Я б радив усім, хто йде до війська, вчитися мобілізовувати свідомість. Якщо є чіткий план, то зі страхом боротися легше, - командир роти 207 батальйону ТРО Юрій Грицик

Автор: Ольга Скороход

Археолог Юрій Грицик (Перун) пішов до війська у перший день великої війни. 207 батальйон ТРО – його незмінний підрозділ.

Про свою службу він говорить загальними словами: "У звичайній піхотній роті починав звичайним стрільцем. Ніякої кар’єри не планував, але так сталося, що зараз я командир роти". Що таке більше трьох років торувати шлях піхотинця – більшість із нас не може уявити і на йоту.

В інтерв’ю Цензор.НЕТ він цю йоту дещо відкрив. Мимоволі розмова вийшла певною інструкцією для новобранців.

ДВА РОКИ ТОМУ БУЛА ЛАЙТОВА ВЕРСІЯ ВІЙНИ ПОРІВНЯНО З ТИМ, ЩО ЗАРАЗ

- Юрію, коли ідеться про науковців гуманітарної сфери, які стали на захист України, то зазвичай ідеться про тривале обдумане рішення. У вас було саме так?

- За освітою я археолог, на початок 2022 року працював у Музеї історії міста Києва на посаді наукового співробітника. Про війну я замислювався ще в період АТО, але коли Росія розпочала масштабні навчання, я зрозумів, що це виллється у великі неприємності. Попередив свою сім’ю десь за пів року, що якщо почнеться, то я піду до війська. І власне 24 лютого я одразу побіг до Шевченківського ТЦК у Києві і вже на вечір був мобілізований до невідомого мені підрозділу. Як виявилося пізніше, це 207 батальйон ТРО, де я проходжу службу і нині та пройшов з ним весь бойовий шлях.

- Опишіть ваш бойовий досвід – передусім географічно, щоб розуміти ваш шлях.

- Перші два місяці великої війни ми займалися охороною громадського порядку в Києві. З травня були в другому-третьому ешелоні військових, які виганяли ворога з півночі Київщини і далі виконували там завдання. На початку 2023 року виїхали на Соледарський напрямок, де займалися оборонним боєм, тобто звичайною окопною війною. Між нами й ворогом було 400 метрів. Я тоді був стрільцем і не володів картиною, що зліва чи справа, а виконував звичайні задачі, які ставили нам командири.

Як це було? Ворог обстрілював нас із мінометів і артилерії (дрони тоді ще тільки починали використовувати для атак). Інколи були прольоти ворожих мавіків, які часом скидали боєприпаси на наші позиції. Були загиблі й поранені, але порівняно з тим, що зараз, то була лайтова версія війни.

Усе літо ми провели на Соледарському напрямку. Була важка вилазка під Бахмут, де наш підрозділ зазнав втрат загиблими і пораненими. Це вже час завершення Бахмутської кампанії для Сил оборони України. То був найстресовіший момент за весь час моєї служби. Я тоді зазнав контузії і поїхав на два тижні лікуватися.

З осені 2023-го ми виконували завдання у Чорнобильській зоні. І саме в той час почала розвиватися тема fpv. Вже у наступну нашу ротацію на схід – під Мар’їнку, в Курахове – ми потрапили у зовсім іншу війну. Тепер це війна дронів, і найбільші втрати саме від них.

Ще в кінці 2023 року тодішній командир роти, очевидно, щось побачив в мені й відправив на офіцерські курси. Відтоді я маю офіцерське посвідчення і прийняв роту. Це сталося в розпал Курахівської кампанії. Моя рота разом з усім батальйоном пройшла її. Далі був Оріхівський напрямок, а зараз ми також на Запоріжжі, але на іншому напрямку.

- Чи пам’ятаєте свої думки та емоції під час свого першого бойового виходу?

