Віктор, позивний Скін: "Коли почув, що поранений у ногу повзе з Покровська, подумав: як він це робить? І пішов йому назустріч. Ми його знайшли і я ніс його на плечах"

Автор: Виолетта Киртока

24-річний киянин сім місяців тому підписав контракт зі Збройними силами України і у складі 68-ої єгерської бригади воює у Покровську. Декілька днів тому він добровільно погодився іти в оточене місто назустріч пораненому, який виповзав звідти з простріленими ногами. Знайшовши побратима, Віктор у прямому значенні слова ніс його на собі декілька кілометрів у безпечне місце.

"П’ятсот метрів з пораненим ми ішли годину"

"Я не читаю новинні сайти та телеграм-канали, всі новини мені розповідають мама чи сестра, - відверто каже Віктор. – Поговорити з вами я погодився, щоб мамі було приємно про мене прочитати, щоб вона пишалася мною". Сам боєць відволікається переглядом боїв змішаних єдиноборств та футболу, чи історій, пов’язаних з цими видами спорту. Зауважує: "Зараз всі новини про Покровськ. А мені туди інколи потрібно виходити, і я себе не хочу настрашити: "Покровськ зайнятий"… Коли ти це бачиш і відчуваєш – це інакше, ніж коли тобі розповідають ззовні. Коли на якійсь позиції пацики кажуть: "Навпроти песець, не ходи туди". А тобі туди треба. Їхні слова тебе зупиняють, страшать. Це погано. Щоб туди іти, головне - морально себе підготувати, що тобі туди потрібно. І не слухати, хто що каже з цього приводу".

Ми зустрілися з бійцем 68-ої єгерської бригади наступного дня після того, як він виніс пораненого побратима із Покровська. Під час розповіді про те, як це відбувалося, Віктор навіть зауважив: "Це ж вчора у цей час ми ще намагалися дійти до точки, звідки нас могли вже забрати бронею". І сам наче дивувався, що все це сталося з ним. Як і жовтневі два тижні на позиції у Покровську, де він з іншими бійцями тримав оборону в оточенні ворога. Декілька разів повторив: "Досі не розумію, як нам це вдалося".

Покровськ залишається однією з найгарячіших точок фронту на даний момент. У місті одночасно знаходяться і наші бійці, і противник. Як кажуть хлопці, в будинку один під’їзд можуть контролювати вони, а інший – росіяни. На питання, чи варто триматися зубами за кожну цеглину Покровська, немає відповіді. З одного боку – це ж наша земля, це наше місто. З іншого – вже більше місяця звідти неможливо забрати не те що тіла загиблих, а й поранених. Випадки, коли вдається доповзти до своїх, на жаль, поодинокі. Але наші бійці лишаються і б’ються не лише в місті, а й за ним…

Як саме українські армійці доходять до позицій, як це – воювати в повному оточенні, рятувати побратима, іти до безпечного місця більш ніж 15 кілометрів, - розповідає той, хто робив це неодноразово.

"У ЛИПНІ МИ ЩЕ НА ПОЗИЦІЮ В САМЕ МІСТО ЗАЇЖДЖАЛИ"

- Сім місяців тому я підписав контракт - у мене було відношення до 68-ої єгерської бригади. Але я мав бути помічником кулеметника, та зі Старичів після учєбки мене забирав сержант Назар, позивний Кардинал. Він якраз був у відрядженні. Ми з ним їхали, розмовляли, і за час дороги він мене загітував і забрав до себе в роту протитанкістів.

Мені тут дуже зручно, комфортно і приємно.

- Сім місяців тому, у квітні, що ви взагалі знали про війну?

- Майже нічого. В моїй родині ніхто не воював. Мої мама і батько вже "60 плюс". Я подумав: навіщо чекати, ховатись, чекати призовного віку, коли можна вже піти служити. Тим більш, у мене ніяких проблем зі здоров`ям, я фізично витривала людина – чому б ні? Пішов. На підготовці були дуже класні пацани. Ми проходили "сотку" в Латвії, в лісах, за 20 кілометрів від недофедерації. Все було дуже круто. Там я дізнавався про зброю, отримав перші знання, що таке війна, що таке армія, що таке військова форма. Якби одразу потрапив сюди, було б набагато тяжче. А так ти хоч знаєш, що мусиш надягати ту каску, бронік і ходити в них постійно, не знімаючи. І зброю від себе далеко не відкладати, весь час бути з нею. Це мінімум. Але коли я приїхав вже у бригаду, мене перенавчали. І саме в підрозділі я отримав 111-ий ВОС – військову облікову спеціальність. Півтора місяця проходив навчання на оператора протиракетних засобів: "Стугна", "Фагот", "Корсар". Але зараз такі реалії, що ворожу техніку ще дочекатись потрібно, вона взагалі не під’їжджає туди, де її можна вловити і підбити.

