Пункти управління дронами можна створювати за 1000 км навіть за кордоном, – Ігор (Крафт) Вовк із "Азову"

Автор: Марина Данилюк-Ярмолаєва

Про Азов, Оленівку, Маріуполь і дронову війну. Ігор Крафт Вовк пояснює, чому перемир’я без сили лише дасть ворогу час підготуватися, а базові навички медицини, поводження зі зброєю, підтримка війська й розвиток дронів стають умовою виживання країни.

 5 травня 2014 року саме виник "Азов" і з того часу його славне ім'я обростало фейками і ми навіть мали таку ситуацію, коли і західні уряди, і журналісти не завжди розбиралися, що ж таке "Азов". І дуже часто ліпили ярлики нацистів і не розбиралися, хто ж такі українські патріоти. І трапилося так, що лише повномасштабне вторгнення відкрило світу, що таке "Азов", хто такі командири "Азову" і який подвиг робив цей полк у Маріуполі.

І от сьогодні ми вирішили зустрітися з хлопцем, який прийшов в "Азов", який, до речі, одним з перших впроваджував FPV-дрони. Це людина, яка боролася за український Маріуполь, людина, яка пережила теракт в Оленівці і зараз наш герой знову повернувся до строю. І наразі це майор, командир 6 батальйону спеціального призначення 12 бригади "Азов" Ігор Крафт Вовк. Рада вас вітати.

Я дуже радий.

Пане Ігорю, я хочу, щоб ви розказали спочатку свою історію, як ви, молодий хлопець, вже досвідчений військовий, як ви взагалі потрапили саме в "Азов".

Це сталося у 2020 році, коли вже досить довгий час був ковід. І я навчався в звичайному університеті, Державному університеті телекомунікацій. І вже дбаючи про майбутнє, я думав, що мені потрібно отримати або військову освіту, або військовий квиток, щоб в подальшому працювати за освітою. І вступив на військову кафедру Національного університету оборони України. Там мені сходу не сподобалось, тому що там деякі майори собі занадто багато дозволяли. І я вирішив, що поки ковід, навчання все одно дистанційне, я краще вступлю в "Азов" і послужу, отримаю реальний досвід, навички. І в разі, якщо почнеться повноцінний збройний конфлікт, як я на той момент думав, то я буду в підрозділі з нормальними командирами, з нормальними побратимами.

От, в принципі, так і трапилось, що у вересні 2020 року я перейшов в БКПП і став бійцем підрозділу, а саме третьої роти першого батальйону.

А що вам сподобалося саме в "Азові"? Чи, можливо, хто саме вам сподобався, що ви вирішили, що піду я туди?

У мене було оточення старих азовців, які вже займалися більш громадською діяльністю, в тому числі і національно-патріотичним вихованням, куди я був долучений. Я, здається, з 2018 року був у складі юнацького корпусу і займався дитячими таборами з національно-патріотичного виховання, які називалися "Азовець". І там було досить багато не старих, а ветеранів "Азову", які також цим займалися. І коли вибір пав на підрозділ, там варіантів особливо не було, тому я просто попросив дізнатися, коли буде найближчий БКБП, сказали - у вересні, все, я підготувався і поїхав на нього.

А як, до речі, ваші рідні, ваша сім'я сприйняли такий вибір, коли ви сказали, що я вирішив, я йду в "Азов"?

Ну, на цей раз нормально. Я хотів раніше на рік, здається, тоді батькам не дуже це сподобалось, я такий думаю, ладно, відкладемо ще на рік. І коли вже почався ковід, і все одно цілими днями сидів, навчався на дистанційці, і постало питання, то вони вже якось краще відреагували на це.

Не можу вас не запитати, настільки важливо, щоб було таке військово-патріотичне виховання в української молоді? Тому що те, що ви описуєте, ви почали цікавитись, коли ще трошки за підлітковий вік був.

Ну, 17-18 років.

 І от ми бачимо таку ситуацію, коли ти читаєш російські новини, там повним ходом іде підготовка, там уже з дитсадка дітей вчать складати автомати. А враховуючи, що ми все одно, знаєте, будемо поруч із Російською Федерацією, поруч із тією ж самою Білоруссю, і, прости Господи, з Угорщиною, яка теж має там якісь імперіалістичні настрої, як ми маємо готувати українську молодь до того, що треба обороняти свою землю?

Та майже так само, як і вони, тільки по своїй історії, у нас буде велика кількість ветеранів, які пройшли бойовий досвід, яким буде і для адаптації добре працювати з дітьми, які можуть показати, розказати всім людям, які живуть в нашій країні, через наших сусідів потрібно мати навички тактичної медицини або першої медичної допомоги, навички поводження зі зброєю, навіть якісь банальні, що це, як його розібрати, навички з інженерно-саперної справи, щоб розуміти, який вигляд мають СВП, саморобні вибухові пристрої, що з ними можна робити, що не можна робити, кого повідомляти.

