Багато хто думає, що оператори БПЛА сидять за кілометр від лінії вогню у безпеці. А насправді пілоти можуть і в стрілковий бій вступити, - ветеран Володимир Мусяк

Автор: Ольга Скороход

Володимир Мусяк (Пірат) - історик, чий бойовий шлях довший за професійний. Він пішов захищати Україну ще 2014 року і лише нещодавно зміг отримати довгоочікуваний ступінь магістра. Паралельно встиг представити Україну на Invictus Games та Warrior Games.

АТО й ООС він називає іншою війною – не за те, що 12 років тому було легше. Пройшовши досвід піхоти і очоливши роту БПЛА в 44 омбр, у свій підрозділ він набирав переважно піхотинців, що згодом принесло свої результати. Нещодавно нагороджений Орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

В інтерв’ю Цензор.НЕТ він розповів, як мало не загинув, але неохоче говорив про те, як добував собі зброю в бою. Як зараз допомагає побратимам, про реабілітацію ветерана – далі.

ВІЙНА - ЦЕ 90% ПОБУТУ І 10% БОЇ

- Я з Одещини родом, потім мешкав на Полтавщині. У 2014 році пішов на війну, яку дуже часто називають АТО, потім ООС, але насправді це була війна. Я пішов у добровольчий підрозділ – спершу у Правий сектор, потім в Українську добровольчу армію. А вже конкретно до Збройних Сил України приєднався в 2022-му, 24 лютого.

Мені подзвонив кум з Києва і сказав: "Почалося". У мене все було зібране: рюкзак, своя офіційна зброя. Я за освітою історик, тому для мене було очевидним, що рано чи пізно почнеться велика війна. Багато хто вважав мене параноїком, а я просто зібрав рюкзак і пішов до військкомату. Ми про це заздалегідь домовилися з нашими місцевими ветеранами – мовляв, якщо військкомат функціонуватиме тоді, коли все почнеться, то збираємось там, а якщо ні, то в нас була визначена точка збору.

- У якому статусі ви пішли до військкомату?

- Я мав контракт резерву з бригадою морської піхоти, але на той момент нікуди не можна було додзвонитися. Пішов у військкомат, мене записали в те, що потім стане окремим зведеним штурмовим загоном "Одін", до якого я з радістю доєднався. Там зібралися, в основному, хлопці з бойовим досвідом і відповідальні командири. А вже після того як я став офіцером, то потрапив в 44-ту окрему механізовану бригаду.

- Ви свідомо йшли в піхоту?

- Я просто йшов у військо. Не думав, ким буду, головне було захистити країну. Мав з періоду АТО-ООС певні навички по високоточній стрільбі. Сам вчився, потім проходив курси для себе. Також трошки по роботі управлявся на мавіках літати. І ці всі навички поєдналися в мені у війську.

- Зараз багато воїнів зізнаються, згадуючи перші тижні й місяці після 24.02, що морально готувалися вмирати. І є певна тенденція говорити, що порівняно з повномасштабним вторгненням АТО була доволі лайтовою війною. Однак я знаю, що саме в АТО у вас була ситуація, коли вам голіруч довелося добувати собі зброю. Ви також говорите, що це дві різні війни.

- Насправді я вважаю, що у тому бою мені пощастило.

Після АТО ми регулярно готувалися, тренувалися, тому не відчули дезорієнтованості чи паніки. Ми чітко знали, що, як і з ким маємо робити. Ми навіть були розбиті по командах.

І з приводу "ми йдемо вмирати". Ми не камікадзе, не вмирати ми йшли. Ще генерал Шухевич казав: "Нехай за нашу волю гинуть наші вороги". Тобто завжди присутній варіант, що ми можемо загинути, але ми не йшли гинути, ми йшли захищати і перемагати.

У складі "Одіна" я воював на Донеччині, а після розподілення ми попали спочатку на Лиманський напрямок, потім на Харківщину.

