Позивний Тайсон: "Ми на стрімі бачили, як росіянин вчинив суїцид"
Артему лише 21, але за плечима - досвід, якого не мали б знати навіть значно старші. Нині він - оператор гексакоптера "Вампір" з ББС "Pathfinder" 115-ї ОМБр. Позивний Тайсон. Отримав такий через те, що в юності боксував. Він міг і надалі займатися спортом та працювати барменом, як то було до армії, але на початку 2023 року підписав контракт.
Був піхотинцем. У першому бою втратив друга, з яким разом прийшли до війська. Сам Артем тоді дістав поранення, але після лікування повернувся на передову. Тепер нищить ворога вже з повітря. Про плани на майбутнє говорить просто і з усмішкою: "Харизматично воювати далі".
- Як для вас почалася повномасштабна війна. Де ви були?
- Я був вдома у Миколаєві. Мені подзвонив товариш із Прикордонної служби і каже: "Почалася війна!". Я спочатку взагалі подумав, що він жартує. А потім пару прильотів по аеродрому дали зрозуміти, що то не жарти.
- Що відчули? Були здивовані, шоковані чи налякані?
- Більше нерозуміння, що робити. Навколо така паніка, що і як далі буде, як діяти.
Я певний час був з родиною у Миколаєві. У березні після свого дня народження пішов до військкомату. Сказав, що хочу долучитися до ЗСУ. На мене подивилися й відповідають: "О, хлопчику, давай, до побачення! Ми твого віку та без досвіду служби не беремо. Тобі це зараз не треба. Потім". Добре. То я поїхав до Одеси заробляти гроші. Був барменом. Там чимало кав’ярень та ресторанів працювали на той час.
За рік, коли мені якраз виповнилося 19 років, подзвонив мій воєнком і каже: "Є можливість підписати контракт на три роки. Підеш?". А я якраз був на роботі в Одесі. Відказую: "Так, зараз буду" (посміхається. – О.М.). Наступного дня приїхав до Миколаєва, взяв папери для підписання контракту, пройшов комісію і поїхав навчатися.
- Як рідні сприйняли ваше рішення?
- Я маму напередодні не попереджав, що піду. Раніше озвучував, що маю таке бажання. Але вона взагалі була проти, тому що на той момент воював мій старший брат. З початку повномасштабної війни він був безвісти зниклим. І досі таким є. Тому мама не хотіла, щоб ще і я пішов. Дізналася, коли я вже проходив навчання у Львівській області.
Виявилося, враховуючи мій вік, родичів мають попередити, де я перебуваю. І от мамі телефонує психолог: "Добрий день! Ви ж знаєте, що ваш син долучається до армії?". Мама була трохи в шоці. Досі запитує, чи треба воно було мені?! Але що поробиш. Потрібно захищати країну. Тож я тут.
- Куди ви потрапили після навчання?
- До Військово-морських сил України. Приїхали із 10-ї морської авіаційної бригади і запитали мене: "Йдеш служити до нас?". Я такий: "Плюс!" (посміхається. – О.М.). І поїхав до них. Потім був прикомандирований до 1-го окремого Феодосійського батальйону морської піхоти.
- І де ви спочатку воювали?
- Харківська область. Ми тримали оборону та проводили штурми.
- Яким був ваш перший штурм?
- Він для мене був дуже важким... Річ у тому, що я пішов до армії зі своїм найкращим другом, з яким ми потрапили до однієї бригади. І на перший штурм вийшли теж разом. Тільки він зайшов раніше у першій групі, а я був у другій. Тоді я його втратив – він загинув… Я заїхав туди наступного дня. Ми тоді йшли сім кілометрів пішки до точки старту наших штурмових дій. Штурм почався о четвертій ранку, а о десятій для мене він вже закінчився, тому що я дістав поранення. То "трьохсоті" відкотилися, і нас забрали на евакуацію.
- Яке у вас було поранення? Що сталося?
- Ми заходили до посадки і підійшли до окопу противника. Залягли. І так вийшло, що в мого побратима, який лежав поруч біля мене, прилетіла міна. Він відскочив від землі і впав на мене. Він загинув. У мене – забій грудної клітки і контузія.
