Піхотинець Тарас Варлам: "Падає міна, ми лягаємо, щоб осколки не зачепили. Але побратима все ж чіпляє. Він кричить мені: "Тарік, мені відірвало ногу!"
Представляючи Тараса Варлама, його побратим сказав, що той не раз потрапляв у потужні "заміси". І це не дивно, бо воював він з перших днів повномасштабного вторгнення росії на найгарячіших ділянках фронту – Луганщина, Покровський і Північно-Слобожанський напрямки.
І воював у піхоті, хоч до великої війни мав навички інструктора. Тому з бійцем батальйону оперативного призначення 35 Сумського полку Національної гвардії України Тарасом Варламом говорили не лише про фронт, а й особливості служби саме у піхоті і підготовку цивільних, які ще чекають мобілізації.
"РОСІЯНИ, МАЙЖЕ ОДРАЗУ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ЗАЙШЛИ В МІСТО, ЗАБИРАЛИ З ДОМІВОК МИСЛИВЦІВ"
– Ви давно служите?
– Я відслужив срочку, потім ще служив сім років по контракту. Звільнився у 2019-ому і працював будівельником. А коли почалося повномасштабне вторгнення, знову приєднався до лав Національної гвардії.
Нашу роту одразу направили в Суми, бо там не вистачало людей. А за два тижні вже воювали в Сєверодонецьку на Луганщині. Потім Рубіжне, Лисичанськ. Стримували кацапів 4 місяці.
Запам’яталося, як човнами переправлялися через Сіверський Донець, канати натягували. Ще той досвід…
– Для чого переправлялися? Планувалися якісь штурмові дії?
– Це була оборона. Росіяни наступали. Ми не хотіли здавати позиції, тому перебирались човнами, аби закріпитись в певному місці і не дати їм забрати Лисичанськ. Ми заїжджали в Лисичанськ і звідти переправлялися човнами на позиції.
За кілька тижнів боїв отримав поранення - був мінометний обстріл. Евакуювався. Далі – лікування і реабілітація. А коли повернувся у стрій, наш підрозділ вивели зі сходу. І ми деякий час несли службу на блокпостах в Тростянці на Сумщині.
На той момент місто вже звільнили, але ми жили в бліндажі на позиції. Щоб у разі чого дати відсіч.
– Правоохоронці кажуть, що росіяни встигли наробити в цьому місті багато лиха. Вбивали людей, розстрілювали танками будинки. А що ви там побачили?
– Майже вщент розтрощений автовокзал. Там під час окупації сиділи снайпери і вбивали цивільних.
Також місцеві розповідали, що росіяни, майже одразу після того, як зайшли в місто, забирали з домівок мисливців, заганяли в підвал і там розстрілювали.
– Розстрілювали, щоб вони не чинили опір? А звідки вони знали, хто саме мисливці?
– Хтось їх здавав. Декого з чоловіків росіяни, коли виходили з міста, позабирали з собою в полон.
– Багато руйнувань у місті?
– В основному ми бачили на околицях. Там пам’ятник у вигляді танка стоїть. Вони подумали, що він справжній і теж його розтрощили.
– А чому снайперів розмістили саме на автовокзалі?
– Навколишні села були окуповані. Люди перший час добиралися з них в місто, щоб купити хліба, якісь продукти. А на них чекали російські снайпери.
– Після Сумщини знову повернулися на фронт?
– Так, на Покровський напрямок. Це було влітку минулого року. Нас вночі завезли на позицію, ми там окопались, наскільки встигли, а зранку вони поперли.
Їх тьма-тьмуща лізла. Вони діяли на виснаження. З восьмої години ранку штурмують, потім відходять на деякий час. І знову повертаються, ще кілька годин штурмують. Потім у них – обід, а після нього знову починається. Йшли такими накатами.
