"Питання не в тому, чого ти боїшся. Питання в тому, що ти можеш зробити", - командир Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції України "Лють" Максим Казбан

Автор: Виолетта Киртока

40-річний Максим Казбан, позивний Агат, командир Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України "Лють", полковник поліції загинув під час аварії у Краматорську. Його побратими і старші командири вважають, що він заслуговує отримати звання Героя України посмертно.

Коли підлеглі називають свого загиблого командира другом, згадують його слова і плачуть, не приховуючи сліз, - це найкраще характеризує людину, яка не була ані публічною, ані марнославною. При цьому з 2014 року Максим Казбан – на війні. І проявив себе неодноразово – на різних посадах, у різних званнях, під час різних ситуацій. Про все це ми попросили розповісти його друзів, побратимів, командирів.

Олександр Фацевич, генерал поліції третього рангу, заступник голови Національної поліції України:

"Я знаю Максима з 2007 року, коли я молодим лейтенантом прийшов у 79-ту десантну бригаду. Я потрапив у 1-ий батальйон. Максим уже служив тут старшим офіцером мінометної батареї. У 2009 році він був призначений командиром батареї, а я пізніше став виконувати обов’язки командира роти у тому самому батальйоні. Ми багато працювали разом. Після 2010 року 1-ий батальйон називали підрозділом молодих командирів – тут сконцентрувалися офіцери, які не так давно прийшли в армію, але прагнули робити її сучасною та прогресивною. Максим багато часу приділяв підготовці. Всі разом ми пройшли багато сумісних і міжнародних навчань. І завжди його артилерійський підрозділ ставав найкращим.

У 2012 році за сімейними обставинами я пішов з армії. Максим продовжив службу.

У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, я пішов у добробат. У той період ми зустрічалися, але спільно не виконували завдання. На той момент він уже служив на посаді заступника начальника штабу 1-го батальйону 79-ої бригади. Знаю, що у вересні 2015 року він перейшов у СБУ – спецпідрозділ "Альфа".

Коли у 2023 році формувалася бригада "Лють", ми вишукували у лавах Національної поліції офіцерів, які мали військову освіту, щоб вони утворили основу бойового підрозділу. Таких було не так багато. Визначилися, що Олександр Нетребко, який колись також служив у 79-ій бригаді, буде командиром. Але йому потрібен був надійний і фаховий заступник.

Ми шукали офіцера з військовим досвідом, який би брав участь в АТО/ООС, воював під час повномасштабного наступу. Вивчали особові справи навіть тих, кого звільнили з армії по здоров’ю. У "Люті" з нуля створювався артилерійський підрозділ. І саме Олександр Нетребко і запропонував кандидатуру Максима Казбана, артилериста за освітою. Я миттєво згадав про його розум, про те, що він мав досвід штабної роботи, у "Альфі" був керівником відділу спецпризначення. Він володів комплексом знань і навичок, який якраз був потрібний нам, бо бригада залучалася до штурмових дій.

І Максим погодився на цю пропозицію. Але для цього потрібно було перевести його із СБУ у Нацполіцію. Щоб це зробити, ми зустрічалися з Василем Малюком, головою СБУ. І він підтримав нас і допоміг з усіма юридичними питаннями.

Коли Максим Олександрович прийшов у бригаду, вона якраз виконувала бойові завдання у складі оперативно-тактичного угрупування "Соледар" в районі Кліщіївки, Курдюмівки, брали участь в операціях по їхньому визволенню. Поява Максима Казбана дуже підсилила бригаду. Він брав участь у плануванні всіх операцій.

Крім того, він багато сил і знань віддав, щоб довести до ума артилерійський підрозділ у бригаді. Тепер в ній є все – від мінометів до гаубиць. Все це – його заслуга.

Під час наступу ворога на Харківщині деякі підрозділи "Люті" перемістилися у Вовчанськ. Максим Казбан залишився з угрупованням на Донеччині і виконував обов’язки командира. Підрозділ лишався ефективним і продовжував давати відсіч ворогу.

Не на довгий час бригада була виведена на відновлення, після чого повернулася в оперативно-тактичне угруповання "Луганськ". "Лють" була задіяна разом з іншими силами в обороні міста Часів Яр, після чого перемістилася до Торецька.

Тоді ж відбулися кадрові зміни. Командира бригади Олександра Нетребка перемістили на іншу посаду в Національній поліції, а потім він приступив до виконання обов’язків заступника командувача оперативно-стратегічного угруповання "Хортиця". А Максим Казбан прийняв керування бригадою, яка ефективно і далі знищувала противника.

