ВІЙНА І МИР
Упівці й червоноармійці хоча й були по різні сторони барикад, проте нерідко виявляли приклади взаєморозуміння і навіть співпраці.
У 1944 році ще не було видно кінця одній війні, а на Західній Україні вже розпочиналася друга. Червону армію зустріли не тільки німецька оборона, а й партизанські загони УПА. Перші серйозні сутички між УПА й армією, що наступала, сталися вже в січні 1944-го біля села Корчиця на Волині. Надалі Червона армія мусила постійно оборонятися від повстанських загонів у флангах і тилах – тільки в лютому 1944-го на самій лише Рівненщині загони «з лісу» напали на червоноармійців 154 рази. Червона армія втратила в цих сутичках 439 солдатів та офіцерів. Надалі траплялося по кілька сутичок на день: була весна – найкращий час для партизанів. Радянські військові у регіоні прибували постійно.
Початок трагедії
Повстанці не напрошувалися на великі «правильні» бої, що закінчилися б у найкращому разі розпорошенням відділів. Замість цього партизани шарпали частини на привалах, псували шляхи, влаштовували засідки на командирів. Жертвою однієї з таких засідок став командувач 1-го Українського фронту генерал армії Ніколай Ватутін. Після цього терпець Червоної армії увірвався остаточно. Для боротьби з УПА виділили кавалерійську дивізію, підсилену бронеавтомобілями і танками. Навесні 1944 року ця дивізія прочісувала волинські ліси. Влітку 1944-го провели великі облави на Дрогобиччині.
Радянська влада поводилася, як і до війни: арештовувала, розстрілювала, вивозила. Проти підпілля пішли в хід прилюдні страти, штучні епідемії тифу, отрута. Повстанці в боргу не лишалися – представники влади не наважувалися на самоті ходити вулицями. Полковник Ілля Старінов навесні 1944 року оцінив ситуацію так: «Четверту війну воюю, а такої запеклої ворожості до радянської влади ще не бачив ніде». Водночас безіменний червоноармієць писав додому: «В мене відчуття, що земля горить під ногами. У кожній жінці й дитині я бачу ворога».
Трагізм ситуації полягав у тому, що воювати повстанцям довелося з такими самими українцями, як і вони самі. Тільки у військах Першого Українського фронту воювало 200 тис. українців, Другого – 66 тис., Третього – 140 тис.
Війна стає дивною
Проте ця війна дуже швидко набула дивних рис. Уже влітку 1944-го командувач 8-ї Повітряної армії Василь Жданов скаржився на пасивність і недбалість армійців у діях проти повстанців. Політпрацівники фіксували такі інструкції командирів бійцям: «Якщо побачите повстанців, а вони на вас не нападатимуть, не стріляйте в них, бо вони на фронтовиків не нападають. Стріляти, тільки якщо вони на вас нападуть». Проїжджаючи селами, червоноармійці, бувало, скидали скриньки з набоями з возів чи вантажівок з напуттям: «Ти знаєш, что с етім сдєлать» – або тихо «забували» зброю в сільських хатах.
Восени 1945-го на Ярославщині (Закерзоння) офіцери з військової комендатури запропонували місцевим повстанцям переговори про співпрацю. Незрозуміло, в чому та співпраця мала б полягати, оскільки німців у регіоні вже давно не було, але сам факт говорить за себе. Навіть якщо це була провокація, то слід пам’ятати, що провокатори підробляють ситуації, а не вигадують їх. Упівці характеризували ситуацію так: «Частини ЧА займали позиції з очевидним запізненням, вночі «не бачили» і дозволяли без будь-яких боїв переходити відділам УПА, що виривалися з окруження поміж застави кільця ЧА і щойно ранком здобували порожній ліс». Під час облави в серпні 1946-го на Сколівщині червоноармійці «голосним сміхом і перекличками в лісі більше шкодили облаві, ніж допомагали». Є свідчення про протести поміж червоноармійців проти використання їх в облавах.
Повстанець «Соя» згадував, як під час облави на Домініканський ліс на Львівщині червоноармієць натрапив на хворого повстанця «Богуна», який намагався відірватися від переслідування. Попри очікування, він тихо пройшов повз «ворога», сказавши тільки: «Не бійся, брате! Я не вб’ю тебе, я теж українець», – і рушив далі в ліс. У серпні 1945-го біля села Невочин під Богородчанами зустрілися два загони: УПА і Червоної армії. Червоноармійці розповіли повстанцям, де розташовані відділи НКВС, а на прощання порадили «ворогам» «бити тих сволочів». У тому ж таки серпні 1945-го повстанці з сотні імені Івана Богуна обстріляли колону червоноармійців. Бійці вислали до противника парламентера з вимогою залишити село, де планували постій їхньої частини, обіцяючи натомість не чіпати населення. Обидві сторони слова дотримали.
А за місяць до того червоноармійці й повстанці мирно поділили між собою село Підпечари на Івано-Франківщині. Волею випадку там одночасно закватирували сотня «Дзвони» та відділ Червоної армії. Стосунки склалися майже сусідські, принаймні повстанці щедро обдарували своїх сусідів пропагандистською літературою. Часом доходило до відкритих сутичок між червоноармійцями та чекістами. Під час облави в селі Чорні Ослави на Покутті в травні 1945-го командир 271-ї стрілецької дивізії звільнив 80 арештованих. Чекістів, звісно, це обурило, і тоді червоноармійці їх просто відлупцювали. Командир армійської частини був підпорядкований полковникові-чекістові, організаторові облави. А в липні 1946-го на Дрогобиччині кінний відділ червоноармійців пропустив повстанський відділ, що відступав. Пояснення звучало просто: «З повстанцями ми не воюємо».
1944-й став роком великого напливу червоноармійців до лісової армії. За словами сучасного дослідника Сергія Ткаченка, в документах «зафіксовано численні випадки переходу на бік УПА червоноармійців-українців, та й не тільки українців». Закінчення війни ситуацію не змінило. У серпні 1945-го до лісових хлопців у районі села Рогізно біля Яворова прийшли 28 козаків із Кубані, а на Волині в той самий час до командира Дубового прийшли півсотні бійців зі 102-ї стрілецької дивізії. Хлопці поставилися до справи відповідально – з’явилися зі зброєю та запасом амуніції. Такі випадки були непоодинокими. За спогадами Левка Лук’яненка, ще в 1950-му військові ешелони з Австрії та Німеччини через Західну Україну проганяли без зупинки – перестраховувалися. А в 1945–1946 роках армійські частини постаралися якнайшвидше вивести з партизанських країв, оскільки бажання воювати з повстанцями особовий склад не виявляв. Червону армію замінили «внутрішні війська» НКВС. У ці частини добирали тих, хто не був на війні.
Толерована ворожнеча
Полонених червоноармійців повстанці часто відпускали, провівши з ними пропагандистські розмови. У березні 1944-го повстанці відпустили з полону десятьох осіб. Аналогічно вчинили зі старшиною 13-ї армії Голубєвим. Боєць УПА Роман Петренко згадував, що захоплених у полон восени 1945-го червоноармійців – лейтенанта і двох солдатів – нагодували, потримали певний час і після того звільнили. І вони не були поодинокими щасливчиками – для УПА людяність щодо полонених була системою. З «паперового» боку поведінку з полоненими регулювала окрема інструкція (видана 5 серпня 1944 року, повторна редакція 26 квітня 1946-го) Головного командування УПА. З полоненими мали поводитися коректно, розпитувати ввічливо, не допускати жодних нетактовностей, годувати, надавати відпочинок і в разі потреби лікувати. Це при тому, що гострий дефіцит ліків був проблемою для «лісових хлопців» завжди.
У СРСР же милосердя до противника не толерувалося. Той, хто наважувався проявити людськість до бранця, ризикував потрапити якщо не до рук НКВС, то до штрафбату. Попри таку ситуацію, поміж червоноармійців знайшлося достатньо людей, які не боялися ризику. Іван Матійцьо згадував, як йому, тоді полоненому повстанцеві, конвоїр-червоноармієць подарував теплу, хоч і стару, куртку. Під час ночівель на холодному бетоні в підвалах «органів» така річ була просто неоціненна. Якийсь невідомий сержант ЧА ділився з бранцями куривом, їжею та новинами «з волі». Медсестра Українського Червоного хреста Марія Левицька згадувала, як її після чергового допиту «з пристрастієм» пригощали юшкою вояки-червоноармійці. Підпільникові Косареві радянський сержант улаштував навіть зустріч зі зв’язковою.
Попри «толеровану ворожнечу» між УПА і Червоною армією, війна тривала. Червона армія залишалася армією держави, що була після німців головним противником повстанців. Тому кількість червоноармійців, загиблих від повстанських куль і навпаки, буде принаймні не меншою, ніж тих, для кого зустріч із протилежною стороною завершилася добре. Але недаремно влітку 1945-го червоноармійські частини виводили з Галичини пожежними темпами. З військового погляду ситуація була підтвердженням аксіоми: регулярна армія для війни з партизанами непридатна. В кінцевому підсумку повстанський рух придушували силами військ НКВС.
