Комбат Микола Колесник: "Терпіти не можу ці балачки: "ваньки, лапті". Та вміють вони воювати!"

Автор: Ольга Москалюк

31 липня 422-й окремий батальйон безпілотних систем "Luftwaffe" відзначає річницю з дня створення. 24 лютого 2022 року підрозділ складався із двох цивільних і командира, а сьогодні налічує сотні військовослужбовців.

З цієї нагоди комбат, майор Микола Колесник погодився на інтерв’ю. Ми спілкувалися телефоном, адже командир зі своїм батальйоном нині працюють на визначеній командуванням смузі.

- Ти не вперше на фронті. Для тебе війна почалася не з повномасштабним вторгненням, а у 2014 році…

- Я тобі одразу скажу: це різна війна. Мої функції та відповідальність зараз відрізняються від тих, що були раніше, коли я в тій чи іншій формі був на фронті, зокрема допомагаючи батальйону "Кривбас". Усе інакше. Але бажання залишилося те саме: знищити ворога.

- Чи було у тебе за ці роки відчуття, що рано чи пізно росія піде на нас такою силою?

- Десь за тиждень до повномасштабного вторгнення у мене з’явилося таке конкретне відчуття тривоги – буде щось страшне. Я навіть за декілька годин до початку написав такий пост у Фейсбуці: "Війна". Зробив його закритим, а відкрив зранку 24 лютого. Тому й несподіванки для мене не було від слова "зовсім".

- Як для тебе почався той день?

- У нас в Кривому Розі з самого початку був удар по військовій частині. Взагалі було чутно прильоти. Я зібрався та поїхав до місця збору нашого тоді ще батальйону Територіальної оборони.

- Ти був повністю готовий?

- Абсолютно! Я був зі зброєю, з наплічником. Знав, куди їхати, де заправлятися і так далі. Потім написав пост у Фейсбуці, в якому призначив місце зустрічі тим, у кого є дрони, і хто вміє ними користуватися. Я знав, що "очі" будуть потрібні одразу.

- До речі, а чому ти обрав саме цей напрямок?

- По-перше, було вивчення передового досвіду. По-друге, коли ти бачиш, хто куди сунеться, і у тебе є фора в декілька кілометрів, можеш приймати якісні та правильні рішення, а також допомогти зробити це іншим, адже знаєш, що відбувається. Просто сидіти й чекати, що зараз з-за рогу хтось вийде і тебе вб`є, багато розуму не треба. Але коли він з’явиться, а ти його спалиш або комусь допоможеш це зробити, оце буде правильно. Ти зменшиш можливість стати втратою і підвищуєш ймовірність того, що втрати будуть у ворога.

- Ти створив підрозділ "Luftwaffe". Чому така назва?

- Я знав, що рано чи пізно Німеччина нам допомагатиме. Але на той час цього не відбувалося. Ми таким легким тролінгом її спонукали до цього.

- Ви працювали на Херсонському та Миколаївському напрямках. Які тут виникали складнощі? Взагалі пригадай цей період – яким він тобі запам’ятався?

- У березні 2022 року ми були в районі Високопілля, Іванівки. Починали з двох-трьох "Мавіків". Але одразу працювали з дорослою артилерією…

- Що ти маєш на увазі? Поясни.

- Ствольна артилерія. З "Піонами", 2C4, Д-20. Працювали і з М777, наші перші спроби працювати скидами з "Мавіка". Останні пару місяців перед остаточним звільненням Херсонщини ми працювали виключно із високоточкою – екіпажем (одна чи дві гармати) М777, "Екскалібури" за принципом "знайшли – спалили, знайшли – спалили".

- Давай про це детальніше. Від чого взагалі залежить успіх в аеророзвідці? Зрозуміло, що мають бути класні БПЛА. А що ще?

- Досвід екіпажів. От приїхали літати. Хто не літає, той копає. Потім міняються. Ця тактика врятувала нас, коли у Херсоні почалися активні бойові дії. Все було так щільно, що інколи ми "літаками" супроводжували піхоту в наступі для виявлення засідок, арти ворога. Потрібно було виконувати завдання для контрбатарейної боротьби. У нас було декілька екіпажів. Ми отримали колосальний досвід.