У перший мій вихід на бойове завдання дуже класна людина була зі мною, старший групи. Він все пояснював: як правильно себе поводити, на що звертати увагу. Я все швидко запам’ятовую і дуже класно орієнтуюся навіть у незнайомій місцині. Нам пишуть маршрут на карті, у спеціальній програмі. По ній орієнтуєшся. Останнім часом до позицій потрібно іти по 15-20 кілометрів, інколи – 25. Два-три дні ми заходимо.

- Коли у вас був перший вихід?

- У середині літа, липні. Тоді ми ще на позицію заїжджали, пройти до неї потрібно було метрів п’ятдесят. Наша позиція була у самому Покровську – у Шахтарському районі. Це кінець міста, дев’ятиповерхівка. Ми під’їхали під саму позицію. Я їхав у кузові пікапу. Вперше було страшно. Ну, їдеш ти у кузові, куриш ту цигарку і дивишся на небо, щоб нічого не прилетіло. РЕБ-то є, зрозуміло, але…

- FPV тоді вже прилітали в Покровськ?

- Над всім містом літало все, що тільки можна.

- Місто не було таким розбитим, як зараз?

- Не було. За пів року все значно змінилося. Тоді не було росіянців навіть близько до Покровська. Зі стороні Звірового деякі просочувалися – двоє-троє, але їх швидко знищували. Була плюс-мінус стабільна ситуація. Ми сиділи на позиції, наш розрахунок був у будівлі. При загрозі з боку ворога ми мали туди виходити і там вже контролювати ситуацію. А жили ми нижче, у підвалі. Однієї "прекрасної" ночі КАБ прилетів прямісінько у цей будинок – у його край, а ми жили під його центральною частиною. Сусідній підвал повністю завалило. Двірна рама на мене вилетіла - метрів чотири до мене пролетіла. Видимість нульова. Ми якось перебралися трішечки далі – у підвал іншого будинку. А "наш" будинок потім згорів. Просиділи ми там десять днів, хоча мало бути вісім. До нас їхали хлопці - міняти нас…

- За ці десять днів вдалося якусь роботу зробити? Кого ви бачили, по кому працювали? Були перші пуски?

- Приходилося працювати як піхота: контролювати подвір’я, зачищати будинки, перевіряти на наявність когось. В принципі, просто тримали на тій позиції спостережний пункт. Коли нас їхали міняти, хлопці десь кілометр не доїхали до нас – FPV-шка-"ждун" сидів на дорозі і ударив в пікап. Одному хлопцю відірвало руку. Вони одразу евакуювалися, вийшли пішки, їх забрала інша машина, та кілометрів сім вони пройшли. Потім прийшов наказ: машина більше не буде під’їжджати аж до позиції. Нас прийшли поміняти – хлопці йшли вісім кілометрів пішки. Ми мали так само виходити. Але нам прийшлося іти ще далі, тому що росіяни КАБами перед дачами в Покровську зруйнували три дамби – ту, яка йде до Гришина, і ті, які ведуть до цих дач. Прийшлося виходити аж за дамби. Ми пройшли десь десять кілометрів.

- Скільки часу ви долали цю відстань?

- Шість чи сім годин.

- Я розумію, що, коли ви заходите, несете на собі багато. А коли виходите?

- Ми теж багато несли. Коли прилетів КАБ і ми змінили місце, то зайшли туди, де раніше базувалися дронщики – і побачили багато ними залишеного. Я в "портфель" взяв п’ять дронів. Якщо є можливість передати нашим хлопцям-безпілотникам пташечок, то чому б ні? Там були нові дрони, без акумуляторів, без нічого, просто основа. То ми їх виносили. Тоді у мене ще були плити в броніку по п’ять з половиною кілограмів, а загалом весь бронік важив 14 кіло, і каска була – котелок, - все це мені видали в Старичах. Важко в усьому цьому було ходити. Зараз я собі придбав легші плити, по два з половиною кілограми, і іншу каску маю – тепер мені набагато комфортніше рухатися.

У ту першу ротацію я зрозумів, що це тяжко. А найтяжче морально – зробити перший крок. Наприклад, пробігти сто метрів відкритої ділянки. Зробити перший крок – і побігти. Але хочеш жити – будеш бігти, по-іншому там ніяк.

- А спати міг у тому будинку?

- Ми спали по дві-чотири години. Чергували по двоє, постійно змінюючи один одного. Весь час мали бути напоготові. Після того, як я вийшов з позиції, мені сказали: "Друже, їдеш на навчання" і відправили мене у школу артилеристів.