До останніх червоноармійці теплих почуттів не мали. Було чого – від куль «заградотрядов» червоноармійців загинуло не менше, ніж від німецьких танків. Тож не дивно, що коли чекісти спробували «припрягти» фронтовиків до своїх операцій, ті не поспішали з допомогою. Навпаки, чимало з них у душі були раді, що на чекістів знайшлася управа. Сам факт спроби людського співіснування повстанців і червоноармійців був поразкою радянської системи. Радянська пропаганда не шкодувала сил, щоб змалювати повстанців у якнайтемніших кольорах. Та тільки-но Червона армія зустрілася з живими повстанцями, пропаганда перестала діяти – такий сильний був контраст.
Справка о количестве погибших советских граждан от рук бандитов ОУН за период 1944 – 1953 гг.
Всего 30 676 человек.
Всего за указанный период было совершено 14 424 бандпроявления, из них:
террористических актов – 4904;
диверсий – 195;
нападений на органы власти, колхозы, МТС, другие учреждения – 645;
вооружённых ограблений государственного и колхозного имущества – 359.
«Украина раскололась не по социальным или классовым мотивам, а по цивилизационным»
Интервью с депутатом Государственной Думы Наталией Алексеевной Нарочницкой
– Да, Украина раскололась не по социальным или «классовым» мотивам, а по цивилизационным. Для галицийского униата — самоидентификация как украинца означает антимосковитство. Галиция, этот украинский «Пьемонт», не без успеха пытается реализовать свой пассионарный импульс и навязать антимосковитскую версию украинской государственности. Мы это предвидели. Более того, это предвидели крупные умы России еще накануне первой мировой войны. Министр П.Н. Дурново, подготовивший Государю записку в 1914 году, разбирая возможные геополитические выгоды или потери, указал, что "единственным призом в этой войне может быть Галиция", но предупредил: "только безумец может хотеть присоединить Галицию. Кто присоединит Галицию, потеряет империю..."
С первой мировой войны начат массовый антирусский и антиправославный террор во главе с униатами, повторенный С. Бандерой во время гитлеровского нашествия, По словам галицких православных историков-эмигрантов «австро-мадьярский террор сразу на всех участках охватил прикарпатскую Русь» и «братья, вырекшиеся от Руси, стали не только прислужниками Габсбургской монархии, но и подлейшими… палачами родного народа», а «униаты — были одними из главных виновников нашей народной мартирологии во время Первой мировой войны».
Вина бандеровцев доказана.
Фотография напоминала популярный метод убийства, совершаемого ОУН-УПА.
Были зверски убиты. Лишённые маленьких школьных мундиров, связанные и привязанные к дереву способом, делающим невозможным какое-либо движение. Обоим отрезали языки. Можно представить себе, в каких мучениях погибли эти мальчики».(С. Жук, Клочок пекла на Подолье, Варшава 2007, с. 23-24.)
Привязанному к дереву отрезали язык, выкололи глаза и перерезали его пилой.(В. и Е.Семашко, Геноцид, совершенный украинскими националистами на польском населении Волыни 1939-1945. Т1, Варшава 2000, с. 811.)
В окрестностях Малыньска (Małyńska) также был убит местный учитель (гмина Березне, уезд Костополь), которого несколько дней истязали привязанного к дереву.(Там же, с. 322. ) Таким же способом замучали жителей села Медведовка (уезд Костополь) Теофилу Багиньску (Teofilię Bagińską) и Целестина Багиньского (Celestyna Bagińskiego).(Там же, с. 270.) Точно как в первом случае, в апреле в селе Хорупань (Chorupań) (уезд Дубно) украинские националисты убили местную учительницу – польку около 40 лет, которой ранее гарантировали безопасность. Её привязали к столбу и живьём сожгли.(Там же, с. 85.) Также весной того года (село Колодно (Kołodno), уезд Кременец) бандеровцы расстреляли 4 мужчин: 2 поляков и 2 русских – сбежавших пленных. Тела колючей проволокой привязали к телеграфным столбам. Над трупами повесили надпись: «Это сделала украинская армия как предостережение для всех, кто хотел бы действовать против неё»[...]. (Там же, с. 434.). В Яновой Долине (Janowej Dolinie) (уезд Костополь) довольно большая часть схваченных поляков была привязана к деревьям и либо лишёна членов, либо сожжена (Там же, с. 234.). В городке Корытница (Korytnica) (Владимир-Волынский уезд) w trakcie перестрелки поляки освободили советского капитана, которого уповцы привязали к столбу колючей проволокой и били до потери сознания. (Там же, с. 844.) 18 июня 1943 года (селение Мариановка, уезд Луцк) уповцы сожгли 20 оставленных хозяйств и убили трёх пожилых человек, которые остались – Юзефа Домбровского (Józefa Dąbrowskiego), которому отрубили руку, жену Юзефа, которой отрезали грудь. Сын нашёл их связанных колючей проволокой и повешенных в колодце головами вниз. Рядом также найден неопознанный человек, привязанный к дереву колючей проволокой головой вниз. (Там же, с. 543.)
В городке Мизоч (Mizocz) (уезд Здолбунов) в начале августа 1943 года члены Украинской Повстанческой Армии убили Эвгению (или Геновефу) Бродовску (Brodowską) 14 лет, её мать тяжело ранили. Рядом привязали верёвками к столбу некую Зелиньску (Zielińską) и закололи её ножами.(Л.Кулиньска, История Комитета Восточных Земель, Т1, Краков 2002, с. 378, Заметка происходит из списка материалов РГО Львов, составленная Уршулой Шумской в Волынском Комитете в 1944 году, так называемые «Зелёная Книга» и «Бурая Книга». Оссолинеум, отдел рукописей, шифр 16274) В том же году (село Верба (Werba), уезд Дубно) убиты украинцы Гонта и Цетникевич, которые были работниками так называемый Районной Управы. Их принудили вступить в ряды УПА. Однако они через какое-то время вернулись на работу. Оба были привязаны колючей проволокой за шею к столбам, была прикреплена табличка: «За измену Украине». Оба обескровили до смерти. (Геноцид..., с. 114. ) Такие случаи жестокости имели место вплоть до ликвидации ОУН-УПА во второй половине 40-х годов. Однако расскажем ещё об одном. По воспоминаниям Генрика Мелцарка (Henryka Mielcarka) солдата Войска Польского, найденных в Восточном Архиве центра КАРТА, летом 1946 в Бещадах найдены останки, находящиеся на месте казни самое позднее с зимы. Труп был раздет и привязан проволокой к стволу дерева. Предположительно это был один из пропавших солдат Войска Польского, отправленный за фуражом для лошадей.(АВII/3332)
греко-католиков 49.747 чел. или 15,9%
православных 1.077 чел. или 0,3%
римо-католиков 157.490 чел. или 50,5%
моисеевых (т.е. иудаистов) 99.595 чел. или 31,9%
прочих 4.322 чел. или 1,4%
Что касается распределения по национальному признаку, то следует учесть, что национальность тогда, как и прежде во времена Австрии, определялась по разговорному языку. Состав населения Львова "щодо мови найближчої" выглядел так:
украинцев 24.245 чел. или 7,8%
русинов 10.892 чел. или 3,5%
поляков 198.212 чел. или 63,5%
евреев 75.316 чел. или 24,1%
прочих 3.566 чел. или 1,1%
Так чия краIна?
Шухевич известен тем, что в начале 1940-х годов в звании капитана воевал против СССР в составе немецкого батальона "Нахтигаль".
В 1942 году герой Украины занимал должность заместителя командира в 201-ом охранном батальоне (Schutzmannschaft Battalion 201) в звании гауптштурмфюрер СС.
По информации иерусалимского мемориального комплекса "Яд ва-Шем", Шухевич, помимо прочего, причастен к массовым убийствам евреев во Львове в 1941 году.
В 2007 году Виктор Ющенко присвоил Шухевичу звание героя Украины посмертно.
Бандера Степан Андреевич
В апр. 1941 ОУН раскололась на ОУН-М (сторонники Мельника) и ОУН-Б (сторонники Б.), которая также называлась ОУН-Р (ОУН-революционеры), а Б. избран начальником главного провода. Перед началом Великой Отечественной войны были сформированы 3 походные группы (ок. 40 тыс. чел.), которые должны были сформировать украинскую администрацию на оккупированных территориях. Б. пытался с помощью этих групп провозгласить независимость Украины, поставив Германию перед фактом. 30.6.1941 от его имени Я. Стецько провозгласил создание Украинской державы. Одновременно сторонники Б. устроили во Львове погром, во время которого погибло ок. 3 тыс. чел. 5 июля арестован в Кракове гестапо. От Б. потребовали отказаться от Акта 30.6.1941, Б. дал согласие и призвал «украинский народ помогать всюду немецкой армии разбивать Москву и большевизм». В сент. вновь арестован и помещен в концлагерь Заксенхаузен, где содержался в хороших условиях. Один из главных инициаторов создания 14.10.1942 Украинской повстанческой армии (УПА), добился замены ее главного командира Д. Клячкивского своим ставленником Р. Шухевичем. Целью УПА была провозглашена борьба за независимость Украины как с большевиками, так и с немцами. Тем не менее руководство ОУН не рекомендовало «прибегать к боям с большими немецкими силами». В начале августа 1943 в Сарнах Ровенской области состоялась встреча представителей немецких властей и ОУН по согласованию совместных действий против партизан, затем переговоры были перенесены в Берлин. Достигнута договоренность о том, что УПА будет охранять железные дороги и мосты от советских партизан, поддерживать мероприятия немецких оккупационных властей. Взамен Германия обещала снабжать оружием и амуницией части УПА, а в случае победы фашистов над СССР позволить создать Украинскую державу под протекторатом Германии. В сент. 1944 позиция германских властей изменилась (по словам Г. Гиммлера, «начался новый этап сотрудничества») и Б. был освобожден. В составе 202-й команды Абвера в Кракове занимался подготовкой диверсионных отрядов ОУН. С февр. 1945 и до самой смерти занимал пост руководителя (проводника) ОУН. Летом 1945 выпустил секретный указ, в котором, в частности, говорилось о необходимости «немедленно и наиболее тайно... вышеупомянутые элементы ОУН и УПА (тех, кто может сдаться властям) ликвидировать двумя способами: а) направлять большие и незначительные отряды УПА на бой с большевиками и создавать ситуации, чтобы их уничтожали Советы на постах и засадах». После окончания войны жил в Мюнхене, сотрудничал с британскими спецслужбами. На конференции ОУН в 1947 избран начальником провода всей ОУН (что фактически означало объединение ОУН-Б и ОУН-М).
