Герой України Дмитро Вітязь: "Буває, що противник переодягається в цивільне і в міських боях пробує просочитися через наші бойові порядки"
Підполковник Дмитро Вітязь командує Четвертим окремим загоном спеціального призначення "Омега" Нацгвардії України. Його робота здебільшого залишається непомітною для широкого загалу, але є критично важливою у протистоянні ворогу.
Ще з початку війни він побував у найгарячіших точках - Іловайський котел, Широкинська операція, в районі Донецького аеропорту. Пройшов полон, але після звільнення повернувся на службу. Із перших днів повномасштабного вторгнення знову на передовій: Київщина, Чернігівщина, Харківщина, Донбас. Значна частина його роботи досі засекречена, однак є й ті епізоди, які озвучені публічно. Зокрема бій під Часовим Яром, де група на чолі з Дмитром влаштувала засідку, знищила ворожу диверсійну групу й змусила противника відступити. За проявлену мужність йому присвоєно звання Героя України з врученням ордена "Золота Зірка".
- Як ви дізналися про нагороду? Хто і як вам повідомив?
- Я був на виконанні. Зранку мені зателефонував мій командир - начальник Центру спеціального призначення НГУ "Омега", генерал-майор Яцюк. Сказав: "Я хочу вас привітати. Якщо біля вас є ще хтось – увімкніть гучний режим". А це був День Незалежності, тож я подумав, що привітання буде з цієї нагоди. Включив на гучномовець, керівник привітав нас із державним святом, а далі почав вітати мене з удостоєнням звання Героя України з врученням ордена "Золота Зірка". Для мене це було невеличким шоком. Я не зовсім розумів, що відбувається, був під великим враженням. Це як грім серед ясного неба. Потім усі хлопці мене з цим вітали.
- Що це для вас означає?
- В першу чергу, це дуже велика честь. Я ніколи не міг уявити і навіть не мріяв, що колись отримаю цю найвищу державну нагороду. В принципі, я за нею і не гнався. Я не збираю орденів і медалей. Служу своїй неньці-Україні, і єдине моє бажання - робити максимум корисних справ для того, щоб воювати, відстояти нашу незалежність і свободу та збудувати, дійсно, сильну та міцну країну.
Мабуть, ця моя відданість справі, українському народові та Україні й була оцінена отаким орденом "Золота Зірка". Тому можна сказати, що це оцінка моєї діяльності та відданості. Тим більше, наскільки я тепер знаю, про це звання клопотали і просили командира мої побратими, враховуючи те, які завдання я виконував. Для мене це ще цінніше, бо саме вони бачили мою роботу, що має величезне значення.
З іншого боку, це велика відповідальність: я не маю права понижувати планку й робити менше, ніж робив досі. Потрібно продовжувати боротьбу. Завзяття у мене вистачає. Думаю, воно у мене ніколи не закінчиться. Адже я виріс у сім'ї, яка мене виховала в традиціях бути українцем та робити все для України. Мені дали виховання в дусі козацької слави і Української повстанської армії. Ще з дитинства я знав, де наш ворог - це росія. Десь глибоко у собі я відчував, що боротимемося, адже вона може напасти, маючи імперські амбіції. Я люблю історію. Багато її вивчав, як у школі, так і самостійно. У юнацькому віці детально досліджував події часів УНР та Холодного Яру. Це остаточно дало мені розуміння, хто є хто, і яка важка наша боротьба з росією, і що вона нас легко й просто точно не відпустить. Тому я знав і відчував: рано чи пізно нам доведеться з ними воювати.
Я був готовий. І я докладу максимум зусиль, щоб дати опір цьому нашому одвічному ворогу. Ми зараз маємо найкращий шанс за всі століття зробити так, щоб стати по-справжньому вільними і незалежними від росії.
Нині у нас найліпша можливість, бо виступаємо єдиним фронтом - ми не розпорошені на якісь окремі осередки. Ми – неподільна армія та цільне суспільство, об’єднане від заходу до сходу, від півдня до півночі. Народ, дійсно, зрозумів: ми - окрема нація, українці, у нас своя ідентичність. Наразі ми діємо як єдиний організм. Це потрібно використати. Наша сила в єдності.
- Чи був цей бій в районі Часового Яру, про який ідеться в Указі президента, найскладнішим для вас?
- Ні. Якщо брати мій бойовий шлях, то я не вважаю цей період в Часовому Яру найскладнішим. Ми там були не дуже довго - до двох місяців. Для мене це не найяскравіші бої, в яких я побував. На тому етапі я більше здійснював управління групами спеціального призначення та координацію дій і взаємодії. Основну задачу виконували групи спецпризначення, а я управляв безпосередньо діями.
У моєму житті були й складніші бої, в одному з яких я не лише відбивав штурм - потрапивши в оточення, ще й довелося прориватися з нього до своїх, бо нас тоді трохи відрізали від основних сил. Мав не просто відстрілюватися з окопа, а вилазити і безпосередньо йти в атаку, щоб пробиватися через їхні бойові порядки.
Але взагалі я би у роботі спецпідрозділів не акцентував увагу на якійсь одній особі, бо тут кожен боєць - це воїн, який може як самостійно вести бій, так і працювати на загальний результат в складі групи. Тобто спецпідрозділи - це командна робота.