- Як ви все це пережили емоційно?
- Нас до штурму добре готували. Пояснювали, як ми маємо взаємодіяти один з одним, як працювати. Тобто ми були підготовлені до того, що може статися.
Я їхав на штурм злим, адже знав, що загинув мій друг. То заходив на агресії. А потім усе було якось динамічно і не зовсім зрозуміло. Усі кричать, щось стріляє, там гупає. Ми просувалися вперед-вперед і діяли за ситуацією. Я б так коротко охарактеризував, що відчував: злість-нерозуміння-адреналін. Ось головні фактори цього першого штурму.
- Коли адреналін після евакуації уже відпустив, про що думали? Як почувалися?
- Після повернення на, скажемо так, "білі землі", теж ще було нерозуміння. Зі шпиталю віддзвонився родичам. Сказав, що живий, все добре. Але ж до того я говорив мамі, що не піду на цей штурм – відмовлюся, адже вона теж знала про загибель мого друга. Попросила, щоб не йшов. Я відповів: "Добре, мамо. У нас тут зараз трохи поганий зв'язок. Трішки пізніше наберу". А о другій ночі я вже сідав у БТР (посміхається. – О.М.).
- Скільки ви пробули у шпиталі?
- Чотири дні. Не хотів там сидіти. Просив, щоб відпустили назад. Приїхав на нашу базу. Почувався добре. Одразу сказав командиру, що хочу далі працювати. Тож поїхав тримати оборону.
- Як ви почали літати?
- Я на YouTube дивився відео. Мені подобалося. А у нас же дронів не було. Потім товариш з моєї нинішньої бригади сказав, що їм треба хлопці, які хочуть навчитися літати і потім працювати. Мені погодили рекомендаційний лист, я приїхав вже сюди, у мене прийняли документи і відправили на навчання. Повернувся і відразу виїхав на позиції дивитися, як це все працює на фронті, як літати у бойових умовах.
- Але ж ви вчилися літати на "Мавіку", правильно?
- Так. Коли я приїхав на місце дислокації, хлопці взяли "Мавік", і ми поїхали на полігон. Я там промацував пульт, як все тут працює. Але мене запитали, на чому хочу літати? Є "Мавік", FPV та "Вампір". Я думав подати заявку на FPV. Однак хлопці сказали, що "Вампір" – дуже крута штука! Я: "Ну, добре, спробуймо, що це таке". Так і пішло. Жодного разу не пошкодував через свій вибір.
- Якщо порівнювати, чим він у керуванні складніший?
- У керуванні специфіка роботи така сама. А так він габаритніший. Його треба винести, розкласти, підчепити батки й БК, запустити, прогріти, злетіти і бомбити противника. Все!
- Ще він помітніший і зовні, і за звуком…
- Я говорив із хлопцями з піхоти, то вони кажуть, що чують нас метрів за 500-600 до підльоту.
- Я до того, що це наражає на додаткову небезпеку. Росіяни його ж теж чують та можуть побачити.
- Чують. Мені скидали перехоплення з їхньої радійки, коли ми літали і бомбили їх. Якщо перефразувати цензурно, то там так було: "Знайдіть, де він літає!" (посміхається. – О.М.).
- Полювали?
- Так. Дуже часто шукають нас дронами.
- Було таке, що ви втрачали борт?
- Одного разу. Його побачили, прострілили батарею, то він впав.
- Розкажіть, як ви взагалі вперше полетіли на "Вампірі" у бойових умовах.
- Ми з екіпажем приїхали на позицію. Все розклали. Я мав подивитися, як все працює. Але хотів вже летіти. То кажу своєму побратиму Студенту: "Давай я спробую!". Він відповідає: "Якщо ти впевнений, що зараз злетиш, добре. Якщо ні - не треба. Краще спостерігай". Я впевнений! Полетіли. Перші мої вильоти були - це мінування. А потім я так набив руку, що міг вже нормально літати та вражати. То у нас почалася легесенька боротьба за пульт (посміхається. – О.М.). Нам обом до вподоби літати. То ми і жеребкування влаштовуємо, і дні ділимо, і чергуємо. Так і живемо.
