Пілот безпілотних систем 155 бригади Вадим, позивний Гурман: "Ми зайшли у Покровськ на 16 діб, а пробули там 80 – більшість часу в оточенні"
44-річний представник фармкомпаній доєднався до тероборони у 2022 році й відтоді постійно боронить Україну – брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку у 2023 році, а з кінця 2024 року перебуває на Покровському.
З міста він з побратимами виходив у той період, коли воно вже було наповнене ворогом. Під час виходу один з бійців наступив на "лєпєсток", дістав важке поранення. Йому надали допомогу і по черзі везли у безпечне місце на будівельному візку.
Коли Вадим назвав цифру 80 діб, які перебував на позиції у Покровську – без заміни, без можливості виїхати у безпечне місце, я спитала його, як він ставиться до цих "рекордів": 144 дні на позиції, пів року в окопах без заміни… Він відповів, ретельно підбираючи слова: "Коли бачу ці цифри в заголовках якихось видань, виникає відчуття, що ми б’ємося за якийсь рекорд: хто більше… Насправді жоден з бійців, який надовго лишився на позиції, з власної волі не хотів би бути учасником цих "змагань". Ці цифри говорять про єдине: що ситуація на фронті важка, і, буває, по декілька місяців до піхотинців не можуть дістатися, ніяк, жодним чином. Я добре розумію, що відчуває людина в такій ситуації, як сподівається і чекає, коли ж її виведуть звідти, куди дуже прагне потрапити ворог і куди не може підійти заміна чи допомога. Давайте чесно. Ми знаємо про успішні виходи бійців з позицій. А скільки хлопців лишилися в тих окопах назавжди, пробувши там місяці… Я з тих, кому пощастило, кого вивели з міста, в якому вже перебував ворог. Нас вийшло два екіпажі безпілотних систем. Але ж один наш екіпаж – а це три бійці – зникли безвісти при спробі виходу… Про їхню долю ми точно нічого не знаємо".
Вадим показує відео, яке хлопці зробили під час виходу, вже перебуваючи у більш безпечній посадці. Всі худі, брудні, зарослі. І у всіх однакові очі. Не можу навіть їх описати. Немає слова, що може описати стан людини, яка кожного дня б’є противника, не маючи впевненості, що і сама не лишиться у цьому місті…
Розповідь Вадима – це покроковий шлях справжнього Воїна: від цивільної людини до бійця, який знає, як дати відсіч ворогу, лишатися вірним наказу та побратимам і наближати нашу Перемогу. Бо дуже хоче до родини – дружини та двох синів.
РІДНІ СУМИ
- Чому у вас позивний Гурман?
- Я починав з тероборони, в строю з 24 лютого 2022 року, - відповідає чоловік. - Потім тероборону почали передавати в ЗСУ, упорядковували всю цю махновщину, грубо кажучи. Всіх хлопців по Сумах зібрали і сформували 15 окремий стрілецький батальйон. З цим батальйоном ми виїхали на кордон Сумщини з росією, робили позиції, окопувалися, робили бліндажі, жили в лісі. І коли ми сідали їсти, я завжди дуже пильно слідкував за тим, щоб на столі було красиво (посміхається), щоб не було абияк наставлено. Коли я готую, наприклад, шашлик, то він має бути з лавашем, з різною зеленню, всяку красоту додаю… Хлопці, які за всім цим спостерігали, дали мені позивний Гурман.
- Хто ви у цивільному житті, ким працювали?
- Фармпредставником. Дружина має відповідну освіту, і, власне, на її прикладі я зайнявся продажами препаратів десь у 2011 році. Співпрацював з такими компаніями, як "Тева", "Ксантис-фарма", це колишня "Актавіс", і мережею лабораторій "Сінево". Мене все влаштовувало, я не шукав нічого іншого. Але все змінилося в один момент. Увімкнув телевізор, подзвонила мама… У перший момент я не повірив, що почався повномасштабний наступ.
- Ви не думали, що таке можливо?
- До останнього дня не вірив. Я не думав, що росіяни наважаться на повномасштабне вторгнення, не думав, що вони настільки недооцінюють Україну – в тому плані, що наші Збройні сили формувалися з 2014 року, у нас вже були бойові підрозділи.
- Ви одразу записалися в тероборону, зранку 24 лютого?
- Так. Я навіть над цим не замислювався. Кума питала в моєї дружини: "А як Вадим пішов?" Жінка каже: "А я знаю? Увімкнув телевізор – і за пів години вже одягнений пішов на вулицю". Я подзвонив знайомим хлопцям, які служили під час АТО, питаю: "Льоха, що робити?" Він сказав, куди приїхати, показав, де отримати зброю. Я спитав про військкомат – він був зачинений.
- У Сумах було гучно 24 лютого?
- Не дуже. Колони ворожої техніки пройшли Тростянець, а в Охтирці їх зустріли ЗСУ, саме Охтирка росіян дуже добре пригальмувала. В Сумах не було, здається, військових взагалі. Ті, хто записувалися в тероборону, розібрали останню зброю, яка лишалася на складах. У нас РПГ з’явився, мабуть, через два тижні після початку вторгнення, а так були прості автомати. Мені дістався ручний кулемет. До речі, у нас було багато провокаторів, які їздили містом, щось знімали. Нас, тероборону, знімали на телефони, намагалися провокувати… Ми зробили мобільну групу, їздили двома машинами. Виклики були різні, найчастіше – хибні: якісь мітки хтось десь побачив, потім ДРГ всі всюди зустрічали, садочки почали "захоплювати"...
