Командний пункт у Гуляйполі: 17 наших бійців проти трьох росіян
Про те, що місто під загрозою, Цензор.НЕТ писав ще на початку грудня. І, на жаль, не помилився. На зараз противник вже зайшов у Лиман. Там також скоро може бути стільки ворога, що важко буде його звідти вибити.
Коли гине командир підрозділу, коментарями несеться: "А чому він кудись їхав? Хай би в штабі сидів". Як комусь щось не подобається в рішеннях командира підрозділу і це виливається дописом у соцмережі, коментарі вибухають порадою: в окопи того командира, хай посидить на передовій, нехай особисто іде на штурми…
Звісно, що логіку у фейсбучних оцінках шукати не треба. Це як поради з дивану під час футбольного матчу. Але ж повагу треба мати. І розуміння, що передова - вся країна. Раніше генератори гули в Авдіївці і в Щасті. А тепер - по всій Украіні. Але регулярні обстріли чомусь також не дають розуміння, що ми всі - ціль. Кожен.
На жаль, красиві слова про важливість кожного солдата і цінність кожного життя лишаються лише словами у дописах від вищого керівництва. Бо вже знову командирам, які у важких обставинах рятували своїх бійців, виводили їх з оточених ворогом позицій, придумували, як і одночасно ворога бити, і щоб людей можна було міняти і пораненим допомогу надавати, коли вже доїхати до них не можна було, саме за це виносять догани. Так-так. Догани за врятованих бійців! При цьому ті, хто реально тікають з позицій, оголюючи фланги і підставляючи сусідів, чи лишають штаби з прапорами, не кажу вже про карти і компʼютери, виправдовуються. І їхні виправдання ковтають журналісти і фейсбуки. А я згадую, як в Мощуні під Києвом рота відійшла зі свого командного пункту на дві вулиці вглиб, бо бої вже ішли зовсім поруч, і знищила в тих обставинах все так, щоб ворог нічим не міг скористатися. Через десять днів наші відбили позиції назад. Повернулися в ту саму хату. І це ніхто не оцінив. Кримінальну справу з приводу залишеного пункту намагалися відкрити вже тоді. Добре, вдалося відбити хлопців. І не дозволити їх демотивувати вже у березні 22-го… Але таких справ насправді море. І вони не порядок наводять, а призводять до того, що вже багато досвідчених бійців, офіцерів, звільняються з армії. Причина - недолугі вимоги і претензії вищого командування. Я вже бачу цей рух звільнення. І жодному з тих, хто йде, не можу дорікнути. Бо вони як правило не раз і не два контужені, поранені, випалені втратами і закидами командування. Але це ще один симптом того, що робиться в армії. І симптом важкої запущеної хвороби.
Запустила цю хворобу тотальна брехня, яку іноді, таке відчуття, навіть культивують. Про те, що брехня на фронті призводить до людських втрат, а слідом і територій, ми вже навіть не говоримо, а кричимо. Але чесні свідчення про те, чому провалюється Гуляйполе, шокують. Підтверджують все, що знаєш, але це все одно вчергове виснажує і випалює.