- Тоді пригадайте найнебезпечнішу спецоперацію. Із того, що можна розказувати.
- Справді, є ряд завдань під відповідним грифом, виконаних всіма спецпідрозділами "Омеги", про які ми не можемо нічого говорити. Можливо, ще не скоро скажемо. Хоч там були цікаві моменти. Загалом небезпечних завдань на моєму шляху було достатньо. Якщо розглядати повномасштабне вторгнення, то це, зокрема, стабілізаційні дії в районі Макарова Київської області, проведення рейдів у лісах під Черніговом, вихід там із оточення.
Напочатку ми проривалися в місто, яке було напівоточене. Перегрупувалися. Моя група отримала завдання вже на зовнішньому кільці: працювали уздовж траси, що веде на Чернігів, в цих лісах біля сусідніх населених пунктів. Була низка цікавих завдань. Під час однієї з таких "вилазок" в сірій зоні ми натрапили на два танки. Провели маневр, здійснили наліт, відбили їх і залишили, бо витягнути не мали можливості.
Також реалізували декількаденний рейд із завданням провести розвідку певного об’єкта у лісах під Черніговом. Там була стара закинута бункерна частина з підземними сховками. Саме тут зосереджувався противник. Наша задача - дорозвідати, підтвердити або спростувати наявність ворога, а якщо виявити - знищити або навести артилерію та авіацію. Ми дорозвідали і зачистили цей об’єкт. У той момент зрозуміли, що пройшли буквально по п’ятах противника, який поспіхом збирався і тільки-но відійшов. Ми побачили свіжі сліди їхнього перебування. Обстежили територію, зачистили все, що там було. На жаль, знайшли декілька наших загиблих бійців із Сил оборони. В процесі оцінили обстановку і зрозуміли: щось тут не чисто, що противник просто так залишив цю територію. Тим більше там були підземні бункери, тобто нормальне укриття в лісі, в глибині, де можна було заховатись. По суті, ми свою задачу виконали, але все одно одразу на місці самостійно прийняли рішення рухатися далі вглиб лісу й провести подальші розвідувальні дії, вийти на околиці населеного пункту Ягідне, щоб зрозуміти, чи є там противник. Під час просування натрапили на одну з їхніх позицій перед самим населеним пунктом, аналогічно поспіхом залишену. Ми її зачистили. Це автоматично наводило на думку, що ворог почав відступати, тож ми продовжили рух до Ягідного. Наблизились, провели дорозвідку на відстані, поспостерігали, подивились, що рухів немає, почали обережно наближатися і вже з лісу зайшли в це село. Зустріли місцевих жителів, які сказали, що буквально декілька годин тому звідти відійшов противник. Ми все ж обережно зачистили населений пункт.
Зайшли до школи, де утримувалася дуже велика кількість цивільних. Ми виводили їх назовні, а вони питали, хто ми такі. Коли сказали, що українська армія, люди почали плакати. Одна жіночка, коли дізналася, хто ми, із очима, повними сліз, спитала: "Можна я вас обійму?" Я спочатку зауважив, що ми трохи потні й вонючі, бо проводили кількаденні рейди й були не першої свіжості. А вона відповіла: "Та я теж не пахуча!" Обійняла мене з такою радістю... Це був такий яскравий і дуже зворушливий момент, який закарбувався в пам’яті й додатково мотивує. Він показує: як би там не було, на наших територіях наші люди чекають на нас, і ми повинні робити все, щоб визволити їх.
Наступного дня ми продовжили зачищати місцевість. Нам дали наказ: поки противник відступає, перерізати йому шляхи відходу, зокрема захопити понтонну переправу через річку, яку він же встановив, через яку проходила їхня основна логістика, і саме там був єдиний шлях відходу. Ми висунулись у той район, провели рейдові дії та успішно захопили переправу.
Далі Сили оборони проводили відповідні зачистки на території, де противник, імовірно, залишився.
В подальшому ми виконували задачі біля населеного пункту Балаклія Харківської області, який тоді був окупований. Також провели ряд рейдових дій у сірій зоні із заходом в тил ворога. Запам’яталася одна гарна спецоперація. Ми декілька днів вели розвідку, спостерігали за ними, аналізували їхні маршрути. А тоді зайшли з флангу в тил противника, одна група знищила живу силу, відійшла, і в потрібний момент ми витягли туди протитанковий ракетний комплекс, дочекалися, коли під'їде їхня група швидкого реагування (резервна на БПМ-ках), успішно спрацювали і планово відійшли без втрат.
Ще один епізод, що запам’ятався - перед Балаклією ми натрапили на мінне поле, яке було в три ряди "затягнуто" ОЗМ-ками. Це близько 800 метрів. Тобто пройти - майже нереально. Та і не дуже розумно. При будь-якому контакті з ворогом, який був неподалік, можна було не зорієнтуватися, де був зроблений прохід, й підірватися.
Але ж ми – спецпризначенці! Все ж зробили "коридор", обійшли мінне поле й метрів за сто натрапили на ще більше з ОЗМ-ками вже в чотири ряди. Тож передній край на тому напрямку довелося вивчати на відстані.
Також тоді здійснили дуже успішний вогневий наліт на позиції противника і знищили його вогневі точки на опорному пункті.
- Який у вас був найближчий контактний бій з противником? Чи дивилися ви йому в очі?