- Розкажи якусь історію звідти.

- Почався наступ по півдню Дніпра в бік "Кавуна", біля якого усі так люблять робити фото. Йшла наша колона, яку супроводжував один екіпаж. За декілька кілометрів попереду виявили засідку – танк, БМП, "Птур". Вони відкрили по колоні вогонь. Вона зупинилася. Ворожа арта почала з флангу обстрілювати її. Вразили дві одиниці нашої техніки. Екіпаж виявив під своїм БПЛА білу пляму. Після деяких маневрів з’ясувалося, що в небі - ворожий БПЛА "Елерон", який корегував російську артилерію, що вела вогонь по нашій колоні. Командир екіпажу прийняв рішення супроводжувати його. Він пішов на посадку і привів нас до позиції ворожої арти, яка була так гарно замаскована, що її можна було побачити тільки по виходах. Ми б не змогли цього зробити без цього "Елерона". Передали координати, надали підтвердження – скріншоти, відео. По них відпрацювали, якщо не зраджує пам'ять, два по п’ять "Ураганами". Трохи зачепили, але усе не вразили. Однак вони зрозуміли, що вирахувані, і зараз їх спалять нах@р. Тому знялися й швиденько з’@балися. Головне – перестали розбирати нашу колону. Вона прорвала засідку. Так продовжився рух до "Кавуна". Ми взагалі брали участь у всіх активних діях на Херсонському та Миколаївському напрямках. Працювали в кілька екіпажів. Супроводжували штурмові дії 128-ї та 60-ї бригад. Спостерігали за полем бою, виконували свою роботу – вираховували техніку, корегували, щоб нашій піхоті було легше, щоб зменшити кількість втрат.

- Зараз ви воюєте на Запорізькому напрямку. Яка там сьогодні ситуація? Мої знайомі військові звідти так говорять: обстановка складна, але стабільна та контрольована. Мовляв, порівняно з тим же Донбасом трохи спокійніше.

- Справді, наш напрямок можна назвати більш-менш стабільним. Але противник періодично проводить штурмові дії, причому із застосуванням бронетехніки, важкого озброєння. Цікаво, що найактивніші бої точилися на крайніх флангах - східному та західному. Наприклад, в районі Великої Новосілки та Новосілки. Саме там ворог на певному етапі мав просування і можливість організувати плацдарм для подальших дій. Зараз ситуація для нього значно ускладнилася, але певний прогрес на тих ділянках, на жаль, у нього все ж є. Це не секрет - вся динаміка добре відстежується у відкритих джерелах.

Взагалі на цьому напрямку наша зведена група плюс кілька додаткових бійців працювали ще з лютого-березня 2023 року. Починали безпосередньо з розвідки. У нас на очах будувалася так звана "лінія Суровікіна". Це епічні кадри! Ми допомагали артилерії - передавали їм координати техніки та живої сили противника для ураження. Але я не раз нагадував, писав у рапортах та доповідях: потрібно трохи змінити пріоритети – маємо бити не тільки по танках, а по будівельних машинах. Ми бачили в одній посадці до 10 важких екскаваторів: "Комацу", "Катерпіллар", справжні промислові машини, кожна з яких коштує мільйони доларів. І їх можна було знищити або, принаймні, серйозно пошкодити. Навіть не обов’язково прямим влучанням - головне, щоб вивести з ладу або деморалізувати тих під@рів, які керують цією технікою.

На багатьох фермерських господарствах ми спостерігали заготовлені "зуби дракона", деревину, величезну кількість контейнерів, які закопували в два яруси. Це вже було схоже на будівництво підземних міст. Ми все це фіксували - фото, відео. Воно збережено в нашому архіві. Це був самий початок - перші ковші екскаватора. Ми спостерігали, як на наших очах формується лінія оборони. Її масштаби вражали! Купа будівельної техніки: крани, екскаватори, бульдозери. Вона працювала безперервно. От пролітаєш над полем - нічого ще немає. За 10 діб - зовсім інший ландшафт, причому змінений до непізнаваності. Ти просто не розумієш, як таке можна пройти. Масові мінні поля, заміновані навіть морськими мінами. Одного разу нам вдалося виявити таку позицію, скоригувати вогонь, і вибух був настільки потужний, що майже за 15 кілометрів було відчутно, як воно йо@нуло. Але, на жаль, тоді у нас не було ресурсів і засобів, щоби зупинити таке масштабне будівництво на великих відстанях. Просто фізично не було чим це зробити.