 Цим ми займалися ще до повномасштабного вторгнення, у складі юнацького корпусу.  І тоді російська пропаганда у себе розганяла про Гітлер'югенд, про дітей з дерев'яними автоматами, які проходило тактику там, і так далі. А зараз вони вже цим пишаються. 

От уявімо, вам запропонували почитати лекцію для школярів, ну, наприклад, 14 років. От які основні меседжі, враховуючи ваш досвід, ви їм би вклали в голову?

Та основні, напевно, це перша медична допомога, тому що, як показує практика країн Заходу, що навіть маленькі діти трирічні, якщо вони знають, що робити, вони можуть врятувати бабусю, в якої інсульт або інфаркт стався, банальними якимись діями. Тобто для кожної вікової групи є своя категорія, тема, яку можна розкривати. І з часом вони збільшуються.
І от для всіх дітей без винятку можна читати першу домедичну допомогу,  кому подзвонити, якщо щось трапилось і до якихось маніпуляцій: стабільне бокове положення. Це, в принципі, база, яку може знати дитина, яку вона може використати, навіть не знаючи нічого.

А потім, коли підростає, можна вже розширювати ці алгоритми, тому що, як показала практика, зараз під час навіть якихось атак балістичними ракетами або шахедами по Києву, дуже багато парамедиків, які знаходяться тут, військових, цивільних, вони роблять свій великий внесок в те, щоб продовжити людині життя до моменту приїзду швидкої.

Тобто такмед обов'язково, це мастхев.

Це не такмед, це перша медична допомога. Вона відрізняється просто протоколом, тому що в тактичній медицині є процедури, які може виконувати тільки або військовослужбовець, який пройшов сертифікацію певну, або людина з медичною освітою. А першу медичну допомогу може надавати будь-хто, хто вміє правильно це робити.

Ще хочу уточнити у вас, наскільки важливо підліткам розповідати про реалії нинішньої війни? Тому що я чула думки деяких мам, які кажуть, що хочуть огородити свою дитину, щоб до певного віку він, вона не знали, що буває таке горе і такі страждання.

Неможливо дитину огородити до чогось, тому що у дітей є інтернет, телефони. Якщо їм правильно не пояснювати, не подавати інформацію, вони будуть дивитися те, чого в інтернеті більше. А в інтернеті, на жаль, більше фейків і російської пропаганди, яка перекручує так, як їм це потрібно. Тому потрібно з дітьми говорити про історію, про справжню історію України, в тому числі і про новітню, так як вона твориться, для того, щоб не було різних фейків, які... у дітей ще не розвинуте критичне мислення, тому вони самостійно іноді не можуть відфільтрувати одне від іншого. Але вони зараз краще розбираються  зі штучним інтелектом, ніж старше покоління.

А от з такою інформацією, яка робить машина пропаганди Росії, там може бути виникати питання. Тому потрібно правильно подавати інформацію, правильно пояснювати деякі ситуації, і цим, насправді має нормально зайнятися держава, бо якщо ця робота не буде пророблена, то ми дуже багато втратимо.

Повернімося в переддень повномасштабного вторгнення. Я так розумію, що ви в той час уже були в Маріуполі, служили там, можете описати той момент, коли ви зрозуміли, ваші побратими, що буде повномасштабне вторгнення. Можливо, не в таких масштабах, але коли вже зрозуміли, що цей шлях незворотний?

За тиждень до початку ми якраз в одному з дитячих таборів на узбережжі Азовського моря в старому закинутому сиділи, чекали десанту. Потім нас зняли десь в 20-х числах, сказали, все хлопці, давайте відправляйте всі речі, які вам тут не потрібні, додому, тому що, скоріш за все, буде мобілізація. Ми так, в принципі, зробили. А зрозуміли, що прямо щось буде, коли десь після звернення Путіна ввечері напередодні, у нас із Маріуполя дуже добре видно Широкине, Лебединське, Павлопіль, і там був просто червоний обрій. Якщо раніше ми там чули поодиноку роботу артилерії, то зараз там просто було таке марево червоне. Ми розуміли, що, скоріш за все, щось таке буде.

Як ви зустріли саме той світанок, який переходив у ранок, коли розпочалось повномасштабне вторгнення і цілком навіть і до того було вже зрозуміло, що Маріуполь – це ціль номер один росіян? Їм було критично важливо взяти це місто ще в 2014-му, тоді не вийшло, але все одно мета така лишилася.

Як це трапилось.