- Пам’ятаєте свої перші враження від бойових дій?

- Бої як бої - це війна, тяжка робота. Оскільки я вже був офіцером, то моїм головним завданням було зберегти життя та здоров'я військовослужбовців, виконувати поставлені задачі. У тому числі ділився досвідом, намагався згрупувати, створити своєрідне братерство. Не просто, щоб хлопці думали, що їх "сюди засунули", а для того, щоб вони розуміли, для чого вони там. Війна – це 90% побут і 10% бої.

Я потрапив у бригаду як офіцер-психолог, але це не корелювалося з моїм досвідом. Командування це побачило, перекинуло мене на заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. З часом я став командиром роти.

МИ ПОВИННІ РОБИТИ СВОЮ РОБОТУ ТАК, ЩОБ НАША ПІХОТА НЕ ЗУСТРІЧАЛАСЯ З ВОРОГОМ

- А коли почали працювати з БПЛА?

- Коли ми почали розширятися, то мені довірили створити і очолити роту ударних БПЛА. Я не паркетний командир - постійно був на позиціях, брав участь в боях. У першу чергу вони для мене побратими, лише потім вони мої підлеглі. У мене так вбудовувалася взаємодія з моїми хлопцями і дівчатами.

15 жовтня 2024 року я зазнав поранення, коли нас накривали ворожі дрони. Десь три години дрони і арта по нас працювали. Ми вже думали, що звідти не вийдемо. Мої хлопці не здивувалися, що я там був. Трошки посварили, що командир туди пішов, але з розумінням поставилися.

- Ви одразу в 2024-й перестрибнули. Я так розумію, що це було Ваше не перше поранення. Тобто воно було останнім, але не перше?

- Мені щастило, до того були тільки контузії – офіційно дві. Мабуть народився у вишиваному бронежилеті. Уламками просто пару разів штани порвало.

- Офіційно дві контузії, а неофіційно більше. Чому так?

- Я не звертався по медичну допомогу. Якби звернувся, то мені довелося б лягати лікарню і я не зміг би бути біля своїх хлопців. Тому я собі тихенько прокапувався або просто відпочивав.

Розумію, що це неправильно (багато хто мене сварив і ще посварить) і це поганий приклад для солдатів. Але така у мене натура була. Навіть після поранення у 2024-му я відмовлявся від шпиталізації поки один з лікарів не крикнув на мене, сказавши: "Ні, ти поїдеш, бо у тебе розірвані барабанні перетинки, хоча би це хай заживе".

- Ви казали, що думали, що загинете у тому бою, в якому дістали поранення. Тобто, у вас не було надії на евакуацію? Чи там були важкі підходи?

- Я знав, що навіть якщо ми загинемо, нас дістануть. Насправді стиль мого командування у цьому плані мені подобався. Але там такі умови були... По-перше, нас дуже і дуже щільно крили. І плюс, росіяни почали дистанційно мінувати й робити все для того, щоб ми не вийшли. Був дуже сонячний день, навіть без вітру – все видно. Якби я там закурив, то димочок піднімався б рівно-рівно вгору. Тому я розумів, що їхати за таких умов на нашу евакуацію – це безглуздя. Але знайшовся якийсь ще більш безбашений, сміливий дядько, який по нас приїхав.

Я не знаю як його звати, але хотів би потиснути йому руку. Нас туди закинули поранених і дуже-дуже швидко вивозили під обстрілами. Вся машина була в дірках, то не до знайомства було. Мені вже потім в лікарні розповідали, що нас вивіз М113.

- Тоді ви вже працювали на БПЛА?

- Ми тоді трошки іншу роботу робили. Я, на жаль, особливості того виходу не можу розказати.

- Шлях операторів БПЛА до дронів різний, як до цього прийшли ви? Вас призначили командиром роти, і ви, по суті, з нуля все опановували, чи у вас вже певні навички були?