На фото: Під час патрулювання Сум у березні 2022 року. Вадим у центрі
ЗАПОРІЗЬКИЙ КОНТРНАСТУП
- У теробороні ми були всього місяць, потім перейшли у Збройні сили, в 15 окремий стрілецький батальйон, він згодом увійшов до складу 117 бригади, новоствореної, це був 10 армійський корпус, - продовжує Гурман. - Він готувався до контрнаступу на Запорізькому напрямку. Коли наш батальйон перейшов у 117 бригаду, ми одразу поїхали на навчання в Чехію, звідти вже висунулися на Запорізький напрямок.
На фото: 15 батальйон на навчанні в Чехії
Ми заходили за 47 бригадою, вона йшла першою. Ми заїхали ближче до Малої Токмачки. Думали, що нас там і залишать. Почали окопуватися, коли надійшла команда на виїзд. Тоді колони ще ходили таким порядком: чотири БМП їхали за танками. Отак нас через Малу Токмачку вивезли на поле бою.
- У бік Роботиного?
- Так. Роботине трішки в стороні, ми заходили в його бік.
Нашу колону одразу побачили і розстріляли. Трохи розгубився наш командир: він загнав усі чотири БМП в посадку, щоб там їх замаскувати, а танк лишився на перехресті. І тут нас вперше дуже міцно обстріляли – і з арти, і з самоходок. Вони гатили по тій посадці, чим могли… Все обійшлося, і через деякий час ми рушили далі. Картина, яку тоді побачив, назавжди перед очима. Заїжджаємо на поле. Їхали зверху на "бесі". Вона гуде, а я розумію: на полі тиша – просто все вимерло, все випалено, немає ні мошок, ні комарів. Мені було тихо і страшно.
Ми ще заблукали дорогою. Пам’ятаю, приїхав командир роти, показав карту командиру взводу, питає: "Ти запам’ятав?" - "Так, запам’ятав". Командир роти склав карту, і вони поїхали. Наш командир взводу Артем Сорокін, молодець, один з найкращих, яких я бачив, вивів нас з того поля. Потім ми нарешті знайшли посадку, де був тимчасовий умовний КСП і де був командир роти. Ми швидко спішилися, "бехи" поїхали. Ми розмістилися. Нам сказали, що ночуємо тут, а назавтра висуваємося на штурм, йдемо на окопи. В ту ніч теж летіло по цій посадці, і не тільки туди – всюди. Було задіяно море зброї, і з нашого боку в тому числі. "Хаймарси" били… Що тільки там не летіло. Вночі небо просто світилося. Прокинулися вранці, дощик невеличкий накрапав. А у мене не було з собою плаща, нічого, навіть лопатку забув взяти, щоб окопатися. Окопчик мені дістався малесенький, а ще під ранок пішов дощ… Думаю: за що мені все це?
- Мокрий, брудний, без лопатки…
- Ще й не виспався! І всі такі. Зібрав нас Артем, командир взводу, каже: "Хлопці, треба 650 метрів пройти по відкритій місцевості. Туди летить все, але треба пройти. Що скажете?" Кажу: "Ось тут зараз консультуємося між собою. Яке рішення приймаємо, так і робимо". Ніхто не казав ані "так", ані "ні". Було зрозуміло, що ні у нікого немає особливого бажання бігти 650 метрів по відкритій місцевості. Прийшов командир роти, каже: "Хлопці, я все розумію". Що мені сподобалося в ньому – не було оцього: "Я наказую! Біжіть! Вперед!" Він сказав: "Я все розумію. Я зроблю для вас все можливе. Буде над вами летіти дрон, я буду прикривати вас тим-то і тим-то. Але йти треба". Нас було 12 чоловік – всі погодились.
- Всі з Сумщини?
- Так, всі з тероборони. Ми висунулися, по нас одразу почав працювати міномет. Ми попадали. Ті 650 метрів ми якось так промчали, що навіть не пам’ятаю, як. Вже стоїмо, Артем кричить: "Окопи мають бути справа!" - а вони з лівого боку від нас. У нас не було часу шукати окопи справа. Ми застрибнули в ті окопи, що були зліва. Нас йшло два відділення: 1-ше, за ним 2-ге. І у нас хлопець одразу підривається на протипіхотній міні. Але він був такий спортивний хлоп, і йому вдалося якось відстрибнути. Все одно його трохи зачепило. Це був наш перший "трьохсотий".
- Ногу, стопу не відірвало?
- Ні, тільки трохи посікло. Все так швидко відбулося. Чую вибух, хлопок цієї міни, крики… Міни були в самих окопах – росіяни замінували їх і відійшли далі. Пораненого евакуювали. Ми зупинилися. Артем сказав: "Далі ніхто не піде, поки не буде саперів". Через деякий час прийшли сапери, почалося повільне розмінування, тому що виявили дуже багато протипіхотних мін – не знаю, як наші два відділення пройшли. По окопу попереду йшли сапери, а ми за ними вже проходили.
Потім почалися штурми. Щоб довго не розповідати: ми наштрикнулися на їхній опорний пункт з кулеметом. По мені вперше стріляв крупнокаліберний кулемет – саме по мені, бо я прикривав групу евакуації, вилізав зверху на окоп… Чую команду Артема: "Гурман, подивись, що там". Трохи підвівся – чую клацання, і повз мене пролітають кулі з ДШК. Я впав, думаю: може, це якась помилка, стріляють не конкретно по мені, просто прострілюють. Перевірю ще раз. Підвівся – і знову зовсім поряд куля пролетіла.
Отак ми просувалися-просувалися і вперлися в їхній опорник. Чи ми їх знайшли, чи вони нас дочекалися. Нас обстріляв кулемет, вся наша група одразу лягла. Ми почали штурмувати, нас закидали гранатами, потім - ми їх. Коротше, ми спалили той опорник, він горів, вибухав їхній БК. Було весело. Вони почали відходити, почався стрілецький бій.