- Що складніше - мінувати чи уражати?
- Як на мене, і те, і те нескладно. Можливо, це у мене так виходить.
- Що вражаєте найчастіше?
- Особовий склад противника. Якщо знаходимо, де вони засідають - те їхнє укриття, вражаємо. Якщо пілотів – одразу намагаємося їх "виселити".
- Коли вам легше працювати – вдень чи вночі?
- Вночі легше, тому що я можу долетіти, скорегуватися, побачити, що, де і як. А денний політ такий: ти прилетів за координатами і одразу скидаєшся, тому що борт можуть збити. І ще треба летіти максимально в обхід своєї позиції.
- Останнім часом противник змінив наступальну тактику. Якщо раніше заїжджали на броні, то тепер частіше застосовують малі групи. Як у вас зараз відбувається?
- На нашому напрямку спочатку виходить розвідгрупа – дві-три особи. Якщо наступальні дії, то п'ять-сім. Намагаються дійти до нас. Якщо ми розуміємо, що це наступ, то у небо піднімається все, щоб противник навіть не зміг підійти до позиції нашої піхоти.
- Але ж і у них багато дронів, зокрема на оптоволокні…
- Так. Оптоволокно - це така неприємна штука. Однак від усього можна вберегтися. Нам видають дробовики. Він є і на позиції, і у тебе в автомобілі. Якщо що - можна знищити оптику. У нас вже були такі випадки. Вдавалося, тож всі живі-здорові. Хоча особисто мені ще не доводилося збивати такий дрон зі зброї.
Розкажу, яка у нас була цікава історія з оптоволокном. Зазвичай, коли ми працюємо вдень, то борт приземляється від нас якомога далі. Там ховається. І от ми посадили його. Замаскували й пішли. Чуємо – летить FPV. Ми в укриття. Перший дрон на оптоволокні залітає в посадку, і у нього переривається зв'язок. Не вибухає, тому що перечепився за деревину, і оптоволокно порвалося. І тут – друга FPV. Бачимо - просто лягає на борт і теж не розривається. І таке буває.
- Військові розказують, що росіяни часто застосовують дрони на оптоволокні, які назвали "ждуни": вони сідають на дорозі й чекають на нашу машину, щоб злетіти й уразити її. На вашому напрямку є такі?
- У нас було таке, що авто, яке доставляло провізію, було підбите таким FPV. Дуже часто полюють на дорозі. Літають, оглядають, чекають і намагаються уразити.
- Як би ви охарактеризували противника?
- Їм взагалі не шкода своїх людей. І це не лише на нашому напрямку. Розказував товариш, який воює на іншому, що там впав борт, то росіяни відправили свого в поле під обстріл, тільки щоб забрав. Тобто знають, що його "забаранять", але все одно має йти.
Я літав на двох напрямках, то теж бачу, що і як. Було таке: прийшла одна група – вся "двісті". За нею йде друга - те саме. І третя! А там ще до заходу другої треба було змінювати тактику.
- Вони забирають своїх "двохсотих" чи хоча б "трьохсотих"?
- Був випадок: йшла група з трьох осіб. Одного одразу "задвохсотило". Другий був легкий "трьохсотий". А третій, навіть не зупиняючись, одразу втік до посадки.
- Знайшли третього?
- Він повернеться додому в пакеті.
- Якщо його заберуть.
- Ну, на нашому напрямку це таке добриво. Уже, як є.
- Який виїзд на позицію вам найбільше запам’ятався?
- Була така зміна, коли особовий склад противника зайшов на позицію з наметами. Ми якраз закінчували роботу. Ніч. Я дивився стрім. Приходить черговий і каже: "Там хтось ходить – бачили якихось чотири силуети в посадці". Дивлюся – є. Причому таке враження, що вони то вдягали захисні плащі, то ніби знімали. Ми піднімаємося, летимо туди. Уразили. Вдень проводилася дорозвідка, то мені скинули фотографію: лежать чотири намети. Не плащі то були (всміхається. – О.М.).