"Я бачив те, що відбувалося з командним пунктом, з якого у прямому сенсі слова тікали, з повітря. Стрім давав саме той батальйон", - говорить командир 1-го штурмового полку імені Дмитра Коцюбайла, друга ДаВінчі, Дмитро Філатов, друг Перун. Частину його полку перекинули на Запорізький напрямок з-під Добропілля – гасити чергову пожежу. Бо в Гуляйполі вже накопичився противник. "Коли я на нарадах почув доповіді підрозділу, який чи не більше двох років тримав тут позиції, що все під контролем, задався питанням, а що тоді тут робимо ми, – продовжує Перун. – Але коли ми почали вивчати ситуацію, особисто пішли перевірити лінію фронту, зрозуміли, що ті позиції, які нібито надійно тримають, давно пусті, там нікого немає. Щобільше – за три-чотири кілометри до умовно наявних позицій солдати на місцях казали: "Все, далі нікого немає. Ми крайні". Так що лінія оборони виглядала зовсім не так, як про це доповідалося на нараді. Вияснили, що мінометна позиція не змінювалася роками! Як таке взагалі можливо? Це говорить про те, що звідти або зовсім не працювали, або вона так далеко від фронту, що і не потрібно, аби вона працювала. Виявилося, що ця бригада винайшла власне ноу-хау – управління здійснювалося, якщо воно здійснювалося, за допомогою мобільних телефонів і старлінків… А рації використовували для спілкування між позиціями… Але не було ретрансляторів, аби можна було по раціях зв’язуватися з командуванням батальйону. Та й те, що командні пункти бригади, через яку пройшли росіяни, розташовані у місті, за вісім кілометри від лінії зіткнення, викликало у мене запитання. Але на це я почув відповідь, як із пропагандистської книжки: "Це щоб бійці бачили, що командири поруч з ними, неподалік, що вони за потреби підуть в бій разом з ними. Ми побачили, як вони пішли у бій…"
На командному пункті, який захопили росіяни, перебувало 17 представників управління батальйону. На них вийшли троє москалів. Розташування штабу видав працюючий генератор, на звук якого ворог і прийшов. Чому по тих трьох не стріляли… Питання відкрите. Сімнадцять офіцерів (!) тікали, не намагаючись дати відсіч противнику, якого було майже у шестеро менше. Про те, що противників було троє, кажуть представники того самого штабу. Спостерігачі штурмового полку чітко бачили лише одного… Він був без зв’язку, бо підключився до кинутого старлінку через код, який, як це водиться, висить на стіні… Так він і передав всі дані про захоплення командного пункту. Вже у перехопленнях штурмовики почули голосові повідомлення командира нашого підрозділу, які москалі пересилали із захопленого безпарольного телефона. І вони честі управлінню не роблять. Не хочу навіть цитувати те, що мені переказали. На жаль, під час тієї втечі в хаосі і паніці ми втратили двох бійців – начальника штабу батальйону і командира роти… Їх, вибачте, думаю, і будуть намагатися зробити винними у тому, що сталося…
Після цього командир штурмового підрозділу одразу запропонував взяти в підпорядкування людей того ж таки батальйону територіальної оборони. Але йому сказали, що людей немає… Буквально за добу, коли він особисто поїхав по батальйонах, він знайшов в одному підрозділі 40 і в іншому 50 піхотинців. Як тільки вони дізналися, що їх прикомандировують до штурмовиків, заволали: "Ви нас на м’ясо кинете!". "Прийшлося пояснювати, що наші бійці на нашій базі проведуть з ними додаткову підготовку, - пояснює Перун. - Що і було зроблено. І після цього я їх буду ставити не в першу лінію після моїх штурмовиків, і навіть не в другу, а контролювати логістичні шляхи, спостерігати на перехрестях. У ці вихідні противник намагався їхати на нас технікою – цьому сприяла погода. Ми не могли літати. Вони скористалися цим. Першу БМП знищили мої бійці. А друга докотилася до спостережного пункту тереошників на перехресті доріг. І вони її зупинили. Коли люди готові, знають, що робити, чого очікувати, то вони не тікають. А знищують ворога. І роблять це ефективно. Крім того, якщо з бійцем на позиції є регулярний зв’язок, йому скидають чи привозять теплі речі, їжу та батареї для техніки, він не відчуває себе залишеним, він робить те, що від нього очікують". Друг Перун постійно повторює фразу: "Поганих солдатів немає". Людей можна навчити тримати оборону, іти в штурми, спостерігати. Все залежить від командирів, до яких ці люди потрапили.