- Ні, не зовсім з нуля. У мене був період, коли я, скажімо так, списався на берег після контузії і працював на цивільній роботі в агропідприємстві. Я вже тоді зацікавився мавіками для цивільної роботи і за допомогою Ютубу опанував мавік.

Коли почалася повномасштабна, то на війну я поїхав разом зі своїм мавіком. Потім у цьому напрямку почав розвиватися, в армії закінчив курси по БПЛА коптерного типу.

Серед людей, яких я на початках набирав у підрозділ, були одиниці, що зналися на дронах. Ми просто брали нормальних, відповідальних хлопців, які хотіли й могли вчитися. Багатьох я набирав саме з піхотних підрозділів, які пройшли бої, і це стало великим плюсом.

Зараз часто говорять, що на війні все на БПЛА тримається. Тут я не згоден, я би не нівелював інші військові спеціальності. Ми з комбатом завжди говорили, що повинні робити свою роботу так, щоб наша піхота не зустрічалася з ворогом.

Тобто, якщо наша піхота таки зустрічалася з ворогом, то це наше недопрацювання. Хлопцям з піхоти дуже важко, і ми робимо все для полегшення їхньої служби. Бійці, які з піхоти прийшли до нас на посади пілотів, чудово знають на своїй шкірі, як тяжко в окопах, і тому вони викладались на 120% для того, щоб допомогти своїм вчорашнім побратимам по окопах.

- На яких дронах вам найбільше подобається працювати?

- Я насправді дуже мало працював на дронах. Після того, як став офіцером, я більше забезпечував роботу і навчання екіпажів. Тобто, хлопці, дівчата працювали, а я робив все для того, щоб у них було все для цієї роботи.

Коли ти командуєш ротою, то як би тобі не хотілося засісти на тиждень на позиції, ти просто не маєш такої можливості, бо дуже багато людей, екіпажів, позицій, які потрібно контролювати і всіма опікуватись.

ТРЕБА ОПАНУВАТИ ВСІ ВИДИ ДРОНІВ, НЕ РОБИТИ СОБІ ФАВОРИТІВ

- А ваші підлеглі яким дронам надавали перевагу? Ймовірно, ви це обговорювали.

- Ми працювали і на ФПВ, і на ФПВ-бомберах, "камікадзе". На жаль, мені довелося звільнитися з війська, коли в нас ще не було наземних роботизованих комплексів. Зараз у підрозділі, в якому я служив, вже є наземні НРК, тож хлопці, дівчата на них вправляються.

Під різні задачі й умови є різні калібри. Головне — опанувати їх всі. Не робити собі фаворитів, а застосовувати всі. Тобто, десь залетить ФПВ-шечка прямо в нору, а десь "Вампір" прилетить і скине велику балабімбу на бліндаж.

- У вашій роті бували екстремальні випадки? Скажімо, дронова дуель?

- Було яскравіше: один з моїх екіпажів прийняв піхотний бій. Ворог до них підійшов на відстань від сорока до семидесяти метрів. Дехто прийняв стрілковий бій, потім один оператор підняв свого "Мавіка", для того, щоб контролювати місцезнаходження ворога. І, слава Богу, відбилися. Я до того, що багато хто думає – от, мовляв, пілоти сидять за кілометр від лінії вогню у відносній безпеці. А насправді пілоти можуть навіть у ближній стрілковий бій вступити.

- Ситуацій, коли дронщики беруть на себе роль піхоти, побільшало. Ваші бійці морально були до цього готові?

- Звичайно, адже ж у мене в підрозділі були тільки найкращі. Я їм завжди казав, що вони найкращі. І коли, наприклад, вони відпочивали між виходами на позиції, то ми намагалися регулярно проводити заняття зі стрільби, парамедицини. Нагадаю, багато хто з них прийшов до мене з піхоти. Тому досвід вони мали, і, слава Богу, не розгубилися.

- Все-таки повторю запитання про дуелі з ворогом. Припускаю, що у вас вони були.