- Але ж зараз є! Ми ж технологічно виросли.

- Але тоді вони вже збудували укриття з чіткою логістикою, з налагодженим постачанням, із захищеними каналами комунікації. Якби під час контрнаступу 2023 року ми туди дійшли, то вперлися б у цю "китайську стіну". Ми у той час працювали поруч із 55-ю бригадою в районі Великої Новосілки. Там також тривали активні бойові дії. Один з наших підрозділів брав участь у штурмі. Станом на той момент лінія оборони противника була такою потужною, що ми просто не мали змоги ефективно завадити будівництву на великій відстані. Як я сказав, не було ресурсу.

- Тобто сьогодні вони там окопалися по повній?

- Треба віддати належне: те, що ми безпосередньо спостерігали, свідчить про дуже серйозну інженерну роботу з їхнього боку. Як тільки вони щось "відкусили", позаду буквально одразу ж за 10–12 кілометрів починає ху@рити важка будівельна техніка. І це здебільшого робили ті самі компанії, які будують дороги у ростовській області. Туди підтягуються бульдозери, екскаватори, вантажівки і починають рити, укріплювати, завозити бетон, ліс, перекриття. Вони копають завжди і постійно - 24/7. І вся ця система спрямована на те, щоб у разі нашого наступу або активних дій вони вже були готові - окопані, захищені, з підготовленими мінними полями, секторами вогню та пристріляними ділянками. Вони роблять все, щоб не відкотитися назад.

- Чергове підтвердження, що ні про яке перемир’я вони навіть не думають, незважаючи на усі ці перемовини та заяви…

- Треба бути повністю позбавленим критичного мислення, щоб говорити сьогодні про можливість якогось перемир’я. На підставі чого? Ми ж маємо досвід! Риторика на переговорах, поведінка противника, тексти, які звучать із того боку - усе це з самого початку не передбачає їхнього виконання. Формулюють так, щоб ми навіть не могли серйозно їх розглядати.

Паралельно з цим - посилення масованих, жорстоких, цілеспрямованих обстрілів цивільних. Це страшно для економіки, для тилу, адже підриває мотивацію суспільства чинити опір.

- Це ж теж стратегічне рішення – ламати й послаблювати тил, чи не так?

- Згадай настрої у 2022-2023 роках, навіть на початку 2024-го, і подивись на сьогоднішні - вони кардинально змінилися! В тилу росія нас перемагає. Масовані обстріли, моральний тиск, невизначеність майбутнього - навіть у найзагартованіших психіка починає здавати. І з цим дуже складно щось зробити.

Також слід розуміти, що росіяни дуже добре вміють воювати в інформаційному полі. У них є досвід - НКВС, КДБ. На них працюють інститути. І навіть іноземні фахівці залучаються. Вони нас розхитують. Один із яскравих прикладів - тема ТЦК. Як вона розкручується, спекулюється та використовується для внутрішнього розколу. Ворог б’є по ТЦК не тому, що боїться мобілізації, а тому, що хоче розірвати зв’язок між армією і суспільством. Їм вигідно, щоб нас зневажали не за слабкість, а за обов’язок. Якщо сьогодні ви схвалюєте удар по ТЦК — завтра ви можете схвалити удар по наших екіпажах безпілотників. І тоді питання: хто буде вас прикривати?

