"Ти втрачаєш сенс після війни. Після усього того, що було на фронті, піцу розвозити?" - Герой України, ветеран Дмитро Фінашин
Чому військовим після повернення додому складно найти роботу? Чи можуть ветерани "продати" отримані на війні навички криміналітету? Як заробити на життя, якщо внаслідок бойової травми осліп? Хто має допомагати одиноким людям, які через поранення прикуті до ліжка?
Дмитро – колишній боєць батальйону оперативного призначення імені Сергія Кульчицького. Пішов служити з власної волі у 2015 році. Був в аеророзвідці, згодом став снайпером.
Повномасштабне вторгнення росії зустрів у Попасній на Луганщині, а три місяці по тому у багатогодинному бою він вижив, але залишився з групи один, важкопоранений. Дві доби повзав по полю, неодноразово непритомніючи і замерзаючи вночі, доки його не знайшли.
Лікарі не змогли врятувати йому руку, але після протезування і реабілітації він знову повернувся на службу. Цього разу вже як аналітик даних з БПЛА.
Розповідаючи про життя після фронту, каже, що вдруге прийшов працювати в міністерство, хоч першого разу не сподобалось. Тепер намагається просувати зміни у ветеранській політиці і мотивувати людей, які своє відвоювали, жити.
"ЗАРАЗ З ГВИНТІВКОЮ НА ФРОНТІ МАЙЖЕ НЕМАЄ РОБОТИ"
– Військові часто говорять, що те, що відбувається на фронті, і те, що вони бачать у тилових містах, – це ніби паралельні світи. А що відбувається, коли людина повертається з фронту у світ, який вважала паралельним?
– Коли ти з одного світу потрапляєш в інший, що відбувається? Ти починаєш вчитися. Ти згадуєш, що і як в цьому світі заведено, які діють правила. Ти – чужорідне тіло в цьому світі. Тобі або треба гребти проти течії, або спробувати якось підлаштуватись і стати частиною цього світу. Це задача з непростих.
– Ви теж дотримуєтеся думки про паралельні світи?
– Не зовсім. Коли я повернувся, це дещо гостро відчувалось, особливо в перший місяць. Ходиш по місту, а тут усе тихо. Так, час від часу прилітали ракети, але я маю на увазі в цілому, не прифронтова зона. Хотілося спитати: "Як ви тут живете своє спокійне життя?". Хоча етап "чого вони тут ходять по кав'ярнях?" я пройшов давно. Бо чітко зрозумів, що кожен заєць свою морквину гризе. Я воюю, а хтось робить щось корисне і паралельно має жити своє життя. Не можна бути категоричним, якщо хтось сидить в окопі зараз і не може випити кави, то і я не повинен її пити. Я це усе переріс свого часу. І багато хто з військових переростає. Але в цілому дещо складно усе сприймалося. Дивишся на масштаби усієї тієї трагедії, яка на фронті, у прифронтових містах і селах, а потім усвідомлюєш, що тут всі живуть і мислять інакше. Та згодом почав звикати. Коли я виписався зі шпиталю і ми йшли вулицею з дружиною, казав їй: "Слухай, лише 20 днів пройшло, а я перестав відчувати, що війна в країні".
– А не нагадує це вам перші роки війни, коли тривала антитерористична операція на Донбасі? Коли дехто з цивільних говорив військовим: "Хочете воювати – воюйте, мене це не стосується".
– В 2016 році у мене був випадок, який я досі пам’ятаю. Мене відправили на агітацію. Велика машина, патріотична музика, банери і буклети. І от я роздаю ці буклети, закликаючи людей приєднуватись до лав Нацгвардії. Це було у Бориспільському районі на Київщині.
Тут до мене підходить мужик – відвертий алкаш, такий тяжкий-тяжкий. І питає: "Ребята, а шо война началась?". Кажу: "Так вже не перший рік війна, вона почалася в 2014-му". Він у відповідь: "Так то ж ненастоящая, я думал уже всєх мобілізіруют, потому что война-война".
О'кей, це не найбільш ерудований і не найбільш відповідальний член суспільства. Проте, оце його "ненастоящая война" мені запам’яталося. Зараз такого від людей не чую, хоча іноді щось подібне "пробігає" в соцмережах. Але є інше. На кшталт: "Воюєте? Ну, і воюйте. Це ваші проблеми".