- На відстані метр–півтора. Так, я дивився ворогу в очі. Цей його останній погляд закарбувався в моїй пам’яті. Ситуація така, що я був у прикритому окопі, який мав вихід з двох сторін, а нас почали оточувати, відрізавши від основних сил. Прострілювали, кидали гранати. Після них трохи "прибило", і я зрозумів, що потрібно вилізати, бо в тому окопі або вб’ють, або закидають гранатами. Треба щось робити - вириватися й прориватися. Я вискочив, обійшов ворога з іншого боку й наблизився до нього. А він якраз лежав і цілився в інший вихід з окопа. Був зосереджений і мене побачив в останній момент та вже не встиг нічого зробити, бо я випустив у нього чергу. Я побачив оцей його останній переляканий погляд, який застиг. Він ще якось характерно закричав, захрипів, перевернувся, і таке враження, що "задеревенів", тримаючи руки догори із зігнутими в напівкулак пальцями. Це були секунди, але я наче очима "зробив фото" і запам’ятав.
Далі від нього метрах в п’яти–десяти в кущах помітив рух інших росіян. Випустив туди чергу - бачив ще одного, який впав. У мене закінчилися боєприпаси. Додаткові були у бронежилеті, який залишився біля того ворога, якого я застрелив. Я вже не міг до них добратися. Швидко перестрибнув через оцей прикритий бліндаж, який був трохи з горбиком, щоб заховатися за нього. І вже по мені пішла черга. Відчув, що стрільба посилюється. Зі мною був ще один хлопчина. Ми почали відповзати вглиб посадки, відходити й намагатися добратися до своїх. Там була дорога і ліс. Ми хотіли перейти до наших основних позицій. Але оскільки нас почали відтісняти, зайшли дуже глибоко. Коли ми обійшли і повернулися, виявилося, що наших уже немає - вони отримали наказ відтягуватися звідти.
До слова, ми там повністю розбили цілу ворожу колону, яка їхала. Як ми пізніше дізналися, навіть у "днрівських" новинах писали, що їхні керівники завели колону в засідку, втратили 80 людей та 20 одиниць техніки.
Так-от ми не застали нікого та зрозуміли, що наші відійшли. Але вдалося встановити зв’язок - нам повідомили, куди рухатися (у якому напрямку населений пункт). Ми почали прориватися вже через не нашу територію, щоб дістатися своїх сил. Йти довелося приблизно двадцять кілометрів - на той момент це вже була неконтрольована територія, яку противник почав займати. Коли добралися до своїх, вони здивувалися, але й раділи, адже знайшли мій бронежилет весь у крові й думали, що я загинув. До речі, один мій старий знайомий, побратим, коли телефоном вітав з присвоєнням Героя України, сказав: "Ти заслужив це звання ще тоді, коли виводив з оточення". Це він якраз мав на увазі той епізод.
А ще з одним із побратимів ми тоді розминулися – він мене не побачив, бо нас розкинули у різні групи. Після тих боїв ми почали відходити іншими шляхами. І я з ним зустрівся також на фронті аж через рік. Заходжу до приміщення. Він сидить. Так дивно подивився на мене й питає: "Дімон, ти?" Я! Він такий: "Ти ж загинув!". Кажу: "Та ні, живий". А він: "Я наче привида побачив", і сльози в очах. На радощах подарував мені годинник на пам’ять.
- Чи доводилося вам брати полонених?
- Так, звісно! І не одного. Але я це робив не сам, а з побратимами. Перший полонений мені потрапив до рук ще за часів АТО у 2014-му. Всі вони – на одне обличчя: бідні, нещасні, тут випадково тощо. Ліплять будь-які відмазки, аби лише якось загладити свою провину чи виглядати смиренними і добрими. Нібито вони ні в чому не винні, нікого не вбивали, жодного разу не стріляли. Але коли починаєш розпитувати, насправді, все прекрасно знають.
- А мирне населення вам допомагає чи, навпаки, заважає?
- Усе складно, коли йдеться про лінію бойового зіткнення. Ти маєш бути максимально зосередженим, спрямовувати всі сили на те, щоб знищити ворога. А тут з’являється цивільний, і ти вже не можеш діяти так, як мав би. Повинен бути обережним, щоб не зачепити його. А противник, навпаки, більше ховається за цивільними - для нього це не проблема. Найгірше, коли активні бойові дії відбуваються в населеному пункті, де ще є місцеві. Доводиться заходити в будівлі, зачищати. А ти не знаєш, є там хтось чи немає – відсутня інформація. Це рельно дуже небезпечно. Так важко працювати. Бо в такому випадку будь-яка людина може бути сприйнята, як потенційний ворог, тож тут треба дуже швидко приймати рішення. На щастя, у нас не було летальних випадків із цивільними. І саме тут проявляється професіоналізм і навченість: коли ти заходиш, і буквально за секунди розумієш - перед тобою не бойовик, а мирна людина. Але, повторю, це страшенно ускладнює роботу.
От приклад - побачили через Mavic, що в будинку живе сім’я, а через кілька будівель - наша позиція. З іншого боку – противник, який просувається і штурмує. І от по цій будівлі артилерійські удари, а потім з неї виходять люди. Махають, кричать. Чоловік тримає на руках дитину. Нікого, на щастя, не вбило. Наші дроном їх вивели. Але сам факт: що ти робиш під обстрілами з дитиною?! Артилерія противника не розбирає ж - там цивільні чи ні.
