Перші 3 місяці у війську
Ну, що, сьогодні рівно 3 місяці як я у війську. З приводу чого дуже чекаю блекаутів на рашці. Адже ворог розуміє тільки силу. Яку йому пообіцяли. Отже – час діяти.
А тепер повертаюся до основної теми – перші 3 місяці у війську.
Це – ніщо, звичайно, порівняно з тими, хто тут вже 3 роки й більше. Про кіборгів, що служили й до 2022-го, й говорити годі.
Але деякі речі я вже бачив, обдумав і пережив. Вони сильно збігаються з тим, що говорять всі військові. Отже.
1) Сінька в армії – зло. Тому покинув взагалі вживати алкоголь з першої секунди перебування там. І не помилився. Надивився як народ мрачно бухає, і це навіває майже потойбічний страх. Люто, приречено, коли алкоголь стає реально брамою до пекла. Тож – нуль бажання.
2) Мало що так демотивує особовий склад як відчуття, що ти майже назавжди прив’язаний і до своєї частини, і до армії взагалі. Більшість людей, в незалежності від якості своєї служби, тупо ставить на паузу своє життя. Адже розуміє, що вихід з армії при нинішніх реаліях – це або смерть, або каліцтво, або інвалідність. З усіма витікаючими звідси наслідками – для цього самого життя.
До цього додамо повністю, злісно й свідомо провалену мобілізацію, тобто, розуміння, що замінити тебе, по суті, нікому.
Тому так, чіткі терміни служби і право на чесне переведення – це найнагальніші проблеми. Які реально щоденно нищать мотивацію і бажання людей бути в армії не просто в режимі "молодшого солдата".
3) Зарплата. Так – розуміння, що навіть охоронець чи вантажник в супермаркеті отримує більше, ніж ти, – це прям агоньок. І навіть перебування в зоні бойових дій не сильно покращує оце відчуття непотрібності тебе твоїй державі, яке накочує нерідко. І це я, який ще ніде реально в замєсах не бував. А люди, які не вилазили з боячок, і все одно рано чи пізно опиняються в тилу – як їм з цим?
4) Звичайно, найскладніше особисто для мене – що я тепер, по суті, не можу коментувати внутрішню ситуацію в країні так, як я звик. Хоч це мій фах, хліб. І в чому я дійсно профі.
Ну, тобто, як не можу – можу. Ніхто нічого не забороняє. Але не вважаю за можливе це наразі через очевидні причини. І бо я військовослужбовець, і бо не хочу, щоб через мої слова були проблеми у моїх побратимів та частини. На яких вони аж ніяк не заслуговують. Плюс я звик сам завжди відповідати за свої слова. І не можу допустити, щоб через мене страждали безвинні люди.
Само собою, що горить. Я ж все бачу і кожен крок записую. З війська все стає настільки кришталево ясним, наскільки тільки може бути.
Само собою, що я не просто не змінив своїх поглядів і не відмовляюся від жодного сказаного слова, а ще й вдесятеро більше хочу сказати те саме.
Само собою, що колишніх журналістів не буває. Але...
Що ж, це дійсно квест для мене. Але гарантую – повернуся з новими силами. Як тільки настане відповідний момент. Коли я вирішу, що або вже можна говорити, або вже не можна мовчати, де б ти і ким би ти не був. Та й говорити можна по-різному. 
А поки – маю за честь продовжити свою службу в лавах ЗСУ. Де і ким можу.
Наразі – зв’язківець в полку зв’язку. А далі – куди вже вивезе військова доля та воля командування.
Служу українському народу!
Богдан Буткевич