– Я цього не розумію. Бо поки там хтось воює, тут хтось живе. Не можете воювати – донатьте. Не може бути паралельних світів, коли твою країну хочуть знищити.
– Але ці два світи все одно існуватимуть. Не буде колективізму. Так, ще на початку повномасштабного вторгнення, коли в усіх було емоційне потрясіння, у багатьох людей було бажання допомагати. Але ж люди втомлюються, зневірюються. А якомусь відсотку населення відверто байдуже. Не те щоб я нормально це сприймав, та все ж розумію, що не можна цього уникнути чи побороти. І, мабуть, ніхто не зможе ні в якій країні.
Просто для цього треба було б готувати суспільство і навколо чогось його єднати.
– А що це може бути, як думаєте?
– Яка може бути потужніша ідея, ніж існування твоєї країни? Вчити любити, цінувати і боротися за своє.
– Дивилася інтерв'ю вашої дружини, і вона розповідала про те, як у вас починалася служба у 2015 році, і що першим був підрозділ, який мав забезпечувати громадську безпеку, зокрема, під час акцій протестів. І як я зрозуміла з її розповіді, вам така служба не сподобалась. Можете пояснити, що саме примусило звідти піти?
– Військової, бойової підготовки було малувато на той час. Я собі уявляв військову службу воєнного часу трохи інакшою, ніж те, що тоді було, хоча й розумів, що профіль військової частини був іншим.
Плюс навантаження величезне. Постійно якісь мітинги. Ти майже не живеш вдома. Приходиш – дружина вже спить, а ідеш на роботу – ще спить. Було й таке, що прийшов, вночі поїв і пішов назад на службу. Зима – літо, все однаково – сидиш в автобусі або стоїш на вулиці. І твоя молодість отак проходить.
Я тоді зневірився в службі в цілому і вирішив звільнятися після того, як закінчиться контракт. Але познайомився з хлопцями з батальйону імені Кульчицького і перевівся туди. Підрозділ був сформований з добровольців Майдану. Мені там сподобалось. Бо вони воюють з 2014 року. Жодного разу підрозділ не виводився зі сходу. Всі були заряджені, патріотичні.
– Ви починали там в аеророзвідці?
– Якось приїхав до хлопців і отримав цікаву задачу. Треба було вивести з квадрокоптера зображення на проєктор, щоб показати генералітету. І я придумав, як це зробити. Хоч тоді це було непросто.
Перший час до мене придивлялись, а я обережно говорив про те, що потенційно думаю, як до них перевестися. А згодом мені там сказали: "О, ти нестандартно мислиш, давай ми тебе заберемо в роту спецпризначення без проміжних етапів".
І на першу ротацію я вже поїхав оператором аеророзвідки. Вона була пристрілочна. Я був на другій лінії. Сидів на найближчий позиції до "бойових". Мене так спеціально посадили, щоб близенько було чути "прильоти" і все інше. Дивились, як себе поводжу, як реагую на усе це.
Приїжджаю з ротації, мені кажуть: "У нас головний сержант взводу аеророзвідки звільняється, поїдеш навчатися, щоб піти на таку посаду?". Не сильно хотілося, бо я в тому навчальному закладі був раніше і мені там не сподобалось. Коли йшов звідти, казав, що більше туди не приїду. Але сперечатись не став - поїхав вчитися. Коли отримав сертифікат, став на посаду головного сержанта взводу. І одразу поїхав на бойові.
– Це була Луганська чи Донецька область?
– Тоді першим був Донецький напрямок, селище Шуми. Це неподалік Горлівки. А потім почали кочувати. Ми довго ніде не сиділи. Їздили туди, де були потрібні.
Згодом вирішив, що хочу бути снайпером. Вивчив теорію по оптиці, інші матеріали.
– Я часто спілкуюся з військовими, зокрема й з операторами БПЛА. Це люди, які постійно в русі. А снайпери – це про довгі часи очікування, витримку. Де більше адреналіну?