А ще ці, бля@ь, блогери, які задр@чують на блокпостах і починають розповідати про "свої конституційні права", знімати все на відео й закидати в соцмережі. Це Куницький (народний депутат фракції "Слуга народу", який втік за кордон. – О.М.) на мінімалках! В районі Оріхова чи Покровська ніхто себе так не поводитиме. Хочеться, щоб наша піхота мала можливість поспілкуватися на блокпостах з цими під@рами-розумниками. Я б подивився, як би вони тоді "заспівали"! Це не якесь протиставлення тилу і фронту, а демонстрація контрасту між тими, хто тримає лінію задля спокійного життя тут, і @хуєвшими рожами, які поводяться мерзенно, прикриваючись розмовами про права. Твої права – взяти військовий квиток і захищай країну! Оце все вкурвлює, розумієш?! Але росіяни грають на цьому, як на балалайці. Противник цілеспрямовано розколює наше суспільство: на тих, хто воює, допомагає військовим, приймає стратегічні державні рішення, і на тих, хто "втомився" та говорить лише про свої права, "закриту країну", про "я хочу виїхати". Та п@здуйте звідси! Я б відкрив в сторону росії кордон і випхав таких. Але знаєш, де я в такому разі потім побачу цих п@дарів? На штурмі наших посадок у складі російської армії. Вони не розуміють, що в рф така х@йня не проходить! У нас він називає поліцейських "мусорами", депутатів - лайном, ТЦКашників – "людоловами". Меле все, що завгодно, аби не згадувати про власний обов’язок. А країну реально тримають звичайні люди: молодь, мужики 35+, ті, кому за 50. Саме вони стримують п@дарську навалу, яка розповсюджується Україною, як сифіліс, що повзе з усіх щілин. Нам потрібні "ліки"!

- "Ліки", про які ти говориш, це зброя та людський ресурс?

- Країні потрібно більше тих, кому не байдуже. От дивись, весь час я спілкувався зі старшим командуванням, яке прекрасно розуміло, що відбувається, ділилося своїм досвідом. Ми зростали завдяки цьому. Але, вибачте, мені ж батальйон не у спадок дістався! Ніхто нічого не передав. Ми будували його самі. З трьох людей. Потім - сім, вісім, тринадцять, вісімнадцять, двадцять один, сімдесят і так далі. Ми поступово розвиваємося і виконуємо свої завдання. Але був зворотний зв'язок. Бачили, як у нас виходить, і допомагали нам масштабуватись. Деякі речі виходили самі. Але завдяки підтримці підрозділ мав фундамент, який допомагав більш впевнено стояти на ногах і якісніше розвиватись. Нам допомогли стати тими, ким ми є сьогодні. Окрема військова частина з результатом на полі бою, якій можна доручити виконання завдання. Воно буде сплановане, опрацьоване, виконане. А якщо ні, то зробляться висновки і все одно ми все виконаємо. У нас командири бережуть особовий склад. Кожну точку "Мавіка", FPV, або "Вампіра" той же командир роти перевіряє ногами. Це не традиція, а принцип. Бійці знають: командир поруч. Підтримка, евакуація, зв'язок – все контролюється тими, хто несе відповідальність. У мене є, на кого спертися. Люди, які прийшли цивільними, і стали офіцерами. Вони довіряють мені, а я - їм. І вони ростуть. Наприклад, у мене далекобійник, який працював у Європі, мав нормальне життя, нині командує ротою. Або диригент дитячого хору, викладач музики в музичному коледжі зараз - командир роти розвідки та корегування. І таких прикладів багато! Більша частина нашого особового складу спробувала піхоту на собі. Є ті, хто раніше воював у інших підрозділах. Дехто має державні нагороди та ордени. У нас є хлопці з ампутаціями, які могли списатися, але вони повернулися на війну.

- А як із новими людьми? Ти ж прослідковуєш, як відбувається поповнення підрозділу?

- Так. У нас навіть є відповідна програма обліку. Ми аналізуємо повністю все: скільки приймаємо після СЗЧ, скільки приходять через "Армію+" чи за переведенням, а де - чистий рекрутинг або відбір з військових центрів та резервних батальйонів. Повна комп’ютеризація. До речі, ми задіяні у розробці нової програми, яка, я сподіваюсь, суттєво полегшить життя всім. Не хочу багато розповідати наперед, але дуже приємно, що нас долучають до таких процесів. Розкажу цікаву історію: у нас була написана половина програми "від бліндажу догори", а в той же час інші люди розробляли схожу програму, але "від командування до бліндажу". Долучився Генштаб і Сухопутка. Думаю, в осяжному майбутньому ми отримаємо програмний продукт під егідою Міноборони, який реально все спростить. Бо коли у тебе під час набору в бойовий підрозділ у пріоритеті діловоди, то це, бл@дь, ненормально! Бо як би ти не воював, яким би героєм не був, якщо у тебе п@зда з документацією, обліком тощо, то приїде "полковник у туфлях" і тебе просто за@буть до хвороби Боткіна (всміхається. – О.М.).