Людей у нас було… От я згадую і дивуюся, яка кількість людей заходила. Зараз такою кількістю не ходять. У нас окопи були забиті людьми. Ішов наш 2-й взвод, потім підтягувався 1-й, далі на прикриття йшов 1-й взвод, і 3-й був на еваку. Все було достатньо організовано, красиво. Підтягнулася ще 2-га рота, її перед нашим штурмом розставляли по позиціях, щоб вони нас прикривали.
Ми готувалися до наступного штурму, Артем збирав людей, які були до нього готові. Ми стоїмо, і один з нас не те щоб знепритомів – у нього був стан, який буває після контузії. Я це одразу зрозумів. Його почало водити, я його схопив, ми з іншим бійцем відвели його до медиків. Тільки повернулися, почався серйозний мінометний обстріл, тому що це були їхні позиції, вони знали координати. Міни летіли прямо у бруствер, деякі не розривалися. У нас почалася паніка, хаос, всі стали розбігатися. Дивлюся: Саню, нашого сержанта, серйозно контузило. Ми хапаємо цього сержанта, тягнемо, він важкий… А переді мною солдат - блондин з довгим волоссям - на колінах стоїть. Обертаюся – а то дівчина. Питаю її: "Що ти тут робиш?" Вона каже: "Я медик 2-ї роти", здається, 46-ї бригади. Теж сумська. Вона тримала свою руку. Питаю: "У тебе все нормально?" - "Так". Потім я дізнався, що вона в той день загинула... Така молода. Я не знаю, нащо дівчат туди заганяли?..
Поки ми тягнули Саню на евак, в ту групу, що залишилася в окопі, прилетіла міна. Отам і зупинилися наші штурми, тому що з тих людей, що погодилися штурмувати, цілими залишилися я і Віталік Пашков, з яким ми сержанта відтягали до медиків, а всі інші – легкі і важкі "трьохсоті". Ми займалися евакуацією людей. Деякі почали відкочуватися назад, почалася паніка. Я не кажу, що я був дуже психологічно готовий до того, що побачив, але мене щось всередині стримувало і давало можливість залишатися в адекватному стані, без паніки. Отаким був наш перший захід на Запорізькому напрямку. Він тривав шість діб. Це я вам розповів коротко, а було ще чимало цікавих історій.
- Коли ви після цих шести діб вийшли, не було думки: "Та ну все це на хрін, треба звідси якось відпетляти… Я ж не військовий"?
- Я не був у захваті від всього. Але… Після того багато хто написав рапорти "з морально-психологічних причин". У багатьох дійсно був сильний шок. Я не написав, також ще один хлопчик, Саня – його вже немає в живих, місяць тому визнаний безвісти зниклим, він перейшов у 155-ту разом зі мною. Я не засуджую людей, це нормальна реакція здорової людини.
- А чому ви не написали такий рапорт?
- Не знаю. От серйозно, не знаю. Не те щоб я готовий був на все… Але не написав.
- Через якийсь період ви знову пішли штурмувати?
- Артем, командир нашого взводу, брав участь у бойових діях чи у 2014-2015, чи у 2015-2016 роках. І в повномасштабну самостійно прийшов. Жив з нами постійно на позиціях. На ньому тримався весь рух нашого батальйону. Пам’ятаю, заходила 2-га рота з командиром на позиції. І наш ротний просив цього ротного дати можливість командувати саме Артему – щоб, так би мовити, не образити командира роти, що командує взводний, і той сказав: "Я не проти". Він був дуже хорошим командиром. Ми всі йому страшенно довіряли.
Пам’ятаю, лежу в наметі, бо ми тоді жили в посадці, Артем смикає мене за ногу: "Вадиме, вставай". – "Куди?" - "Одягайся". І пішов. Це був наш другий вихід. Разом з Артемом ішов заступник командира роти, позивний Шершень, командир 3-ї роти… Тобто, у нас був напівофіцерський склад. Місцевість повністю помінялася: ті окопи були розбиті, я їх взагалі не впізнавав. Вже було багато "двохсотих", "трьохсотих". Ми працювали паралельно зі штурмовиками 46-ї бригади, наша задача була прикривати їх при штурмі. Щось у них не вийшло. Нас накрили, ми відстрілювалися, почався стрілецький бій… Нас якось по-дитячому вирахували – побачили, що один чоловік чи двоє вийшли, а нас заходило, якщо не помиляюся, восьмеро. Посадка, в якій були росіяни, йшла паралельно нашій.
Коли ми прийшли в бліндажі, Артем пояснив ситуацію: що ми робимо, як будемо заходити, що ми прикриваємо 46-ту. Вона починає штурмувати, ми заходимо, швидко окопуємося і прикриваємо їх. Ну, ми пішли окопуватися, спробували щось у тій "асфальтованій" землі нарити. А нас "змалювали". Вийшли один чи двоє, з того боку, чую, почалися автоматні та одиночні простріли в нашому напрямку. Чую, наш кулеметник почав відповідати, та й уся група почала туди стріляти. Вони зрозуміли, де хто сидить, і нас так накрили АГС, що я запам’ятаю це на все життя… АГС дві "улітки" точно вистріляв по нас.
На фото: Знімок, зроблений під час штурмів на Запорізькому напрямку. Вадим – другий справа
- Усі залишилися цілі?
- Так. У мене був окопчик, я в ньому улігся, а все наді мною летить, свистить… Артем дав команду відходити, тому що штурму 46-ї так і не було – не знаю, з яких причин. Тобто, наше перебування там виявилося, по суті, безглуздим.