– На той час – ситуативно. Коли підходить момент і ти помічаєш якийсь рух, всідаєшся за ту гвинтівочку, то адреналінчику стільки, в тебе просто серце "вискакує". А треба все зробити акуратно, не промахнутись. Бо після першого пострілу можеш на місяці забути про цю ділянку. Там вже ніхто не висунеться взагалі.
Дрони по-своєму цікаві. Цікаві, наприклад, коли ти корегуєш міномети.
– Противник теж тоді активно застосовував розвідувальні дрони чи їх ще не було в той період у великій кількості?
– Активно застосовувались. І скиди перші були кацапські. Наприклад, вже пізніше, коли було так зване "перемир’я", ми перебували у Шумах. І кожну ніч прилітали кацапські дрони, закидали нам на позиції протипіхотні міни. А в мене забрали дрон і сказали, що можна зайти на позицію лише з калашом, щоб не порушувати умови цього перемир’я. Гвинтівки ніхто не бере, кулемети теж, можна було брати виключно автомати. А вони нам під бліндажі закидали міни. Нормально?
Тоді також були відео, як ворожі снайперські групи заходили вже з протидроновими рушницями. І протиснайперські комплекси вони використовували, і детектори оптики.
– Повномасштабна війна застала вас на Луганщині, в Попасній. Яка тоді в цілому була там ситуація?
– Незрозуміла. Будували собі позиції і готувались до оборони міста. Якби туди зайшла якась колона, її треба було б якось зупиняти. Хоча б виграти час.
Ми там пробули кілька днів, а потім нам дали вказівку зніматись. Відтягнулися до Словʼянська. Там вже виконували задачі, які нам ставили. Також допомагали іншим підрозділам, які просили "Мавіком" подивитись, чи проводить ворог розвідку, чи перекидає понтони.
Перше зіткнення з противником було 11 березня. Ми стояли на дамбі, а росіяни її штурмували. Це було єдине місце, де можна було їм проїхати через річку Оскіл великою колоною, бо усі мости були підірвані на той час. Але штурм не вдався.
– Не змогли пройти?
– Ні, ми підготувалися. Встановили міни, на яких частина ворожої техніки підірвалась. Потім почали їх відпрацьовувати. Мінометка, арта. Ми там перед цим ще задіяли здоровенний кран, перекрили бетонними блоками цю дорогу.
Вони зрозуміли, що швидко свою техніку не пропхнуть. Почали метушитися, шорхатись. Наші почали їх "кріпити" в цей час. А паралельно хлопці з ССО відпрацювали протитанковими ракетними комплексами NLAW.
Там був не лише наш підрозділ, а й ще кілька інших, а також декілька місцевих чоловіків з тероборони.
Росіяни тоді ще були не дуже сміливими. Здебільшого необкатані. А у нас вже сколотилася доволі серйозна групка.
Врешті-решт, росіяни почали тікати, а ми їх вдовж річки доганяти.
– Якщо ці перші були не дуже сміливі й без бойового досвіду, то коли вам трапились більш агресивні й наполегливі?
– Залежно від підрозділу і напрямку. Наприклад, в Лиманському районі заходили кілька груп по лісу і по нас відпрацьовували, у нас були "трьохсоті". Пробували нас активно штурмувати й під Кремінною. Але, відчуваючи нормальний опір, росіяни стопорилися.
А от у ситуації, коли я поранення отримав, були нарвані хлопці. Наші відкрили щільний вогонь, відпрацьовували їхнього кулеметника, який лупашив по нас, а він все одно працював, не ховався. Більш того, вони розривали дистанцію, намагалися наблизитись і нас штурманути. Контакт був вже десь метрів 30 з основною групою, вони по лісу підібрались дуже близько. Хоч спочатку було близько 200 метрів. Тобто, вони не сіли в глуху оборону, а рухались вперед.
– Що було після Словʼянська?
– Перемістились на Харківщину, потім – знову Донеччина.
– На Харківщині ви ще займались аеророзвідкою чи вже служили снайпером?
– По-різному. В більшості випадків літав. Але я їздив із гвинтівкою, а в рюкзаку у мене був дрон постійно. Є потреба – швидко підняв змалював, де що відбувається, і ми вже плануємо собі, що далі робити. В групі ходили разом із хлопцями з 73-го полку, у них не було на той час ні гвинтівки, ні дрона. А у мене і те, і те було. Ми виходили з другом, у нас обох були гвинтівки. Приблизно так це працювало.
