"Четверта Республіка" - післямова від співавтора

Автор: В.Федорин

Цього тижня вийшла у світ книга Бориса Ложкіна "Четверта Республіка. Чому Європі потрібна Україна, а Україні - Європа", у створенні якої я брав участь як співавтор. Погляд Ложкіна на завдання книги викладено у передмові. Це цілком природно, тому що Ложкін - головний автор цієї праці. Головний, мабуть, у тому ж сенсі, в якому Майкл Блумберг - безперечно головний автор книги Bloomberg by Bloomberg (на її обкладинці додано with invaluable help from Matt Winkler - "з неоціненною допомогою Мета Уінклера", редактора-засновника найпотужнішої у світі агенції ділових новин). В обох випадках політична особистість, яка звертається до читачів, належить головному авторові. Але оскільки це справжня "колективна робота", маю додати декілька слів від себе.

Ми почали працювати над книгою у травні 2015-го. Останні події, згадані у ній, датуються січнем цього року. В лютому-березні тривав технологічний процес, спокушаючи нас додати ще декілька фактів чи свіжих ідей, які надиктовував перебіг подій в країні. Але enough is enough. Україна зараз вступила у таку пору своєї історії, коли гнатися за подіями - марна трата часу і зусиль - вони завжди будуть випереджати будь-яку спробу підлаштуватися під них. Треба шукати такої відстані, з якої у калейдоскопі новин з'явиться триваліший зміст.

Для мене дев'ять місяців, коли ми писали "Четверту Республіку", були часом великих сподівань та й великих розчарувань. Сподівань на прискорення реформ, на появу їхнього справжнього лідера. Розчарування від того, що навіть цілком прогнозована політична криза не призвела до рішучих дій та зміни настроїв у політичному середовищі. Ще влітку минулого року ми говорили про перезавантаження коаліції, про необхідність змінити правила гри, про рішучий крок у майбутнє. Але ті розмови та ідеї так і залишилися на узбіччі політичного процесу, так і не стали рушійною силою, що змінює хід історії. І на це є свої причини.

Шлях України у майбутнє пролягає між двома станами - впевненості та тривоги. Найскладніше тримати баланс між ними, аби впевненість не перетворилася на короткозорість та самозаспокоєння, а тривога не призвела до нервового зриву.

Упевненість потрібна для того, щоб не хитатися разом з непередбачуваним (його завжди вистачатиме в нашому пришвидшеному світі), а вперто рухатися вперед, добре розуміючи напрямок. Тривога (у розмовах з моїм покійним другом та наставником Кахою Бендукідзе ми називали цей психологічний стан sense of urgency) вимагатиме від нас надзвичайно швидких і безкомпромісних кроків - у тому напрямку, який веде до успіху.

З чим-чим, а з упевненістю в українського політичного класу завжди було добре. Марнування часу після Майдану говорить про те, що баланс між упевненістю та тривогою ще не знайдено - впевненості більше, а тривоги менше, ніж треба. Чи свідчить це про неспроможність українців провести радикальні реформи (я не бачу іншого способу подолати проблеми, що нагромаджувалися десятиріччями)? Упевнений, що ні.

Між іншим, я пишаюся тим, що ми знайшли непогане пояснення того факту, чому українське суспільство та політичний клас так спокійно ставилися до повільних темпів економічного зростання - найповільніших у цілому світі за період від 1993 по 2013 рік. Виявилося, що повільне у глобальному контексті зростання добробуту громадян в пострадянський України було помітно потужнішим, ніж в останні 20 років існування УССР. Тобто половинчасті реформи 1990-х та "втрачене десятиріччя" 2000-х - це не прояв якоїсь вигаданої "слабкости українців", а результат збігу обставин.

Так, пост-майданна влада виявилася неготовою до рішучих реформ…Чи то недолік тільки політичного класу? Звісно, ні. Суспільство, виснажене brain drain та роками повільного розвитку, було (і все ще є) дезорієнтоване, ставлячи серйозні вимоги до держави (приватизованої злодіями), але не маючи своїх добрих відповідей щодо ролі держави в суспільстві, економіці, світі. А досвід показує, що держава може щось зробити тільки тоді, коли відповіді є у тих, кому вона служить - чи повинна служити.

"Четверта Республіка" підводить риску під періодом правління поміркованих в пост-майданній Україні, під часом, коли суспільство зробило багато непомітної роботи, результати якої ми ще побачимо. Я часто нарікаю на так зване громадянське суспільство, яке частіше ніж треба не готове виходити з теплої ванни та брати на себе не тільки критику, а й відповідальність. Але опрозорення влади, що відбулося за два минулих роки під тиском суспільства, - це величезне досягнення, за яке з часом ми дякуватимемо журналістам, активістам, молодим депутатам, громадським діячам.

Треба лише пам'ятати, що попереду багато змістовної праці. Прозорість - форма, їй потрібен контент.

Що нас чекає попереду? Політична криза (чи низка криз) рано чи пізно приведе до повного оновлення політичного класу. Завдання полягає у тому, щоб новий клас був готовий будувати те, що потрібно, а не те, що існує лише в уяві ("соціальна держава" - гарний приклад концепту-привиду, що його втілення в українське життя призвело лише до ослаблення країни).

Одна з улюблених моїх ідей, що міститься у цій книжці, - це ідея про кінцеву мету українського переходу від комунізму до ринкової демократії. Україна мусить стати частиною Заходу, а для цього - перетворитися з проблеми на рішення, з хворої людини Європи на Атланта Європи. І до речі, тверда позиція України щодо Криму та Донбасу - це гідний внесок у підтримання світової безпеки, свідоцтво про те, що наша країна є добрим глобальним громадянином.

Отже завдання для держави і політичного класу більш-менш очевидне: спираючись на власні ресурси, зробити так, щоб країна стала джерелом сили, а не слабкості, магнітом, а не центрифугою. Ми ж, громадяни України, повинні ретельно стежити ne quid res publica detrimenti capiat. І мусимо пам'ятати, що це завдання не на завтра і не на рік-два - а назавжди, доки існує наша країна і українці прагнуть свободи.

Автор - співзасновник Bendukidze Free Market Center Володимир Федорин для Цензор.НЕТ.