"ДО ПОЗИЦІЇ НЕ ВСТИГЛИ ДОБІГТИ МЕНШЕ 500 МЕТРІВ – ПРИЙШЛОСЯ ШУКАТИ НОЧІВЛЮ В ПІДВАЛІ І ЧЕКАТИ РАНКУ"

- Після того, як я повернувся у бригаду, невдовзі стався наступний вихід на позицію, - продовжує Віктор. - По маршруту нам треба було пройти 18 кілометрів, десь так. Але коли заїжджали… Перед Гришиним є танковий рів, і залишена маленька доріжка, по якій можна було проїхати. Під’їжджаємо - переїзд розбитий. Довелося вийти раніше на три кілометри, ніж ми планували.

- Куди треба було йти, де була позиція?

- Поряд з тією, що влітку. Але ми заходили 14 жовтня, і там вже навкруги був противник. Нас було п’ятеро: двоє протитанкістів і два снайпери, ще з нами був хлопець із 155-ої бригади.

Виїхали ми десь о восьмій чи десятій ранку. До вечора, до початку сіряка, пройшли Гришине, три посадки, і на початку Покровських дач знайшли собі ночівлю – будиночок, в якому вікна були забиті. Там заночували. О п’ятій ранку – підйом.

- Як ви орієнтуєтеся, коли ідете?

- Тримаємося заздалегідь побудованого маршруту. Плюс ми весь час ми на зв’язку з нашим командуванням. Нас коригують, повідомляють інформацію, хто кого бачить, що міняється. Наш захід контролюють з неба за допомогою дронів.

Коли ми зайшли у Шахтарський район, спочатку зайшли на нашу другу позицію до хлопців, поспілкувалися з ними. Це було десь о першій дня – ми пройшли вже нормальну відстань. Від цієї позиції нам залишилося кілометра півтора. І от на цій відстані нас спалив ворожий "мавік". Одразу нам передали, що отримали перехват і дали наказ: "Розтягуйтесь". Ми чули той мавік. Він завис над нами. І багато FPV налетіло.

- А де ви перебували, що було поруч?

- Ми були в якомусь маленькому магазинчику, і нас "мавік" побачив у вікно. Звідти ми побігли у п’ятиповерхівку, зайшли у під’їзд. На щастя, ворог не засік, що ми туди забігли, але нам довелося посидіти там десь півтори години, щоб розлетілися всі, хто налетів.

- Нервувалися?

- Дуже. Півтори години сидіти, чекати… По-перше, щось може залетіти у будинок, по-друге, може початися мінометний обстріл. Будиночки там не найміцніші, вони розлітаються від будь-якого снаряду. Тому нам потрібно було знайти надійніший підвал. За п’ятиповерхівкою, у якій ми сховалися, стояла ще одна, і було видно, що в ній є нормальний вхід у підвал, відкритий. Вирішили бігти. Туди було метрів 70-80. Дрончики затихли, спочатку побігли снайпери, потім ми. А це розвалини – валяються цеглини, різне сміття. Я наступив на цвях, пробив ногу, але не сильно – цвяшок був тоненький, але "талан" прошив повністю. Забігли у підвал. Що робити? До нашої позиції залишалося 500 метрів. А там така загвоздочка: щоб дістатися того будинку, треба перебігти стадіон – велику відкриту ділянку. І цю ділянку постійно контролювали росіяни, тому що будівлі поруч – церква, дев’ятиповерхівки були зайняті саме ними.

Того вечора ми не встигли пройти оті 500 метрів, що залишилися. Змогли лише із будинку перебігти у підвал школи, і там заночували. Зранку по сірячку вже подолали ті 500 метрів. Та навіть менше –два будинки, стадіон, два-три гаражі… Нас вже зустрічали. Хлопці контролювали вулицю, щоб ніхто там не бігав. Помінялися, хлопці вийшли, ми залишилися на позиції. Нам там доводилося працювати вже не як розрахунку ПТРК, а як піхоті – зачищати той будинок.

- А хотілося вистрілити по танку – на це ж вчився?

- Це мрія кожного – вбити танчик із "джавіка". Я ж на тренажері десять з десяти показував.

- Як довго ваші попередники були на позиції? Вони дуже раділи, що ви прийшли і вони можуть вже вийти?

- Ми міняємося 10 на 10: десять днів на позиції, десять днів відпочинок. Тож вони один деньок пересиділи. Та навіть не деньок: якби ми ввечері зайшли, вони б все одно лишилися ночувати. Так що плюс-мінус все правильно.

- Вони всі були цілі?

- Так, ні у кого не було поранень, все було нормально. Там ще наші суміжники зі 155-ої знаходяться.

Ми розуміли, що противника навколо стає все більше. Він просочується і просочується. Де росіяни накопичуються, нам повідомили ще до нашого виходу: хто, де, скільки їх, в яких будинках, де вони гуляють, з ким говорять… Все це нам повідомляють ще до того, як ми заходимо.