- А що думаєте про "ждунів"? З ними перетиналися?
- Є історії, коли "ждуни" передають інформацію та здають наші позиції. Було таке, що цивільна завела з тилу групу ДРГ до наших пацанів-суміжників - показала, як пройти, де сидять. Ці забігли й кинули ТМ-ку в хату. На щастя, таких історій було небагато.
Крім того, буває, противник переодягається в цивільне і в міських боях пробує просочитися через наші бойові порядки. Тут також може бути плутанина, бо цивільні ходять взад‑вперед і деколи важко визначити, хто це. Особливо молоді чоловіки. Таких ми одразу затримуємо та відправляємо подалі з місця подій.
- "Омега" існує з 2003 року. Ви тут з якого часу? Чому обрали цей підрозділ?
- Я в "Омезі" з 2014 року. Взагалі у мене спочатку була строкова служба. Потім підписав контракт, вступив до академії, щоб здобути вищу освіту і стати офіцером. Почав служити у внутрішніх військах. На той момент "Омега" базувалася у Києві й складалася винятково з офіцерів. Тому моєю метою було здобути освіту, отримати офіцерське звання і потрапити туди. Я хотів бути саме спецпризначенцем. У 2013 році закінчував навчання. Тут якраз почалися внутрішні перебудови - переформатовувалися окремі загони спецпризначення. Мені зателефонував знайомий і сказав, що відбувається реформа, і якщо є бажання - можна приїхати й спробувати. Я був готовий - давно цього прагнув. Приїхав, здав заліки. Відбір був непростим - фізичні випробування, психологічні тести, співбесіди. Я практично все здав, але на фінальному етапі проводяться три бої з трьома різними суперниками, і на останньому, коли до завершення залишалося буквально 10–15 секунд, мені зламали ногу. Таке буває. Комусь ламають ніс, а мені – ногу. Але я достояв до кінця, і ці кілька секунд мені зарахували, як бонус. Мене прийняли. Після того, як нога зажила, я почав службу в системі окремих загонів спецпризначення.
- Чим для вас особливий цей підрозділ?
- Це, справді, елітний спецпідрозділ Національної гвардії, який є одним із найбільш бойових і ефективних в Україні. Ми – не багаточисельна структура. Звісно, ми не можемо масово охопити фронт, але виконуємо дуже складні, іноді критично важливі задачі. Наш девіз: "Останнє слово за нами" говорить сам за себе. Ми працюємо там, де дуже важко щось зробити. Ми виконуємо задачу, "ставлячи крапку".
Ще одна наша особливість - офіцерський склад. Так, зараз, під час великої війни, структура розширилась, і у нас служать й сержанти - здебільшого у підрозділах матеріально-технічного забезпечення тощо. Але бойові групи - це офіцери. І ми ламаємо шаблон, що офіцери не воюють. У нас навпаки - якраз офіцери попереду.
Є багато цікавих історій з цього приводу. Наприклад, коли облаштовували позицію на передовій, спілкувалися з піхотою. Буває, дехто хоче виговоритися. От кажуть, що офіцери далеко. Я їм: "Ви не праві! Ось підполковник тримає мішок, в який капітан насипає лопатою землю, а два майори збивають з дощок саму позицію. Далі ще один риє яму, а двоє капітанів несуть колоди". Отака реальність. Я точно знаю: у різних підрозділах офіцери разом із бійцями виконують усі завдання.
А взагалі для мене в "Омезі" одним із ключових елементів є побратимство. У нас це сильно відчувається. Це справжня сім’я. Навіть якщо хтось кудись потім пішов, зокрема через поранення чи родинні обставини, довіра й братерство залишаються. Я, йдучи на завдання, ніколи не мав сумніву, що прикриють. Тебе не залишать. У нас це навіть не обговорюється. Просто неможливо уявити, щоб у спецпідрозділі когось кинули. Побратимство відчувається і в побуті, і в щоденній роботі. Ми цим пишаємося. Усі кажуть: "Омега" славиться потужним братерством. І це справді так!
- А ще кажуть, що в "Омезі" найкраще екіпірування, найсучасніші засоби та найсуворіша підготовка. Це так?
- Щоб казати про найкраще, треба з ким‑небудь порівнювати, але загалом у нас забезпечення, дійсно, на високому рівні. Ми маємо якісне спорядження й озброєння. Підготовка у нас, на мою думку, теж на висоті. Ми ставимося до неї дуже серйозно і робимо тут велику ставку. Спецпризначенець - це багатопрофільний спеціаліст, максимально універсальний боєць: сьогодні може керувати дроном, завтра - йти зачистити будівлю, післязавтра - виконати спеціальні дії або рейд, зробити наліт. Через тиждень може з ПТРК стати на протитанкову позицію. У нас чимало таких вдалих операцій, коли ми протитанковими засобами Javelin знищили багато БМП, БТРів і танків ворога. Хочу згадати Вугледар 2023 року, коли завдяки нашій роботі "стерлася" 155-та окрема бригада морської піхоти російського тихоокеанського флоту. Ми тоді гарно підняли статистику спалених танків.
Кожен у нас добре підготовлений у стрільбі, тактиці й медицині, на яку ми робимо велику ставку - це не просто про знання алгоритму надання допомоги, а й уміння ставити ті ж різного роду катетери в поганих умовах, вночі, при низькій видимості. Ми це тренуємо постійно.