По нас відстрілялися, і ми пішли. Туди навели міномети, і якби ми лишилися, від нас нічого б не залишилося. Ми повернулися знову в бліндаж - це буквально пройти метрів двісті. Нас почали крити, по нас працював танк, почали дзижчати "пташки". Нас довго намагалися викурити з тих бліндажів. Там були хлопці зі 117-ї. Перед нами у них було сім "трьохсотих", один "двохсотий" лишився, лежав з нами, ночував…
- Що з вашим командиром Артемом?
- Він вважається зниклим безвісти. Танками по них працювали. Мабуть, уламок його дістав… Потім туди, де був Артем, зайшов ворог і повністю все контролював. Там тоді загинув Саня Гук – згорів в окопі, і ще хлопці, придані... Сумарно загинули семеро. Ще було два чи три "трьохсотих", вони вийшли.
80 ДНІВ У ПОКРОВСЬКУ
- У грудні 2024 року я перейшов у 155-ту бригаду, - говорить Гурман. - Переходив командир роти, який був у нас в 117-й, у 155-ту на посаду комбата, і перетягнув із собою кількох людей – тих, хто захотів. Бригада їздила на навчання у Францію, але ми приїхали вже у Покровськ, куди вона зайшла. Сюди я перейшов вже на БПЛА, тут навчався літати.
- Чому вирішили вчитися літати?
- Тут, на Покровську, я зрозумів, що війна кардинально помінялася – війна у повітрі, війна з повітря. Технології не стоять на місці, все рухається вперед. І війна, на жаль, теж.
Зона нашої відповідальності була біля населеного пункту Шевченко. А працювали ми з Покровська. Нашою задачею була розвідка, коригування арти, пошуки якихось, можливо, ворожих груп, що заблукали, супровід наших груп на позиції. І скиди. Пам’ятаю свій перший скид, лише не знаю, вдалим він був чи ні. То була промзона біля Шевченко. У росіян в ангарі було скупчення… В даху ми знайшли маленьку дірочку. Я влучив у неї зі ста метрів. Мене тоді вчив літати досвідчений пілот, він каже: "Нічого собі, Гурмане!" А мені тоді вдалося влучити абсолютно випадково – кинув гранату, і вона потрапила прямо в ту дірку, залетіла в ангар і, можливо, когось зачепила. Отакий був перший раз.
У нас вильоти відбуваються в режимі нон-стоп. Ми не постійно летимо зі скидами, а є і розвідка. На початку у нас було п’ять екіпажів. Зараз лишився один, дай Бог… Вилітаємо в режимі нон-стоп постійно, без вихідних. Це добре для здобуття досвіду, особливо в роботі зі скидами. Якщо ціль знайдено, - заряджаєшся і летиш. Ми працюємо тільки по живій силі.
- Коли ви зрозуміли, що росіяни почали просочуватися в місто, що вони вже в ньому? Ви розуміли, що Покровськ – їхня ціль?
- Останній наш вихід на позицію був з 8 серпня по 27 жовтня.
- Тобто ви там перебували майже три місяці?
- Так вийшло. Якщо чесно, сам був здивований. Щоб пілотам доставляли воду і продукти пілоти – може, десь є таке, але я такого ще не чув. Ми залишалися в оточенні.
- На скільки ви заходили?
- Діб на 16 діб, десь так. Ми заходили, працювали, після чого нас міняли, ми виходили. А тут "трошки" затримались… Спочатку росіяни заходили на околиці міста невеличкими групками, по одному, по двоє. Але їм це не вдавалося, вони тут і лишалися. Але потроху противник нарощував свої обсяги, почав частіше заходити по двоє-троє, вже робив у посадках точки скупчення. Деякі місця ми знали, направляли туди арту… Десь вони накопичувалися, потім з цих точок виходили – і йшли вже саме у Покровськ. Піхота, що була на передньому краї… Не знаю точно, може, їй не вистачало БК чи вже не було БК, вона просто виконувала функції коригування: "Чую постріли" - і ми туди вилітали. Поступово противник наростив кількість, брав напором: йшли, їх вбивали, а вони продовжували йти… Потім перші росіяни з’явилися в Покровську – розвідка доповідала, кидала нам координати. Та це ще були дрібниці: штурмовики залетіли, штурманули позицію, вибили їх. Але з часом, напираючи, вони почали проходити далі, займати більше позицій. Нам скидали перехоплення, та й ми самі вже бачили, як вони йшли прямо на нас, проходили повз нас. Ми направляли "Вампіри", FPV їх знищували. Але вони все одно почали активно проходити в місто.
Але коли ми заїхали в місто, там ще працював стаціонарний магазин.
- В центрі?
- Я не знаю. Я не місцевий (сміється). Нагадали мені смішну ситуацію. Було так, що дрон не встигав долетіти назад до нашої позиції. Черговий каже мені: "Сади його у Троянді, на вулиці Квітковій!" Відповів, як і вам: "Я що тобі, місцевий?" Не знаю, в якому саме районі міста, але магазин працював. Я ще дивувався цьому, бо вже була дуже складна логістика. Місто вже сильно розбили КАБами, бо по ньому сипали КАБами, просто сипали. Це ж така технологія взяття міста: розбити його повністю, щоб противнику, тобто, нам, не було де закріпитися.
- А у вас було чим воювати? Скиди закінчуються, а ви ж нікуди не виїжджали...
- Спочатку у нас була доставка по землі, пішим ходом. Спеціальна група працювала, нам приносили БК, бензин, продукти.
- Ви жили у підвалі якогось будинку?