Нас розбудили десь за хвилин 10-15 до перших прильотів балістики по території України. Сказали, все, хлопці, почалося, збирайтеся, у нас все було готово, ми сиділи на чемоданах. Почали  вдягатися, я пішов поставив чайник, тут перший приліт, і вони або промазали, або щось трапилось. У нас біля бази в Маріуполі, там буквально за 250 метрів, був будинок культури, і перша ракета, яка прилетіла, яку ми почули, прилетіла туди. Ми швиденько спустилися в підвал, перечекали, піднялись, вдягнулися, сіли по машинах і роз'їхалися по своїх районах оборони, так як це запланували напередодні. Наш мікрорайон 3-ї роти 1-го батальйону, це був мікрорайон Східний, майже всю кампанію, більшу частину кампанії, початок війни ми провели там і потім потроху відтягувалися вже в сторону Азовсталі.

Можете описати свої емоції, коли ви зрозуміли, що Маріуполь вже в блокаді і фактично допомоги чекати нема звідки?

Та які емоції. Там не до того було, щоб думати про щось таке глобальне. Ти постійно думав про те, що у тебе є зараз. Особливо там ні про що мріяти не було, бо було дуже багато роботи, я дуже мало спав. Це було буквально як день сурка. Просто прокидаюся, мені Пугач, на той момент мій командир роти, зараз командир бригади, просто нарізає якусь задачу. Я такий, так, є, все, беру з собою ще хлопців, ідемо, виконуємо. А про глобальне, що ми в блокаді, а не в блокаді, прям зрозуміло і така якась безпорадність, вона сталася тільки в кінці квітня, коли ми зайшли в саму територію цехів Азовсталі, бо до того ми бодалися прям дуже близько з ворожою піхотою і по нас не летіла майже авіація. Коли на передових позиціях працювала ствольна артилерія, і було більш безпечно. Коли ти заходиш в цех на завод, там постійно, просто з перервою, може, десь хвилин 20-30, постійно прилітають фаби, каби, прилітає якась артилерія незрозуміла, касетні снаряди, фосфорні і так далі. І отам ти вже розумієш, що те, що було до того, це просто квіточки, і тому, в принципі, стан був такий якийсь. Це ніяк на той момент вже майже не впливало, тому що ти прекрасно розумів, що дітись нема куди, потрібно просто виконувати задачі і все. В принципі, воно так і було до самого виходу.

Ви в одному інтерв'ю говорили, що найбільшим вашим страхом  було потрапити в полон.

Так, потрапити в полон саме в бою, під час якихось бойових дій десь в приватному секторі або в міській забудові в Маріуполі. Тому що всім прекрасно було зрозуміло, що будуть робити з азовцями там. І коли були якісь голосові контакти з противником, вони конкретно знали, хто ми, де ми, як ми. І тому там десь з'їхати на дурачка не вийшло б, що ти там якийсь прикордонник або ще хтось. Тому, так. А коли познайомилися з підрозділами "Ахмад", з чеченцями, які там так само під час спроби здачі в полон вбивали майже всіх, хто просто там складав зброю, то ця ідея взагалі відпала. Єдине, через що погодився на  офіційний вихід в полон, це через те, що аргументи були, так як в мене було дуже багато поранених побратимів на "Желєзяці", це бункер так називався на Азовсталі, медичний бункер, де була більша частина поранених. Основним аргументом було те, що їм потрібно надати допомогу, їх було там близько 600, здається, можливо, навіть більше, і з ними ніякий прорив був неможливий, кидати їх ніхто не збирався, тому це був майже єдиний варіант для того, щоб їм надали допомогу, і вони вижили, хтось продовжив нормально життя, скажімо так, і що будь-яка спроба це саботувати могла би відобразитися на них. Тому цей аргумент якраз таки повпливав на вихід у полон.

Ви вже можете оцінювати це рішення, більшість людей ми таки врятували, тих, хто був поранений, так? Тобто ця жертва, вона була не надарма?

Ну звісно. Я не знаю, який би був інакший розклад, але я думаю, що цей з тих, які могли би бути, напевно, найкращий варіант був для того, щоб зберегти життя саме поранених побратимів.

І очевидно, що це базувалося на надвисокій довірі до вашого командира Редіса, який сказав, що так, от такий варіант, ми так виходимо.

Коли ми побачили в перші дні повномасштабного вторгнення відос Редіса, де він каже, що я наказую кожному боротися за Маріуполь до останньої краплі крові, то навіть ніяких питань не виникало, чого і як.

Треба відзначити, що саме виходи в прямий ефір через старлінк Редіса дуже допомогли покращити імідж Азова у всьому світі, навіть серед тих людей і урядів, які не довіряли і думали, що це таке. Тому що раніше зазвичай малювали образ якогось нациста, якогось малоосвіченого, а тут виходить людина і англійською мовою розкладає, що насправді відбувається у Маріуполі, ще й політичні дуже правильні речі говорить.

Ви були одним із тих, хто, я так розумію, останніми виходив з Азовсталі, так? От можете описати, хто з вами виходив, які були відчуття, коли вже ви розуміли, що тут історія вашого бою у Маріуполі, вона вже завершена?