- Як ви набираєте людей?

- Найкращий мій рекрутинг - це те, що говорять про підрозділ мої ротні, командири екіпажів, пілоти. Вони ж по горизонталі спілкуються з усіма. До нас хочуть переходити з інших підрозділів. Але ось таке я якраз не вітаю...

- Чому?

- У відповідальних командирів одним із основних завдань є збільшення досвідчених екіпажів на фронті. Якщо ми переходитимемо один до одного, у когось справи по укомплектуванню йтимуть краще, а у когось – гірше, адже умови зовсім інші. І це буде нечесно. Бо від цих пересувань загальна кількість не зміниться.

Тому я особисто дуже наполягаю на правильному рекрутингу, коли люди свідомо роблять вибір, проходять навчання, визначаються зі своєю військовою професією і доповнюють загальну кількість пілотів. Нас на смузі стає більше. Підготовка більш-менш самостійного й досвідченого екіпажу, хто б там що не казав, займає пів року-рік. І пілотів треба берегти. Тому що сама їхня селекція, зростання – це дуже довгий проміжок часу! Якщо ти втрачаєш екіпаж (пораненими, загиблими), по-перше, це особиста трагедія. По-друге, на певній смузі утворюється діра. Про це треба постійно думати. Тому що досвідчених нових пілотів нам не пришлють. Їх потрібно вирощувати. Спочатку БЗВП, далі – навчання й сертифікування, робота на полігоні, тільки потім новачок виїжджає із досвідченим екіпажем, щоб подивитися, перейняти досвід та звички, доводячи їх до автоматизму. Ми не допускаємо, щоб боєць без досвіду одразу займався бойовою роботою, ми поступово занурюємо його у процес, даємо час для адаптації та навчання з усіх програмам військово-інформаційної обізнаності. Він має отримати офігенний фах по топографії. Навчаємо так, щоб вмів дати трансляцію за будь-яких умов, користуватися усіма технічними засобами, які застосовує батальйон. Повторюся - на все це треба час. Але отакий розвиток я вітаю. Як і те, коли до нас приходять хлопці з піхоти після поранень чи контузій. Неважливо, на які посади. Вони наїлися окопної війни по ніздрі. Ми намагаємося, щоб усе було зрозуміло, чесно і добре, щоб не було улюбленців чи ще чогось подібного.

А ще ми раз на тиждень практикуємо After Action Review (структурований процес аналізу подій, зокрема бойових дій, спрямований на виявлення уроків та вдосконалення майбутніх дій). До речі, вперше таке я запровадив під час Херсонської операції. Коли замість того, щоб літати контрбатарейну боротьбу, де нас би точно збили, я прийняв рішення, що ми супроводжуємо наші колони, які ми з екіпажем побачили. Бо виявили засідку із двох ворожих Т-90 – "карусель", яка вела активний вогонь. І ми хоча б скоригували артилерію по ворожим позиціям. Але ж я не виконав наказ. Зафігачив After Action Review. Мене тоді комбриг ще спитав, чи добре я подумав. Ну а що?! Менше взводу не дадуть, далі фронту не пошлють. Але приїхала заслужена людина - артилерист, Герой України, повний кавалер ордена Богдана Хмельницького, вислухав мене і довірив нам працювати на Херсонському та Миколаївському напрямках. Так, як потрібно - з артилерією. Він сказав, що я все зробив абсолютно правильно. Це ж було миттєве прийняття рішення командиром під свою відповідальність. Я не перекладав її ні на екіпажі, ні на когось ще. Ось така була історія. Тож, як я сказав, ми і зараз проводимо After Action Review.