Коли я почула розповідь про те, як противник легко зайшов на наш командний пункт, без спротиву, без бою, згадала ситуацію на Луганщині взимку 2020 року. Там також спочатку подавалося, наче на одну з позицій штурмом пішов ворог, окопи наші бійці вимушені були покинути, але з боєм, з героїчними зусиллями, під час яких один наш боєць загинув. Коли я приїхала на місце і почала розпитувати сусідні підрозділи, що вони знають про те, що там сталося, командир тоді ще 1-ої штурмової добровольчої роти Дмитро Коцюбайло, друг ДаВінчі, показав відео, зняте з камер, які тоді стежили за лінією фронту. Противник ішов групою осіб з 12, скупчено, навіть не пригинаючись. Ще й санчата за собою перли – з боєприпасами. По них ніхто не зробив жодного пострілу. Вони без супротиву зайшли на нашу позицію. На тому відео добре видно, як наші в паніці тікали, навіть не намагаючись відстрілюватися. А найболючіше те, що ті, хто тікав, забув розбудити хлопця, який спав у бліндажі. Він загинув від гранат, які туди закинув противник. Навіть я зрозуміла, що ніхто не вів спостереження за ворогом. Тому і не побачили ту групу противника. ДаВінчі тоді мене спитав: "Треба пояснювати, що це не героїчний бій, а паніка і втеча з позиції?" Потім декілька тижнів сусідній підрозділ вибивав противника з тих позицій. Бо це був його фланг, який легко і просто перейшов під контроль ворога. Якби не відео, яке записувалося, скоріш за все, так би той "бій" і лишився в історії героїчним і мужнім… І тоді саме ДаВінчі, як зараз командир 1-го штурмового полку друг Перун, не побоявся сказати правду.
Так само буквально днями на Сумщині над однією з наших позицій літав мавік ворога. Наші замість спостереження і доповідей про пташку противника, почали в камеру показувати факи та дулі. Оператор мавіка зрозумів, що наші бійці на позиції трохи не в адекваті – кажуть, пили з місцевими. Ворог спланував свої дії і почав діяти на цьому напрямку. За пару діб тих "зухвальців" взяли в полон. Всі вони були п’яними. Через що не помітили, що до них іде ворог… що до них іде ворог… На жаль, таких історій багато. Тому сержантам і командирам і доводиться бути іноді жорсткими – аби не допустити подібних ситуацій. Бо чиясь зухвалість як правило закінчується погано. І вимагає ще більше зусиль, аби врятувати людей і виправити ситуацію.
1-й штурмовий полк разом з іншими підрозділами намагається вирівняти ситуацію у Гуляйполі. Принаймні не дозволити противнику захопити місто так легко, як це сталося, на жаль, із Сіверськом. Але у місті вже накопичилося достатньо багато сил противника. Єдине, що зараз може потішити, що ворог зазнає втрат у співвідношенні 1 до 17. А це великі цифри.
В армії у піхотинців є таке поняття – "на папіросі". Це коли довгий час ділянку підрозділу ворог не зачіпає, не помічає. Там немає штурмів, ворог не намагається прорвати фронт саме у цих місцях. Тому ті, хто перебувають в обороні на цій ділянці, розслабляються, втрачають пильність. Але затишшя завжди – до певного моменту. Якщо не готуватися, не спостерігати, не продумувати власні дії, ворог зрозуміє, що тут можна тихенько пройти повз або взагалі знести оборону.
З осені стратегія росіян – інфільтруватися в міста і накопичуватися. Вони діють малими групами, ДРГ, які пробують нашу оборону в різних місцях. Як на це реагувати, як цьому протидіяти – наші бойові командири знають, але, на жаль, не всі. Такі дії противника призводять до позитивного для нього результату. Це ми бачимо по Покровську, Мирнограду, Сіверську і Гуляйполю. Скажу більше – вже ворог проникає таким чином і в Лиман. Сподіваюся, там зреагують швидше, ніж в містах, які ми так довго тримали і вже майже втратили. Своєчасна реакція дає результат. У серпні, коли росіяни стрімко прорвали фронт і просунулися на десять кілометрів неподалік Добропілля, генеральний штаб під час нарад декілька діб не обговорював цей рух, а зміни у карті DeepState називав фейком. При цьому 1-й штурмовий полк миттєво почав відрізати ворога і знищувати його, не даючи накопичитися і підтягнути сили. І це вдалося. Той прорив зупинили, територію зачистили. Може, і в Лимані зреагують вчасно, а не будуть вірити в те, що противника там немає. Погані новини ніхто не хоче чути. Але ми в них живемо багато років. Пора навчитися самим собі говорити правду.
…Поки готувався цей текст, вийшло інтерв’ю з Головнокомандувачем. І його цитата, яку широко наводять, викликає питання. Це сам пан генерал просто не знає, що висоти біля Сіверська втрачені разом з містом, чи це йому доносять недолугу інформацію?
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