Біля населеного пункта Залізне наші підрозділи відходили, бо сили ворога переважали. Але "Лють" мала мінімальні втрати. І це заслуга Максима Олександровича. Для Максима завжди було найголовнішим - мінімізувати наші втрати.

Під керівництвом Казбана відбувалася оборона Торецька до сьогоднішнього дня. "Лють" робила це разом з 100-ою бригадою Збройних сил. Також у підпорядкуванні у Максима Олександровича були і інші підрозділи – бригада Патрульної поліції України "Хижак", наші стрілецькі підрозділи поліції особливого призначення. Із перехоплень ворожих перемовин ми добре знали, наскільки ефективно працює цей кулак підрозділів, бо росіяни регулярно істерикували в ефірі, жаліючись на те, як потерпають від дій грамотно спланованих командиром бригади.

Також під командуванням Максима Казбана "Лють" отримала додаткові завдання, які виконувала разом з 12-ою бригадою "Азов". Він координував ці дії, контролював їх та планував. Це командир, на якому трималося багато напрямків і завдань. Він вирішував проблеми з відновленням підрозділу, постійним набором бійців із лав Національної поліції і не тільки.

Для нас всіх загибель Максима - тяжка втрата. Таких офіцерів, досвідчених, ефективних, – дуже мало".

Роман Костенко, народний депутат України:

"Ми разом прийшли у 79-ту бригаду молодими лейтенантами. Максим – після закінчення артилерійського Сумського інституту, а я - з десантного факультету. Казбан був дуже толковим молодим офіцером. І досить швидко стало ясно, що він – найкращий артилерист. Я часто просив його допомагати мені на заняттях, підсвічувати. Коли я пішов в "Альфу", через пару років вирішив його забрати до себе, але хто ж захоче перевести толкового офіцера? Тим більше з бойовим досвідом? Коли у 2015 році ми тренувалися перед парадом в Києві, на злітній полосі заводу Антонова я підійшов до командувача ДШВ Михайла Забродського і попросив: "Віддайте цього лейтенанта". Він здивувався моїй зухвалості: "Може, ви і до міністра оборони підійдете з цим питанням?" "Якщо потрібно буде – підійду!" - відповів я. Вже скоро після того Максима перевели в "Альфу".

Він служив у мене в групі, ми разом їздили на ротації – Сєверодонецьк, Лисичанськ. Тоді активних бойових дій вже не було, але ми знаходили собі роботу… Згодом мене перевели служити в Київ, а він лишився в миколаївській "Альфі". У 2022 році зустрів його в місті, коли приїхав туди воювати вже під час повномасштабного наступу. Він корегував артилерію в Миколаєві. Вдень воював, а вночі навчав інших.

Артилеристи всі розумні. А Максим - розумний артилерист. Вдумливий. Надійний. Займався спортом. Коли я почув, що він служить в "Люті", не здивувався, бо знав, що він себе ще покаже".

Максим Миргородський, генерал-майор Збройних сил України, командувач Десантно-штурмових військ 2021-2024 роки:

"У 2014 році з 28 лютого по 1 березня – Максим Казбан першим стартонув на виконання завдання під Крим. З того періоду офіцер з артилерії в штабі постійно виконував бойові завдання.

Мене в ньому дивувала здатність миттєво підхоплювати і використовувати все нове, він орієнтувався в новітніх технологіях. Планшети, гарміни, сучасне програмне забезпечення, - все нове він використовував. Саме Макс навчив мене користуватися гармінами – навігаційними системами.

Під час подій в Донецькому аеропорті Казбан працював разом зі мною на моєму КСП. Він відповідав за напрямок вогневого враження. Коли наші ж хлопці просили підтримки, приходилося працювати по координатах, які вони надавали. А вони наводили пушки по собі. Треба було працювати ювелірно, щоб не зачепити своїх же. І він дуже вправно це робив. І залишався відданим справі оборони України. До речі, у миколаївській "Альфі", де Максим продовжив службу, багато вихідців з ДШВ.

З початку формування бригади "Лють" Максим допомагав її організовувати. Олександр Нетребко шукав начальника штабу бригади – і однією з перших кандидатур на цю посаду назвав саме Максима Казбана, бо він знав, що той дуже досвідчений, вмів розподілити ресурс, розумно керувати силами і засобами. Максим став правицею командира бригади, він завжди підстраховував. Знаєте, в армії є буквоїди, ті, хто вимагають дотримання всіх приписів і розпоряджень. Він був не таким – вмів лавірувати між необхідним і обов’язковим, при цьому не затягуючи людей в бюрократичні лещата. Максим з тих людей, які тримають себе в формі, постійно розвиваються. Посада начальника штабу бригади не побудувала навколо нього високих стін. Він сам, при необхідності, міг навести гармату, корегувати вогонь. Не соромився брати управління на себе.