- Яка ситуація у вас із забезпеченням?

- Мені гріх жалітися. По-перше, є крута програма Мінцифри. Це і "Армія дронів" із системою верифікації. Ми отримуємо бали за знищену, уражену техніку, особовий склад, за обладнання і так далі. Для мене це, скоріше, фідбек. Але хреново, коли через оцю систему балів деякі командири починають гратися, як у футбол. Типу: "в мене Барселона", "а у мене - Реал", "Шахтар", "Динамо-Київ". І починається змагання за рейтинг, а не за ефективність. Якщо мені заради безпеки нашої піхоти доведеться ху@рити виключно по укриттях і бліндажах, які не приносять багато балів, я це робитиму. Можливо, я просяду в рейтингу і буду не в п’ятдесятці, а нижче - мені пох@й. Але ми робитимемо все, щоб тримати смугу. Навіть якщо нам не даватимуть жодного бала, ми все одно полетимо і ху@ритимемо. Тому що дуже поважаємо і бережемо піхоту. Ми з ними давно. Настільки, що відчуваємо один одного кінчиками пальців.

По-друге, ми створили кілька майстерень по всій Україні, щоб не концентруватися в одному місті і не чекати на приліт. Так, збільшується логістика. Пофіг! Головне - безпека. Тож завдяки нашим майстрам ми можемо працювати незалежно. Весь наш батальйон, включаючи комбата, паше на тих хлопців і дівчат, які в полі, щоб робота була максимально ефективною.

- Ти сказав: і дівчат…

- Так, у нас у бойових екіпажах є дівчата, зокрема дівчата-командири екіпажів. Працюють дуже успішно. Але все ж залишаються дівчатами. Наведу приклад: 21-річна дівчина виїжджає на позиції. Я без попередження їду туди ж. Бачу - червоний ліхтарик на машині, РЕБ ху@рить, а вона відвернулася і фарбується, дивлячись в люстерко (посміхається. – О.М.). А потім займається своєю роботою: "Один скид сюди, а другий – туди, щоб за один виліт вразити дві цілі". Відпрацьовує чітко. Це так надихає! Ну, діти! Мені навіть онуки! А такі круті! Взагалі я тобі так скажу: я пишаюся кожним своїм бійцем. Вони у мене – великі молодці!

- А які новинки з’явилися у ворога на вашому напрямку?

- Додалося ударних крил. Дуже багато "Молній". Зай@бують нас "Ланцетами". Ще вони почали збивати наші крила розвідки і коригування. У них є групи, які це масштабують і навчають п@дарських пілотів. Раніше це була наша прерогатива, як ми збивали "Орлани", "Зали", "Суперками", "Ланцети" і таке інше. Зараз вони лупашать наші "Лелеки", "Вектори", "Посейдони". Взяли наш досвід, тому у нас є проблеми.

- А що з оптоволокном?

- Постійно ним працюють. Ми бачили, коли під@ри штурмують не з кулеметами, а з оптоволокном. П@здують з двома-чотирма дронами. Тільки-но зайняли якусь позицію, застрибнули в бліндаж, який ще димиться, вибігає під@расіна, ставить оптоволокно і ниряє назад. Тобто вони вже намагаються вибивати те, що їм заважає рухатися вперед, не кулеметами чи гранатометами, а безпосередньо оптоволокном.

Якби у нашої піхоти замість стрілецької зброї було оптоволокно, вони б теж могли завдавати шкоду. Можливо, я десь перефантазовую, але, повір, у короткостроковій перспективі я вже бачу це у під@рів. Не потрібно казати: "Це все х@йня! ". Ми ж з мангалів на танках уже сміялися. Тепер подивімося, як ми зараз зашиваємося через них.

