом як даєте раду таким переживанням? Принаймні, щоб вони не шкодили роботі.

- Коли почалися перші загиблі біля мене, то емоційно організм давив це відчуття. Вже потім в лікарнях я усвідомлював глибину ситуації. Тобто у мене це відкладений ефект.

- Які ваші найкращі спогади з боїв?

- Як я вже говорив, дуже цікаво воювати у промзоні на заводі "Азот", це дещо особливе.

З хлопцями на позиціях цікаво, ми багато розмовляли. Це приємні спогади, стільки сміху в цивільному життя немає: нас штурмують, ми відстрілюємося, бігаючи по позиціях і жартуємо так, що аж пузо від сміху болить.

- Це як захисна реакція?

- Напевне, так.

- Ви за фахом – вчитель образотворчого мистецтва, і останній рік бакалаврату завершували вже під час війни. Як вдалося поєднували навчання і службу?

- Мені йшли назустріч. Плюс у мене є наставник у коледжі, який спрямовував мене організаційно.

- З огляду на це, чи замислювалися ви про життя після війни? Чим плануєте займатися – лишатися у війську чи повернутися до малювання?

- Насправді трохи страшно, коли я думаю, що робитиму далі. Я нещодавно пробував помалювати, бо раніше було не до того. Але у мене не вийшло, тому що руки ледь, але трясуться. А більше я нічого не вмію, окрім як бігати по полю з автоматом. У коледжі, з якого я випустився, мені вже пропонували роботу. Тому про це поки зарано думати.

- Тобто спеціально ви демобілізовуватися не плануєте? Зараз маю на увазі славнозвісну втому, яка не може не долати людину, яка вже більше трьох років воює у війську.

- У мене є втома, безперечно, але по-іншому ніяк. Якщо мене визнають непридатним (хоча я дуже сумніваюся в цьому), тоді якось інакше допомагатиму.

- Що ви сказали б зневіреним, втомленим воїнам? Що б сказали тим, хто з різних причин іде в СЗЧ, особливо через погане командування?

- Я б нічого їм не сказав, бо не можу судити людей. Є різні думки щодо цього. Якщо хтось не витримав і пішов в СЗЧ чи навпаки захотів довше на позиції повоювати – це особисте. Я можу говорити за себе, і я наразі лишаюся захищати Батьківщину.

 Ольга Скороход , Цензор. НЕТ