Олексій Савкін: "Запитуватимуть – поясню. Можливо, зрозуміють..."

Автор: Ю.Бабіч

Сьогодні Майдан все більше і більше стає лише засобом маніпуляції і причиною власної пихи. Фраза “я був на Майдані” сьогодні виправдовує дії, які йдуть всупереч з усіма принципами Майдану: принципами толерантності і різноманіття, коли ксенофобія, расизм, національна, релігійна, ідеологічна та інші види нетерпимості засуджувалися; принципами надідеологічності, коли ніхто не мав права використовувати “Майдан” для збільшення ваги своєї ідеології; принципами відсутності минулого.

Олексій Савкін. Хлопець, якому під час Майдану був 21 рік. Сьогодні його твіт дворічної давнини завдяки соцмережам не бачив лише незрячий.

Не бачив і не осудив. Не осудив і не забажав термінового звільнення Олексія.

Своє ставлення до ситуації і рекомендації щодо звільнення патрульного висловив і народний депутат Антон Геращенко, на що дуже схвально відгукнулась ФБ-спільнота. Я, як людина, яка пройшла Майдан, теж маю право висловити свою думку. А моя думка проста: не можна судити людину, не розібрашись. Не можна звинувачувати людину в сепаратизмі за пост дворічної давнини, в якому про сепаратизм і не йшлося. Не можна звільняти людину, не вислухавши її. Та і взагалі, перш, ніж судити когось, треба самому бути бездоганним!

Ми всі засуджуємо вибіркове правосуддя. Але робимо те саме на своєму ФБ-рівні. Хтось десь відкопав цей твіт (цікаво, хто і з якою метою?) і виклав його в мережі, спільнота підхопила. Спільнота одразу навісила на людину ярлик. Спільноті було не цікаво/не важливо розібратися в ситуації. Прошерстити соцмережі Олексія, знайти інші його пости. Наприклад, пост, в якому він щиро радіє українському прапору над Слов'янськом. Ніхто не поцікавився, що сьогодні думає про Майдан цей поліціянт. Ми вирішуємо судьби з такою легкістю...

А ще одним з принципів Майдану було те, що маленьких людей не буває, кожен з нас заслуговує на рівне право бути почутим.

* * *

Ще два дні тому я не знала навіть про існування цього хлопця. І ось переді мною сидить 24-річний молодий пацан з дитячим відкритим поглядом, який сьогодні став відомий на всю Україну з далеко не найкращої сторони.

- Тобі точно 24?

- Так. Але цигарки я купляю з паспортом. (Ледь помітна посмішка. Видно, що ці кілька днів осуду і постійних перевірок його добряче вимотали. - Авт.).

Запитую його про пости, через які виникла ця складна для нього ситуація. Показую їх.

-Так... Мабуть, мої. Я не пам'ятаю. Мабуть, робив цей перепост. А це скріншот, так? Ну, телефон точно мій.

Показую інші пости. Ті, де він пишається киянами, що 11 грудня врятували Майдан.

- І ці мої. Але я все одно не пам'ятаю, коли їх писав. А про Слов'янськ пам'ятаю! Я дуже радів, коли наші там український прапор вивісили!

- Ти пам'ятаєш, чому ти так писав про Майдан?

- Так... В мене робота була прямо в центрі міста. І потім цей офіс закрився. І стало скрутно. І були емоції. Мені був 21, здається. Я не дуже цікавився політикою. Я за місяць до цього переїхав до Києва з майбутньою дружиною і ось залишився без роботи. Майдан. Майдан не сприймався мною, як щось серйозне, це правда. Я все писав і робив перепости на емоціях. До того ж, ніхто не цікавився тим, що я пишу. В мене була лише купка друзів в соцмережі. Я нікому не був цікавий. Я не задумувався, що хтось колись зверне на це увагу.

- В тебе змінилася думка щодо Майдану?

- Так, звісно. І в мене, і в дружини.

- А коли саме? Що трапилось, що змусило тебе змінити думку?

- Ну, чесно скажу, щодо Майдану - в мене до нього нейтральне ставлення. Може, тому що я мало ним цікавився. Але коли в березні сталася окупація Криму - мабуть, тоді я став більш свідомим і відповідальним. Але знаєте, Майдан стояв - Ви ж погодитесь? - за свободу слова. А тепер виходить, що Майдан виграв, і хто був "не з ними", той проти України. Але я завжди був за Україну. Я люблю Україну.

- Ти після Майдану намагався зрозуміти, чому він стався? Що стало причиною?

