Позивний Штурман: "Якщо не чуєш над собою дзижчання дрона - копай. Адже зараз воно буде"

Автор: Ольга Москалюк

Він ухвалює складні рішення і несе відповідальність, яку важко цивільним пояснити словами. У його підпорядкуванні - батальйон розвідки 13-ї бригади НГУ "Хартія".

 Цей підрозділ працює там, де кожен крок - це ризик, а кожна секунда - зважування між "треба" і "можна". Позивний Штурман отримав, як нагадування про довоєнне життя, коли ще ходив у далекі плавання. У рейсі ж і дізнався про анексію Криму та початок бойових дій на рідному Донбасі.

- На той час на кораблі Інтернету, як такого, не було. Але ми отримували розсилку новин. Коли я прочитав, то подумав: якась маячня, не може такого бути! – згадує Штурман у нашій розмові. - Ми дійшли до Ванкувера. Я взяв телефонну карточку, подзвонив додому у Сєвєродонецьк (нині Сіверськодонецьк, який вдруге окупований росіянами. – О.М.). Батьки підтвердили. Зрозумів: не зможу приходити з моря і робити вигляд, що вдома нічого не відбувається. Треба йти. Хотів собі довести, що я можу. Так пройшов відбір до спецпідрозділу СБУ й потрапив на ООС.

- Чому обрали СБУ?

- Є такий романтизований стереотип: якщо летіти, то одразу в космос. Тут так само (посміхається. – О.М.).

- Складно було потрапити?

- Щодо фізичної підготовки я не хвилювався, адже займався спортом. Скоріше, переживав через психологічну складову. Тоді ж не можна було просто зайти в Інтернет і дізнатися, як діяти покроково. Був перелік документів та вимог. А вже потім почалися перевірки, тести, поліграфи тощо. Загалом відбір я проходив півтора року.

- Чи брали ви участь у бойових діях під час ООС?

- Так. Я - учасник бойових дій ще до повномасштабки.

- Якими були перші враження від тих подій?

- Ніби якесь кіно. Потім, коли вже проходиш перші зіткнення, втрати, розумієш: це все відбувається насправді. Тому треба трохи пригинатися, продумувати свої кроки, діяти обережніше. Саме тоді і починається реальність. Хоча всі на початку на такому піднесенні, геройствують. Знаєте, мене часто запитують: кому страшніше - тому, хто щойно прийшов на війну, чи тому, хто вже воює роками? Так от: той, хто тільки-но сюди потрапив, не знає, чого саме йому боятися. А той, хто вже був у боях, добре усвідомлює, чим це може закінчитися.

На той час у нас були фахівці, на яких я рівнявся. У них можна було багато чого навчитися. Підготовка, яку я тоді пройшов, зараз дуже допомагає. Тобто та база багато чого мені дала.

Загалом так скажу: мені, справді, подобалося. Для мене це було знову про те, щоб довести собі, що я можу більше, аніж пів року чи рік тому.

- Враховуючи, в якому підрозділі ви служили, припускаю, напередодні знали про можливе повномасштабне вторгнення?

- Як і всі. Але ніхто до кінця не міг в таке повірити. Пам’ятаю останній рубіж, який я перейшов у своєму усвідомленні. Ввечері 23 лютого я був на чергуванні. Нас зібрали на посилення. Телефоную батькам, які жили неподалік, й кажу: "Зайдіть, я вийду до вас - треба поговорити". Вони якраз гуляли з собакою. Підійшли. Я сказав збиратися й виїжджати. У мене тато – водій. Вирішили їхати зранку. Але машина не завелася. А потім вже почалися удари, зокрема по стоянці, то авто посікло. Тож вони не змогли виїхати і півтора місяця прожили в підвалі.

- То 24 лютого ви зустріли на чергуванні. Як для вас все почалося?

- Десь о 3.30 почув у когось із хлопців в телефоні новини, і стало зрозуміло: все, можна збиратися. Ми з побратимом одразу подзвонили своєму керівнику, начальнику управління, підняли бойову тривогу. Далі - видача зброї. Буквально десь за годину вже почалися перші прильоти по місту. У нас на той час до ЛБЗ було десять кілометрів.