Про наше перебування у тому підвалі ворогу було відомо. Тому що за два-три тижні до того, як ми прийшли туди, цей будинок спалювали FPV-шками, обстрілювали будинок з мінометів. Ми просиділи там вісім днів, і прийшла команда відтягуватися.

- А як нога всі ці вісім днів?

- Нормально. Я одразу обробив ранку спиртом, натягнув нові шкарпетки – і все чітко. Отже, нам наказали відтягуватися на іншу нашу позицію. Ми забрали з собою ще двох хлопців зі 155-ої. Один з тих бійців чотири місяці вже сидів на позиції.

На чотирнадцятий день ми мали виходити. Мав бути наказ. Наше командування домовлялося, щоб ми взагалі вийшли з того району Покровська. Але ніяк не приходило підтвердження, що ми можемо виходити. І ось на чотирнадцятий день десь ввечері ми сидимо в підвалі, і тут у сусідню кімнату залітає граната і починають обстрілювати наш під’їзд та підвал з автоматів. Нас почали штурмувати. Ми повимикали все світло, натягнули броніки, каски. Що змогли, зібрали. Якось перелізли до сусідньої кімнати, там сиділи і думали, що робити.

- Ви не відповідали?

- Я знаю, що нас почули – сто відсотків. Один постріл зробив наш снайпер. Тому вони обстрілювали будівлю, але в під’їзд боялися зайти. Години через півтори такого обстрілу вони пішли у всі чотири під’їзди. Стріляли в усі сторони, в підвали також. Ми сиділи в закритій кімнаті, звідти нас викурити було дуже тяжко. Щоб це зробити, потрібно було підійти впритул, інакше навіть гранату не закинути. Я там сидів, прощався з усім, чим можна… Бо не розумів, як ми звідти виберемося…

- Їх було багато?

- Шестеро, ми по пострілах порахували – дальність, розташування, крики… Ми чекали, бо у нас виникла одна ідея… Важливо було безшумно переміститися в інше місце. Вогонь закінчився, перестали по нас стріляти. Ми почули, що вони пішли далі.

Я запропонував: "Нам потрібно по підвалах пройти під перший під’їзд. Якщо двері в під’їзд будуть зачинені, то ми піднімаємося на другий поверх і там тримаємо оборону". Через 20 хвилин ми трієчками, тихенько, з нічником, щоб не наступити на пляшки, перемістилися під перший під’їзд, залізли на другий поверх. Нам все вдалося. Ми зайняли дві квартири. Одна трійка контролювала задню частину будинку, а ми – передню. Протяг, холод, але…

- Квартири спалені чи в них щось було?

- Не спалені, але вікна та двері розбиті, тому був постійний протяг. Вночі ми слухали, а вдень контролювали подвір’я. Побачили двох окупантів, які йшли з водичкою, з бутлями, по них відкрили вогонь. Можливо, поранили, але вони втекли. Я дуже не хотів, щоб снайпери відкривали вогонь, щоб ми не спалилися ще раз – FPV одразу б прилетіли. Але у снайперів був АК з глушником. Тому росіяни не визначили, де ми знаходимося – дистанція була метрів триста.

- Чому вирішили піднятися саме на другий поверх?

- Це найбільш безпечне місце, де ти можеш знаходитися у п’ятиповерхівці. Другий або третій поверх. Третій – скоріше ні, ніж так. А другий – нормально. FPV не може спуститися на рівень другого поверху, інакше втратить сигнал зв’язку. "Мавік" не спустять на рівень другого поверху для спостереження, тому що втрачається з’єднання. Контролювати подвір’я з другого поверху набагато простіше. Я не знаю, чому, але на другий поверх закинути гранату набагато тяжче, ніж на перший чи на третій.

- Ви приймали рішення, куди пересунутися чи де перебувати. Де ця межа: тут я відповідаю за дії групи, тут я можу щось робити, а далі – маю почути підтвердження від командира?

- Змінювати позицію, виходити на вулицю – оце кордон. Ти можеш зайти в сусідній будинок, але ти не знаєш обстановку, чи не сидить в ньому п#дор і контролює, що ти вийдеш з під’їзду. Зайти на другий поверх – це було ідеальне рішення. Якраз перший під’їзд, ідеально видно доріжку між будинками. Тому, власне, ми там двох і поранили. І заднє подвір’я нормально проглядалося, куди нам треба було йти вже пізніше.