- Так-так, звісно. Я читав, мені розказували друзі, що там були. Але зрозумійте, коли включаєш телеканал, а там беруть у майданівця інтерв'ю і запитують, за що він там стоїть, а він відповідає: "Щоб в Європу їздити без візи"... Ну, це навіть мені здавалось наївним і смішним, і було зрозуміло, що він сам не знає, що він там робить... Можливо, я дивився не ті канали... До того ж я лише місяць жив в Києві, а до цього жив в Свердловську - я там грав у футбол. Можливо, я не ті новини звик дивитись...

- Ти сьогодні шкодуєш про те, що ти тоді написав ті твіти? Чи шкодуєш, що їх знайшли?

- Так, звісно, шкодую, що їх написав. Не можна було так людей називати. Неправильно було писати їх. Не в тому справа, що їх знайшли... Можливо, навіть добре, що їх знайшли, не знаю... Я ж про них забув зовсім.. А вибачитись потрібно.

- А чому ти пішов у поліцію?

- Ну... цікаво було... Це ж не міліція. Це щось нове. Я для себе вирішив, що якщо мене, такого як я є, візьмуть, значить, я потрібен, значить, я буду працювати і змінювати країну. Мені радили написати заяву на звільнення за власним бажанням. Я не можу. В мене немає цього бажання. Я люблю свою роботу. Я попросив хоча б розібратись.

- Ти хороший поліцейський?

- Я.. ні, ну як я про себе... я не можу... себе оцінювати...

- Ти маєш себе оцінювати. Ти маєш робити самоаналіз. Хіба ні?

- Я вірю в реформу. Я бачу її в дії. Я бачу, як вона повільно, але поступово втілюється в життя. Я знаю, що злочинні накази б я не виконував.

- А якщо тебе все ж звільнять, ти будеш розчарований в країні? Будеш відчувати, що ти в неї повірив, а вона тебе зрадила?

- Чи буду я думати, що в цьому винна Україна і українці? - Та ні, що Ви. Винен я. Це я писав ті твіти. Це моя помилка. Я розумію людей. Можливо, я б так само реагував. Вони ж теж в мене повірили. Ні, я б залишився в Києві. І так само б викликав поліцію, якби бачив якісь протиправні дії. Я б все одно залишився поліцейським в душі. Розумієте, навіть зараз, коли я не в формі і ми з дружиною йдемо вулицею, а хтось лежить чи п'яний чи ще щось, ми викликаємо поліцію. Ну, я не хочу все розказувати, бо може здатися занадто пафосним... ні, не буду...

- І все ж? Скажи, будь ласка.

- Ну, ми колись безхатченку винесли з дружиною тисячу гривень, щоб він міг білет додому купити. Правда, ми потім самі йому той білет і купили, щоб напевно вже. Та багато історій, просто... ну, просто некрасиво це - розказувати про них.... Так здається, наче я вихваляюсь...

- Що для тебе Україна?

- Україна.... ну... як сказать.. Народ... Мій народ... Мій дім. Наприклад, в Росію я б ніколи не поїхав. Навіть ось на весілля кликали - не поїхав. Росія - це табу назавжди, мабуть. Мене зараз звинувачують в сепаратизмі. Ну, з чого взяли, що я сепаратист? Я не знаю... Те, що я образив людей - це правда, моя помилка. Але я ніколи не був сепаратистом. Дописались до того, що до мене в друзі вже Добкін ломиться. Жах. Не маю я з ним нічого спільного!

- Тепер видалиш твітер?

- Ні. Не видалю. Я за те, щоб ми всі були в твітері (поліцейські) і щоб народ міг нас бачити і спілкуватись. Ми маємо бути відкритими до народу. Я хочу публічно вибачитись. Я просто не знаю, як це все в 140 символів помістити, (посміхається, - Авт.) але я думаю над цим.

* * *
Ми два роки вже вперто ведемо боротьбу за серця і розум наших співвітчизників. Ми розмовляємо з "ватними" родичами, ми їздимо на фронт і розмовляємо з "ватою" там, деякі ЗМІ навіть переходять на російську мову, щоб достукатись до "ватного" серця. А коли нам це вдається, нехай і в окремих, але цим і ще більш цінних, випадках, коли людина починає вірити в свою країну, в її майбутнє, коли вона радіє українському прапору, коли вона вирішує своїм прикладом змінювати країну на краще - ми їх опускаємо обличчям в багнюку своїм осудом- "де ти був під час Майдану?"