Робота з різними гаджетами теж потребує знань: тепловізійні приціли, пристрої нічного бачення - це все треба відпрацьовувати постійно. Ми часто діємо в різних умовах: сьогодні - місто, завтра - ліс, післязавтра – ті ж гори (хто знає, де завтра працюватимемо, можливо, на Кавказі), тож підготовка має бути різносторонньою.
Ми максимально ставимо на неї і постійно вдосконалюємося - перерви тут немає. Як тільки з’являється можливість або вільний час - відразу займаємося. Про фізичну підготовку взагалі мовчу: у спецпризначенця вона має бути на високому рівні, і кожен з нас підтримує форму. Ми намагаємося тренуватись максимально наближено до бойових умов та інтенсивно нарощувати й постійно вдосконалювати різні навички. Так, тренування потребують важкої праці та поту. Але піт береже кров, тому ми завжди кажемо: "Тренуйся так, як працюєш".
- Ви – командир. Що головне для правильної та успішної взаємодії у загоні?
- В першу чергу, повинна бути взаємодовіра. Коли вона є, тоді можна далі щось обговорювати, будувати і разом йти до загальної мети. Не повинно виникати ніяких підводних течій. Важливі довіра, чесність, відкритість, абсолютна прозорість, належне спілкування і взаєморозуміння. Без цього в такому підрозділі, як наш, цей "корабель може потонути". Якщо немає довіри, особливо до командира, підрозділ не працюватиме. Ще у нас, як я казав, цінується побратимство. Тож ми будуємо підрозділ, як одну єдину велику сім’ю.
Водночас, командир має бути вимогливим як до себе, так і до своїх підопічних задля того, щоб працювати на спільну мету. Звичайно, всі ми – люди, і деколи хочемо трохи розслабитися чи можемо полінуватись щось зробити, але завжди потрібно дисциплінувати як себе, так і хлопців. Однак не якоюсь воєнщиною, а прикладом, стимулом і підтримкою.
Повірте, брати відповідальність - це не просте рішення. Коли в такий період ти стаєш командиром, береш на себе всю відповідальність за життя своїх побратимів, за діяльність підрозділу в цілому - це не є якесь велике задоволення. Як кажуть, Батьківщина сказала "треба", побратими підтримують, і я знаю точно: якщо я потрібен і можу зробити щось корисне, то робитиму – чи на цій посаді, чи на іншій. Де‑небудь, де буде можливість битися з ворогом.
- Як ви зараз мотивуєте своїх бійців і себе?
- Моїх бійців, на щастя, не потрібно сильно додатково мотивувати, тому що у мене, дійсно, зібрані дуже вмотивовані. До нас взагалі приходять добровільно. У нас немає практики "запхати" чи тримати силою. Тому що це спецпідрозділ, куди взагалі ще треба змогти потрапити. До нас уже приходять високомотивовані бійці. Залишається просто підтримувати їхню мотивацію. Переважна більшість розуміє і знає, куди вони йдуть. Під час співбесіди й відбору кандидатам розповідається, які у нас умови служби, і що вона "медом не мазана". Отже люди усвідомлюють, куди потрапили, і які завдання виконуватимуть. І приходять ті, хто справді хоче вбивати ворогів і захищати свою землю. Тому мене, чесно, бере велика гордість, що я проходжу службу в такому підрозділі, і що у мене такі підлеглі, які не потребують якогось додаткового примусу.
Важливий момент: під час бойових дій не просто ставиться завдання і все – йдіть. Ні! У нас також дуже цінується ініціатива передусім. І кожен боєць, не лише командир групи, не чекає на "підштовхування". Вони самі зацікавлені виконувати задачі і ще подають ідеї, як краще зробити, щоб ефективніше знищити противника. Тому мені дуже повезло з підлеглими. Я щиро радий бути командиром таких людей.
Дивіться, на початку повномасштабного вторгнення було дуже багато завдань, особливо з рейдових дій. Я на той час був командиром групи. 90 відсотків задач, які ми виконували, це була моя ініціатива. Я бачив, що на ділянці можна зробити певну роботу. Підходив до командира загону і пропонував варіант дій: "так і так, можна піти зробити те‑то й те‑то". Він затверджував, давав згоду, і ми йшли та виконували.
Особисто мене мотивують дуже велика любов до України і величезна ненависть до ворогів. Я вже говорив, що люблю історію, й дуже гарно орієнтуюся, звідки до нас йдуть біди. От зараз чимало хто скаржиться на ТЦК, що їх "забирають в армію", і сприймають це, як якесь покарання. Ні! Захищати свою країну - це не покарання, а честь! Я от користуюся цією нагодою - на мою долю випала честь бути у вирі історичних подій і боротися за незалежність, за волю нашої багатостраждальної України, тим більше, проти нашого одвічного ворога.
Також мене мотивують мої побратими. Іноді бувають складні умови, особливо коли важко переживаються втрати, бо хочеться на все плюнути і сказати: "Досить тої відповідальності!". Але це буде зрада. А я ніколи зрадником не був і не збираюся. Хлопці розраховують на мене, а я опущу руки й піду?! Це неправильно. Якби хоча б половина з них сказала: "Ти - поганий командир, ми не хочемо, щоб ти нами керував", то я б розвернувся, потиснув руки, подякував за співпрацю і пішов. Честь для мене – не пусте слово, тому я будую в підрозділі атмосферу побратимства та честі, яка має для мене дуже важливе значення.