"КОЛИ ЧУЄШ, ЩО ЛЕТИТЬ FPV, ЛЯГАЄШ ПІД ЯКИЙСЬ КУЩ І МОЛИШСЯ, ЩОБ ТЕБЕ НЕ ПОБАЧИЛИ"

- Весь час ми думали, як нам вибратися звідти, - каже мій співрозмовник. - Але самі ні кроку з того будинку не могли зробити, поки не отримаємо наказ. Ми не знаємо, що в тому будинку відбувається, яка обстановка за нашим будинком. А оперативна інформація від КСП, від людей, які там сидять і контролюють усе, була нам дуже потрібна. Ми дочекалися, нам сказали: "Пацики, туман – ви виходите". Як нам сказали і як я розумів по ситуації, ми були у повному оточенні. Навкруги нас у дев’ятиповерхівках бачили росіян, які там створювали спостережні пункти. Якось ми пройшли між дев’ятиповерхівками – по туману, по сіряку, і змогли дійти через поле до бетонної дороги. Туман розійшовся. Останнє, що нам треба було перетнути, - автовокзал. Там я їх теж багато бачив. Ми на характері йшли вздовж дороги біля цього автовокзалу. Далі, за автовокзалом – напис "Покровськ". У мене навіть фоточка там є – встиг зробити селфі. Це була десь десята ранку.

Нам повезло, що ніде не нарвалися на ворога. Найголовніше, що нам треба було перейти - залізничні колії, а вони в "єгозі", путанці…

Впритул до Покровська є два села – Гнатівка і Ріг. Гнатівку у той момент штурмували, Ріг вже зайняли. Нам потрібно було виходити по правій стороні колії у бік Гнатівки. Ми рухалися дуже повільно. Накидали гілки на перешкоди і переходили колії. Нам треба було продовжувати іти прямо, а там – кущі, наша окопна лінія, яку робили для другої лінії оборони, для відступу. Як її пройти, як пролізти – навіть не видно було й маленької можливості. Тому ми перейшли на ліву сторону колії. І це була величезна помилка, не можна було цього робити, тому що якраз це село Гнатівка займали росіяни.

Це була середина дня, десь дванадцята година. Ми зайшли в будиночок, так би мовити, на перекур. Куримо, дивимося у вікно – а тут росіянин іде, молодий, років вісімнадцять. По ньому одразу відкрили вогонь, він втік, передав по рації, що ми в будинку. Як тільки вогонь припинився, я кажу: "Хлопці, як тільки вогонь припиниться, треба тікати звідси. Зараз FPV-шка прилетить". Ми тільки виходимо з хати, метрів 50 вперед пробігаємо – зависає FPV-шка над будинком. Хвилин двадцять висить, друга, третя літають навкруги, шукають нас. А ми – під щільними кущами ліщини. Всі шестеро помістилися під двома деревцями. FPV-шка рознесла будинок, друга теж вдарила туди ще раз... Вперед вирішили не йти – там була "єгоза", і треба було зайти глибше в село, щоб цю "єгозу" пройти. Я не наважився туди йти. Кажу: "Давайте назад: переходимо залізничну колію і підемо по кущах". Ми пройшли назад – і тут починається мінометний обстріл. Перед нами, куди нам йти, падає міна, лівіше також… Коротше, прицілювалися в будинок, де ми сиділи, щоб напевне нас знищити. Міномет валив перед нами, по кущах, куди ми мали йти. Ми лягли на землю – метрів за 15-20 від нас падає міна. FPV-шки зависали також. Найбільша проблема була в тому, що ми вперлися в "зуби дракона", до яких була прив’язана "єгоза". І таких - дві лінії. Як це обійти, що робити? Накидали гілок, якось перелізли через цю "єгозу" - не знаю, якщо чесно, як це нам вдалося. Мінометний вогонь почав працювати по тій стороні колії, де будинки, FPV улетіли. Пізніше вони прилітали ще – тоді, звісно, перестаєш рухатися і лягаєш під кущі. Листя як такого вже немає, лягаєш, ховаєшся, ну, і молишся, щоб тебе не побачили… Адже якщо побачать, ти не вцілієш. Лежиш на землі головою вверх чи вниз – неважливо, навіть якщо ти його побачиш, не перекотишся, не сховаєшся…

Йти було дуже тяжко, бо перед нами був бурелом, спеціально навалені дерева. Перелазили якось, просочувалися. А далі – густа-густа посадка, просто зарості, по яких не пройти. На краю цих заростей – густа путанка і "єгоза", і нам треба було пройти в маленький зазор між плутанкою і заростями. Ми і повзли лежачи, і йшли – якось просувалися. Але дуже довго. Була година третя дня, ще видно, але ми розуміли, що за дві години вже буде темно. А ми, блін, повземо, і до місця нашої ночівлі ще не близько. Нас по радєйці постійно консультували, куди нам іти. Посадочка стала вже більш-менш нормальною, стежинка знайшлась. І якраз в цей момент з іншої сторони колії почали стріляти росіяни – вони спалилися, з нашої сторони по них працювали FPV-шки. Нас питають: "Ви чуєте, бачите? Зараз тих уродів розбирають наші FPV-шки". Кажемо: "Так, ми якраз з іншої сторони колії". Нас скоригували. І в останній момент, вже такий щільний сірячок опустився, ми зайшли до наших хлопців на позицію. Там заночували.