Потім понабирали трофейних "калашів" і в мене вже було 3 одиниці зброї – дві гвинтівки (одна денна, друга з тепловізійним прицілом для ночі) і ще "калаш" для посадок і усього іншого. І був завжди дрон. Коли треба – полетів. Це набагато ефективніше. Ти на полі бою маєш бути універсальним, знати озброєння свого підрозділу і вміти ним користуватись. Бо якщо хтось випадає зі строю, ти маєш змогти зайняти його місце.
– Снайпер може працювати з будь-якої точки чи треба якісь певні умови?
– Необхідно мати видимість. І, звісно, важлива безпека. Бо якщо ти швиденько вмреш, від тебе толку не буде. Відповідно твоя задача – вижити. І при цьому завдати збитків противнику.
– Один зі снайперів мені розповідав, що йому довелося заново вчити математику, коли він вирішив опанувати цю військову спеціальність. Ви теж вчили чи добре знали?
– Якщо в тебе є наявні технічні засоби, тобі не треба прораховувати все в блокноті – ти можеш це далекоміром скористатись. Він до метра покаже дистанцію. Чи метеостанцію взяти і вона для тебе може бути як балістичний калькулятор. Врахує температуру повітря, вологість, тиск та може навіть вітер в розрахунок твого пострілу.
– Можете назвати три обов’язкові якості, які мають бути у людини, яка обрала таку спеціальність?
– Стресостійкість, терплячість і інтелект. Треба спочатку послужити, подивитись треба воно тобі чи ні. Піхотинцем побути, розвідником, а там стане зрозуміло чи це твоє. Бо звучить гарно, виглядає круто, але у більшості випадків людині воно не треба. Зараз, наприклад, багато толкових снайперів стали операторами ударних дронів.
Я свого часу пішов у снайпери, бо це був шанс противника "приземлити". Я розумів, що на тих дистанціях, які у нас були до повномасштабки, в кращому випадку найближче – це було 80 метрів. А в основному – мінімум 400 метрів. З автомата ти противника не дістанеш. Гвинтівкою ти можеш закрити дистанцію в 1,5 кілометра, якщо дозволяють навички і технічні засоби. Зараз з гвинтівкою на фронті майже немає роботи. Постійно висять "каруселі" дронів, все бачать, всі від них ховаються. Скритно дістатись та облаштувати позицію, а потім дочекатись противника – майже нереально.
"НЕ МОЖНА КАЗАТИ, ЩО ВСІ ПОВАЛЬНО ПІДУТЬ У КРИМІНАЛ, ЦЬОГО НЕ БУДЕ"
– Є певний кіношний образ снайпера, який, повернувшись у цивільне життя, може запропонувати свої послуги криміналітету. І стати найманим вбивцею. Я не знаю, наскільки подібне може бути в реальному житті. Чи обговорюється це правоохоронцями, як можливі ризики?
– Світова практика показує, що такі ризики є і такі випадки будуть. Бо це специфічні навички, які у людини вже є. Але тут треба дивитись ширше і говорити не про снайперів, а в загальному.
Не можна казати, що усі повально підуть у кримінал, цього не буде. Я сидів якось, аналізував, що ти втрачаєш після війни.
– Наприклад?
– Ти втрачаєш сенс після війни. На війні ти борешся за щось велике, в тебе є мета, ти дотичний до забезпечення існування твоєї країни.
Повертаєшся додому і в тебе цього сенсу вже немає. Ти не знаєш, що тобі робити. Бути кур’єром Glovo, як до війни, чи робити щось інше. І ти не хочеш до цього повертатись, тобі це вже нецікаво. Після усього того, що було на фронті, піцу розвозити?
Плюс до цього – адреналінова залежність. Тобі адреналіну вже не вистачає. На фронті його було в достатку, повертаєшся – усе безбарвне, нецікаве.
Звісно, ти можеш спробувати алкоголь. Але це точно провальний шлях, який веде в один кінець.