А ще я був свідком, як Максим врятував життя іншому бійцю. Це сталося неподалік Донецького аеропорту. Потрібно було відвезти у старий термінал сухі пайки і воду. У той момент цей термінал знаходився майже в зоні недосяжності. Задача була складною. На її виконання відправляю свого водія. Він у Авдіївці пересаджується за кермо вантажного автомобіля. А Казбан чекав його на L200 в Авдіївці. Водій їде прямо на "Зеніт". Проїжджає розбитий клеверний міст. Тоді була домовленість, що противник пропустить вантаж у термінал. Але коли наш ворог дотримувався обіцяного? І цього разу також - припинення вогню не відбувається. Машину з вантажем обстрілюють. ВОГ-25 влітає в лобове скло КАМаЗу. А водій весь час був на зв’язку по радіостанції – не виключав її. Він одразу сказав, що уламки потрапили йому в шию, руку і ногу. "Майк, - каже, - я втрачаю свідомість". "Можеш рани свої закрити? Кров спинити?" - питаю. "Не до всіх ран дотягуюсь", - чую. Розумію, що чую, як гине мій водій. Виходжу на Макса. "Чуєш?" - він також слухав ту частоту. "Чую". – "Ти розумієш?" І він на L200 мчить на "Зеніт". По ньому стріляють. Він підлітає до вантажівки. І я чую в ефірі голос водія: "О, Макс, Казбан"... І водій втрачає свідомість. Максим його витягає, надає допомогу і вивозить з переднього краю. За це він отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Командна ланка, як правило, вчиться в бою. В цьому я пересвідчився за 11 років війни. І у кожного свої "фішки" чи заморочки. У Максима завжди під рукою були блокноти з усіма цілями. Під кожну операцію визначаються шаблони цілей. Після виконання задачі про них можна забути. А він педантично до цього ставився. Казав: "Пригодиться. Хай буде. Раніше чи пізніше, а вони знадобляться". І возив ці блокноти з собою. Системно ставився до служби, педантично.

Ми, вихідці з десантних військ, багато років тримаємося разом, регулярно спілкуємося, цікавимося справами один одного. Бо історія ДШВ, їх розвиток відбувався у нас на очах. На жаль, все частіше бачимося на похоронах…

Під час формування бригади "Лють" до мене не раз зверталися по пораду. Олександр Фацевич та Олександр Нетребко приїжджали до мене на консультації. "Чим допомогти?" - питав я. "Треба ділянка, де можна готувати полки", – я одразу підтримав настільки потужний проєкт. Чим міг, допомагав, ділився досвідом, як підготувати штаб, підрозділи, як все зібрати до купи. І я одразу спитав: "Нетребко командир, а хто його заступник? Начальник штабу?" Бо це мав бути досвідчений професіонал. "Хочемо Казбана забрати", - відповіли мені. Це був дуже потужний крок. Не знаю іншої такої людини, яка б мала такий досвід оперативно-тактичного рівня, який був у Максима. Прорахувати, спланувати, забезпечити, - це все він вмів. Такі люди формуються роками. І такі зустрічаються все рідше, на жаль".

Іван Базаренко, полковник поліції, головний патрульний Херсонської області:

"Ми з Максимом разом воювали у 2014 році в районі Зеленопілля –Дьякове. Тоді 1-шу роту накрили "Градами". Ми відійшли на командний пункт 79-ої бригади. Знаходилися в оточенні. Треба було перерізати ділянку дороги біля населеного пункту Бобрикове. Я мав їхати це робити. Максим визвався іти зі мною, заступником командира роти на той час. Він не хотів сидіти на командному пункті, хотів щось робити особисто. Там ми з ним постійно робили вилазки. Наносили втрати ворогу. Десь місяць там двіжували. Разом виходили з оточення…"

Олександр Нетребко, полковник поліції, перший командир Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції "Лють":

"Під час активних боїв у 2014 році Максим був заступником начальника штабу, потім виконував обов’язки командира батальйону. І вже тоді я бачив, який він відповідальний, найрозумніший і нестандартний. Коли він прийшов до нас у "Лють", сказав: "У військах купа паперової роботи". І він багато лишнього прибрав, оптимізував. Ми зробили свої документи. Він служив в "Альфі" спочатку як боєць, потім був начальником відділу планування. Мав багато досвіду в різних службах. І все це об’єднав і реалізував в "Люті".

Макс особисто їздив на позиції – слухав бійців, дивися, що робиться в окопах і бліндажах. Завдяки службі в "Альфі" він знав тактику дій в населених пунктах, передбачав, що це знадобиться нашим бійцям. Тому перед виїздом бригади на лінію вогню Макс об’їхав всі полігони, дивився підготовку, підказував, на чому акцентуватися, на що звернути увагу…

Вже під час виконання задач Максим завжди відстоював інтереси бригади перед вищим командуванням, не боявся висловити свою думку старшому керівництву. І цим мені дуже подобався. Бо у мене в голові, скажу чесно, більше воєнщини, ніж у нього. Він мене зупиняв іноді: "Юр’їч, дивись. Можна діяти так і так".

Коли йому дали наказ, щоб вісім бійців зачистили дев’ятиповерхівку, він "порадив" цим командирам: "Вдягніть каску, бронік і побігайте з першого до восьмого поверху. Надовго вас вистачить?" Ті замислилися. А він продовжував: "Я знаю, як це робиться. Такого розміру об’єкт зачищається не один день". Він наводив аргументи. І тому до нього дослухалися.

Орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня він отримав за оборону Херсона. У дьюті- фрі аеропорту заїхали росіяни, про що його група довідалася. Максим особисто взяв два "Гради", виїхав на самий передній край і зробив два залпи. В аеропорту було тоді вбито російського генерала... Наступ вдалося зупинити.

Коли мене підвищили, я не мав сумнівів, що Максим був готовий прийняти бригаду. І це був найкращий варіант, бо перший зам і командир бригади – це, вважайте, одне і те саме.

Час від часу, коли була змога поговорити про щось, він повторював: "Сидіти вдома? Втікати від війни? А хто має захищати країну? Ми це повинні робити. Бодаться з ворогом треба".

Артем Богомолов, бригадний генерал, командир оперативно-тактичного угруповання "Соледар" 2023 - 2024 років:

"Ми познайомилися з Максимом Казбаном, коли він був на посаді заступника командира бригади "Лють" і приймав участь у плануванні бойових дій. Він особисто готував штурмові групи, керував бойовими діями підрозділів, спільно діючи з підрозділами Збройних сил України. Коли командир бригади пішов з посади, він достойно зайняв його місце. Максим - позитивний грамотний офіцер, який починав службу у Збройних силах України. Чуйний, розумний і відвертий.

Коли підрозділи Національної поліції зібрали у єдину штурмову бригаду, ми розуміли, що вони не навчені до таких дій, які їх очікували на війні. Тому Максим безпосередньо брав участь у їхній підготовці. І в результаті поліцейські, які до того ніколи не обіймали бойові посади, ефективно виконували і продовжують виконувати складні завдання.

Мало хто знає, що Максим Казбан із декількома підрозділами бригади виконував завдання у активних бойових діях у смузі 24-ої бригади під Майорськом. Там велися штурмові дії в районі колишнього блокпосту – ефективно і потужно. Тоді, здається, штатний командир бригади був у відрядженні, і тому ми працювали напряму з Казбаном.

Максим завжди сумлінно ставився до своїх обов’язків по захисту Батьківщини".

Роман Островський, лейтенант поліції, старший інспектор-лікар операційно-перв’язувального відділення управління домедичної та медичної допомоги Департаменту поліції особливого призначення Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України "Лють":

"Закінчую інтернатуру по спеціальності хірургія – і зразу потрапляю на фронт біля Миколаєва. Це був 2022 рік. І потрапляю безпосередньо в окопи, бліндажі на передній край фронту. Саме там я вперше побачив Максима Казбана. Мені здалося дуже дивним те, що він робить. На той момент він був полковником СБУ. Людина в такому статусі точно не має знаходитися на лінії фронту. Я - молодий офіцер, лейтенант. На той момент я нічого не розумів про війну. І от я зустрічаю Максима, який став для мене більше, ніж командир. Він - бог війни. Про війну знає все: аеророзвідку, артилерію, штурмові дії, інженерію, водолазну справу. Ми разом проводили вечори. Він розповідав мені, як і що має бути на війні. А я йому – про військову медицину. У мене був вищий рівень знань, ніж у нього. Так у нас з ним виник своєрідний тандем. Я знайшов наставника на війні, який допомагав мені вижити.

На Миколаївщині Максим був з досить невеликим підрозділом. Але у нього вже був хороший дрон, за допомогою якого він координував артилерію. Ворог був за 30 кілометрів від Миколаєва. І захист міста, де Максим багато років служив, став для нього особистою справою. Він підіймав дрон, шукав ворогів. Якось він впав - десь за 300-400 метрів від ворога. А дрон був один. І що каже Максим? "Зараз настане ніч, і ми підемо по цей дрон". Він мене навчив не боятися. У нього були аж занадто здорові яйця. З настанням ночі командир бере групу людей, іде по дрон і - приносить його додому. "Все, – каже щасливий, - завтра будемо літати". Я захоплювався ним з першої зустрічі! Він настільки вірив у те, що робив! А ще… Він не вірив в Бога, а вірив в 155-ий калібр. Так мені і казав, коли ми говорили на тему віри.

Загалом Максим багато жартував. Я його запам’ятаю назавжди, як дуже смішну і смішливу людину. Його великий плюс – що полковник може говорити з рядовим солдатом дуже просто, шуткувати. Саме це в ньому люди найбільше цінували – що він ставав їм другом.

"Командир, – запитував якось я, - як же можна пройти вперед, якщо попереду розкидано купу "лєпєстків"? Стане боєць – і йому одірве ногу". "Береш грабельки, якими бабулька город гребе, - відповідав Максим мені, - і помалу, потихеньку ідеш і розгрібаєш перед собою".

Ми разом попрацювали під Миколаєвом. І потім наші дороги розійшлися. Але ненадовго. Дзвонить якось: "Я в Києві". Я вже також відбув дві добровільні ротації, був вдома, у Києві. Зустрічаємося, як більшість військових – у "Макдональдсі". І він мене починає "вербувати": "У нас немає жодного доктора у бригаді". Я йому пообіцяв, що допоможу, але до якогось періоду часу. Так він мене залучив до створення медичної служби у бригаді "Лють". Вона була створена саме за його ініціативи. Казав, що воюючий підрозділ повинен мати медичну службу, бо вона рятує людей.

А ще Максим мене ж на собі витягнув… Дзвонить якось: "Док, збирай сумку, ми ідемо на нуль". А я ж хірург, вже в лікарні оперую. Але черговий похід на передню лінію бентежить. Тому збираю сумку – ідемо з командиром. Це було у Часовому Яру. Максим регулярно виходив на лінію фронту, обходив його сам ще до ранішньої наради. І коли хтось доповідав не дуже точну інформацію, він казав: "Та я тільки що там був. Що ти мені розказуєш?" Ну і ми пішли з ним. Викотилися з техніки. Я біжу, падаю і підвертаю ногу. А це тільки початок шляху. Може, метрів 200 пройшли. А треба пройти ще кілометрів сім! "Командир, - кажу, - вам треба далі іти самому". Стаємо. Перекурюємо. Він каже: "Я тебе заберу, як назад буду іти". І пішов. Я залажу в кущі. Мені дзвонять, а я не можу сказати, що про#бав командира. Сиджу годину, дві… По рації виходить на мене: "Агат на зв’язку. Чекай". Прийшов, дотягнув мене до машини і вивіз… У мене виявили розрив зв'язок гомілково-ступневого суглобу. Так що Максим мене ще і евакуював. Зробив усі свої справи і мене забрав.

Коли його призначили командиром бригади, я заспокоївся: "Все сталося – ти командир, бригада сформована, працює, тому я звільняюся". Він погодився. Але проходить час. Набирає мене і просить: "Приїжджай на фронт. Є ідея про складне протезування". Я приїхав. Ми поспілкувалися. І Максим переконав мене знову прийти в бригаду і зайнятися важливим проєктом. 22 липня я написав рапорт на його ім’я і відправив. Він підписав і написав мені повідомлення: "Чекаю тебе"… А через пару годин я дізнався, що Максим загинув.

"Питання не в тому, чого ти боїшся – питання в тому, що ти можеш зробити", - ця його фраза завжди у мене в голові. Він сказав її, коли ми тільки познайомилися. Мені було страшно. Я його розпитував, як долати страх. І він промовив ці слова. А ще він дуже любив вислів: "Зав’яжеться бій, а там все видно буде"…

Максим був компетентний в роботі з особовим складом. Цього дуже не вистачає офіцерам. Тому солдати їм і не вірять. А за ним ішли люди. Його погляд, як він сидів, дивився на всіх, тембр його голосу. В ньому все було ідеально".

…3 липня, у день десятиріччя створення Національної поліції, командир бригади "Лють" Максим Казбан з рук президента країни отримав стрічку відзнаки "За мужність та відвагу". 22 липня командир бригади загинув…

Всі знімки надані прес-службою бригади "Лють".

 Віолетта Кіртока. Цензор НЕТ