- Справді, ворог вчиться й масштабується. І недооцінювати його було б дуже безглуздо…

- Знаєш, терпіти не можу ці балачки: "ваньки, лапті". Та вміють вони воювати! Так, до них немає поваги, як до людей. Вони – під@раси, людожери, ґвалтівники. Але на полі бою вони реально б’ються! У них значно більший людський ресурс. Озброєння прогресує безпосередньо в усіх видах безпілотних систем: літальні, наземні тощо. Дивись, які зараз "Шахеди". Ну що розповідати?! Це все відчувається усюди. По факту, тилу вже немає. Інколи позиції по смузі бойового зіткнення не піддаються такій кількості обстрілів, як деякі райони великих міст - Києва, Дніпра, Харкова, Кривого Рогу. У Херсоні взагалі по вулицях замість тролейбусів - FPV-дрони. Згадай, раніше я казав: "Неможливо налаштувати життя там, куди долітає 82-ма міна". Зараз я можу перефразувати: "Неможливо налагодити нормальне життя там, куди долітає FPV". Хоч мільярди вгупай в інфраструктуру, будівництво, квіточки-ху@точки, якщо туди долітає дрон, це все до сраки. Потрібно робити висновки й думати, як зберегти людей. Тому що там їхнє життя перетворено на "російську рулетку" - рано чи пізно в’ї@е. Тому зараз переломний момент. Ці нічні масові нальоти по пів тисячі атакуючих засобів направлені на те, щоб виснажувати ППО. Але я точно знаю, що над цим питанням у нас працюють. Не вдаватимусь в деталі. Однак я вже бачив відео, як збиваються "Шахеди" засобами, які не є ППО в загальноприйнятому розумінні. Тож я впевнений, що ми з цим викликом впораємося.

Взагалі я тобі так скажу: безпілотну складову, яка дає 80-85 відсотків усіх уражень на полі бою, потрібно переглядати. Бо досі нормативними документами чітко не прописано, як працює той самий екіпаж FPV. То що говорити?!

- Наостанок спитаю тебе, що ти зрозумів за ці три роки повномасштабної війни?

- Що ми не усвідомлюємо, як і якими вийдемо з цього всього. Можна спілкуватися гаслами про Перемогу тощо. Але це не про те. Знаю одне: таким, як раніше, я вже не буду. Те життя, яке у нас було до, ніколи не повернеться. Я з сумом думаю про те, що на нас чекає. Як ми з тобою говорили, вже зараз суспільство розділене на причетних і непричетних до війни. Але ти уяви масштаб, скільки зламано українських родин, скільки втрачено здоров’я і людей. Ми навіть не можемо осягнути, якими будуть наслідки. Це буде зовсім інша країна. Але ми робимо все для того, щоб вона вистояла. Для мене особисто, можливо, зараз відбувається найважливіша самореалізація за все моє життя. Я щасливий, що мене підтримує родина, друзі, що я нікого не "втратив" через оцінку подій. Не було такого, щоб в моєму оточенні чиясь думка щодо війни різнилася з моєю. Тобто я не розчарувався через це у людях, які зі мною по життю поруч. Так, можливо, є ті, кого я "втратив" з інших причин. Але то вже інша історія.

Мені б дуже хотілося подякувати кожному, хто нам допомагав і допомагає зараз, хто вірив в нас, ділився досвідом, з ким працювали і працюємо, але це вже буде обсяг окремого допису, і я його обов’язково зроблю. Ми, 422-й "Luftwaffe", підрозділ, який вміє бути вдячним і все пам’ятає! Допоміг нам спалити і вбити ворога – ти наш друг!

***

26 липня у Миколи Колесника день народження. Редакція "Цензор. НЕТ" долучається до всіх привітань комбату і бажає міцного здоров’я, здійснення всіх задумів і найшвидшої перемоги над ворогом!

P.S.: Якщо ви бажаєте долучитися до батальйону, переходьте за посиланнями або пишіть на зазначений нижче номер:

Офіційний сайт батальйону:

https://luftwaffe.com.ua/

Офіційні сторінки батальйону:

FB: https://www.facebook.com/share/16wm8haEjs/?mibextid=wwXIfr

Telegram: https://t.me/luftwaffe422

Офіційна сторінка FB Миколи Колесника:

https://www.facebook.com/share/19oSTowZHq/?mibextid=wwXIfr

Посилання на актуальні вакансії батальйону:

https://422obbs.lobbyx.army/#vacancy

Телефон гарячої лінії рекрутингової групи (WhatsApp):

073 422 9942

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм