"На вигляд - як максимальний ідіотизм. Але тільки так можна навчити", - інструктор бригади "Рубіж" Чех
"Викиньте на помийку ваше бісове "я" і нарешті згадайте слово "ми"! Тоді у вас буде можливість вижити і виграти. Не лише у вас, а в усієї нашої армії!"
Офіцер- інструктор з тактичної підготовки бригади "Рубіж" із позивним Чех готує цивільних до бойових дій.
У розвідці бригади він пройшов Світлодарську Дугу, Сєверодонецьк, Рубіжне, Лисичанськ, Куп’янськ та Лиман. І на полігоні ділиться досвідом, якого немає в підручниках.
Сьогодні до нього на полігон відправляють тих, кого хочуть покарати. Він створює найважчі умови, щоб навчити підрозділ діяти як єдиний організм і вижити.
Я інструктор з тактики. Але готуємо фактично по всьому, що необхідно. Основна моя задача - це ділитися інформацією, своїм бойовим досвідом. Тому що книга це добре, а моя задача, окрім книги, пояснити, коли це необхідно використовувати, в який момент, ділячись якимось досвідом, історіями бойових дій, коли це може працювати, коли це працювати не може. Доводячи до людини, що все не так однозначно, чим більше ти знаєш, тим краще буде для тебе в майбутньому.
В більшості мені кажуть, що на мою підготовку до мене хочуть ще когось відправити. Аргументуючи це тим, що це буде як покарання для них.
Тобто, ви злий інструктор?
Дуже. Буває і таке, що якщо хтось не виконає певного роду наказу, то вони не сплять до 4-ї ночі, до 5-ї. Можливо, вони взагалі спати не будуть. Якщо я побачу, що вони десь забили на мій наказ або забили на підготовку, не виконали якесь завдання або виконали його погано і як би вони знають, шо їх буде очікувати дуже страшне покарання. І дуже весело, коли ти з ними тільки знайомишся, видно, що вони ще стараються, знаєте, як собака, показати своє я, свій характер, що його так не прогнути, що це важко. І як за тиждень людина кардинально міняється, розуміючи, що зі мною в ігри грати не можна.
Ви вважаєте, виховувати силою - це більш ефективно, ніж заохоченням?
Сила - це один з елементів. Коли у мене людина десь провиниться, вона має знати одне: за твою провину має піти покарання. Ти завжди маєш понести покарання. Він поніс покарання, я пояснив йому, чому він його поніс, вже доступно йому, для чого це було зроблено. Він погоджується з моєю думкою, після чого, ну, його провина знята.
Коли ти інструктор, в тебе багато людей, можуть бути з різних підрозділів, можуть тільки прийти з цивільного життя в армію. І наша задача - зробити все, щоб за мінімальну кількість часу дати максимальну кількість знань і закріпити їх. І тут ми маємо розуміти головне: чим важче їм буде, тим легше їм буде в зоні бойових дій. Чим менше вони будуть спати на полігоні, тим легше їм буде переносити безсоння в зоні бойових дій в безпосередній конфронтації з противником. Чим холодніше їм буде на вулиці, де вони будуть тремтіти, тим менш важко для них будуть навантаження і погодні умови безпосередньо там на позиціях. Тому основна моя задача - це якраз не любити своїх підлеглих і людей, яких я готую, а зробити все, щоб вони були готові до всіх тягот, які будуть в них далі. Як казалось: "Не проси в Бога гарного життя, а проси в Нього важчих випробувань".
А я довго шукав себе, вчився на архітектора, думав, що це буде моє покликання. Але все-таки мене більше манила до себе армія. Я хотів бігати з автоматом, як би це не звучало. І в якийсь прекрасний момент я вирішив, що навчання в університеті - це явно не моє. Заморозив повністю навчання, повернувся в Україну і відправився відразу в Національну гвардію.
Ми проходили спільні навчання з хлопцями з бригади "Рубіж" станом на 19-18 рік, вони мені зарекомендували цю бригаду. І я довго сидів і думав, в один прекрасний момент зрозумів, що чому б і ні?
Мені дуже сильно сподобалася підготовка, яка була в той момент, коли мені хлопці рекомендували. Я бачив їх, коли ми з ними працювали, бачив їхній рівень професіоналізму, який був набагато вищий порівняно з іншими військовими частинами.
Я перевівся у бригаду "Рубіж" і вже через тиждень я опинився в зоні бойових дій на Світлодарській дузі. Одна справа, коли ти дивишся якісь фільми, відео про війну або слухаєш розмови старших побратимів. Інше, коли ти дійсно перший раз приїжджаєш туди.