- І часто вони з наметами?
- На моїй пам'яті тільки раз була така цікава історія (посміхається. – О.М.).
- Як би ви описали нинішню ситуацію на фронті? Яка вона?
- Насправді наш напрямок важкий. Враховуючи, що вони не жаліють свою піхоту, то йдуть постійно. Весь час пробують наступати. Але ми максимально докладаємо зусиль, щоб вони не могли дійти до нашої піхотної позиції. Намагаємося тримати оборону, збільшити сіру зону та дати їм зрозуміти, що тут вони не пройдуть.
- Їх стало більше останнім часом?
- Мабуть, так само, як і раніше. Хоча ж не доходять і помирають. Ми на стрімі навіть бачили, як росіянин вчинив суїцид.
- Як це було?
- Двоє йшли біля озерця. Ми одного "задвохсотили". А другий повертається, перевіряє його зброю і стріляє собі в голову. Він все одно звідти нікуди б не втік. Як ми кажемо: гарний росіянин – це мертвий росіянин.
- Як ви взагалі до них ставитеся? Я не лише про військових, а народ загалом.
- Там є ті, хто проти війни. Але саме до тих персонажів, які сюди прийшли, ставлюся максимально негативно. Навіщо ви сюди приїхали?! От відправили "ваньку". Він повернувся в пакеті (якщо взагалі повернувся). Навіщо це все?!
У них не може бути мотивації. Гинуть група за групою. Постійно! Яка тут мотивація?! У мене вона є: щоб цього скота тут просто не було. Як показує практика: неважливо, скільки у них піхоти, ми її все одно знищуватимемо.
- У них мотивацією можуть бути гроші.
- Така у них "багата" країна, що треба йти воювати, щоб заробити гроші. Їхній маразматик на старості років надумав, що він може щось зробити, але ж не виходить, то навіщо продовжувати?!
- До речі, ви стежите за російсько-українськими переговорами?
- Я дуже не люблю новини. Хоча, звичайно, читаю. Але ж росіяни не змінюють своїх вимог. Для нас вони неприпустимі. А загалом на мене та на мою роботу це все ніяк не впливає. Для мене кінець війни настане тоді, коли всі недобрі люди, які йдуть сюди заради грошей, вимруть, або коли їхній дідусь скаже їм виходити звідси й повертатися до колгоспу пити горілку.
- Так вони ж і на війні не соромляться цим займатися. Наші піхотинці розповідають, що бачили не лише п’яних росіян, а й під наркотиками. У такого стріляють, а він не реагує – рухається далі…
- А їм назад не можна. Мій товариш розказував, як на Донецькому напрямку пробували штурмувати їхню позицію. Наші стріляють, ті намагаються бігти назад, а звідти теж обстріл. Дуже часто у росіян буває цей "friendly fire" – валять своїх же. Хоча нам так дешевше – економія патронів (посміхається. – О.М.).
- Колишній Головнокомандувач Валерій Залужний у нещодавньому інтерв'ю припустив, що війна може тривати і до 2034 року. Загалом сказати, скільки це все продовжуватиметься, дуже важко. Ви до якого часу готові тут бути?
- Скільки вистачить сил. Я прийшов добровільно. І думаю харизматично воювати далі (посміхається. – О.М.).
P.S.: Друзі, 115 ОМБр відкриває збір для ББС Pathfinder. Наразі їхня потреба – це енергія і зв’язок, основа для дронів, які нищать ворога і захищають нашу піхоту.
* Банка Mono: https://send.monobank.ua/jar/3WtDvfcjic
* Картка: 4441 1111 2698 3125
Ви можете виграти призи за підтримку. Кожні 100 грн - це шанс отримати:
* Шеврон батальйону безпілотних систем Pathfinder
* Рідкісну пам'ятну монету "Українська бавовна. БПЛА "Vampire"" від Національний банк України 
* Головний подарунок - прапор ББС Pathfinder з підписами пілотів! 
Розіграш буде проведено за допомогою сервісу random.org після збору необхідної суми.
Також ви можете допомогти, зробивши репост цього повідомлення.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