І ще одне – гроші. На війни у тебе їх було достатньо. І твоя сім’я і всі дотичні до твоїх грошей звикли жити в певного рівні достатку. Якщо ти до війни отримував 10 тисяч гривень, а потім перейшов на 120, а потім повертаєшся і тобі пропонують старе місце роботи з зарплатою у 10 тисяч, ти відмовляєшся.
Ми стикаємося з подібними ситуаціями, коли ветерани не хочуть іти на таку зарплату. Хоча по факту людина все цивільне життя стільки отримувала і не вміє на більше. Так, він навчився воювати, отримав певні скіли, але застосувати їх трохи складно. В результаті, що ми маємо: гроші – мінус. Братерства теж немає. Бо частина твоїх побратимів загинула, ще частина воює, а решта – у шпиталях. І ти один. Що ти можеш зробити? Вийти на вулицю, щоб поспілкуватись з цивільними? Ти не підеш. Вони для тебе поки що люди з іншого світу.
Таким чином, в тебе немає сенсу, грошей, братерства. А тут можуть з’явитися погані хлопці, які можуть пропонувати тобі братерство, гроші, жінок, машини і все оце, кіношне. Тобто, ти ніби отримуєш майже все, окрім сенсу.
– Чому туди йти, зрозуміла. А чому не йти?
– Це вже про твоє світосприйняття. По-перше, це апріорі діяльність проти держави. І я впевнений, що переважна більшість все ж буде думати: блін, та я ж за цю державу воював і був готовий жертвувати всім. І вони не будуть цій державі шкодити.
Ти на фронті міг померти за цю державу, за блага, які вона дає, і за те суспільство, в якому ти будеш жити, і це нелогічно і тупо діяти проти цього суспільства. Ні, правильні ветерани цього не будуть робити.
Але ветеран не повинен відчувати, що він покинутий, забутий. Бо я з 2015 року, як прийшов на службу, чую вислів: "Батьківщина тебе не забуде, але й не згадає". І десь я розумію про що йдеться. Хоча держава намагається ставати кращою, але часто, якщо ти попадаєш за борт, то ти і булькайся там. Пощастить – в тебе кинуть рятувальним кругом. А ні - рятування потопаючих – справа самих потопаючих. Такого не повинно бути. Ветеран не може бути забутим. Бо якщо ми його забудемо – це шлях в нікуди. А ветеран, як не крути, мобілізаційний резерв першої черги. Це люди з бойовим досвідом. І хотілося б, щоб людина, яка через деякий час може знову знадобитися для захисту держави, була здорова фізично і ментально, забезпечена, в гарному настрої і з любов’ю до держави. Щоб вона була вмотивована допомагати цьому суспільству, а не казати, що її вже раз кинули і більше вона на ці граблі не наступить.
– Коли вам запропонували посаду радника міністра внутрішніх справ з ветеранської політики, не було відчуття, що це робиться лише для того, щоб виглядало значимо і красиво, і усім можна було демонструвати, що Герой України нібито опікується ветеранами?
– Сама пропозиція надійшла несподівано. І я говорив з людиною, до якої у мене високий кредит довіри, був впевнений в її добропорядності. Ця людина описала мені проблематику, вимоги до людини, яка б займалась цим напрямком. Сказала, що ветеранська політика – це для міністра пріоритет, тому він і хоче радника, який би цим системно займався.
Я сказав, що поки не можу нікого запропонувати на цю посаду. А мені кажуть: "Так це ж ми тобі пропонуємо". Також мене запитали, чи готовий я заради цієї діяльності залишити військову службу.
– Одразу погодились?
– Взяв оперативну паузу, щоб подумати. Бо я був цілком задоволений тим, чим займався в НГУ.
Я раніше вже працював у міністерстві, пробував зробити щось хороше знизу. Бо розумію, як важко, коли ти випадаєш за борт. Особливо, якщо служба була сенсом твого життя. Але того разу я спробував і мені не сподобалось. Та подумав, що варто спробувати ще раз, можливо вдасться зайти з іншого боку і вплинути на усе те, що не вирішувалось. Поспілкувався з міністром, він пояснив свою точку зору. Я побачив, що він зацікавлений, що для нього це дійсно пріоритет. Був дуже приємно здивований, бо все ж таки скептично спочатку до цього ставився. А тут побачив, що йому дійсно болить за ветеранів. В різних сенсах. По-перше, це його вдячність. По-друге – це безпека. По-третє, його син не відсиджується десь, а служить. І не від нього, але знаю, що служить нормально, батькові не буде соромно за сина.