Це загальне відчуття, тобто був режим припинення вогню десь з 10-го числа, можливо, там з перервами. А от коли вже почався вихід в полон, здається, чи 15-го, чи 16-го,  протягом чотирьох днів, от, то вже був повноцінний. Якщо там з 10-го до 16-го вони ще десь намагалися під шумок пролізти на територію заводу і так далі, то після вже домовленостей вони припинили. Було абсолютне полегшення, така абсолютна тиша. Нічого не літає над тобою, нічого ніде немає прильотів, вибухів. Тобто ми там кожен день виходили просто на вулицю, посидіти там, попити чаю, поспілкуватися, тому що до того ти майже весь час проводиш або в бункері, або в ходах між бункерами. От, тобто було таке якесь полегшення до того часу, поки ми не дійшли до перших військовослужбовців там ФСБ, які там почали оці  огляди речей і так далі, виходили я, Пугач,  управління рот першого батальйону, Шик, здається,  Кірт, Мурзік. Я виходив в останній день. Якраз так трапилось, що після того, як  нас перші зустрічали наші хлопці, які збирали списки, потім були представники ГУР, які потиснули руку, сказали: "Дякую за службу" , ми здали зброю і все. І далі ми рухались. І якраз в цей момент  виходили управління підрозділу, тобто я бачив там Редіса, Тавра, Апіса. Їх в окремі машини посадили і повезли.  А нас  далі в автобуси. І ми ще довго їхали до Оленівки.

Вас зразу відправили в Оленівку?

Так.
 

Що відбувалося в Оленівці? Вас оформляли? Хто це були? Чи були серед цих осіб, ну, скажімо так, українські колаборанти, чи це були от рускі найняті?

В нас спочатку оглянули речі там на мосту, посадили в автобуси. В автобусі пройшлись представники Червоного Хреста.
 Ми там написали дані родичів, щоб вони сповістили. Після цього ми, ну, це десь близько 6 вечора, напевно, було.

Десь до темряви, до 11-ї, ми доїхали до Оленівки, там сиділи, і на саму територію колонії ми зайшли десь близько, ну вже обід, напевно, був. Ми майже переночували в автобусах, тому що колонія не була розрахована на таку кількість людей, персонал не був розрахований, там були працівники ФСІН, Федеральної служби виконання покарання Росії. І вони вже далі знову перевіряли це все і розподіляли нас по бараках, записували дані, і в цілому, в подальшому займалися всіма їхніми процедурами, відкатка пальців, і, в принципі, слідкували за порядком.

Як після цього проходив типовий день в Оленівці в цих бараках?

Прокидалися, здається, в шостій чи восьмій, в шостій, здається, ранку, слухали гімн Росії, потім шикування о восьмій, всіх перераховували, потім чекали сніданку, потім обіду, ввечері, вечірнє шикування і відбій. Тобто такий постійний день сурка, який починався кожен раз з гімну Росії, і все. Там самі вже для себе знаходили якісь розваги, дуже багато хлопців, які виходили в перших партіях, я так розумію, що до них менш прискіпливо ставились під час обшуків майна, і вони принесли з собою велику кількість книг, ми читали по черзі, мінялися книжками. Це було основне, чим можна було зайнятися. Спілкуватися з побратимами. Були у нас побратими, які добре знали англійську, ми ввечері до шикування сідали, спілкувалися англійською, проводили якісь заняття, щоб не зійти з розуму, підтримувати одного одного і займатися хоч чимось.

Я так розумію, що на території Оленівки був ще такий дисциплінарний ізолятор, куди приводили тих, хто начебто порушив дисципліну, і жінок, судячи зі свідчення очевидців, що відбувалося в цьому ізоляторі?

В цьому ізоляторі, він був трохи відокремлений від основних бараків і знаходився недалеко від клубу, де відбувалася основна робота з працівниками слідчого комітету ФСБ, допити. В ізолятор, в ІЗО, окрім жінок відправляли хлопців, я пару разів чув крики під час катування моїх побратимів, коли знаходився біля клубу. Туди, якщо ти не подобався працівнику ФСБ або слідчого комітету, вони відправляли тебе туди, там були "ДНР-івці", які тебе мучили, не давали спати, їсти, постійно катували, щоб ти в подальшому дав ті свідчення, які від тебе хочуть працівники слідчого комітету або ФСБ.

Які свідчення вони вибивали із людей? Про що були ці свідчення? Вони вбивали цивільних?