- Побратими з нашого батальйону мали таку історію, що у момент, коли вони заходили на удар, російський дрон залетів до них у бліндаж. При цьому вони пульт не кинули, вдало зайшли на удар, а потім відбувся вибух. Слава Богу, що всі цілі, їх лише поконтузило.

НЕДООЦІНЮВАТИ ВОРОГА – ГРІХ. АЛЕ РОСІЯНИ ВСЕ ОДНО НЕ МАЮТЬ ШАНСІВ

- Ви свого часу теж серйозні бої пройшли, потім стали офіцером, тобто тепер більше дбаєте про моральний дух і забезпечення. У вас немає ностальгії за адреналіном на передовій?

- Бувало подібне відчуття, і я виходив постійно на передову до хлопців. Це навіть не те, що адреналінова залежність, просто я знав, що мені на місці набагато легше прийняти певні рішення. Наприклад, знайти нову позицію для пілотів.

Тобто коли в мене була можливість, виїжджав і я. Деякі суміжники дивувалися, що таке буває. І наш комбат також регулярно ходив по позиціях, то теж дивував дуже багато кого. Мені з комбатом пощастило, бо він такий самий бойовий, як і я.

- Ви в межах своїх компетенцій спостерігали за ворогом і з точки зору піхоти, і з точки зору БПЛА. Чи аналізували їхні бойові навички?

- Не вивчати свого ворога - це дуже велика помилка, тому що ворог теж розвивається, теж не стоїть на місці. Якщо ти не будеш все враховувати, то недовго житимеш. Сподіваюся, що мене після сказаного не відправлять до психіатра, але мені дійсно сподобалося, як з точки зору майстерності вони нас атакували у тому найстрашнішому для мене бою. Ми в погребі сховалися, вони і туди заходили без помилок, відчувалася професійність. Я тоді попрощався з сином, бо думав, що ми вже звідти не вийдемо.

Недооцінювати ворога - гріх, але і переоцінювати його теж не хочеться. Росіяни все одно не мають шансів, бо ми захищаємо свою землю. Окупанту завжди буде важче, ніж людині, яка на своїй землі.

- Вам доводилось з ними спілкуватися, може, з полоненими, може, ви бачили, як хтось їм це питання ставить?

- Доводилось. Вони всі плачуть, нібито щойно приїхали, що їх примусово привезли. На початку війни була казка "ми приїхали стояти на блокпості", а потім "я щойно призвався, мене змусили". Мені ніхто не траплявся з тих, хто зізнався б, що приїхав сюди свідомо.

- Ви списувалися з війська через поранення чи з іншої причини?

- Я з 2019 року на групі. Мене навіть не хотіли брати в армію, довелося там приховати факт інвалідності. У березні був рік, як я залишив військо. Відтоді я нарешті закінчив магістратуру і отримав диплом магістра історії та археології.

Також відкрив у Карлівці на Полтавщині соціальний спортзал для учасників бойових дій, їхніх родин та родин загиблих завдяки гранту Королівського британського фонду Invictus Fundation.

Ще до великої війни я був в українських збірних командах Invictus і Warrior Game. Я пам’ятаю, як після попередньої війни спорт позитивно вплинув на мій стан, тому вирішив спробувати. Виграв грант, закупив тренажери, вибив у міської влади приміщення.

Зокрема намагаюся допомагати і тим, хто щойно списаний з війська або приходить у відпустку. Цивільні туди не ходять, для цього є комерційні зали. У нас місце для своїх – не лише для занять спортом, але і для того, щоб спільно поговорити чи помовчати.

А найголовніше - я повертаю синові той час, який вкрав у нього, поки був на війні.

ЗАРАЗ У НАС ТАК БАГАТО ВЕТЕРАНІВ, ЩО СУСПІЛЬСТВО ПОВИННЕ ІНТЕГРУВАТИСЯ В РЕАЛЬНІСТЬ

- Розкажіть детальніше про досвід участі у цих змаганнях ветеранів.