Нужно сказать, что жидо-коммунисты действовали (и действуют) в унисон с жидо-украинцами. Цели и методы общие: провокация и маскарад. Так жидо-коммунисты в глазах малорусского народа превратились в русских ("россиян"), а жидо-украинцы (С.Бандера, И.Фарион и т.п.) превратились в глазах русских просто в "украинцев".
Примеры которые привел ТНТ демонстрируют как раз провокации со стороны режима жидо-коммунистов. Но такие же провокации были и с другой стороны. А разгулялась вся эта братия меньше ста лет назад.
Неужели остановить некому?!
Во-первых, не было в Прикарпатской Руси иных православных, кроме греко-католиков, то есть униатов. А во-вторых, галичанские москвофилы, многие из которых прямо шпионили в пользу Москвы, тоже были... униатами.
Украинофилы слагались в основном из молодого униатского священства и интеллигенции, а москвофилы - из старого.
И вообще, что значит "стали прислужниками Габсбургской монархии"? Они были поддаными того государства, а войска Российской империи вторглись, оккупировали на два года Львов.
В Совете Федерации считают, что Ющенко из-за Бандеры покрыл себя позором
«Это просто стыд и срам. Если бы об этом узнали наши деды и отцы, то просто бы перевернулись от возмущения в своих могилах», — сказал Воробьев.
http://www.rosbalt.ru/2010/01/23/706406.html
Словакия обвинила Украину в провокации
http://rus.newsru.ua/ukraine/24jan2010/nezrozumily.html
Экс-премьер Польши Лешек Миллер осудил присвоение Бандере звания героя
http://www.lenta.ru/news/2010/02/05/polityczne/
Качиньский осудил присвоение Бандере звания Героя Украины
http://www.vesti.ru/doc.html?id=338915
Центр Симона Визенталя осудил героизацию Бандеры
http://www.otechestvo.org.ua/main/20083/2114.htm
Специальный докладчик ООН по вопросу о праве на свободу мнений и их свободное выражение Амбейи Лигабо на днях отметил, что в Украине "особенно на региональном уровне, пресса пропагандирует расистские настроения в обществе". Об этом он сказал во время представления доклада о результатах посещения Украины. Представитель ООН выразил обеспокоенность случаями пропаганды в украинских СМИ нетерпимости и ненависти на почве расизма.
http://smajliki.ru/smiliegenerator/
http://smajliki.ru/smiliegenerator/
[COLOR="Red"]
ТРОЛЬ ******![/COLOR]
http://smajliki.ru/smilie-650160519.html
У-уу, задавить хихиклера,
Плюнуть ему в лицо!
В морду проклятую русскую
Бросить ему яйцо!
- Болт тебе, гнида нацистская!
Как Феникс, взлечу я вновь -
Ведь душит меня не злоба
Плющит меня любовь!
Москва. Новодевичий монастырь:
Вы всегда отличались умом и сообразительностью...
И отвагой! Весь Вермахт только на вас с румынами и держался, ага!
Ты что запостить-то хотел? Телефон или Кикабидзе с Гришковцом?
Только учти, что Гришковец от этой фотки отмазывается всеми конечностями -
Его комментарий к фотке:
"Зачем-то вахтанг Константинович сказал, что мы должны сдалать пальцами вот так (как на фотографии). Я не понял зачем, а он пояснил: "А пусть они знают, что не дожутся. Мы будем дружить".
Я поддержал любимого артиста в этом его манифесте.
Друга світова війна стала жахливою трагедією для українського народу, що зустрів світовий конфлікт розділеним територіально між сусідніми державами. Не здобувши на той момент власної державності, деморалі-зовані українські маси приречені були нещасливою своєю історією грати роль гарматного м"яса у суперечці за світове панування двох колосальних потуг - Совєтського Союзу і Великонімецького Райху. Але у тому трагіч-ному протистоянні українська нація зуміла показати, що має також свої власні інтереси і готова відстоювати їх зі зброєю в руках, створивши унікальне у світовій історії явище - армію без держави. Це був момент перетворення нації з об"єкта історії на суб"єкт, здатний творити власну історичну долю власними руками, момент пробудження активної націо-нальної сили і незламної волі до буття.
Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору XX ст. є кінець січня - початок лютого 1929 р. - створення на I Kонгресі у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН). Метою організації визначалося відновлення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх українських етнографічних землях. Шлях до мети пролягав через національну революцію. Розчарування у соціалістичних та ліберальних ідеалах, що призвели до поразки української революції 1917-1920 р., зумовлює орієнтацію новоствореної організації на цінності передусім національні (формування сильної політичної еліти, національна солідарність, опора на власні сили і т.д.), що органічно вписувалося в європейський політичний контекст міжвоєнного часу, наводнений націоналістичними ідеями. Керівним органом був Провід Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником армії УНР Євгеном Коновальцем. У перше десятиліття існування попередниця ОУН - Українська Військова Організація (УВО) спрямувала свою діяльність головним чином проти польської влади, що провадила на етнічних українських теренах дискримінаційну політику з елементами етноциду і відповідно розглядалася українцями як окупаційна. УВО організує акції саботажу на території Галичини і Волині, політичні вбивства польських урядовців, бойкоти освітніх (до половини 20-х рр.) і комерційних закладів тощо.
У відповідь польська влада здійснила у 1930 р. так звану "пацифікацію", що провадилася з надзвичайною жорстокістю і багато в чому визначила долю польсько-українських відносин на найближчі часи. Тоді ж, в 1930 р. заборонено "Пласт" і українські гімназії. Усе це на тлі масштабної політики сепарації Волині від Галичини, лемків, бойків і т.д. - з метою розбити українську меншину в Польщі на кілька регіональних малих народів. 1934 р. у числі інших провідних діячів ОУН польською владою було заарештовано і засуджено до страти (згодом заміненої на довічне ув"язнення) голову Крайової Екзекутиви західно-українських земель (КЕ ЗУЗ) Степана Бандеру. Останній вийшов з в"язниці лише на початку війни. Москва, спостерігаючи розвиток українського націоналістичного руху на західних землях, теж не залишається бездіяльною. У 1938 р. совєтський агент П.Судоплатов підступно вбиває в терористичному акті у Роттердамі провідника ОУН полковника Є.Коновальця, що мало драматичні наслідки для ОУН, яка з цього часу втрачає єдність. Вбивство голови ПУНу загострило протиріччя, що існували у неоднорідному середовищі організації (молодь - старші, край - еміграція, радикалізм - консерватизм...) і спровокувало серйозну кризу усього руху.
Найбільшу роль у конфлікті відіграла проблема української співпраці з німцями, яку по-різному бачили старші і молодші члени ОУН. Компромісу не було знайдено, і незабаром утворюється фактично дві різних ОУН, які популярно називають "фракціями": ОУН(м) - "мельниківці" на чолі з Андрієм Мельником, затвердженим на другому конгресі у Римі 1939 р. головою ПУНу, і ОУН(б) - "бандерівці" з Степаном Бандерою на чолі проводу (революційного), затвердженим на другому (надзвичайному) конгресі у Кракові у квітні 1941 р. Остання називає себе ОУН (р - революційна), а пізніше - ОУН-СД (самостійників-державників). Конфлікт пережив війну і триває до цього часу, хоча протягом десятиліть відбувалися неодноразові спроби порозуміння з більш або менш вагомими наслідками.
Генерал Х. Гудериан и комбриг С. Кривошеин во время советско-германского парада. 1939 г.
На той момент для всіх у Європі була очевидною неминучість війни на Сході, оскільки протиприродний союз Гітлера й Сталіна не міг тривати довго. ОУНівські діячі логічно розцінюють цю майбутню війну як єдиний шанс для України повернути собі державність, оскільки будь-яка війна несе з собою насамперед зміну політичного статус-кво, і у Німеччині вбачають природнього і навіть неминучого союзника проти створеного несправедливого політичного ладу у Європі, за якого не знайшлося місця для держави багатомільйонного українського народу. "Московська імперія — сьогодні складова частина цього ладу. Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини," - писалося у "Маніфесті ОУН".