І ми забуваємо про своїх родичів, які вчора вважали нас "майданутими", а сьогодні організовують благодійні ярмарки для допомоги пораненим солдатам і першими протистоять будь-яким проявав сепаратизму в своєму колі знайомих. Ми забуваємо про знайомих, що ладні були нас розстріляти за Майдан, а сьогодні плачуть на похоронах загиблих дітей своїх друзів і клянуть путіна. Ми забуваємо про наших військових, далеко не більшість з яких підтримувала Майдан, але сьогодні зі зброєю в руках захищають Україну, люблять її всім серцем і ризикують своїм життям за наш спокій. Ми забуваємо про те, що більшість з нас самих не вірила в Майдан і гадала, що він розійдеться через день-другий, що 50 процентів з нас голосували у 2010 році за Януковича, що коли вбивали Сергія Нігояна, ми ніжилися у теплому ліжку, а коли розстрілювали Небесну Сотню, ми не прикрили їх собою... Судити інших так легко, а ось себе не кожний візьметься...

Хто "з суддів" задається питанням: а що зробив я за ці 2 роки для країни? - А цей хлопець повірив в цю країну, повірив в зміни і пішов їх творити… Цікаво, що багато з коментаторів, що засудили його за слова щодо Майдану, дозволяли собі відверте хамство по відношенню до мене…

Майдан переміг?... Але ж куди тоді поділося його Світло?...

* * *
Для об'єктивності вирішила запитати в інших поліцейських про їхнє ставлення до ситуації. Навмисно вибрала тих, хто був на Майдані.

- Так, він повів себе некоректно, - говорив мені телефоном патрульний Євген Зборовський. - Я пройшов Майдан. Мене дуже образили його твіти. Але з іншого боку, я пам'ятаю, як починався Майдан. Більшість не вірила в нього і не підтримувала його. Я працював на Хрещатику адміністратором в магазині і добре пам'ятаю ті слова від колег, що це "курорт", на який поз'їжджались "курортники". А потім змінювали свою думку і разом зі мною ходили на Майдан. Ситуація складна. Потрібно зрозуміти, чи змінився Олексій. Чи змінилися його переконання. Якщо ні - йому не місце серед нас, але якщо так - то кожна людина має право помилитись і кожна людина може змінитись. Головне, щоб не було суду Лінча, бо це точно не те, за що був Майдан.

- Так, я був на Майдані. Більше того, я проходжу постраждалим у справі Майдану, - почав Сергій Клочко, інший патрульний. - І я знаю Олексія. Я знаю, що в нього немає антиукраїнських настроїв. Він дуже добре ставиться до України і людей. Два роки тому багато хто не міг зробити правильний вибір. Пропаганда була сильною. Я не думаю, що варто звільняти людину за погляди, нехай і не сприйнятні для більшісті. Вони не роблять його меншим патріотом. Він не сепаратист - це точно.

- Кожна людина повинна мати шанс і можливість виправитись і змінити точку зору, - наполягав майданівець, боєць батальйону Кульчицького і сьогодні патрульний Олександр Віцан. - Та й бути проти Майдану ще не означає бути проти України. Сепаратизм - це злочин, це діяльність проти держави. Ми маємо притягати до відповідальності за такі злочини і чистити країну від них, особливо державні органи. Про Майдан в нас в законодавстві такого немає.

* * *
Знаєте, складається враження, що Майдану в нас з вами все менше і менше. Майдан вмів прощати. Майдан невтомно намагався достукатись до сердець тих, хто був проти Майдану. Майдан носив чай і бутерброди міліціонерам, ходив розмовляти з "Беркутом" і годував тітушок, коли ті крадькома пробирались на Майдан, щоб з'їсти борщу. Майдан був беззбройним і стояв лише на своїх принципах. За ці принципи герої віддали своє життя. І... перемогли.

"Ви не боїтеся?" - запитувала я хлопців на Грушевського, коли передчуття, що ось-ось щось має трапитись, вже переслідувало чи не кожного- … Ви ж беззбройні зовсім, а вони стріляють по людях.... - "Ні, не боїмося. За нами Правда. А значить - Бог. Тому ми все одно переможемо"....

-Ти не боїшся? Взнаватимуть на вулиці. Запитуватимуть. Буде неоднозначна реакція в людей на тебе,- запитую в Олексія.

-Ні, не боюсь. За дружину трошки боюсь, вона дуже хвилюється через всі ці погрози в мою сторону. А за себе - ні. Запитуватимуть - поясню. Можливо, зрозуміють...

Юлія Бабіч, спеціально для "Цензор.НЕТ"