- Ви залишилися в місті?

- Так. Потім з часом почався відхід - спочатку промзона Сєверодонецька, Лисичанськ, далі – Бахмут...

- У Бахмуті "Хартія" теж вже воювала.

- Саме там я з "Хартією" і познайомився. У нас була спільна піхотна операція із зачистки одного населеного пункта в Луганській області. Ми виконали задачу, поспілкувалися з хлопцями і роз’їхалися. Але деякі речі, які я тоді побачив у цьому добровольчому формуванні, не давали мені спокою. Саме підхід до виконання завдань, до планування операцій. Я подумав: це щось нове. Я там побачив, як працює комбриг. Він йшов з нами. Кожен з бійців міг підійти до нього, щось запитати. Це кидалося в очі, коли люди знають свого командира не з радійки. Така мотивація працює.

- Коли ви перейшли до "Хартії"?

- У 2023 році, коли "Хартія" вже почала формуватися як бригада. Подзвонив, спитав, чи можна потрапити? Звичайно! Запитали, чому хочу до них? Кажу: "Бачу потенціал". Мені, справді, імпонував їхній підхід, молоді та адекватні командири, які приймають рішення і несуть відповідальність. Вони відрізняються від тих, які сидять на посаді по 40 років, не змінюються, не ростуть і живуть минулим.

- Ви одразу пішли в розвідку?

- Коли прийшов, попросився у штурмовий підрозділ. Але мені запропонували спробувати себе в розвідці. І якось одразу відчув – моє! Хоча, в принципі, я й до того виконував подібні функції. Десь п’ять-шість місяців ми готувалися. І я побачив: те, що собі нафантазував, у цій бригаді справді є - і в плані підготовки, і в мотивації, і в озброєнні та стандартах. Так от і потрапив на посаду командира взводу розвідки спеціального призначення. Ми доукомплектовувались, визначали свій напрям дій. Коли зайшли на бойові, із усіх, хто тоді був у розвідці, бойовий досвід мали тільки я і ще кілька хлопців. Решта - лише теоретичний. Тож формувалися на ходу. Це такий натівський підхід On-the-job training, коли навчаєшся в процесі виконання бойових завдань. Потім виходили, аналізували, проводили Аfter Аction Review. Тобто вивчали самі себе, впроваджували щось нове й нарощували сили.

- Коли ви стали батальйоном?

- Після виїзду з Кремінної на Харківщину.

- Чим вам запам’ятався той період в Кремінній?

- Мені там було комфортно працювати. Насамперед, через те, що я був вдома. У дитинстві я збирав гриби у Серебрянському лісі, у мирний час їздив тими дорогами на мотоциклі. Я знав той район. Височини, терикони - все знайоме. Не дуже хотів звідти виїжджати. Мені хотілося саме там бити ворога.

- Ви там підірвалися на міні, так?

- Був епізод. Мені один уламок влетів в лоб – мене врятував прилад нічного бачення. Ще були уламки в спорядженні. Але один побратим тоді загинув, інший був поранений, то я його витягав.

- У такі моменти згадується, наскільки важливо вміти надавати першу медичну допомогу...

- Тут велика заслуга "хартійського" підходу. У нас медицина — це окрема філософія. Моїх бійців розбуди посеред ночі, вони тобі розкажуть MARCH теоритично, а зав’яжи очі – зроблять практично. Це все має бути на рефлексах. Ми багато займаємося. Також до нас приїжджали інструктори з Польщі, які пройшли Афганістан та Ірак. Навчання проводили навіть в морзі. Дали потужну базу. Для хлопців це було дуже пізнавально.

- Ви згадали, як комбриг разом із бійцями був на виході. Знаю, що ви також виходите зі своїми. Як взагалі відбувається ваша взаємодія?