- Так. На розі вулиць Манькіної та Центральної. Але наше місце "ждуни" здали, нас підбили в цьому підвалі, горіли ми. Була резервна точка, вона теж горіла. Місцеві працювали на росіян… Нам розвідка передала: "Було перехоплення, скинули ваші координати, орієнтири і все інше". І буквально ввечері до нас прилітають мавіки зі скидами і FPV, будинок горить. Ми евакуюємося на резервну позицію, ночуємо там, потім повертаємося. Оцей згорілий будинок слугував нам як прикриття – противник, мабуть, вирішив, що тут вже нікого немає. А наш екіпаж лишився єдиним, що працював аж до самого свого виходу.
- Ви сказали, що спочатку вам все приносили пішки. До якого часу могли до вас доходити?
- По датах не зорієнтуюся. У вересні ще приходили, а на початку жовтня нам повністю все обрізали. Близько місяця ми були на самозабезпеченні. Зрозуміло, наші командири намагалися всіма можливими і неможливими шляхами до нас дістатися… Екіпаж FPV вже був не робочим. "Вампіристів" штурманули, і хлопці, молодці, підірвали весь БК над ворогом. Як вийшло: їх почали штурмувати, не знаючи, що це "вампіристи". Ворог зайняв перший поверх, а "вампіристи" були у підвалі, вони виходили на зв’язок і просили вислати штурмову групу, бо над ними ходив противник, шафи тягав – готували собі позицію. Навіть сталася перестрілка, покидали гранати одне в одного. Однак, "вампіристи" - це не штурмовики. При всьому бажанні, у них немає тих засобів, тієї інформації, тих навичок. Вони довго чекали, що прийде штурмова група, зачистить перший поверх. Їм обіцяли, що "ось-ось, група на підході, вже бачать вашу п’ятиповерхівку", але вони так і не дочекались допомоги. Тоді вони знайшли місце, де кучкувалися вороги, зібрали увесь БК і дистанційно підірвали його в підвалі. Не знаю, зачепило це перший поверх чи ні, але БК вони підірвали саме під ворогом.
- Як вони вийшли звідти?
- 151-й розвідбат, молодці. У тому будинку був довгий підвал на два входи. Розвідники на другому вході зі сходів пробили діру, щоб можна було виходити не тільки через двері, а й через цей отвір. Отак наші "вампіристи" й вилізли.
- А FPV-шники? Вони ще раніше…
- …вийшли теж. Ми залишалися у місті трьома екіпажами по троє осіб. Оті FPVшніки і "вампіристи" вийшли з міста. А ми і ще два екіпажі "мавіків" лишалися. Ми були в різних місцях, між нами було метрів 500-700. Потім нас залишилося дві групи. Третій екіпаж пропав – хлопці досі "безвісти зниклі". Тій групі дали команду міняти точку - біля них оселилися ворожі групи, буквально через три хати. Треба було переміститися на інший бік залізничних колій. В момент переходу ворог побачив, як вони рухалися…
У той період у нас закінчилася вода. Та й їсти не було чого. Воду ми знайшли – технічну, в бачку. А ще у дворі будинку, де ми жили, була груша і виноград. Це була наша їжа.
- Але ви кажете, що продовжували працювати. Було чим?
- БК у нас був до останнього дня. Ми ліпили й саморобні БК, і гранат у нас вистачало. Літали постійно. Якось так вийшло, що саме бензин для генератора нам скидали чітко. Воду ми могли десь загубити, продукти – теж, а от бензин контролювали постійно. Так що працювати було чим. Хоча останній тиждень ми були тільки у розвідці, коригували…
- У вас працював "Старлінк"?
- У нас все працювало!
- То ви були майже в ідеальних умовах!
- Так, тільки в оточенні. І їжі немає – груші, виноград… Я не знаю: от я взагалі люблю поїсти, але в таких умовах почуття голоду якось притупляється. Ти розумієш, що хочеш їсти, але організм спрацьовує таким чином, що це відчуття - десь дуже далеко. Організм це розуміє. Якщо я перебуваю в нормальних умовах і хочу їсти, то я через це не зможу заснути. А там все було інакше. І з водою та сама історія. Пофіг навіть, що в тому бачку мухи плавали. Хлопці з сусідньої позиції в якійсь криниці брали воду, потім витягнули відро – з пацюком. Кажуть: "Тепер будемо кип’ятити". Ну, таке… Питаю: "А ви що, до цього не кип’ятили?" - "Ні".
- Ви розуміли, що перебували в оточенні. Паніка була чи відчай?
- Нічого подібного. Може, хтось це ретельно приховував. Було розуміння того, що нам у будь-якому випадку колись доведеться звідси виходити. Ми цікавилися, натякали командуванню: "А що там по нас?" - "Та поки почекайте, скоро почнуться штурми…"
- А росіян стає все більше…
- Вони постійно накопичувалися. Ми бачили по даних розвідки, які нам скидали, що вони дуже близько від нас.
Іноді я думав про їхні дії, їхню мотивацію. От ми у себе вдома, у своєму місті. У нас позаду є підтримка. А ці заходять у якусь невідомість. Але дуже швидко вони почали повністю контролювати залізницю, зайняли зручні позиції для її контролю. Не можу зрозуміти, навіщо вони стріляли у цивільних. Але такі випадки були. Навіщо? Мабуть, був наказ – зачищати всіх, хто ходить поруч.
- Ви кажете, що місцеві вас здавали. Неподалік від вас залишалися місцеві жителі?
