Останній бій сержанта Сеньківа

Автор: Татьяна Галковская

В моїй пошті лежить лист про нагородження воїна, де в дужках великими літерами позначено – посмертно. Кожен раз я наче ріжусь об цей напис, але не одразу відводжу погляд, трішки затримуюсь і подумки дякую герою.

Взагалі спочатку я збиралась писати про один із героїчних підрозділів – 3 прикордонний загін імені Героя України підполковника Євгенія Пікуса. Але поки стаття готувалась, один із воїнів, який розповідав про службу в ньому, загинув. Тож я хочу розповісти про Тараса Сеньківа, звичайного, на перший погляд, хлопця зі Львівщини, із зовсім мирною, творчою професією, який пішов захищати свою країну і в дуже короткий термін став справжнім воїном.

Розмова наша відбувалась по телефону, коли Тарас перебував на відпочинку.

"Сам я із Львівської області, - розповідає Сеньків. - Мобілізували два роки тому, у 2023-му. Спочатку був у Львівському 7 загоні, пройшов навчання, їздив у Британію, а потім нас розформували і розподілили по інших підрозділах. Хто в Луганський, хто в Донецький загін. Так потрапив у підрозділ, в якому служу зараз".

Професія у нього дуже мирна, я би навіть сказала "ніжна" - художник. Закінчив художню школу, ліцей, працював на місцевому склозаводі, де спочатку лише розмальовував, а потім, опанувавши мистецтво склодува, повністю створював вази. Через якийсь час пішов із заводу та зайнявся набиванням татуювання.

Здавалося б, творча робота, що аж ніяк не передбачає військові чесноти. Як це, бути художником на війні?

"Воно якось все саме приходить, - пояснює Тарас. - В армію поки не попадеш, не зрозумієш, твоє воно чи ні. Я теж військовим ніколи не був, тож очікував, що все буде набагато гірше.

В армії важлива відповідальність та чіткість виконання наказів. А художники трішки інакше мислять. Думав, це буде заважати, а вийшло, що навпаки, допомагає подивитись на складну ситуацію з іншого боку і зробити все краще. Навіть на полі бою можеш придумати щось не так, як тебе вчили, проявити креативні навички".

Ще дуже важливо, на думку Тараса Сеньківа, де саме воюєш:

"Командири у нас ті, хто самі війну пройшли, самі були на нулі. У нас немає таких, як розповідають, "совкових", які не воювали, а тільки вчать підлеглих. В інших підрозділах у мене багато друзів полягло, і теж кажуть, безглуздо, та й багато хто через це в СЗЧ йдуть. Різні чув історії".

"Мені ж теж було страшно, - зізнався Тарас. - Тоді намагався взагалі про це майже не думати, потім якось звикаєш, хоча звісно, це від людини залежить. Але найважче впоратись з панікерами. Є такі люди, що постійно говорять: "Нас всіх вбʼють", це дуже важко витримати. Тут сам намагаєшся відволіктись, не панікувати, а треба ще й його заспокоювати. А на "нулі" різні ситуації бувають, до них, насправді, ніхто не готовий".

Про свою військову роботу Тарас розповідав буденно, простими словами, а у мене холодок по спині від почутого. Бо саме це відбувається всі ці три з половиною роки просто зараз, коли я пишу, а ви читаєте ці рядки, і невідомо, скільки ще триватиме.

"Спочатку дронів майже не було, ні в нас, ні в росіян, їх використовували лише для розвідки. Памʼятаю наші перші виходи, звісно, за нами противник спостерігав з дронів, а вже потім працював міномет. Так, як зараз, дрони за нами не полювали, тож було спокійніше і заходити на позицію, і виходити.

Ми заходили, по нас відпрацьовували міномети, памʼятаю, міни падали поруч, вибухали. Думаєш, що вже все, але міномет не такий страшний, як виглядає. А от дрон може тебе наздогнати, усюди дістати, від нього вже тяжко сховатись. Хіба тільки в укриття. Але прилетить другий дрон, вже зі скидами".