Ми чимало там постріляли, але їх було так багато, що наші позиції через чотири дні дуже сильно розбили. Були втрати, поранені. Коли хлопців евакуювали, нас залишилось шестеро. Ми трималися. Але сили противника переважали в рази. Загинув мій друг. Ще двоє хлопців дістали поранення. Та ми все ще продовжували тримати цю позицію.
– Це було якесь село?
– Так, Желанне. Ми стояли перед селом, щоб їх туди не пустити. Вони просуватись колією, ми її тримали. Збоку цієї колії була дорога і в’їзд у село.
Вони не зразу заходили, а охоплювали село. Але просувались повільно, бо мали втрат більше, ніж ми. Хоч, як я вже казав, суттєво переважали нас по кількості.
Ми тоді воювали разом з 47 бригадою. Наш батальйон був у підпорядкуванні "Магури".
– З російської сторони були кадрові військові чи мобілізовані?
– Це були прості люди. Скоріш за все з мобілізованих. Там не було якоїсь особливої тактики, просто сунули навалою.
Наша техніка по них активно працювала, танк. Багато гинуло, але інші на те не зважали.
– Вони техніку застосовували?
– Вони активно застосовували міномети. Мене тоді контузило добряче. Моя група вийшла, а я ще пішов у село бродити.
– Навіщо?
– Це не усвідомлено вийшло. Води у нас тоді не було, сильне зневоднення. Літо, спека. Це важко переносилось. Нам кидали з дрона воду – пляшка 0,5 літра на чотирьох. Пили по ковтку.
Мене до того ж ще добряче контузило. Бо наш танк по колії лупив, а вона відбивала гучні і неприємні "дзен-дзен". Плюс ще fpv-дрон спрацював.
Групі сказали, що треба евакуйовуватись, хлопці поїхали, не знайшли мене. А я вирубився на годинку. Це вже було близько десятої, сутеніло. Прокидаюсь, нічого не розумію. Узяв свій автомат і автомат якогось мертвого кацапа. Пішов у село, щоб пошукати води. Бачу перша хата горить. Іду до другої, а там колодязь. Напився нарешті, вийшов із села і добрався до своїх.
– Чому ваші побратими самі поїхали? Думали, що ви загинули?
– Я не пам’ятаю, як вийшов з нашої посадки і як попав у село. Вони казали, що намагались мене зупинити, але я все одно пішов. Чи так сильно контузило, чи так сильно пити хотів, не пам’ятаю.
– Тобто, вони вас загубили?
– Так, рахували, що я зник без вісти. Тоді вночі, вийшовши із села, я дійшов до сусіднього підрозділу. Там мене приютили. Я там присів в окопчику з двома військовими і вирубився. А ранком підхожу до їхнього старшого, кажу, що у мене мала бути евакуація. А він мені: "Друже, яка евакуація? Тут кацапи лізуть! До нас іде група". Ми не встигли договорити, як розпочався бій. І одного з чоловіків, які пустили мене вночі в окоп, поранило. Він вже у віці був, майже дідусь. Йому пробило грудну клітину. Ми оклюзійку наклеїли і давай на евак його тягнути. А кацапи продовжують наступати. Відбили штурм і знову тягнемо. Але росіяни пруть. Вертаємось, окопуємо нові позиції.
У нас була перестрілка з кацапами, коли вони зблизька – десь в десяти метрах...
– Теж відбились?
– Так. Але знову "трьохсотий" був. Побратима поранило. Я тоді вийшов на зв'язок зі своїм підрозділом. Вони думали, що я вже загинув.
Сказали, щоб я разом з пораненим висувався на евакуацію. Пішли. Дощ, скиди з дронів…Йдемо, ховаючись від дронів.
По рації кажуть, що десь об 11-12 ночі буде евакуація, що нам пощастило. Бо якраз група заїжджала, сказали, куди підійти. Ми дійшли до точки, сіли, чекаємо. Чуємо, що ніби під’їжджає. Але виявилось, що ми трохи заблукали і сіли в метрах 30 від місця, де мала бути евакуація.