- Так, жили біля нас. Не знаю, як вони живуть, з якою метою, на що чекають. Серйозно, уявлення не маю. Ми коли шукали собі позицію, знайшли в п'ятиповерхівці хороший підвал. Спробували відкрити, але він був зачинений на резиночку. Ми туди – а там живуть бабуся, дідусь, із собакою. Я з ними поговорив: "Чого ви тут лишаєтеся?" - "А куди нам, синку, їхати?" - "А тут ви що робите? Якось дивно: сидіти тут в підвалі під обстрілами чи виїхати в найближче містечко?" Вона каже: "Так мені ще доктор потрібен…" - "Правильно: там і доктори є, і все інше". Їхня мотивація незрозуміла. Навіть якщо є якісь "ждуни", мені здається, простіше бути "ждуном" десь на більш спокійній території. Не знаю, за що вони там живуть? Для мене це максимально дивні люди. Що вони там роблять, не знаю. Скільки з ними не спілкувався… Якось жінка попалася, пояснення те ж саме: "Що я там буду робити, у мене маленька пенсія…" Думаю: а що ти тут робиш з маленькою пенсією? Ну, тоді там ще магазин працював, був якийсь магазин, приїздив, в ньому працював інтернет – якось вони існували. І то… Десь було чути генератори, та це теж до якогось часу, для генераторів потрібні бензин і все інше. Не розумію я таких людей. Я вам скажу: навіть у Шевченко була вже така бійня, в самому селі, наші намагалися його відбити, там вже все зруйноване, просто пекло… Собаки ходять ночами, доїдають "двохсотих". І то там ще залишалися бабуся і дідусь, жили два якихось чоловіки – навіть у таких умовах жили люди. А колись був такий випадок цікавий… ні, не цікавий, нічого цікавого в ньому немає. Між Шевченко і Покровськом є дорога, і на цю дорогу, де весь епіцентр подій – де вони намагаються зайти, де протитанкові рови, "єгоза", міни, дистанційне мінування, словом, цілковита війна, - і на неї виходять чоловік, жінка і дитина років семи. І - тиша з двох боків… Охреніли всі. Наш екіпаж підняли з рупором, щоб їх розвернули, і ми з рупором літали. Куди вони йшли – в бік Шевченко, але навіщо? Коротше, була така історія.
Ми розуміли, що колись будемо виходити. У нас був прокладений маршрут, яким будемо йти. Він декілька разів змінювався, тому що відштовхувалися від даних розвідки. Всі розуміли, що нам треба бути максимально обережними. Ми ж пілоти, ми бачили зверху, як вони обходять наші позиції, як заходять, ми на них коригуємо, їх знищують, якщо ми не встигаємо. Робота все одно велася, робота багатьох підрозділів.
- Як ви там спали? Вас троє на позиції – ви ж мали ще чатувати, щоб до вас ніхто, не дай Боже, не зайшов. Все робили по черзі?
- Ми взяли поламаний дрон, виставили його на вулицю, він у нас працював як відеокамера. Коли ми працювали одним екіпажем, графік був таким: один літає, другий чергує, третій відпочиває. Потім, коли до нас прийшов другий екіпаж (вони змістилися після того, як їхню позицію спалили – туди прилетів "Град"), нас стало шестеро. Двоє постійно в повній бойовій готовності знаходилися, плюс у нас стояла камера, плюс ми постійно літали самі, контролювали периметр.
- Як довго ви прожили вшістьох?
- Десь тиждень-півтора.
- Коли отримали наказ на вихід?
- Ворог таки вирахував нас. FPV збив нашу антену, точніше, горіхове дерево, на якому вона була захована. Шкода горіха…
- То у вас були груші, виноград і ще горіхи?
- Точно, горіхи. Вони вже достиглі, були смачні. Я їх просушував на сковорідці, були дуже смачні…
Коли нам знесли антену, стало зрозуміло, що скоро доведеться виходити. Ми продумали дорогу, рюкзаки зібрали, в них лежав мінімальний запас на дорогу: технічна вода в пляшці по два літри на кожного, БК, по дві гранати… Єдине, у нас не було бронежилетів, вони погоріли. Ми виходили практично голі.
- Серйозно?!
- Так. Згадалася мені така історія. Дружина розповідала, як загинув чоловік її подруги. Він був водієм. Колесо заплуталося в якійсь сітці, він вийшов з машини. Був без каски, намагався плоскогубцями розплутати сітку. Прилетів FPV. Хлопці, що були нормально екіпіровані, - "трьохсоті". А він одразу – "двісті". На війні так робити не можна. Якою б важкою не була каска, носити її треба, і бронежилет також. Але наші бронежилети згоріли повністю, і каски також. Тому ми виходили, так би мовити, голі й босі.
Ми розуміли, що нам треба знати дорогу, якою маємо виходити. Все вивчили. Були готові у будь-який момент. Оскільки згоріла наша друга позиція, літати залишилися тільки ми. І десь через півтора тижня прилітає FPV нам в антену. Плюс до цього на даху вже стояв нерозірваний FPV – у повній бойовій готовності. Ми його не чіпали. Він до нас прилетів, але його заряд не вибухнув. Після цього ми почали збиратися звідти.
ВИХІД З МІСТА З ПОРАНЕНИМ
- Це було 27 жовтня, - продовжує Гурман. - Вийшли десь о шостій ранку чи трохи раніше по узгодженому маршруту.
- Ви йшли по черзі – один екіпаж, потім другий?
- Йшли по двоє, тримали невелику дистанцію між собою – так, щоб бачити один одного, тому що було ще темно. Навігація у нас була, слава Богу.
- Ви щось забрали звідти?
- Найцінніші речі: антену – у нас була нова, "мавіки", "Кропиву", рації… Але частину вантажу вимушені були скинути по дорозі. У нас з’явився "трьохсотий" на середині дороги – підірвався на "лєпєстку", і нам довелося все поскидати, щоб його дотягнути.
- Скільки вам треба було пройти?