Я знав тих хлопців - якось заносив їм продукти. Моя задача була пройти з одними бійцями 18 кілометрів – донести до точки необхідне, і з іншими двома одразу ж вийти. За три доби загалом пройшов 40 кілометрів в тому 15-кілограмовому броніку… Тяжко було, ну, то таке.

- Видихнули, коли дійшли до тієї позиції?

- Ми видихнули, коли вже змогли нормально йти, – зрозуміли, що доберемося. Трішки поїли, що у кого було. Їсти наче і не хотілося, але то поки першу ложечку не з`їси.

Зранку вийшли далі. Маршрут нам зробили, теж небезпечненький, бо де-не-де ми бачили ворога. Але якихось пригод у нас більше не було. Тільки коли великі дистанції перебігали, зустрічалися "лепестки". Повезло, що ніхто не наступив на них. За перший день ми п’ять кілометрів ішли десять годин, за другий подолали 15 кілометрів. Заночували в Гришиному. Вранці, за чверть до шостої, пішли далі – і нас нарешті забрали. Приїхала нарешті "коробочка". Сів у ту машину – вже щастя. Та навіть машинка ще не приїхала, а ми вже раділи, що чекаємо на неї. Ми вийшли 31 числа, 31 жовтня. У нас не було жодного пораненого.

- Ті два тижні, коли були на позиції, вдавалося спілкуватися з рідними?

- 28 жовтня у моєї мами день народження. Я думав, що встигну приїхати додому, але не так сталося. 28 жовтня я сидів на другому поверсі будинку в Покровську… Після штурму, коли нас атакував противник, вийшов по радєйці на командира і попросив: "Пацики, передайте мамі, що все у мене добре, будь ласка, напишіть їй". Командир нашої роти Петрович написав мамі все, що я просив. Типу, заспокоїв.

Телефон був з собою, але зв’язку не було. Телефон потрібен для орієнтування. Ну, і можна робити селфі. Я люблю фоткатися, стільки відео там назнімав. Але всі видалив, коли ми в підвалі сиділи і нас штурмували. Чесно - боявся… Якби потрапив у полон, не хотів би, що про мене дізналися інформацію з мого ж телефона.

- Коли виїхали, кого набрав першим? Як вони реагували?

- Маму, а там одразу всі до телефону злетілися. Вся наша сім’я живе у двокімнатній квартирі: я, мама, тато, сестра, двоє племінників. Ще у мене є сестра з інвалідністю.

- Сестри менші?

- Старші. Одній 37 років, другій – 35. Я - вигадана мамою дитинка… Мене мама навіть назвала на честь батька, я Віктор Вікторович.

- Батьки хотіли сина?

- Дуже сильно хотіли. І я з’явився.

"П’ЯТСОТ МЕТРІВ З ПОРАНЕНИМ МИ ІШЛИ ГОДИНУ"

- Після того виходу з Покровська я з’їздив додому, побачився з рідними, - усміхається Віктор. - Коли повертався, дізнався про тих хлопців, у яких ми ночували. З двох, що там були: один "двохсотий", один "трьохсотий" з простріляною ногою. Суміжники йому надали допомогу, і він повзе. Я ще подумав: як він повзе – на колінах і руках? Чи стрибає на одній нозі? За першу добу він 2,8 кілометра прострибав, за другу – 2,4.

12 листопада ввечері мене забирає Кардинал: "Поїхали до командира". Мені показали маршрут, пояснили, що я маю зробити. Я Взяв свого напарника Саню, позивний Бренді. Класний чувак. І хоча у мене лише три виходи, я недосвідчений, але вже став старшим групи.

Завдання звучало так: треба зайти, знайти Юру і винести його. Кажу: "Окей, без питань". Нам треба було пройти більше двадцяти кілометрів. Зараз вже сіряк починається о четвертій, а світає о шостій, часу не так багато. Рух ми почали об 11 годині. Пройшли десь десять кілометрів, знайшли де заночувати. Зранку виходимо… У мене ще відео є – зранку так гарно було! Я йду, а у мене аж душа радіє. Краса навколо.

- Ви знали, що Юра рухається вам назустріч?