Головна твоя задача в цьому - це просто дивитися на те, як роблять інші. Мало хто тобі прям дуже сильно буде підсказувати в інструкції, що робити і коли, твоя головна задача - це швидко адаптуватися до зони бойових дій.
Вони роблять це не просто так, вони роблять, щоб вижити. Повторюй за ними і будеш так само живий. Потім дуже часто було непривично перші звуки пострілів, перші прильоти якогось міномету поряд. Для мене це було прям дивизна, але той адреналін, який ти отримував в перші моменти, коли ти перший раз знайомишся безпосередньо з боєм, з противником, не передати словами.
Інтентсив був неймовірний і так само це час, час ішов дуже швидко, що нам якраз і допомагало. І вже за пів року находження в бригаді і я розумів, наскільки швидко піднявся завдяки своїм командирам і бойовим побратимам.
Повномасштабне вторгнення ми зустріли в Сєверодонецьку. Це ми заїхали туди безпосередньо за день до початку повномасштабного вторгнення, розквартирувалися в тимчасовому пункті дислокації. І десь орієнтовно о 5-6 ранку нас всіх розбудили по тривозі. Ми згідно з планом тривоги покинули, звичайно, пункт тимчасової дислокації, розквартирувалися десь по лісу. І потім вже, завдяки засобам масової інформації і зі слів командирів ми зрозуміли, що почалась війна.
Ми просто надіялись, вірили й думали, що якщо почнеться якийсь бій, то він почнеться на території Донецької і Луганської області. Що нас не просто так туди перекинули, ми думали, що всі запеклі бої безпосередньо будуть на сході України. Було дуже дивне здивування, коли нам повідомили, що противник пішов на Київ і що він висаджується зараз на аеропорті Антонова в Гостомелі. Ми були дуже сильно здивовані і у нас були двоякі думки, тому що чому ми на Луганщині, нам потрібно захищати наш дім. Але наказ це наказ.
Я був безпосередньо в розвідпідрозділі.
Перші два дні ми безпосередньо грали в коти-мишки з противником. Основна наша задача була - це сповільнити його, унеможливити, допоки не утвориться нова лінія оборони і нова лінія фронту, де ми вже зможемо безпосередньо воювати так, як воювали.
Наших сил було не так багато в Рубіжному і в нас не були як такі готові позиції, в нас просто були спостережні пункти, які ледь-ледь перекривали один одного. Тобто, нам не вистачало дійсно людей для того, щоб повністю перекрити оборону міста. Але наказ є і місто тримати треба.
Ми - професійні контрактники. Ми знали, на що ми йдем, ми знали, що ми робим, підписуючи той самий контракт. Ми розуміли, що війна може настати. Ховатися від того, на що ти готувався весь цей час, ну, це безглуздя. Нас безпосередньо готували до цього. І ви знаєте, це як відчуття, коли ти займаєшся боксом з грушею на протязі вісьми років, рано чи пізно ти хочеш вийти на ринг. Рано чи пізно ти хочеш безпосередньо відчути всю свою підготовку і наскільки ти сильно піднявся. І от так, ті перші дні, вони почасти викликали жах і страх, тому шо ти не розумів, що відбувається. З іншого боку, повертаючись, що ти вижив, повертаючись, що ти виконав задачу, і повертаючи задачу, що ти знищив противника, що ти був краще їх, що ти був більш підготовлений, що не просто так ви не спали на полігонах, бігали по лісу як прокляті і кричали. Воно дало свої плоди і це якраз був результат нашої підготовки, нашої роботи. І тому так, воно завжди буде викликати ентузіазм.
Ми почали безпосередньо з повного початку повномасштабного вторгнення, з лютого місяця. А закінчили орієнтовно десь під середину-кінець червня. Ми повністю вийшли з цієї агломерації, коли вже був даний наказ.
Як би це не звучало, коли людина каже, що вона чогось не може, вона замучується на 20 відсотків.
У такі моменти, коли бойові дії, коли залежить від цього твоє життя, то відкриваєте як друге дихання. В тебе включається адреналін, ти використовуєш всі свої сили на повну і потім ти дивуєшся, наскільки твоє тіло може виконувати задачі, які навантаження можуть даватися на твоє тіло, на твій розум, на твої думки. І всі ці дні ти живеш одним подихом.