- На першому бойовому виході мене турбувало лише те, щоб не було загиблих серед побратимів, щоб мені не довелося самому приймати рішення в умовах бою. Чомусь, я думав за це. Поруч зазвичай був хтось зі старших колег, на яких була покладена більша відповідальність. Тоді страх за своє життя мало відчувався – можливо, тому що тоді ще не було прицільної роботи fpv.

Зараз все інакше. Зі страхом дуже важко боротися, тому що повітря насичене різноманітними засобами, і неможливо відрізнити, де свій, а де чужий. Неможливо прослідкувати, які в цих БПЛА задачі. Є відчуття, що за тобою постійно спостерігають, але з цим страхом треба боротися. Варто докласти зусиль на планування власних дій: що робити у разі появи дрона, як пройти певний відрізок до сховку, яке завдання потім виконати.

Тому я б радив усім, хто нині йде до війська чи планує йти, вчитися мобілізовувати свідомість, розкладати свою роботу на відрізки. Якщо є чіткий план, то зі страхом боротися легше.

- А напередодні про що думали?

- Напередодні я думав про те, щоб скоріше вийти на позицію. Ми заходили на позиції групами, і це посилювало тривожність. Прокручував у голові: чому мене не викликають? Кілька разів перепаковував рюкзак. А вже коли стався вихід, я думав лише про завдання, яке перед нами стоїть. Страшно було, лише коли чув постріли артилерії, а вже коли зайшли в окопи, то страх майже зник – я це дуже чітко пам’ятаю. Подумалося тоді: тут люди, живуть, працюють, то чому б і мені не працювати? Тепер, через три роки, це легко згадувати, думки змішані.

- Яке завдання ви тоді виконували?

- Потрібно було посилити позиції нашого батальйону, ми були не в активній обороні. З ворогом нас розділяло близько 400 метрів, навіть річка. Тобто не було відчуття, що є щось незвичайне.

Я знав, що на той час у нашому батальйоні вже є загиблі, але через артилерійські обстріли. І то, часто хлопці гинули через власні помилки. Наприклад, під час обстрілів хлопці бігали по окопу, шукали своє майно і переживали через втрачені рюкзаки. Виходить так, що я навчився на їхніх помилках.

ШТУРМОВІ ДІЇ – ЦЕ РУЛЕТКА. 99% ШТУРМІВ ГАСЯТЬ FPV

- Як ви підтримуєте одне одного з побратимами? Є такий феномен, що навіть люди хоробрі ламаються у певний момент.

- Ви правильно помітили, що навіть у дуже хоробрих людей міняється стан свідомості після першої ж вилазки. Тому підтримка побратимів дуже важлива, дуже важливо спілкуватися перед виходом. Особливо якщо група є зведеною з людей з різних підрозділів. Однозначно треба знати вади по здоров’ю свого напарника, знати яких медикаментів він потребує. Дуже психологічно правильно, що перед виходом бійці обмінюються номерами телефонів своїх близьких.

Є низка психологічних прийомів, як виводити зі ступору і стресу. Під час підготовки у підрозділах кожен це проходить.

- Ви справляєте враження людини, для якої важче дається невідомість, ніж штурмові дії.

- Важко себе аналізувати. У штурмах я участі не брав, я – звичайний піхотинець, який переважно виконував оборонні дії. На початках був звичайним стрільцем, а потім керував підрозділами, що вели оборонний бій. Тоді доходило до 20 метрів зустрічі з ворогом.

Штурмові дії – це рулетка. Зараз 99% штурмів з обох боків закінчуються загибеллю чи відкочуванням штурмових груп, бо fpv це гасить.

- Розкажіть детальніше про бій, коли доходило до 20 метрів відстані до ворога.