- Справді, на той момент комбриг для мене став прикладом, який я побачив і запам’ятав. До речі, у мене досі є хлопці з нашого першого складу – ті, з ким я на початку виходив на задання. Ми разом зростали, працювали. Немає задач, де б я був у них не впевнений…

- Це той випадок, коли розумієте один одного без слів, на рівні поглядів?

- Саме так. Це те, що ми відпрацьовуємо на виході. Ти ж там не поговориш, як ми з вами зараз. Більше все ж поглядами, сигналами. Особливо, коли були в Серебрянському лісі, де ми підходили до позицій дуже близько. Ми вчилися розуміти один одного без слів.

Але в питанні взаємодії важливо не переходити цю тонку межу, коли ти маєш бути бійцям другом, однак без панібратства.

- Панібратство шкодить?

- Іноді треба робити людям "холодний душ", коли вони можуть подумати, що мають право на щось більше. Адже перестають сприймати тебе серйозно. Небезпека в тому, що можна втратити повагу бійця, бо тоді ти втрачаєш і його, як бойову одиницю. Тому й потрібно тримати цю межу. Дати зрозуміти, що ти тут не тому, що з тобою дружать, а тому що виконуєш завдання.

- У нашій розмові до запису ви говорили про те, що зараз близько 80 відсотків розвідувальних дій проводяться за допомогою технічних засобів. А у яких випадках класична розвідка може бути кращою?

- Дивіться, по-перше, ми це робимо, тому що нам подобається. Це розвідка тактичного плану, тобто ми отримуємо інформацію, яку здобуваємо для виконання операцій. Тут стараємося максимально підготувати бійців, усе пояснити та розкласти по поличках.

По-друге, крізь "зеленку" дрон не може побачити позиції ворога. Якщо взимку ми можемо собі дозволити пролетіти, то зараз ні. Тому треба зайти, подивитися, підійти. Тут взагалі різні задачі. Розвідка - таке широке поняття: це і розвідувальний пошук, і засідка, і розвідувально-пошукові дії. Іноді, наприклад, щоб зрозуміти наміри противника, треба когось взяти у полон, привести, і розібратися, що там за плани.

- Розкажіть про полонених, які вам найбільше запам’яталися.

- Був такий, який працював на нас - він "забаранив" свою вогневу позицію, закидав її гранатами, тому що образився на своїх колег, котрі не дали йому чогось солоденького. Так зробив половину нашої роботи, почав виходити, а тут, як казав Усик: "Вони до нас, а ми вже тут" - намічалася якась "солодка вечірка", а ми вже на місці чекали на нього (посміхається. – О.М.).

- Скількох російських військових він вбив?

- Чотирьох. Ми пішли подивилися, взяли на позиції, що нам було треба.

- Що цей полонений вам повідомив?

- Що у них логістичне забезпечення вже було мінімальне. Раз на тиждень їм скидали якийсь один "доширак" і все. Їм не було, що їсти.

Також розказав, що займався підносом провізії на інші позиції: брав рюкзачок і йшов – таке от місцеве "Глово" (посміхається. – О.М.). Тож знав розташування. Намалював мені схему бліндажів: тут стоять автомати, там - вогнева точка тощо. Тобто ми вже знали, з якої сторони можна закинути гранату, а з якої - зайти. Звісно, не можна на сто відсотків покладатися на інформацію, отриману від полоненого. Але, як виявилося, він все правильно показав. Ми зайшли й відпрацювали.

- А яку легенду зараз розказують полонені? Чому тут опинилися?

- У 2022 році всі їхали з навчань та заблукали, а зараз всі – водії та медики. А потім з’ясовується, що він - офіцер.

- Ви їх запитуєте, що вони тут роблять?

- Та четвертий рік запитуємо. Вже й сенсу немає. Бо всі – такі от жертви обставин. Ніхто не хотів, але їх змусили. Або взагалі – випадково потрапив. А потім береш телефон і дивишся, як він там радісно "звільняв від нацистів" нашу територію, як вихвалявся у переписках своїми "подвигами".