Так, вони хотіли, щоб всі гріхи, які вони робили, ми повісили просто на себе, те, що продовжується і зараз. Вони судять по абсолютно вигаданих справах, статтях. На артилеристів вішали і танкістів руйнування будинків, вулиць, той самий драмтеатр хотіли повісити на танкістів і артилеристів. На розвідників-снайперів якраз-таки вбивства місцевих жителів. Якщо слідаку чогось не вистачало, він тобі напряму казав: або вигадаєш собі справу сам, або підеш, поки не вигадаєш, не повернешся. Таким чином хлопці вигадували, брали на себе якусь провину через те, що під час катувань їм було простіше вигадати собі якусь історію, назвати декількох побратимів, які начебто були свідками цього. Потім вас  збирали, ви домовлялися про те, що будете казати одне і те саме, і хтось був обвинувачений, а решта йшли свідками.

До кого ставлення було найгірше? Можливо, це якось варіювалося від звань ваших побратимів чи роду діяльності?

У них якась така була, скажімо так, предвзятість до розвідки, до снайперів, до танкістів. Вони вважають, що більшість були під пропагандою, тому це були перші, кого забрали на Донецьке СІЗО. Це були артилеристи, танкісти, розвідники полку. Ну і всі, у кого в корочці було написано "снайпер", навіть  не розуміли, що там снайпер другої категорії в піхотній роті, це там будь-хто може бути. У мене мій побратим-кулеметник стояв на цій посаді просто тому що. І все одно вони це ще почали з моменту автобуса, там було два супроводжуючі, вони ходили, усіх випитували, хто ти, хто ти, тому що їм під час Маріупольської нашої кампанії вливали якраз таки цю пропаганду у вухо, що ми там вбивали цивільних, катували і так далі. Це все якраз робили оці підрозділи.

Я читала у ваших інтерв'ю, і деякі ваші побратими розповідали, що дуже часто в Оленівку приводили цивільних, в основному пенсіонерів, які там могли за якісь харчі дати липові свідчення на азовців. Було таке?

Думаю, так, в Оленівці я з цим не стикався, я з цим стикнувся вже після теракту, коли лежав у лікарні з пораненнями. До мене прийшов якийсь журналіст якогось місцевого ютуб-каналу, показував мені відеоролики з травматологічного відділення цієї ж клініки, в якій я лежав, лікарні, де бабусі просто з якимись переламаними руками, ногами розповідали, як їх підстрелив снайпер і так далі. Мені тоді було дуже погано, бо я був після курсу антибіотиків, якщо це відео десь колись спливе, я його ще не знайшов. Там видно, що я максимально мляво розмовляю, і він все ще хотів, щоб я підтвердив якісь його слова. І там бабуся прямо розказує, що в неї стріляли, що вона бачила, як снайпер підстрелив сім'ю, потім вийшов, тикав пальцем, сміявся з цього, ну такі якісь карикатурні речі. Я просто маючи трошки бойового досвіду, розумів, що якби бабусі зі снайперської гвинтівки з тої відстані, яку вона назвала, вистрілили в руку, то їй би відірвало все по плечі, а не так, як там якийсь закритий перелом би був. Тому я йому це сказав, він намагався мене вивести на якісь такі слова, які були б йому вигідні. Я в кінці сказав просто, що я засуджую будь-які дії військових, що українських, що російських, які направлені на цивільних. Йому ця фраза дуже сильно не сподобалась, він дуже швиденько звернувся і пішов в сусідню до мого побратима Масла. Теж розпитувати його про якісь подібні штуки. 

Можете пригадати, що відбувалося буквально за день, за два до того теракту, який, на жаль, спричинив загибель кількох десятків ваших побратимів? Чи щось ви передчували, що там збирається, чи взагалі було непомітно підготовку.

Підготовка була помітна, тому що нам хлопці також військовополонені з числа прикордонників, нацгвардійців, які працювали на колонії, вони, коли приносили нам їжу, вони сказали, що там готується окремий барак: ми там зараз
все прибираємо, підмітаємо, ставимо ліжка. От скоріш за все для вас. Потім почали ходити працівники ФСІН зі
 списками, перевіряти наявність особового складу, який є. От. Ну і потім зранку просто принесли списки на барак, сказали з особистими речима, пошикуватися. Ми на той момент не знали, що це. Я думав, що це якийсь етап кудись далі або там в колонію в Росії, або на Донецьке СІЗО, тому що до того зазвичай з такими списками приходили по хлопців, які в подальшому їхали на Донецьке СІЗО.
Пошикували, відвели спочатку першу партію, там чоловік 150, потім привели туди в барак. Ну і от там до моменту теракту ці там півтора-два дні ми перебували. Там не було ніяких абсолютно умов для довготривалого проживання. Я розказував неодноразово, бо я кожен рік даю інтерв'ю про Оленівку.

Треба давати, щоб не забували, що там відбувалося в Оленівці.