Тарас в деталях памʼятав свій перший бій. Можливо ще й тому, що він був дуже важкий і якийсь безкінечний:

"Ми сиділи на позиції, все добре, пройшло днів 10, мали вже виходити, йшла зміна. Звісно, спочатку розвідка прийшла, сказали, все добре, все спокійно. І тут чуємо – хтось починає стріляти. А у нас позиції одна біля одної були. Виходимо по рації: "Ви стріляєте?" - "Ні, не ми". Наш старший вибігає, дивиться і починає кричати – на нас штурм. А я з таким ще ніколи не стикався. Старший не вижив. Ми перебрались до наших, на іншу позицію, був такий запеклий бій".

Тарас замовчав, а я не квапила, чекала, поки він впорається з почуттями. Через хвилину він продовжив:

"Потім було багато поранених, якраз заміна наша йшла… Далі вже проводили евакуацію, два дні виносили їх. А з іншого боку ж-то знали про евакуацію і вже нас чекали відповідно. Виходили з важкими боями, жахливо було.

Пізніше вийшли, але залишився ще один, якого треба було забрати. Йти мали вже інші люди, які повертались з позицій. Раптом вони виходять до нас на звʼязок: "Мужики, мусите виручати, повертатись, не можемо одного витягнути. А ми дуже втомлені, а там сильні дощі, цілі болота утворилися, ходити взагалі неможливо, але маємо ж… Вертаємось назад, виносимо, а там все жахливо. Та група, що пішла витягувати того одного, що залишився, сама потрапила під обстріл, і в них самих вже є ще тяжчі трьохсоті. Довелося нам знов туди вертатись. Три рази вертались".

Тарас знов замовк і згодом продовжив, вже про інший випадок.

"Це теж було на позиції. Я мав йти міняти, заступати на чергування, вже дійшов місця, і тут чую – до нас в бліндаж залітає граната. А пацан, якого я маю міняти, до мене біжить. Я питаю – це що – з дрона скинули чи закинули? Він каже, що закинули. А тут якраз командир мене набирає і каже – "До вас же там двоє залізли, давай, роби щось". Тихенько так підбираюсь до тих, що залізли, а вони нас не побачили, бо забрались через інший вхід.. Я їм пару гранат кинув, думав вже все, але пройшло все нормально.

Противник, до речі, теж дуже довго добирається, може навіть добу до нас підкрадатись. Ми-то радійки їхні слухаємо, але ж не знаємо, де вони фізично, хоч і розуміємо, що повзуть сюди".

Наша розмова відбулась ще влітку, домовились поговорити ще раз, бо довелось перерватись майже на середині, але вдруге вже не вийшло. Тож далі про Тараса (Художника) Сеньківа розповідає його побратим Михайло (Мак) Ситниченко, начальник відділення вогневої підтримки. В той час, коли він воював з Художником, був командиром відділення піхоти.

"Хороша людина, гарний друг, відповідальний, сміливий, - згадує Михайло. - Ми разом з ним відбивали штурми, в минулому році на ротації, разом заступали на позицію, він завжди був старшим на позиції, незалежно від звання. З ним ніколи не було проблеми облаштувати позицію, відбити штурм, стріляти, копати, проводити евакуацію 200-х, 300-х".

Михайло згадує випадок, коли Тарас показав справжній креативний підхід до вирішення складної ситуації:

"Люди ходили через лісок і постійно підривались, і командир підрозділу звернувся з проханням зробити щось, щоб люди не підривались. Проявили з ним креативність – замовили ручну маленьку косу, пішли по "сіряку", хоча обстановка не дозволяла, але пішли, викосили стежку метрів 150-200 в замінованому ліску, зняли відео. Після цього наші побратими там вже не підривались, бо йшли тим маршрутом, що ми протоптали своїми ногами".

За словами Ситниченка, Тарас був лідером, на його рахунку більшість відбитих штурмів в піхотних боях:

"Таких людей, як Художник, завжди направляли туди, де важко, де потрібно самому себе підтримувати, - розповідає Михайло Ситниченко. - Позиції складні, по пару днів без їжі та води сидів, бо не було можливості забезпечити, бо позиція самий нуль, сама передня. І завдання, які давали, могли виконати лише одиниці. Йому завжди давали складні завдання, бо ставився до них відповідально, виконував не дивлячись ні на що. Це було з перших же виходів на позиції де він показав себе відважним воїном. Міг і підтримати на полі бою, коли обстановка важка, і міг помогти фізично, витягнути. Був надійний побратим.