- 15 кілометрів. Я ішов посередині. Нам важливо було перейти залізничну колію. Переходили групами по двоє. Перша група перейшла, зайняли позиції, розібрали сектори. Ми приблизно розуміли, де може закріпитися ворог, - ті сектори контролювала перша група. Потім йшла друга група – те ж саме, розширили сектори контролю, далі – третя. Таким чином переходили ті колії. Далі у нас зліва була промзона, там теж за даними розвідки був ворог. Тож ми промзону проходили дуже обережно, продивлялися кожну щілину, щоб ніхто ніде не виліз. Пройшли промзону, далі у нас був невеликий контакт: ми зустріли дві тіні, відпрацювали туди – ну, якісь силуети пройшли. По нас пару разів вистрілили, але обійшлося. Далі ми пройшли дачі – і ми розуміли, що вже у відносно безпечній зоні, противника не зустрінемо. Але залишалися FPV, дистанційне мінування, арта. Ми йшли досить швидко, рівно. Не очікували, що у нас вийде так просто, вже видихнули після Покровська. Коли вийшли за дачі (там ще якась жінка була), мало не переплутали своїх – слава Богу, розгледіли скотч. Це була якась група на електромопедах, може, група доставки, вони нам помахали руками. Рухалися, ухилялися від арти, від FPV.
- А були FPV, ви їх чули?
- Багато було.
- Ви лягали?
- Так. Особливо, коли у нас з’явився "трьохсотий", ой як це було несвоєчасно з цими FPV! Він почав крутитися над нами, ми затягнули пораненого під дерево. Він над нами крутився-крутився. Наш чи не наш? Скоріше за все, не наш.
- Як сталося поранення?
- Він підірвався на "лєпєстку". Це дистанційне мінування. Він наступив на міну по максимуму. Відірвало стопу разом з берцем. Йому надали першу допомогу, затягнули турнікет. У нас ще було хороше знеболювальне – його піхоті скинули, потужне, то я взяв із собою в дорогу. Вколов йому, хоча би біль припинився через деякий час. Він втратив трохи крові, почалося запаморочення.
- Він не міг сам іти, треба було нести?
- Ми знайшли візок. Там посадка, а в ній, щоб ви розуміли "двохсоті", візки, рюкзаки, бронежилети… Коли ми зайшли в перший бліндаж, знали про цю точку, знайшли там воду, у нас з’явилася тушонка – там були пакунки для піхоти. Ми там добре поїли, поміняли воду – технічну з пляшок вилили, свіжу залили.
Я намагався викликати евакуацію – на жаль, туди медики доїхати не могли. Ми запропонували іншу точку – відмова. Тому нам довелося тягнути пораненого по черзі. Ми вже перестроїлися: попереду йшли двоє, дивилися дорогу, міни, два чоловіки тягнули візок, один йшов позаду. Час від часу ми мінялися.
- Скільки ви його тягнули?
- Ох… Точно не можу сказати. Ми наклали турнікет об 11.30 і потім приблизно ще три години.... Ногу вдалося врятувати. Це була основна задача. Я думав, що ногу відріжуть через турнікет. А її зашили. Все нормально, стопа на місці. Не те що стопу вирвало – був відкритий перелом.
- Ви послаблювали турнікет по дорозі?
- Я думав про це, але у нас реально не було часу. Треба було швидше вивезти, бо він реально був у важкому стані. Я наклав джгут, промацав ногу. Не знаю, як цього не помітив – не намацав телефон, який був в кишені, і поверх нього затягнув турнікет. Він каже: "У мене ще кровотеча" - я йому наклав джгут ще нижче. Думав, що зробив щось неправильно, а один хлопець каже: "У нього телефон, ти йому затиснув телефон". Я думав попускати, але не було часу - треба його тарабанити, і тарабанити швидко, щоб були якісь шанси на порятунок. Якби він не втрачав свідомість… У нього було запаморочення, ми йому: "Серьога, тримайся, ми поруч". А він: "Хлопці, не кидайте мене…" Ну, ми його дотягнули, все нормально. Нас зустріли, 25-та бригада допомогла.
- Був момент, коли здавалося, що не дійдете, бо всі втомилися…
- Був. По-перше, зневоднення, нестача їжі довгий час – вся група була ослабленою. У якийсь момент я в рацію волав так… Тому що, з одного боку, вони праві: те місце, яке ми обрали, було хороше, але невідомо, як би все закінчилося – через FPV могла "задвохсотитися" вся група.
На відео: Це відео Вадим записав під час виходу групи з Покровська. За його спиною видно, як тягнуть пораненого. Чоловік надав його без звуку, бо занадто емоційно коментував все, що тоді відбувалося
- Це коли вже все аналізуєш на тверезу голову, все видається інакшим.
- А тоді було дуже важко: візок, посадка. Сергію, бідному, було не дуже зручно, але про це ніхто не знав і не думав. Поклали, прив’язали: "Серьога, хоча б ти лежи мовчки". Добре, що було знеболювальне, інакше не знаю, як би він витримав – я бачив, як йому боляче, він розмовляти навіть не міг. Ці препарати призначені для піхоти, для таких випадків, вони дуже сильні.
У 25-ї бригади був потужний броньовик, весь обварений. Сказали: "Закидайте хлопця, поїхали". І ми з 25-ю виїхали. Вони забрали пораненого на свій стабпункт, там надали нормальну першу медичну допомогу, а далі він поїхав на лікування у Дніпро.
25-та привезла нас до якоїсь своєї хатини, звідти нас забрали наші. Там нас напоїли чаєм. Я був страшенно брудний. Дивлюся на пацанів – теж такі обличчя, всі в крапках бруду, всі мокрі, тому що по дорозі ще почався дощ. Всі такі зморені, що…
- Дружина знала, що ви в оточенні?