Там не було абсолютно ніяких умов. На 200 чоловік було, здається, два туалети. Одна душова, рукомийник, великі баки на 1000 л з водою, до яких не було кранів. Територія не була придатна для довготривалого проживання, бо там навіть з їхньої сторони якісь безпекові заходи не були задіяні. Тобто там в будь-який момент можна було пролізти в дірку в паркані і просто вийти в наступну секцію. Вони це помітили там тільки через добу. От і ліжка в самому бараку стояли дуже тісно, тобто десь проходів навіть не було, десь проходи були так, що в пів корпусу можна було тільки пройти. Тому ми думали, що це якийсь перевалочний пункт, просто щоб нас там зосередити і звідти уже кудись перевезти. Ні якогось там на той момент натяку або надії на обмін, якщо чесно, не було.

А ви описували, що буквально там в переддень ви помітили безпілотник над головою і це вас наштовхнуло на думку, що щось воно не те.

Так, це було ввечері, ми після вечері гуляли в дворику, я там побачив просто в небі ліхтарики зелений, червоний, вказав своїм побратимам, підняли голову, подивилися. І через пару хвилин почала працювати реактивна артилерія РСЗВ, не від стіни, а трохи віддалено від посадки, яка знаходилась біля колонії. Для нас це була не новина, тому що артилерія від колонії працювала регулярно, також повз колонію постійно їздили якісь колони техніки, переганялися, тому що це була як буферна зона, всі знали, що там українські військовополонені і туди ніхто не мав би працювати, тому для них це була як така безпечна зона, скажімо так. І все, зваживши на це, я просто вказав хлопцям і пішов спати. Під час самого теракту я прокинувся від, як хлопці потім сказали, від другого вибуху, не від першого і саме вже від поранень, які отримав.

Тобто ви прокинулися і вже теракт стався?

Уже горіло трохи, більшість хлопців було в внутрішньому дворику, багато було пустих ліжок навколо мене, там де мали би спати побратими, тому я так зрозумів, що вони вже на той момент вибігли, коли почули саме ще перший вибух. Я тоді ще спав.

Ви зазнали теж поранення під час цього теракту і як ви вибралися з цього бараку, хто вам допоміг?

Зазнав поранення черевної порожнини, я прокинувся, подивився, оглянув кінцівки, критичної кровотечі не було, побачив, що поранення черевної порожнини, зрозумів, що це буде внутрішня кровотеча, зрозумів, що буде холодно, дьорнув з собою чи фліску, чи кофту, чи шарф, не пам'ятаю, і почав вибиратися. В моїх очах це було так, ніби я просто йду собі звичайним маршрутом до виходу, поруч булио розкинуті ліжка або зламані ліжка, бачив декілька побратимів, вплавлених тіл побратимів у ліжка по дорозі, бачив декілька тіл просто побратимів. І вже барак досить сильно розгорався, я просто виходив назовні і ліг там під цим. Потім, коли я вже пересікся з Маслом, він мені розповів, як це було з його сторони, бо він спав трохи далі від мене і виходив за мною. У мене, крім поранення черевної порожнини, ще було поранення правої ноги, і я не так швидко, як мені здавалося, пересувався. І в результаті він розказав, що це відбувалося декілька хвилин. Потім я ліг просто під парканом, почав знову себе оглядати, до мене принесли ще одного пораненого хлопця, якому потрібна була допомога. Я віддав йому свою куртку і побачив, як повз мене пробігав мій побратим Білий, я його дьорнув, кажу так і так. Він подивився, я такий кажу, що критичних приводів немає, тільки з пуза тече. І все, треба звідси якось вибиратися, бо якщо розгориться, то ми тут явно в живих не залишимось. Тому що це був цех, там було досить багато масла, яке було, які плями на підлозі, так і в цілому стіни якісь були ними обляпані. І він допоміг хлопцям проламати вихід в паркані, в наступну секцію зони, і от я разом з ним, ми були з одним із перших, він мене притримував, тому що нога, вже адреналін трошечки спав, нога вже не працювала абсолютно, і він мене привів в наступну локацію, спочатку посадив під деревом, потім були постріли в повітря і накази всім вийти на алею. Я попросив його витягти мене на алею, він витягнув  і також попросив знайти мені куртку, бо вже була крововтрата і було холодно. Він зняв з якогось іншого побратима, я пам'ятаю просто це, він підбігає, запитує, ти цілий -знімай куртку, знімає з нього пумовську куртку, віддає мені. Ну і все, і далі я лежав десь до ранку, вже було досить світло перед моментом, поки нас завантажили просто штабелями в Урали і повезли на Донецьку лікарню.

І в Донецькій лікарні вас оглянули і я так розумію, що вам ще дуже сильно пощастило, що у вас кров лишилась в організмі.

Так, в Донецькій лікарні мене оглянула санітарка, почала міряти тиск, запитувати, що в мене за поранення, я їй так відкинув якусь простиню, показав, що за поранення, вона поміряла тиск, сказала, та ні, таке не може бути, щось тут не так. Потім покликала іншу, вони ще раз це переробили, сказали, що потрібно в хірургію і відвезли мене в приймальне відділення, де я чекав на швидку і швидкою вже перевезли в іншу лікарню, в хірургічне відділення.