- Я був у збірній України Invictus 2020, але тоді жахнув ковід, і всі змагання прикрили. І змагання у нас відбулися у квітні 2022-го, а в кінці року відбулися Warrior Games.

- Тобто вас відпустили з війська, щоб ви взяли участь в іграх?

- Мене фактично змусили їхати. Мене зняли з позицій з настановою розповісти в інших країнах, що в нас відбувається. Було байдуже на медалі і результати. Перед Warrior Games я сховався на позиції і просив командування не їхати, але відбулося те саме, бо вже був наказ.

Медалей не привіз. Усі спершу казали, що медалі не головне, а потім напівжартома питали, де ж нагороди. А я їх питаю, як готуватися на позиціях до професійних змагань, де потрібні правильне харчування, сон, режим?

- Зрештою наскільки вам вдалося донести до світу те, що хотіли?

- Були окремі пресконференції нашої команди, іноземні журналісти брали коментарі. Плюс ветерани з інших команд розпитували про те, що насправді відбувається.

У США на Warrior розпитували детальніше про досвід сучасної війни, тому що на Invictus в Нідерландах ще мало хто розумів реалії і про що нас питати. Ветеранська спільнота була відкритішою і більш готовою чути.

Я також є членом ветеранського байкерського клубу. Торік після звільнення мені потрібно було провітрити голову. Я на своєму мотоциклі поїхав на берлінське зібрання ветеранів-байкерів зі всієї Європи у Берліні, а потім у Данії. Там також бачився зі знайомими ветеранами.

- У ваш спортивний центр приїздять лише з Карлівки, чи й з області?

- Центр – це голосно сказано. У нас навіть нормального ремонту немає. Ми діємо не завдяки, а всупереч.

- Тобто вам ставлять палиці в колеса?

- Слава Богу, ні. Я місцевій владі одразу сказав: "Якщо не хочете допомагати, то просто не заважайте".

Тому в нас просто соціальний спортзал, відвідувати його можуть всі учасники бойових дій та члени їхніх родин, незалежно від місця проживання. І з сіл люди приїжджають, і просто військові, які тут проїздом. Якось в одного військового зламалася машина і він лишив її на СТО (також хлопці безкоштовно військовим авто ремонтують). Я на нього глянув і спитав: "Друже, коли ти востаннє був у душі?". Усі військові знають, що душ – це святе. Я дав йому можливість просто прийняти душ, то ви би бачили щасливі очі цього сержанта. Тому тут не просто спортзал. Це місце сили для своїх.

- Ви робите свій внесок не лише у фізичне, але й ментальне здоров’я ветеранів та їхніх сімей, адже відчуття причетності до війни зберігається на все життя. Водночас будучи ветераном ви також можете спостерігати і збоку за тим, як ветерани адаптуються до цивільного життя – маю на увазі, що за відсутності ампутацій по вас не скажеш одразу, що ви воювали.

- Я намагаюся носити повністю цивільний одяг без військових елементів, але все одно бачать, що я ветеран.

Загалом з людьми, які зазнають поранень, потрібно працювати ще на етапі потрапляння в лікарню, а не лишати напризволяще. Мені цим подобаються ті бригади, які мають власні патронатні служби.

- Якщо говорити не про патронат, то які нюанси у готовності суспільства до повернення ветеранів?

- На мою думку, суспільство не готове. Коли ми верталися з попередньої війни – АТО й ООС - говорили, що ми маємо реінтегруватися, повертатися в суспільство. А зараз настільки багато ветеранів, що суспільство повинно інтегруватися в реальність. Я зараз не говорю про якісь вибрики, а маю на увазі змінену свідомість цієї категорії людей, підвищене почуття справедливості. Не буде так, що всі ми різко забудемо те, через що пройшли. Згадайте будь-яку поствоєнну країну – ніде так не було. Це має бути комплексна робота як із суспільством, так і з ветеранами.

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