- Які найважливіші якості мають бути у спецпризначенця?
- Насамперед спецпризначенець - це професіонал. Тобто професійні навички, максимально відпрацьовані до автоматизму, адже в критичних ситуаціях, при ближній дії з ворогом і в умовах змінної та швидкоплинної обстановки це дуже важливо. Саме завдяки відпрацьованим, відточеним навичкам боєць діє автоматично: у критичний момент спрацьовує підсвідомість. М’язи і мозок повторюють те, що ти відточив на тренуваннях.
Ще велике значення має стресостійкість - наскільки боєць стійкий до стресу і до швидких змін обстановки. Він має бути з максимально холодною головою: спокійний, холоднокровний, щоб прийняти виважене, а головне - швидке рішення. Тут, власне, і виходять на перший план рішучість та ініціативність. Я завжди кажу: краще швидке рішення, яке не на 100 відсотків виважене, ніж запізніле, але правильне. Наведу приклад із власного досвіду: одного разу я швидко прийняв рішення - ризикнув і вирішив обійти ворога. Не було багато часу думати, зважувати всі "за" і "проти". Просто зрозумів: якщо залишуся на місці, противник зайде, і у мене вже не буде шансів. Тому потрібно було миттєво ухвалити рішення, здійснити маневр, обійти і знищити його.
Аналогічно був ще випадок, коли ми потрапили в засідку. Сталося таке збентеження - ніхто не знав, звідки ведуть вогонь, як діяти. Я швидко зорієнтувався, спішився, заховався за укриття, почав відстрілюватись і маневрувати в сторону населеного пункту. За мною почали відходити побратими. Таким чином практично всі врятувалися. Вийти із засідки та вижити дуже важко: тебе розстрілюють, ти не знаєш, звідки ведеться вогонь, виникає хаос. Вміння швидко в ньому зорієнтуватися, взяти себе в руки, холоднокровно оцінити ситуацію й ухвалити оперативне рішення, здійснити певний маневр, щоб покращити своє тактичне становище - життєво необхідно.
Також важлива не просто гарна фізична підготовка, а витривалість.Тут не йдеться про великі накачані м’язи, як часто думають. Потрібно бути спроможним пройти дуже велику відстань, причому з максимальним навантаженням: рейдові рюкзаки, екіпіровка, додаткові боєприпаси, майно, спорядження - усе, що потрібно для виконання завдання. І не лише дістатися до точки й виконати задачу, а ще й повернутися після цього. Тому саме витривалість грає суттєву роль. Плюс, вміння діяти у команді.
- Як зберігати спокій та тримати голову "холодною" в екстрених ситуаціях?
- Люди взагалі або мають оцю холоднокровність, або ні. Коли я кажу, що на момент відбору перевіряємо стресостійкість і характер, то це якраз один з показників, чи буде спецпризначенець в бою холоднокровним - чи діятиме виважено, спокійно й логічно, чи впадатиме в паніку, наводитиме хаос і взагалі ловитиме такого "краба-стопа". Це перше.
Друге - залишатися з "холодною" головою допомагає тренування. Наскільки непідготовлений воїн боїться бою, настільки підготовлений жадає його. Тому коли боєць максимально підготовлений, знає, що й як робити, то він діятиме впевнено. Коли він не підготовлений - відповідно, панікуватиме. Мають бути навички, відточені до автоматизму, які ми закладаємо у підсвідомість. Вони, дійсно, працюють в момент раптової різкої зміни ситуації та обстановки.
А вже в процесі, коли до тебе доходить, яка ситуація сталася, ти повинен тверезо оцінити ситуацію й продовжити діяти далі, робити певні кроки та приймати рішення. Потрібно сфокусуватися й відкинути будь-які емоції. Інколи навіть бути без прив'язки до якихось людських якостей. От у нас були заняття по стресостійкості в морзі. Мені запам’яталося, як патологоанатом проводив дослідження на трупі. Це ж, насправді, важка робота, й не кожен зможе щодня бачити труп і різати його. На запитання, як він ставиться до цього, відповів: "Як до роботи. Я просто блокую і не сприймаю уже цей труп за людський організм. Тобто людина вже не жива, в неї зараз душі немає. Це біологічний об’єкт". Так і тут: як ти сприйматимеш ситуацію, так і діятимеш. А після можна повернути собі ці людські хвилювання. Наприклад, вийти з бою і вже тоді переживати за певні речі. Але безпосередньо в моменті потрібно виключно діяти. Не скажу - не боятися, бо не бояться, насправді, тільки мертві й психічно нездорові. Страх повинен бути, бо допомагає уникнути помилок, не кидатися на амбразуру. Однак ти маєш його контролювати, бо він може блокувати тіло та дії.
- Ви брали участь у боях ще під час АТО. Що перше згадується, коли вас про це запитують?