А в хірургічному відділенні все було нормально, там кваліфіковану допомогу надали?

Ну там, так, більш кваліфіковану допомогу, скажімо так, я дуже смутно вже пам'ятаю ті частинки, я пам'ятаю, що я їду по Донецьку, потім мене знову вантажать, завозять у відділення, зрізають з мене одяг, запитують там якісь анкетні дані, от і все.І далі наступні кадри, які я пам'ятаю, це з операційної, мені стало трохи спокійніше, коли я побачив там огромного дядьку, хірурга, такого вже сивого, він так глянув на моє пузо, сказав, що все добре, і все. Потім вже мені ввели ці препарати, і все, я прокинувся далі вже в реанімаційному відділенні, прокидався декілька разів, тому що був на апараті штучної вентиляції легень, і прокидався, там далі медсестра намагалася навчити мене заново дихати, десь з другої чи з третьої спроби в мене знову вийшло, і в принципі все, в подальшому, так. Я коли спілкувався з хірургами, які мене перев'язували і оглядали, вони вже мені сказали, що в мене залишилось дуже мало крові, ну і це я теж пам'ятаю під час цих пробуджень в реанімаційному відділенні, що в мене окрім крапельниць ще висіли пакети крові. Вони сказали, що поранення звичайне, тобі повезло, що він запитав, кажу, ти що спортсмен? Я такий, кажу, ну да. Він такий, каже, ну знаєш, повезло, що в тебе просто серце натреноване, і воно викачало тебе з тим об'ємом крові, який залишився.

Це реклама, чому треба спортом займатися в Україні. Я так розумію, вас підлікували і почали готувати на обмін. 

Нас підлікували і почали готувати для відправлення назад в Оленівку або на Донецьке СІЗО. Так як в мене ще була дірка в пузі, то мене просто перевезли на іншу лікарню.

Там я так само просто чекав, поки поранення затягнеться. Там уже от управління батальйону охорони денеерівського, хлопці, які нас охороняли, от вони один день він просто приходить і каже: "Нам сказали зібрати списки". Каже: "Ти в цьому в Уралі протрясешся 12 годин".
 Ну, а він був такий більш-менш адекватний. Просто з ним можна було там іноді і пожартувати, і в шахи пограти.
 От. І я йому теж в жарт кажу, кажу, що якщо це кудись на Росію або на Донецьк, то кажу ні, якщо на обмін, то треба буде - буду добу трястись в цьому. Він такий каже: "Ну нам сказали, що на обмін". Я такий кажу: "Ну, давайте спробуємо". От він записав мене в списки і через декілька днів приїхали, я так розумію, представники ФСБ, от які там в балаклавах були, чи МГБ місцевого. От позбирали нас згідно з тим списком з усієї лікарні. От я там знову побачив своїх побратимів,  Пугача, Пако, ще декількох. Вже в самому холі, коли ми чекали їхати. Нас загрузили і потім возили отак от з лікарні в Донецьке СІЗО, там перегружали або догружали когось.
Потім на Оленівку, там перегрузили в інші Урали, і потім уже Таганрог, Ростов, там літаком Москва, Гомель, автобуси і кордон. Обмін.

Ми з Пако зустрілися в холі лікарні, їхали разом до Оленівки. В Оленівці вже загрузилися в Урали. Там ми сиділи отак один в одного між ногами, от таким чином, зі зв'язаними руками, зі зв'язаними очима. І Пако якраз сидів біля мене. А я пам'ятаю його поранення, у нього була повністю роздроблена бедрена кістка, от, тому що я ще займався його евакуацією, ще коли ми були на Азовсталі. От, я спеціально, типу, дам хлопцю трохи посуну, щоб у нього нога нормально лежала. В якийсь момент перед відправленням вже все, борт закрили, ми думали, все, зараз поїдемо далі. Ходять по машинах і кричать його прізвище, от. Знайшли його, висадили повністю всіх, його всадили, загрузили всіх назад. Я так підняв собі цю пов'язку з очей, побачив, що він шкутильгає в карету швидкої допомоги. Я такий думаю, ну, супер, може з комфортом поїде. От, і потім вже, коли оголошували списки в літаку, я не почув його прізвище і трошечки не зрозумів. І коли вже нас обміняли, я зрозумів, що його повезли назад на лікарню, а не на обмін.

І що з ним сталося далі?

Ну, зараз його, я не пам'ятаю, рік тому його, здається, вже обміняли. Він просидів ще після цього, ну, скільки там, на лікуванні був, потім, я так розумію, десь по колоніях теж поїздив. Зараз, от, близько року тому його обміняли. От, він зараз лікується, тому що поранення там досить таке важке.