- Вона знала, що я в Покровську, подробиць особливо я їй не розповідав. Вона стежила за новинами, іноді перепитувала, чи все, що кажуть, правда. Я казав: "Ну, десь так, приблизно так". Завдяки "старлінку", я весь час був на зв’язку. А виходили ми без зв’язку, відключилися. Тоді вона, звичайно, завмерла…
- Коли ви дійшли до 25-ї, було вже темно? Коли це було приблизно за часом?
- Мабуть, година 15-16, десь так.
"НЕ ХОЧУ БУТИ ВІЙСЬКОВИМ – ЧЕКАЮ НАШОЇ ПЕРЕМОГИ"
- Скільки після цього спали? Що їли? Чого хотілося?
- Перше, що я зробив, коли ми вийшли до своїх, - сів у машину і поїхав до дружини. Нам дали дві доби відпочити. Я був певен, що дадуть відпустку, планував приїхати додому, сказав про це дружині. А вона: "Та не треба нікуди їхати". Вона вже кілька разів сама приїздила у Павлоград. Каже: "Ну і що, що дві доби, я все одно приїду". Тоді я хлопцям сказав: "Все, я їду, хто зі мною?" - і прямо такий брудний, як був, сів в машину і – на Павлоград. Бо там, де ми розташовані, не вийшло б нормально помитися, випрати речі. Мені взагалі не хотілося залишатися в тій напівтемряві, хотілося якоїсь цивілізації.
Сідаючи в машину, подумав: зараз увімкну пічку, все висушу.
Добу ми побули з дружиною. Я відмився, поїв. Коли вона поїхала додому, я попросився у бригадний реабілітаційний центр. Хтось з хлопців поїхав до лікарні, двоє швидко повернулися на позиції.
- Декілька тижнів тому в Покровськ додатково перекинули десантні бригади, залучили штурмовиків, підрозділи ССО, ГУР… Як гадаєте, це допоможе втримати та зачистити місто?
- Ми не стратеги. Моя думка: це потрібно було робити набагато раніше. Зараз це архіскладно – вибити звідти ворога. Спробувати можна, а який в цьому сенс? Вичистити місто, куди ворог вже проклав шлях і завів багато людей, - це дуже складно...
Не знаю, з якою причини, але нестача піхоти в Покровську була відчутна. І це дало свій результат. Те, що ми чули в зоні нашої відповідальності – це поодинокі штурми. Десь когось "задвохсотили" з ворогів – і все. При цьому щось планувалося, нам казали: "Все, починаються штурми, хлопці, зараз ви почуєте бійню, така війна почнеться!" І нічого, все як зазвичай: міномети, арта, FPV….
- Наскільки багато тих, з ким ви були в теробороні, лишається в армії? І наскільки ви втомилися? Чи не хотіли б вже закінчити з армією?
- Хотілося б, звичайно, повернутися додому, і щоб закінчилася війна. Не тільки мені цього хочеться. А щодо тих хлопців, хто був у теробороні… Багато хто списаний через поранення, багато хто – з інших причин, хтось загинув. Хто залишається – не знаю, важко сказати. Думаю, відсотків 30-40 з тих, хто починав.
- Ви відчуваєте себе військовим? Ви зараз на своєму місці?
- Я не хочу бути військовим. Я чекаю, коли настане наша перемога. А чи я військовий? Вже ні. Мабуть, вже ні. Раніше мені здавалося інакше… Артем, коли ми заскочили на Запоріжжя, казав: "Ну що, Гурман, ти такою собі війну уявляв?" - "Звичайно, ні, Артеме, я її тільки у фільмах бачив, там все інакше". У мене ніколи не було бажання будувати військову кар’єру. З’явилася необхідність – я пішов, бо розумів: треба йти. А от коли війна закінчиться, Україна переможе…
- …ви продовжите розвивати БПЛА? У вас же є досвід.
- Можна буде цим займатися. Але якби не у військовій структурі, а, може, напівцивільній, - тоді так.
Від війни, армії стомлюєшся. Стомлюєшся від того, що не бачиш дітей, не спілкуєшся повноцінно з родиною. А діти ростуть. Я приїжджаю – молодший витягнувся, був такий зростом, як я, а тепер… Такі зміни! До війни були близькі стосунки з дітьми, а зараз відчувається якась дистанція. Не через вік, а через те, що вони не бачать мене, спілкування зменшилося, вони звикають жити без мене.
- У вас є острах, що їм доведеться воювати?
- Так, я не хочу, щоб вони воювали. Я собі навіть уявити це не можу. Я з ними ніколи не говорив про війну. Вони знають, що тато на війні. Та я не розповідав їм ніякі історії, нічого взагалі – ця тема одразу відсікалася. Хіба що с дружиною щось обговоримо, і все.
Колись мого знайомого запрошували у школу - розказати щось дітям. А про що можна розповідати дітям? Знаєте, я почав задумуватися: оці пістолети, автомати продаються в магазинах дитячих іграшок. Іграшок! Навіщо? Починаєш про це замислюватися, коли бачиш війну.
- Але ж виявилося, що наша країна повинна бути готовою дати відсіч ворогу і захистити себе. Бо ніхто нам не допоможе.
- Ніхто, як виявилося. Всі надії вже вичерпалися. Знаєте, ще у 2014 році я відмічав усі ці "стурбованості". А у 2022-му я зрозумів, що з 2014 року в бік росії абсолютно нічого не робилося з боку світової спільноти – нічого, окрім "стурбованості". Ми чули: от іще п’ять років, іще кілька років – і росія загнеться. Але не робилося нічого, абсолютно нічого, щоб це сталося. Вона все ще тримається на плаву.
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