Якщо сьогодні пересічний громадянин, обтяжений досвідом Другої світової війни, асоціює Німеччину переважно із звірствами гестапо і газовими камерами, то у довоєнного покоління ставлення до цієї держави було абсолютно відмінним, Нюрнберг перебував поза межами його історичного досвіду: досить поширеними були германофільські настрої (політична орієнтація України на Німеччину виникла ще у часи, коли ні фашизму, ні нацизму навіть не існувало), ностальгічні спогади про відносно затишне "життя за цісаря" і жива пам"ять про підтримку кайзерівською Німеччиною української самостійної держави. З іншого боку большевики встигли зарекомендувати себе в краю як середньовічні дикуни, репресувавши лише за півроку 10% населення (за підрахунками дослідників, совєтська влада примудрилася тут замордувати людей у 3-4 рази більше, ніж нацисти у своїй зоні окупації колишньої польської держави). Ще раніше доходили страхітливі чутки про Голодомор на східних землях, організований большевицькою Москвою, повірити яким було неможливо, не переконавшись на власні очі. Саме так вчинив уродженець Рівненщини Тарас Боровець, нелегально перетнувши совєтсько-польський кордон і під враженням побаченого написавши пізніше п"ять томів твору під назвою "Людоїди". У майбутньому автор книги стане одним з найзатятіших борців проти большевизму, відомим під псевдом Тараса Бульби. Отже, на Гітлера, котрий оголосив себе ворогом большевизму, було покладено величезні надії, оскільки останній ще не встиг себе проявити, як це зробив Сталін: "******* протимосковська партизанка, - писала одна з українських газет, - що породила вже стільки героїв, ще один доказ, що Український народ діє за інтереси проводу ОУН, несе Німецькій Армії всесторонню допомогу: помагає громити большевицькі військові частини, виловлює енкаведистських звідунів. За всяку ціну бажав взяти в хрестовому поході на большевиків активну участь".
Ставлення ж Німеччини до українського визвольного руху є так само прагматичним і визначеним передусім реальним розкладом сил, - таким, що зумовлює подекуди перехід від власне прагматизму до відвертого цинізму. Але на момент початку війни задекларована уголос німецька позиція супроти українців виглядає досить привабливою і обнадійливою (так, відомо, що напередодні війни Гітлер серйозно розглядав доцільність створення української держави під німецьким протекторатом, але вже перші воєнні успіхи довели його до стану ейфорії і невиправданої впевненості у перемозі без підтримки "підкорених народів"), хоча вже у 1939 р. передачу Гітлером Карпатської України Угорщині було сприйнято як тривожний сигнал. Та головний удар був попереду. Ще на другому конгресі ОУН(б) у Кракові 1941 р. наголошувалося на необхідності у випадку війни продовження всіма силами революційної боротьби "за визволення українського народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Европи", цю думку було уточнено і пізніше, у травні 1941 р.: "на звільнених від московсько-большевицької окупації частинах української землі, не ждучи на ніщо, ОУН проголошує будову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя в усіх ділянках та керувати ним". Отже, ОУН(б) вважала проголошення української держави на звільнених від большевиків територіях природнім і не мала наміру чекати на німецьку санкцію.
Державотворчі плани було втілено у життя негайно, щойно німецька армія перетнула західний кордон сталінської імперії. 30 червня 1941 р. у Львові ОУН(б) проголосила створення Української Самостійної Держави, доручивши формування уряду Ярославові Стецькові. Забезпечення акції було покладено на батальйон "Нахтігаль" (під командуванням сотника Р.Шухевича), що вранці дістався до міста (разом з батальйоном "Роланд" під командою майора Євгена Побігущого творив Дружини Українських Націоналістів (ДУН)). Реакція німецької верхівки на цю визначну для українського народу подію остаточно розвіяла усі ілюзії ОУН(б) щодо можливості порозуміння українського визвольного руху з німецькими "визволителями" (хоча об"єктивно майбутні плани Райху щодо України залишалися державною таємницею, і німецька політика на українському напрямку багато в чому була амбівалентною до самого кінця війни, що дало підстави ОУН(м) сподіватися на досягнення компромісу). Степана Бандеру і Ярослава Стецька було заарештовано і депортовано до Берліну, а звідти - до концентраційного табору Заксенгаузен, після відмови відкликати Акт відновлення Української Держави. У концтаборі вони перебували до вересня 1944 р. Вбито або ув"язнено було також багатьох інших бандерівців. Братів Степана Бандери Василя та Олексу було кинуто до концтабору в Освенцімі, де вони загинули в 1942 р. Провід перебрав Микола Лебедь (до 1943 р.). Організація переходить у підпілля і розпочинає підготовку до збройного опору і повстання проти німців. Німецька СД звітує до Берліну, "що носієм ворожих течій між українцями є, як і раніше, група Бандери".
ОУН(м) засудила радикалізм Бандери у питанні проголошення державності і виявила схильність до більш гнучкої політики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Мельниківці формують у Києві Українську Національну Раду та видають газету "Українське Слово". Але німецькі репресії не оминають і це націоналістичне угрупування. У грудні 1941 р. членів Ради було заарештовано, частину з них страчено у Бабиному Яру. Сам Мельник до січня 1944 р. перебував під домашнім арештом у Берліні, а потім - у концтаборі Заксенгаузен. За документами НКВД, на початку 1942 р. з"явилися націоналістичні листівки зі звісткою "німці розпустили ОУН, арештували в Києві до 60 осіб активних діячів ОУН". Листівки закликали українців до організації підпілля і боротьби з німцями. Німеччина оголошувалася споконвічним ворогом українців. У серпні 1942 р. націоналістичне середовище окреслювалося німцями так: "ОУНівські мельниківські групи створюють враження більш поміркованого націоналістичного руху, але в дійсності стосовно пропаганди і методів здійснення цілей їх можна порівняти з бандерівським рухом. Якщо врахувати ту обставину, що вони намагаються бути льояльними, то фактично вони є більш небезпечними, аніж бандерівський рух, який з самого початку виступає відкрито проти Німеччини. Останнім часом і мельниківський рух також почав вести відкриту пропаганду проти Німеччини".
Ще з початком німецько-совєтської війни в східну Україну рушили похідні групи, організовані на найзахідніших українських землях і в еміграції. Вони були розподілені на краї та області, просувалися одразу ж за лінією фронту, вели в селах і містах широку самостійницьку пропаганду. Прибувши на призначені місця, займались організацією адміністрації, господарського управління, а найперше — створенням організаційної мережі з місцевого елементу. У донесенні наркома держбезпеки УССР Савченка на ім"я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача від 24 травня 1943 року повідомлялося: "Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили її. Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України. В усі області УССР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і легіони, закладає склади зброї, *********** і друкарні; готує кадри для збройної боротьби. Про діяльність ОУН у східніх областях України відомо, що в ряді пунктів Київської, Житомирської, Полтавської, Запорізької, Кіровоградської, Дніпропетровської, Сумської, Харківської, Одеської та інш. областей оунівці заклали свої підпільні організації, керовані націоналістами-нелегалами, які прибули із західніх областей України. У звітній доповіді гестапа м. Харкова за грудень 1942 року, захопленому нами, повідомлялося: "Дії українських націоналістів посилились, про що повідомляють з усіх сторін, їхній клич — "Свобода без Совєтів і без німців" нині у багатьох на язиці". Цікаво, що совєтські спецслужби радили своїм агентам використовувати на окупованій українській території націоналістичні гасла як такі, що "найбільше мобілізують маси на боротьбу з нацистськими окупантами, оскільки цього неможливо добитися на плятформі совєтської влади, до якої населення ставиться вороже". ОУНівці, які перебували на Сході України, також запевняють, що в індустріальних регіонах Східної України вплив націоналістичного підпілля був значно сильнішим, аніж вплив комуністичних груп.
Треба сказати, що у перші місяці німецької окупації, поки позиція німецького керівництва щодо українського питання залишалася невизначеною, Україна пережила дещо подібне до національного відродження 1920-х рр.: засновувалися українські газети, відкривалися осередки "Просвіти", кооперативи і профспілки, писалися нові підручники з української історії, ремонтувалися школи, поширювалася українська мова, відновила свою діяльність Українська автокефальна церква... Цей короткий період закінчився на початку зими 1941 призначенням в Райхскомісаріат Україна (Волинь, Полісся, Правобережжя, Полтавщина) Еріха Коха і встановленням жорсткого і брутального окупаційного режиму. Hімецьке керівництво вирішило, що Україною доцільніше керувати звичними їй сталінськими методами.
сотня УПА, 1944 рік
Офіційною датою створення Української Повстанської (Повстанчої) Армії вважається 14 жовтня 1942 р. - козацьке свято Покрови - коли Сергієм Качинським (псевдо - Остап) було сформовано перший відділ УПА під егідою ОУН(б), але реально окремі українські націоналістичні збройні формування існували вже від початку війни (і навіть раніше - "вовки" Василя Сидора проти поляків). Так, своєю назвою УПА завдячує збройному формуванню вже згадуваного поліщука Боровця (Тараса Бульби) УПА "Поліська Січ", що діяло на Поліссі та Волині від початку війни проти большевиків, підтримуване німцями, а згодом і проти самих німців. (Бульба-Боровець у свою чергу запозичив назву УПА від ІІ Зимового походу армії УНР під кер. Ю.Тютюнника, 1921 р.) Але на цей момент дії проти німців ще не набули значного масштабу, атакувалися переважно засоби зв"язку, транспортні шляхи, господарські об"єкти тощо.