- Ця історія незабутня. Це було в районі Новосілки, ми тримали певну ділянку фронту, виставили протитанкові засоби, вгадали, звідки посуне ворожа бронетехніка. Але вийшло так, що протитанкові засоби не цілком спрацювали і ворог доїхав до наших позицій. Висадилася ворожа група і почала класичний штурм: рух по траншеї у напрямку підпорядкованих мені підрозділів. Вороги нікого не вбили, їх вдалося зупинити завдяки нашим літунам з 207 батальйону. Тому все завершилося добре, але був момент, коли ворожа штурмова двійка дійшла впритул до наших хлопців (з нашого боку там були контужені та поранені). Один з наших хлопців проявив себе, вибігши сам у напрямку ворога, тобто почав контратаку. Я йому в рацію кричав, щоб відходив, бо сили нерівні. Він, до того ж, загубив шолом. Та він самотужки продовжив вести бій за підтримки fpv.

- Це справжній героїзм. Окрім власне бою цей вояк захищав поранених побратимів.

- Люди, з якими я маю справу, у 90% випадків – це герої. Вони прийшли у підрозділ з вулиці, буквально не володіючи жодними військовими навичками і не мислячи себе у військовій сфері. Але впродовж цих років вони певною мірою переросли себе і зараз виконують завдання, які навіть не уявляли. Зараз у зв’язку з нестачею в Силах оборони людей, особливо піхоти, наші хлопці несуть подвійне навантаження. Я дякую всім військовослужбовцям за те, що вони продовжують захищати Батьківщину.

Хочу розповісти про ще один бій - відбиття штурму під Кураховим, коли на позиції мого підрозділу відбулася механізована атака, виїхав танк і дві БМП з 7-8 ворогами. Їх вдалося стримати. Хлопці стримували їхні атаки, а потім БПЛашники їх майже усіх знищили. Деякі з них заховалися у покинутих бліндажах і на наступний день потрібно було відновлювати ці позиції. Кілька хлопців одразу самі визвалися на зачистку. Одного було поранено у стрілковому бою, він зник зі зв’язку і навіть за допомогою дрона ми його знайти не змогли. Але через пів дня він отямився і вийшов на зв’язок, завдяки чому його вдалося врятувати. Йому вдалося вижити завдяки неймовірній силі волі та внутрішній силі.

Щодо бою, то всіх цих бойовиків ми таки знищили, та позиції відновити не вдалося. Але рівно через місяць на тих самих позиціях ми виявили ворожого штурмовика, який переховувався ще з того часу. Через повне знесилення він припустився помилки і демаскував себе, тому ми змогли врешті його знищити. У полон він не здавався. Яка у нього була установка і чому він там сам сидів стільки часу – незрозуміло.

РІВЕНЬ КОМАНДИРА РОТИ – ДОНЕСТИ В ДОСТУПНІЙ ФОРМІ ДО БІЙЦІВ ЗАВДАННЯ ВІД КОМАНДУВАННЯ

- Зараз ви є командиром. Як визначаєте свою місію?

- Робота з людьми – це найважче. Коли я прийняв підрозділ, то намагався з усіма по-людськи спілкуватися, доносити свою думку, згладжувати гострі моменти. Завдання, які поступають згори, є чіткими і безальтернативними, а завдання командира взводу чи роти – зберегти життя особового складу, при цьому виконавши поставлене завдання. Тому завдання потрібно розкласти на частини, щоб це було максимально зрозуміло для військовослужбовців. Тобто рівень командира роти – це переробити завдання, які спускаються від командування батальйону, щоб було зрозуміле і легко виконуване для бійця.

Звісно, під час бойових дій немає часу довго думати й аналізувати що і як. Але якщо взявся, то працюй.

Вигорання - це найважчий момент. Люди втомлені, інколи морально просідають, особливо коли їхній підрозділ несе втрати. Немає універсального методу, як з цим працювати, але потрібно доносити до особового складу, що це не кінець і конвертувати лють до ворога у виконання задачі.

- Підрозділи ТРО часто є приданими до інших бригад. Чи так це у вашому випадку, і що ви про це думаєте?