І тоді почали прилітати 120-ті. Бо ж техніка їде, дрон бачить і координує мінометників. Ми біжимо під обстрілом, боєць у "Бредлі" питає, де ми. Просимо почекати і біжимо далі. Падає міна, ми лягаємо, щоб осколки не зачепили. Але побратима все ж чіпляє. Він кричить мені: "Тарік, мені відірвало ногу!" А він до того був поранений в руку. Намагаюсь його тягнути, а він вже побілів…
"Бредлік" не хотів розвертатися до нас, бо міни летять, техніки шкода. Боєць, який в ньому, каже, що буде повертатись назад, а я йому: "Стій, я біжу". Побратим, на жаль, помер, я залишився один.
– Встигли?
– Так. Це був мій перший такий жорсткий вихід з позицій. Бо у 2022-ому, коли ми воювали на Луганщині, дрони були, але fpv-дронів не було.
– Що було далі?
– Трохи оклигав і знову на позицію, але вже в іншому місці. Тоді нас прикомандирували до "Азову" і ми воювали з ними в Серебрянському лісі. Але там росіяни не лізли активно, в основному розвідували. Були ударні дрони, артилерія і працював їхній снайпер. Тому головне було зайти на позицію і вийти звідти живим.
Далі були бої за Нью-Йорк. Там вже було дуже інтенсивно усе. Але тактика ворога була вже трохи іншою. Вони підходили малими групами, намагалися обійти з тилу. Ми там чимало їх поклали. На одного нашого загиблого було троє їхніх.
Ще за кілька тижнів нас перекинули на Харківщину, де ми приєдналися до бригади "Спартан". Далі – бої у прикордонні.
Росіяни навалою на БТРах їхали на нас. Вісім БТРів ми спалили…
Чого там тоді тільки не було. І вертушки, і важка техніка, і артилерія ворожа - лупили без зупину.
"РОСІЯНИ ЙШЛИ, ДУМАЛИ, ЩО НІКОГО НЕМАЄ, А ТУТ МИ: "ДОБРИЙ ДЕНЬ! ЗДАВАЙТЕСЬ!"
– Скільки у вас контузій за ці майже чотири роки було через такі інтенсивні обстріли?
– Незафіксованих дуже багато. А зафіксована одна. Це було вже на Сумщині, коли ми туди повернулись. Ми їхали з другом на полігон на стрільби. Окрім нас був старший і водій. Це було ближче до кордону. КАМАЗ їхав по дорозі, коли в нього влетів дрон "Молнія". Коли вибухнуло, ми не зрозуміли навіть спочатку, що це таке. Я вискочив з машини, яку розкурочило, кричу побратиму, щоб тікав, а він не відповідає. Заскакуємо з водієм, який теж вискочив після вибуху, у КАМАЗ, побратим лежить там. Я хотів його витягнути, а там якась фігня здетонувала, я через нього і машину перелетів. КАМАЗ загорівся і ми його, на жаль, не встигли витягнути.
– Ви разом їхали у кузові?
– Так, ми удвох були в кузові. Але він сидів ближче до виходу, а я спереду.
– Цей дрон, щось скинув на вас?
– Ні, такі дрони запрограмовані на те, щоб вражати автомобілі. Вони просто в них влітають. Тому він вдарив позаду, а мій побратим загинув, бо сидів близько до місця удару.
– Інші двоє хлопців вижили?
– Так. У водія, як і у мене, була контузія. Добре, що осколків не нахватали. Трохи дрібних до фліски лише попригорали.
– Зараз проходите лікування у зв'язку з чим?
– Ногу зламав. Усі ці численні контузії даються взнаки.
– Як зламали?
– Хлопці поїхали на шикування, я залишився в будинку, де ми тимчасово проживали, наводив порядок на подвір’ї. Закрутилась голова, знепритомнів, впав на бетонку. Зламав, коли падав, ногу.