Тим часом як ОУН(б), так і ОУН(м) займаються активною розбудовою власних збройних формувань для боротьби з німцями і червоними партизанами, дії яких провокують німецький терор проти мирного населення. Ще у 1942 р. українські повстанці звертаються з листівками до червоних партизанів, закликаючи переходити до лав УПА і спільно боротися проти обох імперіалізмів, які "між собою подібні як дві краплини води", "за повну свободу і самостійність держав поневолених народів... Геть Гітлера і Сталіна!" Нарешті, у лютому 1943 р. ІІІ конференція ОУН схвалила курс на збройну боротьбу з німецьким окупаційним режимом нарівні з большевицьким: "...******* війна на Сході, що її розпутано в ім"я імперіялістичних інтересів німецького націонал-соціялізму та московського большевизму... це в першу чергу війна з приводу України, яку обидва імперіялізми трактують у своїх загарбницьких планах як центральну проблему їх імперіялістичної політики на Сході Европи та випадову базу для дальших підбоїв... Тому для українського народу являється невідкличною вимогою вести боротьбу проти обох імперіялізмів на плятформі власних сил, а в основу своєї співпраці з другими народами класти їхнє визначення нашого права на власну державу і на цій площині шукати спільних інтересів західніх і східніх народів у спільній боротьбі проти німецько-московського та інших імперіялізмів..." Зверталася УПА неодноразово і не без успіху і до червоноармійців, прагнучи навернути їх до боротьби проти Сталіна нарівні з Гітлером: "Червоноармійці не йдіть проти народу. Не виступайте проти повстанських загонів! Не допомагайте кремлівським тиранам придушувати революцію! Смерть Гітлеру й Сталіну! Смерть воєнним поневолювачам Берліну і Москви! Геть імперіялістичну війну! Хай живе революція поневолених народів! Хай живуть самостійні держави всіх народів! Хай живе мир і дружба всіх народів!" (Постій, жовтень 1943 р. Головне Командування Української Повстанської Армії).
Навесні з ініціативи ОУН(б) почалася консолідація усіх націоналістичних сил, що діяли на окупованих теренах. Процес виявився надзвичайно складним, подекуди примусовим, і залишив неприємні спогади у багатьох учасників. Не дивлячись на труднощі, на кінець літа до УПА вже було приєднано мельниківські повстанські загони і залишки УНРА (Українська Народна Революційна Армія) Тараса Бульби (таку назву прийняв отаман у липні з метою відмежування від бандерівської УПА, з якою перебував у конфліктних стосунках). Ще раніше УПА поповнилася за рахунок української поліції, що з німецької служби у більшості своїй перейшла до лав повстанців. До УПА також масово переходили колишні полонені Червоної Армії, з яких німці творили допоміжні "східні батальйони" (литовські, грузинські, азербайджанські, узбецькі, татарські...), притулок тут знаходили і євреї, що рятувалися від геноциду. Наприкінці 1943 р. кількість інтернаціональних бійців, з яких творилися національні відділи УПА (всього 15 відділів), сягнула 10 тис. За даними П.Мірчука, на 1944 р. кожний п"ятий вояк УПА був неукраїнського походження. Медичний персонал було представлено значною мірою лікарями-євреями. У командира червоних партизанів Сабурова подано взагалі сенсаційні дані (на 1944 р.): "40% УПА не є українцями. Зі складу 46% національностей Сходу: інгуші, осетини, черкеси, турки, є і росіяни... Воєннополонені Червоної армії різних національностей ведуть серед них роботу, спрямовану на об"єднання цих народів під керівництвом ОУН".
21 та 22 листопада 1943 року в житомирських лісах відбулася Перша Конференція поневолених народів Східньої Европи й Азії, в якій взяли участь делегати різних національностей. Конференція засудила обидва воюючі між собою імперіалізми, які "заперечують право народів на їх вільний політичний і культурний розвиток у самостійних національних державах та несуть усім народам політичне, соціяльне і культурне поневолення у формі гітлерівської "Нової Европи" чи большевицького СССР" та вирішила продовжувати боротьбу зі спільним ворогом. Конференція вітала "героїчну боротьбу народів Західньої і Середньої Европи проти німецького імперіялізму" і заявила "свою повну солідарність у цій боротьбі".
На цей час у середовищі ОУН(б) відбулася значна еволюція ідеологічних поглядів, викликана потребами адаптації до нових обставин, передусім поширенням руху у середовищі східно-українського населення (так, під час праці на Донбасі ОУН(б) несподівано виявила ідеологічну гнучкість і висунула гасло "За Радянську Україну без диктатури Комуністичної партії"). На третьому Надзвичайному Великому Зборі у серпні 1943 р. задекларовано було новий ідеал - "систему вільних народів у власних самостійних державах як єдиного ладу, який дасть справедливу розв"язку національного і соціального питання цілому світові". Проголошено було також боротьбу за такі демократичні цінності, як свобода слова, друку та думки, рівність у правах усіх громадян, враховуючи національні меншини, і т.д. В цілому програма набула виразних соціал-демократичних рис. Відбулися також зміни у керівній структурі: одноосібне керівництво організацією замінили колективним. А в рік пізніше з ініціативи командування УПА було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка з того моменту і очолила визвольну боротьбу. Разом з членами ОУН до неї увійшли представники різних регіонів України і різноманітних політичних орієнтацій. Раду було проголошено тимчасовим українським парламентом. Президентом було обрано уродженця Східної України Кирила Осьмака, колишнього члена Центральної Ради (загинув у таборі у РСФСР після 16 років ув"язнення).
За своєю суттю УГВР до 50-х років була підпільним урядом України. У "Плятформі УГВР" визначені головні політичні та соціальні ідеї, втілення яких було метою національно-визвольної боротьби українського народу. Серед них: "забезпечення народньо-демократичного способу визнання політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва"; "забезпечення свободи думки, світогляду й віри"; "забезпечення справжньої законности в українській державі та рівности всіх громадян перед законом"; "забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні" та ін. Ухвалено було текст присяги бійців Української Повстанської Армії.
Німці потрапили у засідку УПА
Збройне протистояння УПА німцям починається від лютого 1943 р. нападом на німецьку залогу у містечку Володимирець і звільненням ув"язнених, а ще наприкінці січня зафіксовано напад на в"язницю в Дубні одного з відділів ОУН(м). Одночасно продовжуються дії УПА і проти червоних партизанів. Голосною подією стало вбивство повстанцями у травні шефа німецьких штурмових партійних відділів СА генерала Віктора Лютце, а у 1944 р. - смертельне поранення совєтського генерала Ватутіна, комадувача І "Українського" фронту. Окрім безпосередніх бойових дій УПА активно втручається у адміністративно-господарське життя окупованих територій: організує саботажні акції, ліквідує німецькі "лігеншафти", сформовані на місці колгоспів, відбиває українських "остарбайтерів", що вивозяться до Німеччини, а у самій Німеччині ОУН від імені українського уряду веде пропаганду і організує підпільні повстанські групи у таборах у середовищі совєтських воєннополонених українського походження...
У квітні 1943 р. повстанцями вже контролювалася майже уся сільська місцевість Волині і Поділля. У травні німці розпочинають масштабні наступальні операції проти УПА; влітку проти повстанців кинуто артилерію, танки і літаки. Однак активність УПА не припиняється, а зростає: 295 атак на німецькі опірні пункти у липні, 391 у серпні, 682 саботажі на залізниці у липні, 1034 у серпні; 119 атак на господарські об"єкти в липні, 151 у серпні. Активізується УПА також на Житомирщині та Київщині, у чорнобильських лісах, у Галичині. Німці відповідають масштабними репресіями: у одній лише Галичині восени 1943 р. німцями було страчено понад півтори тисячі членів ОУН і УПА. За голову провідника ОУН(б) М.Лебедя гестапо призначило нагороду в 50 тис. німецьких марок. Старший помічник начальника політичного відділу Центрального штабу партизанського руху полковник Конкін 30 жовтня 1943 року засвідчував: "Протягом трьох місяців ідуть арешти членів ОУН. Арештовано до 3.000 осіб, з них у Сумській області — до 280 осіб. Серед арештованих багато вчителів. У Сумській області арештовані керівники ОУН: заступник Сумського бургомістра Седененко, бургомістр Краснопільського району Мірошниченко — колишній головний бухгалтер Краснопільського млина, головний інспектор школи — Сасунін, Погляділов і Сонуля, які в Західній Україні організували повстання проти Червоної армії. Арештовано 4 перекладачі Краснопільського і Сумського комендантів з Української поліції".
З літа 1943 р. УПА змушена вести боротьбу на два фронти - проти червоних партизанів і проти німців. А навесні 1944 р. відбуваються і перші бої з регулярними совєтськими частинами. Офіційне звернення Хрущова до УПА з пропозицією скласти зброю ігнорується повстанцями, але вони несуть відчутні втрати. На додачу до совєтів та німців у цей період досягає своєї кульмінації кривавий конфлікт з поляками за українську Волинь, без якої останні у шовіністичному запамороченні не уявляли собі повноцінної польської держави. Через партизанський характер боротьби у конфлікт неминуче було втягнуто цивільне населення, що призвело до десятків тисяч жертв з обох сторін. На сьогодні вже відомо, що поряд з помилками власне українського і польського націоналістичного керівництва і загальним станом українсько-польських відносин, вкрай критичним на цей момент, у трагедії відіграли значну роль також провокації німецької і совєтської сторони, спрямовані на розпалення вигідної їм обом польсько-української ворожнечі. Таким чином, західні землі стають ареною боротьби чотирьох взаємоворожих сил за володіння цим регіоном. З них усіх лише українські повстанці боролися на своїй землі.