- Так, всю нашу військову кампанію наш батальйон завжди був приданий до інших бригад різних родів військ. Усе залежить від командира підрозділу, до якого придані. Інколи вони керуються логікою спершу використати придані підрозділи, а потім залучати свій, а інколи командир використовує 50 на 50. Ми були і в таких, і в таких позиціях. Останнім часом нам з командирами щастило, а раніше були інциденти, коли в найзапекліші точки відправляли наш підрозділ. Я не можу це коментувати, тому що це війна і ніхто не знає всіх нюансів. Однак загалом практика приданих підрозділів - не найкращий варіант, але маємо те, що маємо. Зараз від цього відходять завдяки переходу на планування операцій корпусами.

- Чи доводилося вам стикатися з росіянами близько? Якої ви думки про них як про воїнів?

- Сам я їх безпосередньо в полон не брав, але доводилося спілкуватися і бачити різні розвіддонесення щодо допитів військовополонених. Є різні типи військових росіян. Найнижчий – це так звані чмобіки, які займають логістикою, щось носять чи копають і мало що розуміють у військовій науці. А є підготовлені штурмовики з високим рівнем знань.

Зараз ворог дуже раціональний і максимально використовує наявні у нього ресурси.

Ті полонені, з якими мені доводилося перетинатися, розповідають, що не хотіли воювати, їх обдурили і так далі. Можливо, це така легенда. Я радий будь-якому військовополоненому і налаштовую своїх хлопців за можливості брати в полон, бо нам потрібно поповнювати обмінний фонд. Наші хлопці сидять там у тюрмах у значно гірших умовах, ніж ми пропонуємо для росіян.

- Чи обговорюєте з побратимами поточну суспільну ситуацію? Проблеми з мобілізацією і демобілізацією, роботу ТЦК і так далі?

- Оскільки я маю деякі історичні знання, то розумію, що під час війни, коли твоїй державі загрожує зникнення, то демобілізації не може бути в принципі. Наскільки пам’ятаю, після Другої світової війни британська армія демобілізувала своїх ветеранів тільки у 1948-49 році. Я очікую того самого в Україні: військовослужбовцям, що зараз на службі потрібно буде воювати до кінця, яким би він не був, і ще бути у на бойовому чергуванні після того певний час.

Те, що відбувається в суспільстві – бусифікація і так далі - безумовно, дратує тих хлопців і дівчат, які служать більше року, а тим більше, понад три роки. Все це наслідки поганої рекрутингової кампанії. Її потрібно було проводити від початку і розвивати в ключі максимального соціального пакету для військовослужбовців і їхніх сімей. Я розумію, що держава має обмежені ресурси, але рівень зарплат і матеріального блага для військовослужбовців мають бути максимальними, починаючи від солдатів і сержантів. Державі варто мобілізувати свою економіку і перевести ї на такий ритм, де буде соціальне і матеріальне забезпечення військовослужбовців. Це те, що на поверхні, про що хлопці говорять.

- Відчуваєте розкол суспільства на цивільних і військових, про який багато говорять? Та ж бусифікація передусім стосується тих громадян, які не оновили свої дані.

- Якщо подумати, що є люди, які ставлять собі за мету будь-яким чином сховатися від війни і від армії, і є люди, які самі пішли до армії захищати державу і свій дім, - то розкол можна побачити. Військовозобов’язаним дійсно давали час оновити свої дані. З цим потрібно працювати, і це справа держави, у нас кілька міністерств, які мали б виробити спільну стратегію.

Якщо демобілізуються люди, які пройшли війну, то однозначно запитають своїх сусідів та знайомих: а де був ти? На цьому рівні вочевидь будуть конфлікти, і ми ще не уявляємо, з якими наслідками.

Тому, як на мене, після війни потрібно розділити громадян у праві голосу на виборах. Є ті, хто воював за цю державу, і є ті, хто ухиляється. Ще з часів Римської імперії статус громадянина має бути заслужений і з повагою в суспільстві. "Я плачу податки" - цього мало.

Я завжди говорю своїм близьким, що війна – це не те місце, де тобі буде комфортно. На війні завжди прийдеться чимось жертвувати. Найменше хотілося б жертвувати своїм особовим складом.

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