- Часто самі здаються?

- По-різному. Але ж і те, що вони здаються, це теж наша робота. Ми ж до того над цим працюємо. Наприклад, перериваємо логістику й робимо так, щоб у них не було провізії. Якщо воду вони ще можуть набрати десь з калюжі, то з їжею все ж проблематично.

Прикольно бачити, як вони здаються дронам. Є така "акція": підлітає дрон, росіянин піднімає руки і йде за ним.

- У розмові із військовим на позивний Панама ми згадували, як наші пілоти на Курщині скидали воду та цигарки росіянину, який так здався у полон дрону. Ви щось подібне робите?

- Був випадок, коли бачили, що поранений, то скидали знеболювальне та воду.

- Ще один військовий, який воював на Курському напрямку, розповідав, що корейці, які брали участь у бойових діях на боці росії, стрілялися або різали вени, щоб не потрапити в полон. Ви щось таке спостерігали?

- На нашому напрямку корейців не було. Але я бачив відео, як один єгозою перерізав собі горло. Був "трьохсотий", впав, не міг рухатися. Поруч був дрон, то він взяв єгозу й почав нею себе різати.

А у нас я неодноразово бачив, як росіяни просто переступають через своїх "трьохсотих" і йдуть далі. Таке часто. Не розумію, як так можна.

Ще звертав увагу, що дехто з них йде без броніків та зброї. Ми запитували полонених: "Чому так?". Виявляється, їм командир говорить: "Там під кущем лежить наш "двохсотий", знімеш з нього броню й візьмеш собі. Далі біля пенька – зі зброєю. То теж бери". Отак виходять без нічого і по ходу вдягаються та "озброюються".

- Яким був ваш найважчий вихід за весь час роботи в розвідці? Наприклад, коли ви розуміли: це вже все…

- Розуміння, що "вже все" приходить, коли ти повернувся на базу, зняв з себе спорядження, а адреналін відійшов. Тоді раз - і рука затрусилася, і думає: "Ого!". Потім ще з цього всього посміявся, з усіма поговорив й все. А на виході такого прямого розуміння немає. Ти просто не можеш собі дозволити порефлексувати на цю тему. Були епізодичні моменти уже тут на Харківському напрямку. Вийшли з Діксоном (головний сержант. – О.М.) на розвідувально-пошукові дії, закріпились, чуємо – полетіли КАБи. Цей звук неможливо сплутати ні з чим. Це ніби якийсь велетень ковтає воду. Дуже гучно! Я лежав на спині. Перша думка: треба перевернутися, щоб зберегти обличчя (посміхається. – О.М.). Упав той КАБ, все нормально. Хіба знесло моєму бійцю маскувальну сітку та гілки з вогневої позиції, яку він обладнав. Треба було по-новому починати. Але такі моменти дуже мотивують більше закопуватися. Сьогодні це взагалі першочергове. Якщо не чуєш над собою дзижчання дрона - копай. Адже зараз воно буде.

Знаєте, я взагалі інколи в голові чую це дзижчання. Особливо у повні тиші. Думаю, у кожного бійця подібна історія. Тому що дронів навколо дуже багато.

- А яким було найнебезпечніше завдання? Із того, що можна розповідати.

- Ми були на окопній лінії, яку перегородило повалене дерево. Нам треба було подивитися, чи зайшов туди противник, і знищити його, якщо так (а це тоді вже сталося). Ти рухаєшся, а за кожним поворотом – невідомість. Коли ти йдеш першим, то виступаєш таким щитом. Зрозуміло, що хлопці зреагують, відпрацюють цей контакт, але тобі вже як повезе. Можеш у незаплановану відпустку поїхати (посміхається. – О.М.).

- Все нормально пройшло?

- Так, нормально. А загалом усі задачі по-своєму небезпечні, але й цікаві.

- На якому рівні розвідка у росіян?