Протягом усього часу протистояння населення піддається шаленій пропаганді протилежного змісту ворогуючих сторін: німці намагаються дискредитувати повстанський рух, приписуючи йому зв"язки з большевицькою Москвою ("Москва дає накази ОУН", "в проводі ОУН сидять агенти Москви, що отримують і виконують накази кровожерного Сталіна і його жидівських опричників", "ОУН і большевизм - це одне, тому вони мусять бути знищені!"), а совєтська пропаганда, навпаки, звинувачує націоналістів у зрадництві свого народу на користь Німеччини. Між тим, перемовини з німцями окремих командирів УПА формально каралися смертю, хоча повстанці мали велику зацікавленість у зброї відступаючої німецької армії, наміряючись продовжувати свою боротьбу проти большевиків. У цих обставинах Головною командою УПА було здійснено у березні 1944 р. спробу порозуміння з німцями щодо припинення конфронтації і об"єднання зусиль у боротьбі проти большевиків. Але переговори у Тернополі помітних результатів не дали, і повстанці мусили продовжувати боротьбу на два фронти. Втім, переговори про нейтралітет велися в певний момент і з Ковпаком, партизанську дивізію якого було передано до НКВД і використано проти повстанців, але Ковпак нейтралітет порушив і був розбитий упівцями. Відомі також факти переговорів націоналістів з бригадою Бринського, переговори за дорученням Сабурова... Усі вони закінчувалися нічим, оскільки українська сторона послідовно висувала вимогу відновлення після війни незалежної української держави, про що противник не хтів нічого слухати.
Влітку 1944 р. склад УПА відчутно поповнюється за рахунок дивізії "Галичина", розбитої під Бродами. Створенню цієї дивізії від самого початку активно противилася ОУН(б), заперечуючи проти мобілізації найактивніших національних елементів німецькою стороною, але пізніше намагалася її використовувати для своїх потреб: "На терени Західньо-Українських земель прибувають малі частини (СС Дивізії Галичина) для залучення до боротьби з партизанами на Західньо-Українських землях. У зв"язку з цим ... нав"язати сталий і добрий зв"язок з частинами Дивізії, використовувати дивізію до боротьби з большевицькою партизанкою і польськими бандитами на українських землях, за рахунок Дивізії збільшувати ********** організації, в разі відступу німців, чи евентуального розоруження, чи вивезення Дивізії СС Галичина поза межі України усі частини залучити до УПА. Забрати в ліс". (інструкція організаційної референтури крайового проводу ОУН від 29 лютого 1944 р.)
Летючка УПА
У цей час відбуваються деякі важливі зміни у організації і тактиці армії. З літа 1945 р. бойові дії переносяться у Галичину і на Буковину, але боротьба не припиняється і на Волині. Більшість політичних і збройних акцій УПА були спрямовані проти нищівних дій совєтських адміністративно-каральних органів, зокрема, проведення масової мобілізації (з метою покарання населення окупованих територій, що, на переконання Сталіна, "зрадило совєтську владу і подалося у "козачки", мобілізований беззбройний люд у цивільному (звідки назва феномену - "чорносвитки"), серед якого були чоловіки допризовного і післяпризовного віку, кидали без жодної військової підготовки на лінію фронту, що мало характер геноциду), заборони УГКЦ і масового ув"язнення священників, депортації місцевого цивільного населення, запровадження колгоспів, конфіскації хліба у селян у 1947 р., що викликала новий голод на Сході (маси голодуючих з Великої України прямували на Захід у пошуках порятунку і знаходили його тут, що давало привід повстанцям писати у своїх зверненнях: "Пам"ятайте, що коли б у Західній Україні були колгоспи, то ви вмирали б від голоду вже в 1946-1947 рр. А так не тільки в Західній Україні не було голоду, а ще й скільки наших братів зі Східньої України врятувалося від голодної смерти!"). Командуванням УПА розроблялися плани створення загону особливого призначення УПА-Схід, який мав пробитися в околиці Києва для організації масових антисовєтських виступів.
У 1946 р. московське керівництво ставить завдання "очистити" територію України від українських повстанців силами Червоної Армії (регулярні частини якої, до речі, часто відмовлятися від участі у акціях проти УПА), прикордонних військ, МВД і МГБ. Масштабні облави за участю артилерії, танків, літаків, заклики до капітуляції з обіцянками амністії (всього сім разів станом на 1949 р.), створення розгалуженої агентурної мережі, блокада (під час т.зв. "великої блокади" (з 1 грудня 1945 р. по 10 лютого 1946 р.) Москва стягла до регіону, за підрахунками підпілля, 585 тис. війська, переважно НКВД, що на кілька порядків перевищувало сили повстанців. Силами цього контингенту було проведено в цей період 15 562 операцій проти ОУН-УПА), терор "істрєбітєльних батальйонів" (вже на 1 квітня 1946 р. їх діяло 3 593 із загальною кількістю їх особового складу 63 000 осіб, а з часом число ще зросло), депортація населення (при депортаціях було встановлено кримінальну відповідальність за повернення до рідних осель, а місцем народження при заміні паспортів вказувався пункт депортації), середньовічні публічні катування, застосування принципу колективної відповідальності... - такими були традиційні большевицькі методи боротьби, і вже не тільки з повстанцями, а з усім народом. Доходили до маскараду з перевдяганням у "бандерівців" (метод, оцінений і успішно засвоєний також і поляками), випалювання лісів, часом разом з прилеглими селами (саме тоді було знищено усі соснові ліси на Ковельщині), затруєнням озер і криниць і поширенням на чорному ринку отруйних протитифозних уколів, пошукуваних повстанцями. Не кажучи вже про застосування заборонених розривних куль, розстріли полонених і профанацію могил загиблих. Вже в 1945 р. на території Західної України діяло 156 фальшивих "загонів УПА" у складі 1783 осіб. Всі ці заходи призвели до значного скорочення складу УПА і змусили командування частково вивести війська з України, а решті наказати відійти у глибоке підпілля, ще частина командних кадрів отримала завдання легалізуватися і укорінитися у комуністичних структурах.
Надрайоновий провідник ОУН Мар, із своїми стрільцями серед селян в осени 1946р. у с. Бук на Лемківщині.
У 1946-1947 рр. ОУН і УПА фактично зливаються у єдину формацію і називаються "збройним підпіллям ОУН-УПА". У другій половині 40-х років відділи УПА здійснюють рейди територіями сусідніх держав з пропагандистською метою - інформування місцевого населення про мету боротьби українських націоналістів, про змагання за свободу й незалежність Української Держави, за справедливий соціальний лад, а також викриття справжнього обличчя комуністичного режиму. На Закерзонні відділи УПА ведуть боротьбу проти польсько-совєтського терору і примусової депортації українського населення до СССР, так званої "деукраїнізації" етнічно українських Лемківщини, Підляшшя, Посяння, Сокальщини, Равщини і Холмщини (бл. 19,5 тис. кв.км. з населенням 1,5 млн.) Весною 1947 р. на Лемківщині УПА було вбито заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчeвського, чим скористалося польське комуністичне керівництво для проведення запланованої раніше акції Вісла, під час якої углиб Польщі було примусово переселено 150 тис. українців. Після реалізації комуністами цієї злочинної акції УПА втрачає матеріальну базу для своєї діяльності і інформаційну та моральну підтримку населення. Адже саме завдяки всебічній підтримці селянством своєї армії боротьба була можливою і тривала до цього часу. У травні 1947 р. Польща уклала угоду з Чехословаччиною та СССР для координації своїх дій проти УПА.
Деякий час по війні керівництво ОУН-УПА вважало за доцільне продовжувати опір, встановивши контакти із спецслужбами США і Великобританії і сподіваючись на те, що цивілізований демократичний світ не толеруватиме сталінський тоталітаризм. Однак ці надії не справдилися, і світ байдуже споглядав остаточне придушення Москвою національних рухів усередині імперії. Політична картина світу, що склалася по другій світовій, задовольняла в тій чи іншій мірі провідні держави, але не влаштовувала Україну, коштом якої переважно і було здобуто перемогу над Німеччиною (сповненим трагізму є той факт, що Україна у результаті війни втратила на 2-3 мільйони громадян більше (від 7 до 9 млн. осіб), ніж головні супротивники і роздмухувачі війни Росія (5-6 млн), що за офіційною совєтською легендою "винесла на своїх плечах головний тягар війни" та Німеччина (6,5 млн). І це лише людські втрати).
Відкритий і організований збройний опір припиняється наприкінці 40-х років, а після загибелі у 1950 р. у сутичці з частинами НКВД головнокомандувача генерала Шухевича УПА припиняє існування як єдина військова формація. Попри все, окремі загони УПА продовжують боротьбу до травня 1954 р.(1955 р.), коли було захоплено у полон нового голокомандувача полковника Василя Кука-Коваля. Та й після цього деякі боївки зберігали боєздатність аж до кінця 50-х років, а останній партизан Ілько Оберишин Чекісти ведуть переговори із залогою криївки підпільників ОУН. Станіславська обл. 1945. погодився вийти з лісу тільки у 1991 р., після проголошення незалежності України.
У 1947 р. видається доручення ОУН-УПА під назвою «До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи». Через два роки Провід на українських землях встановлює зв"язок з членами ОУН-УПА на засланні. Останніми було засновано ОУН-Північ з Проводом, очолюваним Михайлом Сорокою. Цей провід керував діяльністю українських націоналістів на території ГУЛАГу.