– Дуже пошкодили?
– Переламалась надвоє. Мені зробили вже операцію, поставили титановий штир. Зараз проходжу реабілітацію. Думаю, ще місяць і будемо далі служити.
– Доводилось брати у полон росіян?
– Так, на Харківщині. Росіяни йшли, думали, що нікого немає, а тут ми: "Добрий день! Здавайтесь!" (посміхається, -авт).
– Що розповідають? Визнають, що свідомо пішли воювати?
– Один розповідав, що пішов за гроші, свідомо уклав контракт. Здоровий такий дядько. Казав, що пітерський.
– Майже чотири роки в піхоті – як це витримати фізично? Багато треба ходити, бігати. І це ж не приємна прогулянка лісом.
– По сім кілометрів бігали. Прийшов з позиції, три дні відпочив і знову побіг днів на п’ять-шість.
– Тим, хто ще чекає мобілізації, варто вже тренуватись, щоб потім витримати навантаження і вижити? Наприклад, бігати щодня?
– Варто підтримувати фізичну форму, постійно бігати і займатися спортом.
– Один із моїх знайомих – американець, який займається альпінізмом, розповідав, що під час тренувань надягає рюкзак вагою 35 кілограм і піднімається сходами.
– На фронті ти теж на собі не менше 30 несеш кілограм кілометрів п’ять, а іноді і більше. Броня, БК, одноразки.
– Що таке "одноразки"?
– Це польські гранатомети.
– Важкі?
– До трьох кілограм. А береш дві. Плюс автомат, рюкзак.
– І з усім цим йдеш на позицію?
– Не йдеш, а пробираєшся під обстрілами і дронами.
– Треба навчитись правильно падати, коли щось летить?
– Бажано. І навчитись не "палитись". Бо мій друг "спалився" і за ним потім ганявся дрон. Він нирнув у чагарник, дрон за ним. Пощастило, що не побачив, як він виліз із чагарника і побіг. Так і врятувався.
Загалом треба сховатись там, де більше листя, і завмерти. Тоді є шанс, що він тебе не побачить.
– Вони не розпізнають тепло?
– Розпізнають. Тому ми, наприклад, накривалися антидроновими накидками і дрони нас не знаходили.
– Що для вас найскладніше на війні?
– Довго не бачити сім’ю. За домом скучаєш. Дістала вже ця клята війна. Враховуючи ситуацію з ногою, можливо, буду пробувати переводитись у кінологи, щоб служити на блокпостах. Бо вже не побігаєш, як раніше.
– У вас є навички? Ви під час служби за контрактом були кінологом?
– Так. Я пройшов шлях від командира відділення до інструктора.
– А ці майже чотири роки воювали рядовим піхотинцем?
– Так, в піхоті. Постійно копали окопи. Бо хочеш жити, то копай!
– Волонтери розповідають, що зараз дуже повільно просуваються збори. Бо з одного боку – фронт наближається до тилових міст, з іншого – деякі люди чомусь вважають, що усе, що там відбувається, їх не стосується. Ви теж відчуваєте таке байдуже ставлення?
– Так, є люди, які живуть своїм життям, вирішують свої проблеми, а що там на фронті їх не хвилює. Для таких війна лише у новинах, вдома вони воліють її не помічати. Прилетіла ракета, два-три дні поговорили і забули.
Але ж є люди, які допомагають і ми вдячні їм за допомогу. У мене є односельчани, які допомагають одній з бригад продуктами, дронами, пікапами.
– Слідкуєте на публічними заявами політичних лідерів різних країн, які стосуються можливих перемовин про припинення війни?
– На фронті не слідкував. Ти знаєш, що в тебе є задача і ти маєш її виконати. На цьому зосереджуєшся.
Під час лікування вільного часу було більше, то слідкував. Але не вірю, що ця війна швидко закінчиться. Вона ще буде і буде.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