- Ми знали, що він мав дістатися до першої ферми. Але по радєйці він сказав, що дуже сильно втомився, не може йти, буде шукати ночівлю. Його знайшли якісь суміжники, надали допомогу, напоїли чаєм, тампонували ногу, замотали, вкололи знеболююче – все зробили. Ми дійшли до точки, де розташований стабпункт 25-ої десантної бригади. Там отримали уточнення, що треба дійти до ферми і забрати Юру. Це ще три кілометри. Пройшли ми ті три кілометри за годину і зустріли Юрку.

У тих бійців, з якими він знаходився, я попросив м’які ноші. Коли ми йшли, звернув увагу, що вертатися нам по болоті, грязючці, подумав, що нормально буде його тягнути. Забрали його. Перша пара кроків – і я зрозумів, що буде тяжко. Хлопчина не такий важкий, десь 80 кілограмів, але нести тяжко. Спочатку спробував взяти його під руки, щоб він стрибав на одній нозі, але так у нього дуже швидко втомлювалися руки. П’ятсот метрів ми йшли годину. "Так не піде", - дав всі свої речі Саньку Бренді, і взяв Юру на копки-баранки. Може, так буде простіше? Я його так метрів по 70 проносив: проніс, поставив, він ще метрів 10-15 на одній нозі прострибав. Сильна людина Юра Хміль – прямо песець… П’ять кілометрів повз з простріляною ногою!

- У нього кістка пошкоджена?

- Ні. Одна куля пройшла навиліт, від іншої рвана рана, але ані сухожилля, ані кістку не зачепило. Так я його проніс два з половиною кілометри до стабіка. Там ми заночували – нас було 20 чоловік в бліндажі, не знаю, як розмістилися.

Зранку виходимо, я його знову несу. Нас мали раніше забирати, не там, звідки ми ішли. По маршруту нам потрібно було пройти близько п’яти кілометрів. Я його два рази проніс на спині, і він запропонував: "Давай я спробую лягти тобі на плечі". "Давай". Беру його під пах однією рукою і на плечі собі накинув. Так пройшов аж 500 метрів. Думаю: ні хріна собі, наскільки простіше! Проніс його, поставив, він на одній нозі прострибав ще 20 метрів. Так ми почали рухатися швидше. Досі не можу повірити, що отак людину виносив…

Пройшли ми таким макаром десь близько трьох кілометрів. Тут погляд Бренді упав на велосипед, що стояв у посадці. Там у посадці можна знайти скутери, велосипеди, тачки…

- Звідки це все там?

- Багато пациків, які завозять на позицію, наприклад, міномети, возять їх та міни, снаряди, чим можуть: на тачці, на велосипед пару ящиків закинуть. А потім транспорт кидають. На цьому велосипеді заднє колесо було заблоковане багнюкою, а переднє пробите. Я почистив заднє колесо ножиком. Саджу Юрку на цей велосипед, кажу: "Обіймай мене", беру за руль – і веду. Ще простіше нам стало! 500 метрів я просто біг. Він ще сміявся: "Наче мене заново вчать кататися на велосипеді!"

Ми навіть фотографію зробили з тим вєліком. Сонце так спало на фару, наче вона світиться.

- Так, фотка - наче ви на легкій прогулянці.

- Нам залишалося ще 300 метрів, і всі вже раділи цьому…

- Коли ви ішли з Юрою, в небі хіба нічого не літало?

- Там, де ми ішли, багато позицій наших дронщиків: "вампіристи", "мавікисти" і так далі. Дрони летіли на нас з нашого боку… Знаєте, боятися їх було вже якось не ахті. Зрозуміло, страшно, коли щось летить. Один "мавік" підлетів, подивися на нас, покачався з боку в бік, наче помахав нам – ми помахали йому у відповідь і пішли далі. 90 відсотків пташок були свої. Але якщо ззаду щось летіло… Юра – пацанчик жорсткий, починав стрибати на одній нозі, робити перекид набік – і під кущики. Він дуже чітко все робив. З вєліком тяжко було сховатися. Але коли щось летіло нам в спину, ми ховалися. Зрозуміло, що FPV-шка з тієї сторони - сто відсотків ворожа. Якщо "мавік" летить і рухається чітко, звук не змінюється, - це, скоріше за все, наші вертаються. Там інтуїтивно орієнтуєшся. Бачиш: летить FPV-шка на оптоволокні з нашої сторони, чьотенько, не смикається, - наша.

Нам залишалося 50 метрів до наших позицій. І тут велосипед поламався…

- Що сталося?

- Переднє колесо було спущене, камера вилізла, намоталася. Я її обрізав. Проїхали ще метрів 50 на покришці. Я її обрізати не зміг, вона як проволока була. Але це вже було не зручно. Тоді я знову взяв Юру на плечі і поніс. Дійшли до точки, яка називається "Ленін". Там хлопці напоїли нас кавою, ми 15 хвилин перепочили. Вийшов по радєйці: де евак? Виявилося, що ми не там, де треба. Наша точка - за метрів 50 звідти, де ми знаходилися. Я Юрку на плечі – і пішов. Туди вже приїхав "Хаммер", ми завантажилися – і виїхали. Отам були емоції! Юрка в машині дякував.