За свідченням очевидців, перша організована хвиля опору у сталінських концтаборах почалася саме від моменту прибуття туди повстанців: "Для всього цього руху вони всюди зробили дуже багато, та й вони зрушили віз. Дубівський етап привіз до нас бацилу бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки, вони ... роздивилися, жахнулися цією сплячкою рабства – і потягнулися до ножа" (А.Солженицын: Архипелаг ГУЛАГ). Результатом хвилі масових бунтів, що прокотилася таборами Сибіру та Середньої Азії, стало пом"якшення режиму, припинення терору карних злочинців проти політичних в"язнів, міжнародний розголос, а також пробудження людської гідності у затероризованих режимом "зеків".
Члени УПА на еміграції відзначилися у народному повстанні в 1956 р. в Угорщині, загинувши у боях проти совєтських окупаційних військ у Будапешті. Придушення совєтським режимом угорської революції за мовчазної згоди Заходу розвіяло останні надії націоналістичного підпілля на визволення України збройним шляхом.
Вбивство в 1959 р. у Мюнхені агентом КГБ провідника ОУН Степана Бандери стало страшним ударом для українського націоналістичного руху, але разом з тим було визнане Москвою "політично недоцільним": “Похорон Бандери перетворився у могутню демонстрацію єдності і згуртованості закордонних українських націоналістів. Смерть Бандери сконсолідувала ворожі Совєтському Союзу сили в середовищі української еміграції...” (Г.Санников: Большая охота). Українська еміграційна преса писала в ті дні: “Бандера помер, але дух його живе”...
++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
***
Он жил как пёс -
И сдох как пёс!
Как свидомит,
Как хреносос...
Его обугленную тушку
Сожрал истории насос -
Огромный. Ржавый. Пы-ле-сос!
шо да то да ... тхне им непадецки
Людям, які заступилися за чоловіка, один з міліціонерів пригрозив: "Хочете за ним поїхати?"
25.02.2010 12:18
Під метро “Арсенальна” міліція затримала чоловіка років 60-ти у вишиванці. Він вийшов з метро і почав кричати “Слава Україні”.
Про це повідомив очевидець інциденту, кореспондент Gazeta.ua.
“Люди, прокиньтеся, опам'ятайтесь! Кого ми ви
Ющенко- Януковичу: "Віктор Федорович, Україна – понад усе!"
брали, кого ми зробили своїм полководцем. За кого боролись! Повернімо демократію! Слава Україні! Слава українському народ!”, - гукав той, звертаючись до перехожих.
Його оточило десятеро міліціонерів, які в цей час чергували вздовж вулиці Івана Мазепи, якою десять хвилин до цього проїхав Віктор Янукович після молебню у Трапезному храмі Києво-Печерської лаври.
Чоловікові заламали за спину руки, посадили у темно-синій бус і повезли. Людям, які робили спробу заступитися за чоловіка, один з міліціонерів пригрозив: "Хочете за ним поїхати?"
Рух по вулиці Івана Мазепи у напрямку лаври був обмеженим з 8 до 9.30.
Автор: Сергій КОТ (кандидат історичних наук)
принт версiяобговоритинадіслати другупрочитати пізнішелист редактору Вкотре Україною прокотилася нова хвиля політичних пристрастей, пов’язана з суперечливими оцінками окремих етапів українського визвольного руху періоду Другої світової війни та повоєнних років. Поряд із надзвичайно політизованою дискусією навколо офіційного визнання ОУН і УПА, нещодавно в центрі уваги опинилася історія дивізії СС «Галичина». Зокрема певний резонанс мала поширена інтернет-газетою «Обозреватель» інформація про поновлення британською поліцією розслідування щодо діяльності дивізії під час Другої світової війни.
На жаль, у ході дискусій українські політики та медіа досить часто допускають абсолютно необґрунтовані закиди на адресу як власне дивізії в цілому, так і ветеранів-дивізійників. У тому числі пропагандистським штампом у цих атаках стали бездоказові звинувачення дивізії «Галичина» у скоєнні військових злочинів та злочинів проти людства.
У зв’язку з цим викликає подив, що на тлі загострення суспільного протистояння навколо дивізії «Галичина» в Україні досі практично нічого не відомо про діяльність і висновки так званої Комісії Дешена в Канаді. Її було створено 1985 року урядом Канади на чолі з лідером консерваторів Брайаном Малруні для перевірки обвинувачень у воєнних злочинах і злочинах проти людства, висунутих проти ветеранів дивізії «Галичина» Центром документації Шимона Візенталя у Відні та низкою інших організацій. Суть обвинувачень переважно зводилася до тверджень про нібито участь дивізії у масових знищеннях цивільного населення, зокрема євреїв, під час війни. До цієї кампанії на державному рівні долучився також Радянський Союз, який підтримував висунуті обвинувачення через газети «Вісті з України» та «News from Ukraine». Дійшло до того, що оттавська щоденна газета «Ottawa Citizen» назвала дивізію «Галичина» найбільш кровожерливою військовою одиницею періоду Другої світової війни.
Справа 217 дивізійників стала складовою частиною детальної перевірки 774 українців, котрі знайшли притулок в Канаді у повоєнні роки. Окрім дивізії «Галичина», в полі зору комісії перебували українська поліція, українські шуцманшафти (поліцейські батальйони), німецькі айцнзатцгрупи, концентраційні табори та структури СС. Окремо було висунуто обвинувачення також проти близько сотні німецьких науковців, які по війні емігрували до Канади. Вважаємо, що сьогодні українській громадськості та політикам важливо знати про діяльність і висновки проведеної перевірки.
Комісію доручили очолити відомому канадському судді Жулю Дешену. Її праця проходила в непростих умовах справжнього інформаційного пресингу, організованого в засобах масової інформації як у Канаді, так і поза її межами. Особливі атаки у пресі спрямовувалися саме проти українських ветеранів дивізії «Галичина». Тому запідозрити комісію у будь-яких спробах приховати правду немає жодних підстав — це було просто неможливо.
Перед Комісією Дешена стояло непросте завдання — перевірити звинувачення, висунуті проти кожної особи, внесеної у списки. Для цього було використано канадські й німецькі архіви. Зокрема комісія отримала вичерпну інформацію від Міністерства праці та еміграції, Державного секретаріату, Міністерства закордонних справ Канади. Запити було надіслано до Берлінського документального центру (там містилися дані про окремі формації СС), Центрального бюро крайової справедливості для перевірки націонал-соціалістичних злочинів у Людвігсбургу, Бюро німецької військової обслуги в Берліні, Берлінського бюро інформації, Центрального інформаційного бюро Федеральних архівів в Аахен-Корнельмюнстер та інших німецьких архівів. Окрім того, було вміщено оголошення у 110 різних часописах Канади, щоб їхні читачі повідомили комісію про осіб, запідозрених у скоєнні військових злочинів. Комісія Дешена також заслухала представників організацій-ініціаторів розслідування і представників українців та українських організацій. Сесії комісії відбувалися в Оттаві, Монреалі, Торонто та Вінніпегу. Її представники, за домовленістю з урядом СРСР, провели у Львові допити свідків, які, на думку радянських служб, мали підтвердити їхні вимоги до канадського уряду на видачу ряду осіб як військових злочинців.
12 вересня 1987 року Комісія Дешена офіційно завершила роботу і подала до уряду звіт, який нараховував 966 сторінок. За висновками комісії, більшість обвинувачень проти українців були необґрунтовані, а часом доходили до абсурду. З усіх, проти кого було висунуто обвинувачення, лише близько двадцяти осіб потребували додаткового вивчення їхніх справ із правом судового захисту. Скільки серед них налічувалося власне українців, а скільки — німців, широкому загалу було невідомо — персональні інформації мали закритий характер. Зате достеменно відомо, що проти жодного з ветеранів дивізії «Галичина» обвинувачення не підтвердилися. Справі дивізії як військовій одиниці у звіті присвячено 11 сторінок загального характеру та 6 рекомендацій, ще на 200 сторінках подано висновки щодо окремих дивізійників. У своїх висновках стосовно учасників дивізії Комісія Дешена офіційно ствердила, що жодних конкретних доказів у обвинуваченнях на їхню адресу надано не було, в тому числі Центром Шимона Візенталя. В низці спеціальних пунктів рекомендацій комісії зазначалося:
«56. Дивізію «Галичина» (14. Waffengrenadier Division der SS (Gal. Nr.1)) не слід засуджувати як групу.
57. Члени дивізії «Галичина» були в індивідуальному порядку перевірені перед допуском до Канади.
58. Обвинувачення у воєнних злочинах членів дивізії «Галичина» ніколи не були доведені, ні в 1950 р., коли їх першу групу при іміграції в Канаду було затримано (на вимогу ряду організацій), ні в 1984 р., коли ці звинувачення були поновлені перед Комісією.
59. За браком доказів стосовно участі у злочинах або знання стосовно воєнних злочинців, саме членство в дивізії «Галичина» не може бути підставою для передачі справ до суду.
60. Немає жодних підстав, щоб позбавити членів дивізії «Галичина» громадянства Канади або депортувати їх».
Отже, було остаточно стверджено, що дивізія «Галичина» як військова одиниця не вчинила жодного воєнного злочину і за саму причетність до неї не можна нікого карати. Тим самим було виправдано від несправедливих звинувачень і всю українську спільноту в Канаді. Висновки Комісії Дешена мали важливе значення для українців також у США, Англії та Австралії. Очевидно, не випадково всі наступні спроби висунути обвинувачення проти ветеранів дивізії «Галичина», зокрема тих, хто перебуває у Великобританії, зазнали повного краху.