Якщо я зараз приходжу з якоюсь нормальною ідеєю – то до мене дослухаються, підтримують, допомагають. Так, це нелегкий напрямок, але рухаємося.
– Я вже чула від ваших колег, що ветерани, які воювали в бригадах Нацгвардії, Державної прикордонної служби, Національної поліції можуть після повернення працювати в системі. Але в лютому 2022-го на фронт добровольцями пішло чимало цивільних. І таких людей чимало в бригадах, підпорядкованих МВС. Коли вони демобілізуються, то не завжди хочуть й надалі залишатись в системі. А на попереднє місце роботи чи до ведення бізнесу, який був до повномасштабки, не всі можуть повернутись. З такими ветеранами ви теж працюєте?
– Безперечно. Перше – це комунікація. Треба спілкуватись з людиною, щоб дати їй зрозуміти, що про неї не забули. Але ми обмежені трудовими відносинами. Поки у нас людина працює, за неї будуть клопотати. Далі – вже маємо з цим проблему. Тому зараз створюється ціла вертикаль відповідальних за ветеранську політику в регіонах. І ми проводимо аудит, щоб з’ясувати, де люди, які звільнились зі служби, в якому вони стані, чи потрібна їм допомога з працевлаштуванням.
Ми хочемо налагодити так комунікацію, щоб людина знала, що в області, де вона живе, є хлопець чи дівчина, яким можна подзвонити, порадитись, отримати допомогу. Також важливо, щоб цей хлопець чи дівчина хоча б раз на місяць подзвонили ветерану і сказали: "Друже, як твої справи? Ми на вихідні збираємось на березі річки. Не хочеш з нами? У волейбол пограємо, фрісбі покидаємо. Бери сім’ю, приходь, усі разом гарно проведемо час". Чи запропонувати походити безкоштовно в тренажерний зал, де можна позайматись з тренером, чи розповісти про можливості в регіоні, або допомогти у вирішенні проблеми, коли його права відверто порушуються. Такі собі, координатори на місцях.
– Ветеранам не завжди просто влаштуватись на роботу. Бо хтось з роботодавців переживає, що такий працівник частіше братиме лікарняні, когось не влаштовує психологічний стан людини, яка повернулася з полону, де пережила жахіття. Відмовок достатньо. Що, на ваш погляд, треба зробити, щоб працевлаштування ветеранів стало трендом?
– Зараз держава до цього рухається. Але глобально те, що ви сказали, фактично повертає нас на початок розмови. Навіть, якщо усім сказати, що треба воювати, знайдеться той, хто скаже, що йому це не потрібно. Так само й тут. Нащо мені ці проблеми, я і так собі знайду працівників. Треба пояснити людям, що від добробуту і хорошого ставлення ветерана залежить подальша безпека Держави та вулиць. Ветеран в першу чергу – захисник, який боронитиме в любій ситуації. Завдяки роботі це буде задоволена людина, соціалізована і не буде думати про те, як їй взагалі купити дитині рюкзак в школу. В людини будуть інструменти для нормального, безтурботного життя.
– Я б пішла від зворотнього. Ветерани – це люди, які мають лідерські якості, навчилися вирішувати надскладні ситуації. Серед них реально багато крутих спеціалістів. Але цього чомусь ніхто не комунікує.
– Ми комунікуємо. Кричимо кругом: "Хлопці, приходьте! Давайте працевлаштовуватись". Не дуже хочуть зараз іти. Хтось просто хоче пожити для себе, або не бажає повертатись працювати на державу.
– Не хочуть приходити знову носити погони?
– Не тільки. Звісно, що перш за все, ми кличемо їх до себе в систему, в силовий блок. І є ті, хто йдуть, особливо вмотивовані, але поранені. Для них бути дотичними до оборонки – надважливо. Але є й ті, хто не хоче під погони, кажуть: "Дякую, я своє вже відслужив". Пропонуємо: "Приходь на вільнонайману посаду. Там зарплати не такі цікаві, як на службі в погонах, але все одно це хороша робота". Не всі хочуть.