- Він старший за тебе?

- Йому 40.

- Він не плакав?

- Майже. У мене самого в машині очі на мокрому місці були.

- Втомився сильно?

- Тоді я ще цього не розумів. Наступного дня вранці встав – у мене ноги просто гудуть, спина гуде… Але це приємний біль. Дуже радий за Юрку.

- Коли ви з ним вже їхали у "Хаммері", говорили про того побратима, який загинув?

- Говорили. Його неможливо винести. Це дуже сумно.

- Ти розпитував, як все сталося?

- Так. Вони почали рух не по команді, а раніше. Наші знали, що їм треба виходити, бо їх оточили. Топтун, Царство йому небесне, пішов першим. Його одразу розстріляли. Йому було 27 років. Тішить, що хлопець не мучився. Це єдине, що заспокоює. І максимум, що ми могли зробити в цій операції, ми зробили – винесли Юрку.

- Юра щось розповідав про те, як виповзав?

- Після першого дня дороги він шукав місце ночівлі. Знайшов розбитий бліндаж. Казав, що туди заліз, підняв дві дошки, дістав ковдру – нею накрився, зверху накинув ті дві дошки, і заснув. Другу ніч він ночував у тунельчику, де сквозило. Так згадував: "Повзу, вечір, немає де переночувати - бачу тунельчик для стічних вод. Заповз туди, знайшов там спальник". Це повезло, що знайшов спальник, інакше б не заснув. Під себе поклав якісь гілки, палки, спальником накрився – і заснув. Коли ми на стабіку ночували, там тепло було, прямо тепло-тепло. І Юра жалівся: "Не можу заснути – звик спати у холоді". Зранку він казав, що відпочив, але не заснув. У нього сильно боліла нога, тягнула. Але він користувався тим, що я поряд лежу – на мене закидав ногу. Нога була гаряча, а у мене зверху штани прохолодні – нога охолоджувалася, ставало трохи легше. Коротше, всю ніч його нога була на мені…

Ми виїхали о другій дня в суботу, 15 листопада. Я зателефонував додому. Набирав маму, а відповів тато. Сказав: "Я вийшов, виніс пацана". І він, почувши це, заплакав. На це все витрачається дуже багато емоцій. Після того я заснув о шостій вечора, прокинувся о шостій ранку – дванадцять годин спав.

- Не було моменту, коли пожалкував, що підписав контракт?

- Після першого виходу зрозумів, що я там, де потрібно. Коли їздив у Київ, мені друзі казали: "Може, не вертайся?.." Я кажу: "Ні!"

- Багато друзів, хто сумнівається чи ховається від армії?

- Є такі. Є і такі, що думають: почекаю, от буде 25 років, тоді піду. Я не знаю, в чому різниця – піти зараз чи в 25. Я стільки кликав всіх, казав: "Пацики, у мене в роті є місця – давайте!" Ні, ніхто не хоче.

- Ви вже самі відчуваєте, що якби в армії було більше людей, то ситуація була, можливо, трохи інша з тим самим Покровськом?

- На тому рубежі, де ми були, знаходився кулеметний розрахунок, ми, протитанкісти, і снайпери. Снайпери дивляться на кілометр-півтора вперед, ми – від двох до п’яти. Зрозуміло, що на таку відстань танчики, "коробочки" не під’їжджали, хоча ми їх запрошували… Та й все. Мінометники – позаду нас. І ми розуміли, що біля нас має стояти ще піхота. Її капець як не вистачає. Хай би вони просто жили в тих будинках, в підвалах, просто щоб щільненько було, - і все, не було б такої ситуації. А зараз вижити там, в посадках, з нашої сторони перед Покровськом – просто неможливо. КАБи постійно прилітають, міни… Особливо Т-видні перехрестя всіх посадок знищують постійно. КАБи по три-чотири штуки залітають у посадки. Якщо десть стоїть наш міномет або артилерія – росіяни це бачать, на "мавіку" ж видно вихід. І одразу туди летить чотири КАБи.

Якщо навіть просто поставити спостережні пункти у місцях просочування ворога… Я розумію, що це тяжко, це постійний контакт – найстрашніше, що може бути. Але якби поставити людей туди, де просочуються п#дори, такого би не було. Вся кількість ворога, що зараз є в Покровську, зайшла туди з однієї точки – зі сторони Звірового, яке ніхто не контролював. Якби у самому Покровську була наша піхота – просто сиділа по підвалах, мінялася і спостерігала, дивилася за вулицями, - то не було б такої ситуації. Така моя думка.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