Були бої під Сєверодонецьком. Я думав, шо більше було так страшнувато, аргументуючи це тим, що основна наша була задача - це був завод піхоти на той момент і час від часу створення певного роду нальотів. Так як це були бої за саме місто, місто було трішки проблематичним. Ми тоді, я пам'ятаю, ходили просто в сорочках протягом всіх боїв за Сєверодонецьк. Тому що ми розуміли, що наш камуфляж вже там не працює, а сорочки - це просто круто. Кожен собі дістав чи то білу, чи чорну, чи якусь клітчату сорочку з закатаними рукавами, так як це уже було літо. І ми бігали чисто так. Один раз ми навіть чули фразу від противника: "Кто-то убейте наконец-то этих наемников!" Ми вже були їм в деякий момент, як кістка в горлі.
Наша задача була протриматись там максимально довго, поки позаду нас будуть створювати нову лінію оборони. І ось ці якраз п'ять днів, як ми їх називали "пятиднєвка", це, напевно, були самі захоплюючі бої. Тому що противник пробував нас штурмувати різними методами, всіма, якими міг. І одного разу ми сиділи в будівлі, чуєм, шо під'їхав танк. Він починає працювати, відстрілюючи повний БК, там порядка 30 снарядів. Він стріляє-стріляє, а ми в той момент ще сиділи з хлопцями, записували відео і сміялися з цього. Але розуміли, що стріляли не по нас, а просто, ну, кудись. Виходити, звичайно, ніхто не став. І тут ми чуєм, що він закінчив роботу і від'їжджає. Ми виходимо з...ну, в кімнату з вікном до противника. У нас стояла ось так будівля і ось так паралельно стояла інша. Ми дивимося, а будівля, яка стоїть паралельно нам, повністю знищена. Ми стоїмо, у нас просто повідкривалися челюсті. Заходить молодий розвідник, питає: "А що він робив?", ми дивимося, кажемо мовчки водночас з командиром: "Бійницю". Тобто, він просто знищив перед собою будівлю, тому що по-іншому він не міг до нас доїхати, бо він був би знищений. І він просто вирішив знищити будівлю, яка йому мішала. Ми стоїмо так само з обвисшими челюстями, і каже: "Що це означає?" ми такі: "Що ми наступні..."
І я пам'ятаю, як Юрій Бутусов бігав з нами, просто по дворах, які вже обстрілювалися вздовж і впоперек.
Нас залишилось чотири людини, які тримали, ну, реально двір з чотирьох будівель.
Але як би там страшно не було, я завжди дивився на того самого Раптора, на того самого Ройсона командира, дивився на всіх своїх товаришів. Розумів одне: мені страшно, їм також, вони не йдуть, я не йду, вони йдуть вперед, я йду з ними, у мене в любому випадку вибору немає. Це, напевно, єдине, що от тримало нас всіх як колектив і давало можливість дальше виконувати задачу. Тобто, вистачає однієї людини, яка буде своєю впевненістю заряджати інших, всі інші будуть так само впевнені в собі, як би страшно не було.
Є така приказка, що якщо в підрозділі є хоча б один дійсно рішучий боєць, за ним підуть всі інші. Навіть є, американці використовують три правила морського піхотинця. Перше правило: завжди май крутий вигляд. Друге правило: завжди знай, де ти знаходишся. І третє правило: якщо ти не знаєш, де ти знаходишся, все одно май крутий вигляд. Означає, що будь завжди впевнений в собі. Ніколи не бійся, не показуй страх, ти завжди повинен мати крутий вигляд, ніби все й заплановано.
Армія, війна, початок повномасштабного вторгнення змінили усе кардинально. Він заставив нас всіх вирости з тих хлопчиків, які просто любили бігати з автоматами, до чоловіків, які готові приймати рішення і чоловіків, які готові нести відповідальність, розуміючи, що від цього можуть залежати життя не тільки твоє, а й інших. Тобто, знаєте, коли ви граєте в контр-страйк на комп'ютері, ви не несете ніякої відповідальності, тому шо це просто гра. А коли ви вже граєте контр-страйк вживу і кожен ваш крок, кожна ваша дія, кожне ваше слово - це життя ваше і ваших побратимів. І хочете ви цього чи ні, вам прийдеться ставати дорослим.
Коли вони будуть розуміти, що як би важко не було, я завжди можу з цим впоратись. Як би мене не ламало ні життя, ні інструктори, ні зона бойових дій, допоки я живий, я можу вийти з любої проблеми. І вот основна задача інструктора - це якраз ламати повністю людину, доводити його до максимальних його меж, щоби потім він сидів і розумів, що як би важко не було, я впораюсь зі всім.