- Загалом спогадів дуже багато, бо період був тривалий. Можливо, не такий інтенсивний, як повномасштабна війна, але й за той час було виконано дуже багато завдань, особливо на самому початку АТО. Потім також були цікаві й складні операції. Але якщо говорити про те, що згадується першим - це, мабуть, Іловайський котел. Ми з підрозділом тоді виконували завдання в цих районах. Під час виходу потрапили в засідку - нас розбили. Я дістав два кульових у бронежилет. Власне, він урятував мені життя. Після того ми ще тиждень пробували вибратися - ходили по посадках, але кільце вже було настільки щільним, що врешті-решт ми потрапили до російських десантників - вони й узяли нас у полон.
Ще один момент, який згадується - Широкинська операція, у якій я також брав участь у складі окремого загону спецпризначення. Ми діяли спільно з підрозділом "Азов" та іншими суміжними силами. Наш загін безпосередньо працював по Широкиному.
Також виконували багато різнопланових завдань, у тому числі й у районі ДАПу - Донецького аеропорту. Пізніше вже були більш спокійніші задачі: контрснайпінг, снайпінг, виявлення і знешкодження ворожих снайперів різними способами.
- Де ви були, коли росія розпочала повномасштабний наступ?
- Перед тим ми мали йти на ротацію. Нас затримували, тому що була інформація: може початися. Але ж конкретики не було. Зважаючи на те, що наша ротація вийшла за плановий термін, здогадувалися, що є якісь передумови до вторгнення. Правда, ніхто ще не розумів масштабів, але десь буквально за два-три тижні до нападу нас таки вивели. Ми пішли на вихідні. Я ще взяв відпустку. Але ближче до цієї дати було таке внутрішнє відчуття: щось буде. Я перебував у батьків дружини. Ми просто відпочивали. Але я був морально готовий. Тоді почав збирати сумку на всякий випадок: якщо раптом щось - одразу беру й їду.
В ніч з 23 на 24 лютого пролунав дзвінок від нашого чергового: оповіщення, повна бойова готовність, росія вторглася, почалася повномасштабна війна. І все - поїхав на базу. Пам’ятаю свій стан - така злість, агресія, ненависть до ворога. Їхав дуже швидко. Включив аварійку, обганяв усі машини, фури. Ще й нервувався, бо не хотіли дати дорогу. Думав: "Хіба вони не знають, що війна почалася?! Чого не пропускають?!". Намагався максимально швидко дістатися. А потім втягнулися в бої й почали воювати.
- Ви були в різних боях. Воювати в місті складніше, ніж на околицях, правда ж? Розкажіть щось із досвіду.
- Так, складніше. Навіть якщо брати відповідні статути, там прописано, що бій у місті відноситься до боїв в особливих умовах.
На вулиці на тебе очікує небезпека зі всіх сторін, тобто така тривимірна - зверху, збоку і знизу (підземні комунікації). У тебе контакт може відбутися буквально на всі 360°. З будь‑якого вікна, з будь‑якого кута по тобі можуть відкрити вогонь.
У приміщеннях також дуже складно вибити противника або зачистити будівлю, коли він там є, бо кожна кімната - певна загроза й небезпека. Особливо для таких маневрених груп, як ми, або для наступаючих сил. З іншого боку, у місті оборонятися легше: воно дає змогу мати фортифікаційні споруди - бетон, цегла, нічого особливо не потрібно облаштовувати, як у полі, наприклад, робити бліндажі. Просто забарикадувався в будинку, добудував якусь фортифікацію в розвалах - і можна краще заховатися від артилерії чи від FPV. Тобто для оборонних сил воювати в місті простіше, для наступаючих - важче.
Тому вище керівництво на оперативно-стратегічному рівні зазвичай планує такі дії, щоб обійти місто: або його оточити й рухатись далі, або намагатися максимально відрізати від логістичного забезпечення сили, які тримають оборону, а вже потім поступово заходити, зачищати, вибивати, битися за місто. Ми це бачимо зараз на конкретних прикладах. На початку деякі міста переважно оточувалися, а сили противника рухались далі до головної мети - до Києва. Зараз на Донбасі ми спостерігаємо, як намагаються оточити місто з трьох сторін, і тільки після цього штурмувати.
Мені подобається працювати в місті, бо є відчуття певної захищеності: забіг у будинок - умовно вже якась FPV-шка не наздожене, можна сховатися від стрілецького бою чи снайперського вогню. Мені в тих містах, де ми працювали, було нормально воювати. Один із таких був Сіверськодонецьк. Ми гарно билися - на "славу". Там, до речі, я отримав вогнепальне поранення й другу контузію.
До слова, наприкінці минулого року у нас були потужні задачі в Торецьку. Я там здійснював управління й координацію дій. Наші групи спецпризначення добре попрацювали: були цікаві нальоти на противника, який засів у багатоповерхівках -зачищали будівлі, підривали росіян разом з ними. Було багато корисних дій для Сил оборони.
- Яке найскладніше рішення вам доводилося ухвалювати за час війни?