Маємо величезну проблему з освітою. Бо для того, щоб працювати на держслужбі, треба мати вищу освіту. А її мають далеко не всі ветерани.
Дехто каже: "Добре, я піду. У вас є посада директора департаменту?" Питаємо, чим займався до війни. З’ясовується, що досвіду роботи на держслужбі, управлінського не було. Чи ще один теж каже, що хоче бути керівником, бо любить керувати. А під час служби у війську був солдатом. Питаємо: "Може ти неформальний лідер?" Відповідає: "Та ні, просто не люблю, коли мною командують. Мені здається, що задача неправильно поставлена, я б зробив інакше. І тому я такого не сприймаю". От що ти зробиш в подібних випадках?
А є й такі, хто не бачать сенсу в роботі. Просто хочуть лягти на дивані і дивитися в стелю. В мене теж таке бувало раніше. Зараз на це вже немає часу (посміхається - авт.). Це було тоді, коли я вже був на службі по мобілізації, мене все влаштовувало. А потім психологічний тест проходив, який запустило наше міністерство. Він показав, що в мене легка депресія, а не бажання лежати і в стелю дивитись.
– Є ще одна проблема, яку б хотілося обговорити. До нас звернувся один з благодійних фондів, який опікувався військовим. Цей хлопець отримав наскрізне поранення голови, він був у вегетативному стані. Його родичка прилаштувала його в платний реабілітаційний центр, де йому надавали необхідну допомогу. Але сплатила лише за кілька місяців, потім зникла. І він виявився нікому не потрібним. Ви таких одиноких людей після важких поранень бачите?
– У нас є хлопці зі спинальними травмами, лежачі. Є й випадки, коли рідні не хочуть допомагати. Наприклад, матір каже, що їй це не треба, у неї новий чоловік. І цей новий чоловік каже: "Ти синку давай, сам розбирайся". Сестра своєю чергою пояснює: "У мене своє життя, чоловік, діти. Куди я тебе заберу?". А в країні немає будинків ветеранів, де б таких хлопців хтось доглядав усе їхнє життя.
– І що з цим робити?
– Потрібно вирішувати це питання на державному рівні. Створити такі заклади, де б про них піклувалися. Держава працює над цим, очікуємо скорих результатів.
– Невідомо коли це буде. Як їм зараз жити?
– Зараз точково на емпатії осіб, які можуть якось на це вплинути, такі ситуації вирішуються. В даному випадку хлопцем займаються, він вже потроху може пересуватись на візку. Вмовили сестру, допомогли обладнати їм квартиру та зробити її інклюзивною. Вона забрала його до себе.
– Серед ветеранів, зокрема, Нацгвардії, зустрічала людей, які внаслідок бойових травм повністю втратили зір. Можна для таких людей знайти роботу в системі МВС?
– До сфери управління міністерством входить державне підприємство "ІНФОТЕХ". Утримувач сайтів, цифрових ресурсів і т.п. Там зараз працює незрячий хлопець, ветеран з НГУ. Працює дистанційно з дому, опрацьовує аудіозвернення, вносить дані в таблицю Excel, опанувавши роботу з ПК.
Загалом працевлаштування – це один з пріоритетів нашої роботи. Але починається все з того, що людину треба вилікувати після поранення, реабілітувати, з нею мають попрацювати психологи, щоб привести її в нормальний психологічний стан і вона принаймні хотіла продовжувати активне життя. І тут дуже важливо, щоб поруч був наш співробітник, про якого я вже казав, який постійно з ветераном на зв’язку. Він побачить, як дядьки на високих ампутаціях нижніх кінцівок грають у волейбол, яким активним життям живуть і принаймні зрозуміє, що на його пораненні життя не закінчується. Що усі бар’єри побудовані виключно у нього в голові і треба знайти спосіб подолати ту чи іншу складність. Він має усвідомити, що його життя не закінчилось на лікуванні, не закінчиться і з закінченням війни. І якщо він готовий своє життя жити далі, треба дати йому вудку, щоб міг ловити рибу. Бо закидати його пільгами і залишити сидіти в стінах будинку – це не той шлях, який потрібен воїну, хоч і у відставці.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