Висновки Комісії Дешена мали не лише моральне, а й юридичне значення, викликавши цілу низку позовів українських організацій Канади та окремих українців до засобів масової інформації, які поширювали звинувачення проти дивізії СС «Галичина».
У зв’язку з цим дозволимо собі зацитувати спростування й вибачення газети «Торонто стар» за публікацію власного кореспондента Соля Літтмана, який звинуватив дивізію та дивізійників у військових злочинах:
«Хоч ця Українська Дивізія була включена в німецькі збройні сили в 1943 р., немає жодних доказів, щоб вона скоїла якісь жорстокості чи інші кримінальні злочини, її члени були кожний індивідуально перевірений Об’єднаними Націями, британською та канадською владою по війні, поки вони були допущені до Канади.
«Стар» перепрошує за неприємності, які (з приводу згаданої статті) могли мати ветерани Дивізії, що проживають у Канаді».
А головний редактор газети Борден Спірс у листі до адвокатів дивізійників прямо визнав, що власні дослідження «Торонто стар» історії Дивізії «Галичина» «переконують нас, що пов’язування членів Дивізії з комісією для військових злочинів було помилковим».
«Неправильними та образливими ствердженнями щодо 1-ої Дивізії Української Національної Армії, колись СС «Галичина», визнав свої публікації і торонтський польський тижневик «Звйонзковець». «Ми перепрошуємо за опублікування тої статті, — писав від імені редакції на його сторінках редактор Ян Бідас. — Ми просимо вибачення за неприємності, які могла та стаття спричинити».
Вважаємо, що ці цитати мають стати застереженням для політичних діячів і журналістів в Україні, які час від часу повторюють непідтверджені обвинувачення на адресу дивізії «Галичина» та її учасників у скоєнні військових злочинів і злочинів проти людства. Адже на території України живе чимало ветеранів дивізії, які тепер мають право на юридичний захист від таких публічних тверджень.
З іншого боку, для українського уряду вкрай важливо офіційно отримати від уряду Канади матеріали Комісії Дешена, які мають стати частиною архівно-документальної та правової бази у питанні наукових і юридичних оцінок факту існування дивізії «Галичина» та її діяльності, а також у справі формування офіційної позиції держави щодо цього й інших подібних українських військових формувань періоду Другої світової війни.
Дивізія «Галичина» — 14 Waffengrenadier Division der SS (Gal. Nr.1), або 14 Дивізія зброї СС («Галичина» №1). Українська військова частина, сформована за зразком німецьких піхотних дивізій у складі німецької армії в 1943 р. головним чином з українців, що проживали на території Дістрікту «Галичина» та Генеральної губернії. Формування дивізії було пов’язане, з одного боку, зі спробами німецького керівництва використати всі можливості для протистояння СРСР на Східному фронті, а з іншого боку — з упевненістю окремих українських кіл, що на тлі поразок німецької армії є нагода закласти основу регулярного українського війська, яке може стати вагомим фактором у визначенні долі України після війни. Причетність дивізії до військ «СС» пов’язана з тим, що, за німецькими законами, у вермахті не могли служити не громадяни Німеччини. Тому всі національні підрозділи, які створювалися у складі німецької армії, формувалися як військові частини «СС», на яку ці обмеження не поширювалися. Перед відправкою на фронт дивізія нараховувала близько 16000 вояків. Протистояла Червоній армії в центрі німецької оборони в битві під Бродами (17-22.07.1944 р.) і була розбита. Залишки дивізії були реорганізовані і після нового вишколу в квітні 1945 р. знову направлені на Східний фронт у район Граца (Австрія). Зі створенням Українського Національного Комітету (березень 1945 р.), 14 квітня вояки дивізії склали нову присягу на вірність українському народові, а сама вона була перейменована на 1-шу Українську дивізію Української Національної Армії на чолі з генералом П. Шандруком. Після капітуляції нацистської Німеччини дивізія відступила в зону окупації західних держав і була інтернована в англійських та американських таборах полонених.
а патом их перипашили всех,каво паймали, а кавао не паймали - тот строил социализм до самой смерти
мораль проста - если ты ваюеш против своего народа ради дойчелянда или еще какой епаной ляндии то ты ******* конченный, и это надолго
Таким образом ВО Свобода отреагировала на принятие Европейским парламентом резолюции относительно Украины, в которой Европарламент выражает надежду на пересмотр решения о присвоении Бандере звания Украины.
"Всеукраинское объединение Свобода расценивает подобную наглую затею космополитических евродепутатов как проявление грубого пренебрежения к украинской нации и прямое вмешательство во внутренние дела нашего государства", - говорится в заявлении Свободы.
"Не псевдоевропейскому либеральному и левацкому Европарламенту указывать украинцам, кого признавать Героями и как их чествовать. Наши Герои росли в кровавой борьбе с оккупантами тогда, когда так называемая "цивилизованная Европа" заискивала с ними. Поэтому осуждение Бандеры - это плевок в сторону украинского национально-освободительного движения, которое было антиколониальным по своей сути, в первую очередь антикоммунистическим и антинацистским, это плевок на права украинцев иметь собственное государство", - подчеркнули в Свободе.
Наши Герои росли в кровавой борьбе с оккупантами тогда, когда так называемая "цивилизованная Европа" заискивала с ними
При этом в партии указали, что "украинцы хорошо помнят все "подарки", которые на протяжении одного лишь ХХ столетия делала так называемая "цивилизованная Европа": от потопления в крови руками Польши молодой Западно-Украинской Народной Республики, предательства Украинской Народной Республики в ее войне с человеконенавистнической Советской Россией, замалчивание Голодомора, постоянной торговли "украинскому вопросом" с Москвой - до откровенно промосковской позиции сегодня, когда так называемая Старая Европа поддерживает Кремль в газовой войне против Украины и заставляет нас отрекаться от собственной истории и своих Героев".
В Свободе подчеркнули, что инициаторами внесения в резолюцию параграфа о Бандере выступили депутаты от Германии и Польши. По словам свободовцев, антиукраинская позиция Германии объясняется комплексами немецкого руководства и старанием переложить собственную ответственность за осуществленные во время Второй мировой войны злодеяния на других, в первую очередь на украинцев.
"Поэтому вместо того, чтобы молча раскаиваться за осуществленные против украинцев преступления, Германия проводит кощунственный судебный процесс над невиновным и уже немощным пожилым украинцем Иваном Демьянюком и продвигает антиукраинские тезисы в резолюции Европарламента", - отметили в Свободе.
Однозначно можно утверждать, что с Польши окончательно сорвана маска самозваных "адвокатов Украины в Европе". Попытки поляков оболгать Бандеру свидетельствует о попытках утаить ужасные преступления против украинцев, которые Польша совершала, начиная с XV столетие
"Однозначно можно утверждать, что с Польши окончательно сорвана маска самозваных "адвокатов Украины в Европе". Попытки поляков оболгать Бандеру свидетельствует о попытках утаить ужасные преступления против украинцев, которые Польша совершала, начиная с XV столетие: политика жестокой полонизации, запрета всего украинского, физического уничтожения украинских патриотов, этнических чисток против украинского гражданского населения. Особенно поляков бесит то, что Украинская Повстанческая Армия под флагом Степана Бандеры в 1943 году выиграла начатую поляками в 1918 году украинско-польскую войну, в пух и прах разгромила польскую террористическую Армию краевую и взяла триумфальный реванш за поражения 1918-1920 годов, полученные от поляков лишь благодаря колоссальной военной, политической и экономической помощи последним со стороны Антанты", - напомнили в Свободе.
Как отмечается в заявлении партии, Европарламент не впервые проводит относительно Украины политику по формуле "реальные поступки в обмен на призрачные обещания".
1 января 2010 года вступила в действие Соглашение о реадмиссии между Украиной и Евросоюзом, согласно которому Украина обязана стать общеевропейским "отстойником для нелегальных мигрантов в обмен на обещания упростить визовый режим".
"А недавно евродепутаты спрятали за обманчивыми формулировками свое нежелание признавать Голодомор 1932-1933 лет геноцидом украинской нации", - отмечается в заявлении Свободы.
В организации назвали такую позицию Европарламента деструктивной, "которая еще раз доказывает нам, украинцам, что либерально-левацкий проект Евросоюза себя исчерпал".
"Европа должна строиться как Европа свободных наций. За это вместе со Свободой борются националисты из Франции, Италии, Великобритании, Болгарии, Беларуси и других стран Европы. И главное, сегодня как некогда Украина нуждается в политике опоры на собственные силы, не оглядываясь ни Восток, ни на Запад. В такой политике, которую проводил Проводник украинской наций Степан Бандера", - подытожили в Свободе.
Как сообщалось, 25 февраля Европарламент принял резолюцию, в которой отмечается надежда на то, что Янукович пересмотрит присвоение Бандере звания Героя Украины
Почитай....Как ты себе представляешь действия переодетых рязанских парней в Галичине?Они б спалились сразу же.
Это были не переодетые НКВДисты,а перевербованные бандеровцы,которые активно боролись со своими же(многие были удостоины высоких наград-орденов типа Кр.Знамени)
Пример- уничтожение комисара партизанского отряда Ковпака Руднева.
А нам сказки о его героической гибели Руднева в бою с национал-социалистами.
Одно вранье