"Йому хоч і було тоді 32 роки, але здавався старшим, більш виваженим, розумним. Коли згадуєш, то завжди якісь позитивні моменти, що хочеться посміхнутись".

…У листі, тому, що з позначкою "Посмертно", за скупими словами офіційного документу, розгортається шлях справжнього героя, сповнений подвигів та самовіддачі. Миготять назви сіл, міст та містечок, біля яких тривали запеклі бої, назви позицій, далі сухі описи подій. Весь бойовий шлях Сеньківа Тараса Григоровича, що народився у січні 1991 року, сержант, інспектор прикордонної служби 2 категорії, оператор БпПС другої прикордонної комендатури швидкого реагування 3 загону імені Героя України підполковника Євгенія Пікуса.

Про останній бій Художника розповів Руслан Касяненко, заступник коменданта з морально-психологічного забезпечення другої прикордонної комендатури швидкого реагування "ЩИТ".

За його словами, 13 вересня Тарас і його побратим повертались з важкого завдання, втомлені і змучені, після майже місяця на позиції, в нелюдських умовах. Раділи, що важлива задача – розвідка за допомогою БПЛА ворожих позицій – виконана успішно. Мріяли помитись, випити гарячого чаю чи кави та нарешті виспатись.

Несподівано назустріч вискочили три ворожих диверсанти, завʼязався стрілецький бій. Причому ворог мав значну перевагу – несподіваність. Допомоги в такому випадку чекати нема звідки, все вирішує майстерність володіння зброєю, кмітливість та військова хитрість. Тарас, який завжди думав про побратимів, встиг передати по рації, що ворог зайшов в наш тил. Якби він не попередив і вони обидва загинули, то диверсанти могли б наробити багато біди.

В результаті бою всі три члени диверсійної групи противника були знищені, побратим Сеньків отримав важке поранення, а сам Тарас загинув через поранення, несумісні з життям.

"Будь-яка перемога, дії, успіхи на полі бою це втрата особового складу, - говорить Руслан Касяненко. - Звісно, втрачається все – зброя, техніка, але це все можна поповнити, відновити. А люди… люди платять найбільшу ціну. За всіма успіхами будь-якого підрозділу, якими б вони не здавались з першого погляду успішними, завжди стоять військові, які зробили все, щоб цього успіху досягти, щоб втримати навалу ворога. Так не буває, щоб ми не втрачали своїх побратимів. Ціна в різних випадках різна, але вона завжди зависока. Це було найстрашніше. Розуміння того, що ми будемо гинути, воно завжди присутнє".

За особисту мужність, самовіддану службу та героїзм, виявлені під час виконання бойових завдань з відбиття збройної агресії російської федерації на території Донецької області сержант Сеньків Тарас Григорович поданий до нагородження орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

* * *

У 1997 році, я тоді працювала в іншому виданні, ми вирішили зробити інтервʼю з першачками, ровесниками Незалежності. Веселі, гомінкі, їм все було цікаво і незвично – шкільна форма, портфель, дорога до школи. Я розпитувала цих малюків, про що вони мріють, ким хочуть стати в майбутньому, що очікують від школи. Десь на Львівщині в цей час, імовірно, йшов в школу і маленький Тарас Сеньків, він теж планував довге щасливе і мирне життя. Однак йому, як і більшості його ровесників, довелось стати на захист країни, щоб інші першачки теж мали змогу рости у вільній країні.

Була честь говорити з тобою, Художнику, дякую за захист.

Друзі, героїчна Друга прикордонна комендатура швидкого реагування "ЩИТ" 3 прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса (бригада гвардії наступу "ПОМСТА") потребує нашої допомоги. Нижче номер картки монобанку:

4441 1111 2499 7812

Кожна ваша гривня зменшує особовий склад ворога і допомагає нашим захисникам живими й неушкодженими повертатись додому.

 Тетяна Галковська, Цензор. НЕТ