- Таких рішень насправді багато, тому що кожне повинно було бути виваженим, розглянутим зі всіх сторін. Але, мабуть, не дуже позитивний момент в моєму житті - це здача в полон в котлі. Так, були обставини, в які я потрапив - нас повністю розбили, ми тиждень були без їжі та води, без жодної гранати, без жодного боєприпасу, спали на землі, переховувалися, бігали посадками, старалися вирватися, пройти. Ми вже були загнані, як дикий звір, у кут. Нас повністю оточили зі всіх сторін. Це рішення здатися в полон, певне, було найважчим. Я до останнього цього не хотів. Для мене це дуже прикрий момент, але тоді зі мною були хлопці, заради яких, в принципі, я так і вирішив. Тобто заради того, щоб не підставити їх під ще більший ризик нашого повного знищення. Можна було ще спробувати вирватися, хоча, я ж кажу, ми були оточення зі всіх сторін. Однак я відповідав за хлопців і для того, щоб вони могли повернутися додому живими, так вчинив. Зараз я так оцінюю: тоді було важко прийняти рішення, тепер вважаю, що це було правильно, тому що ми вижили, і я повернувся в стрій, продовжую воювати, і дав собі обіцянку, що не зупинюся, поки ми не здобудемо тієї бажаної перемоги, і докладу максимум зусиль, щоб принести противнику ще більше шкоди, щоб помститися, зокрема, і за цей неприємний для мене момент. Тому продовжую боротьбу.
- Ви родом із Львівської області. Чи думали ви колись про те, що російські ракети долітатимуть і до вашого дому? Як ви взагалі сприймаєте ці обстріли цивільних міст? Про що це свідчить? росія не здатна перемогти на полі бою, то завдає більше болю в тилу? Це ж не за правилами війни.
- Я ніколи навіть не задумувався, чи долітатимуть туди ракети. Хоча це ж прогнозовано. росія пішла великим наступом, хоче знищити нашу економіку ще й максимально психологічно зламати людей. Ви праві - такі обстріли свідчать про те, що росія не може перемогти на полі бою, як вони хочуть. І вони біснуються від того, запускаючи ракети по мирних містах.
Але якщо ми з росією вже воювали на території Львівської області, в Карпатських лісах, на Поділлі, на Київщині, на Донеччині в часи УНР, і в Криму (славний похід полковника Болбочана), то де була та є гарантія, що історія не поверне нас у такі часи знову?! Я завжди казав, що визначив свою долю - віддати себе цій боротьбі за Україну і проти цього ворога. Ми повинні остаточно здобути цю волю та незалежність. А наступне покоління вже має розбудувати цю країну і робити її дійсно сильною і великою. Що б не сталося, я все одно продовжуватиму боротьбу.
Мені десь за два роки до повномасштабки наснився такий реалістичний сон, що російські війська дійшли до мого села, звідки я родом, і я бігаю й воюю з ними. Але ж, насправді, такі дії росії мене абсолютно не дивують. Вона сама не може жити та розвиватися, й іншим не дає. Тільки бачить, що хтось починає будувати нормальне життя, повинна прийти, нагадити, понищити все й принести хаос, руйнування, біду, сльози та людські смерті. В цьому вся її суть.
Ви сказали, що росія діє не за правилами війни. Та вона ніколи їх не дотримувалася! А ми постійно занадто толерантні. Однак щодо цього ворога точно так не має бути. Це максимально підлий, підступний, хитрий і небезпечний противник, який не діє за правилами. Не варто розраховувати, що росія буде чесною. Це точно не про неї! Знову ж таки, якщо повернутися до історії: скільки було підписано всіляких угод і домовленостей, однак росія все порушувала. Так поводиться століттями. І ми з ними наступаємо на ті самі граблі - домовляємося, віримо їм, зближаємося, потім вони потихеньку починають нас обманювати, піджимати під себе, і знову біда - ми вчергове боремося за свою незалежність. Тому ми повинні на загальнодержавному рівні робити все, щоб бути якнайдалі від росії. Що ми наразі дуже успішно і втілюємо. Але це зараз, тому що вона відкрито проти нас воює. А я говорю ще й про період, коли це все призупиниться - не закінчиться, бо так не буде, тому що росія від нас ніколи не схоче відчепитися. Ми повинні не ситуативно реагувати на якісь вже виниклі обставини, а мати таке далеке стратегічне бачення, дивитись наперед і будувати свою політику, свою державність точно не в співпраці з росією.
Ми не маємо жодного права втратити незалежність. Її здобували не ми, а наші предки, які довго мучилися, поклали дуже багато життів, сил, зусиль і здоров’я, щоб її отримати. Нині йде боротьба за таку остаточну незалежність і свободу. Якщо ми її втратимо, залишимо нашим дітям спадщину, яку вони нам не пробачать та згадуватимуть поганими словами. Мені не хочеться залишити у спадок розруху, рабство чи війну. Я, наприклад, не хочу, щоб мої діти чи навіть майбутні внуки пройшли те, що проходжу я. Знаєте, я на цій війні вже багато чого пережив та побачив. Але єдине, до чого, не можу звикнути - до втрати побратимів. Ідучи на могили тих, хто давно загинув, розумію, що біль не минає. Ти приходиш до них і відчуваєш таку пустоту в душі, ніби вирвану частинку з твого життя.
А ще після того, як ми визволяли деякі наші території, я бачив дуже багато цивільних, які загинули від рук окупантів. Особливо зачіпають дитячі смерті. От чому така ненависть до росіян. Немає їм пробачення за їхні вчинки. Ми вже заплатили й продовжуємо платити надто високу ціну. Цьому ворогу має бути справедлива відплата. Ми зараз перебуваємо в таких умовах: щоб жити, ми повинні боротися. Це треба для того, щоб вижила наша нація. Тож боротьба триває, тому тримаймо стрій!
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані героєм