- Їхня аеророзвідка доволі професійна. Противник весь час вчиться. Іноді заїжджає якийсь підрозділ, який пробує змінити хід бойових дій. Ми це розуміємо і намагаємося протидіяти. Щодо піхотної складової, то у них вдома є база для навчання, де вони можуть все відпрацьовувати. От поїхали до Сибіру і можуть там відкрито тренувати особовий склад, задіюючи техніку. Нам важче, тому що ми не маємо можливості просто виїхати в поле і там тренуватися, тому шукаємо варіанти.

- Що ще грає їм на користь?

- Те, що вони весь час у війні - Кавказ, Сирія, Африка. Усі елітні підрозділи: розвідка, частини ФСБ, морська піхота, ПВК виконували там поставлені задачі.

- Ви сказали ПВК, а я одразу згадала "вагнерівців", які напирали у Бахмуті. Мені часто наші військові, які захищали місто, говорили: елітна частина підрозділу воювала професійно, а зеків кидали, як "м'ясо". Причому вони були у нетверезому стані та навіть під дією наркотичних речовин…

- Так ми навіть на Харківському напрямку знаходили шприци на ворожих позиціях. І вони були не з медикаментами.

Щодо кількості бійців, то у них взагалі великий ресурс. Можуть собі дозволити ними розкидатися. А ми через певні обмеження сил та засобів навчилися бути максимально ефективними.

- Зараз, як ви зауважили, дуже багато їхніх дронів. Мені пілоти з усіх напрямків кажуть, що росіяни їх використовують у великих кількостях, не жаліючи...

- Згадайте, як вони сміялися, коли ми почали застосовувати дрони – мовляв, дитячі іграшки. А зараз їх, справді, у противника велика кількість.

- До речі, а ви літаєте?

- У нас кожен боєць вміє літати. За потреби на виході будь-хто з групи може дістати з рюкзака дрон, запустити і подивитися. А батальйон літає на всьому, що є. Чекаємо на F-16 (посміхається. – О.М.).

- Ми з вами записуємо інтерв’ю напередодні зустрічі Трампа і путіна на Алясці. Окрема тема для розмови, що це переговори про Україну без нас. Як і без Європи, частиною якої ми є. Ви взагалі слідкуєте за цими подіями?

- Я б хотів про все це не знати, але мушу слідкувати, бо цими питаннями цікавляться мої бійці. Пам'ятаєте травень, коли на Пасху оголосили припинення вогню? Я від своїх почув розмови про те, що скоро все може закінчитися. Це був тривожний дзвоник. Я пояснював: "Все геть не так! Поки ми не стріляємо, там йде колосальне перегрупування та підвози". Я розумію, що у людей є величезна потреба, щоб це все вже припинилося. Ворог зробив цей "вкид" і успішно проводить інформаційно-психологічні операції, граючи на бажаннях. У них це виходить. Тож я говорю з бійцями: "Ми продожуємо виконувати свої завдання. От коли наше командування скаже збирати речі та повертатися, тоді й робитимемо. А поки, як каже дружній нам підрозділ: "Готові до будь-якого сценарію""

(посміхається. – О.М.).

Взагалі Трамп і путін можуть зустрічатися де завгодно й домовлятися, про що хочуть, а ми маємо свої задачі та обов’язки. У нас є свій лідер. Ви правильно звернули увагу, що зустрічі, на яких обговорюється війна в Україні, без нас неможливі.

- Тут ще важливий момент: росія не відмовляється від своїх вимог, зокрема щодо Криму та чотирьох областей України, які, до речі, повністю й не окуповані, зокрема ваш рідний Донбас. Думаю, це вас ще особисто тригерить…

- Саме так! Так, я борюся за всю країну. Але мені дуже хочеться повернутися додому, де залишилися мої спогади, важливі життєві моменти і мотоцикл (посміхається. – О.М.).

- А будинок?

- Його немає. Але мене вже більше тригерить не матеріальне, а емоційне: тут я ходив на рибалку, а там зустрічався з друзями. То що, я більше ніколи не зможу це повторити? Як так?! Мене мотивує те, що я повернусь. Все буде!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Штурманом