Ну, так, і лікування, очевидно, теж не було якісного, тому, так, такі наслідки.

І от, ви повертаєтесь додому після ізоляції, після цього полону, і які перші відчуття, коли людина після такої ізоляції повертається додому, чує українську мову, бачить своїх людей?

Ну, перше, я не знаю, якесь таке нерозуміння було. Я, через те, що я не палю,  оцей кордон, коли проходиш, там є насипи, вали, тобі отак от змійкою потрібно проходити їх. І там нам назустріч йшли російські військовополонені хлопці, залишилися там, ще гурівці їм дали цигарок, вони перекурили, а я собі, так як нога все ще не повноцінно функціонувала, я собі потрошки пошкандибав далі. От, потім вони, звісно, нас догнали, але я вийшов, там стоїть багато карет швидкої допомоги, автобусів, до мене одразу підбігають дві медпрацівниці, кажуть, важко поранений, я такий кажу, та, нормально, от все. Вони кажуть, давай в карету швидкої, швиденько зараз поїдемо в госпіталь. Я такий кажу, ні-ні-ні, я, типу, все нормально, я зараз тут, і я так розумію, що обмін, зараз хочу потусуватися з хлопцями, тому що це був один з перших обмінів, тоді ще не було все так, як зараз, типу, там дисципліновано, прораховано, пропрацьовано. От, у нас в автобусах була купа їжі різної, от, там зібралися, розсілися собі по автобусах своїми компаніями, там хто кого знав, от, і просто спілкувалися, хто там, що, де, як і тому подібне. Тому це от такі перші були, з побратимами проведений час, з волонтерами, які там були, потім працівник поліції дав свій телефон, щоб я зателефонував мамі, повідомив їй, якось так це відбувалося.

От, хочу трішки, знаєте, не про Оленівку і про те, що ви пережили, а про культурний момент. От, ви в одному інтерв'ю "Українській правді" дуже цікавий момент підмітили. "Після ізоляції для мене було в новинку, що з'явилась величезна кількість якісної української музики. Перший тиждень в лікарні я слухав тільки її, хоч багато пісень, зараз вважається зашкварною байрактарщиною. Я почав слухати крутих виконавців". От, кого ви для себе відкрили з виконавців?

Дуже багато такого, зараз він називається постпанк, це "ДК Енергетик". Я знаю треки, не знаю багато називати. От, "Вулиця Схід", той самий SadSvit з піснею "Касета", коли, ну, я не бачив відос Фроста, який був опублікований ще на Азовсталі, я його побачив тільки після звільнення. От, а так в цілому якісь такі виконавці. А тоді я просто у себе в палаті, у мене була плазма, я заходив на Ютуб, вмикав просто "Топ-100 Україна" і отак от цілими днями, там було досить багато якісних виконавців. От, мені дуже сильно тоді це сподобалось.

Тобто музика таки важлива, щоб була своя?

Та само собою, бо це культура, якщо не буде своєї музики, то будеш шукати якусь заміну. Добре, якщо це буде якась західна заміна, але ж більшість просто заміняє нашу музику російською і це досить погано.

От, на жаль, дуже багато побратимів ваших з Азову ще лишаються в полоні і це уже тягнеться роки, їм шиють там вирок, саджають на тривалий термін і шиють там таке, що просто не присниться. От, скільки наразі лишається людей в полоні?

Близько семиста.

 700?

Так, десь так.

От, це ж не секрет, що зараз Маріуполь, по суті, відданий на відкуп кадирівцям, Рамзану Кадирову, і вони там хазяйнують, по суті, взяли під контроль місто. Чи немає жалю, тому що Маріуполь – це місто, яке вже почало асоціюватися з Азовом після 2014 року?

Та, що поробиш насправді? Я не знаю, чи можна це говорити, чи ні, якщо що, потім це зацензурять вже пресслужба. Я бачив кадри прольотів наших безпілотників, вже саме корпусних, по Маріуполю, і воно якусь таку ностальгію викликало. А якщо повернутися до питання з кадирівцями і Маріуполем, то воно було очікувано, тому що вони ще під час боїв за Маріуполь вже знімали свої якісь там документальні фільми, свої постанови, як вони штурмують нашу базу в Маріуполі і так далі, тому воно якось так. Я би хотів повернути Маріуполь тільки через те, що ще дуже багато загиблих хлопців лишилось там, і не впевнений, що всі тіла будуть повернені. А так як ми збирали їхні тіла і накопичували там в рефрижераторах, і навіть якщо не могли забирати з поля бою, то знали там, де вони заховані, то хоча б заради цього.

Тобто, щоб у кожного героя-побратима була своя могила.

Пане Ігорю, от не можу теж не порушити таку тему, ви пережили полон, ви дуже молода людина, і я думаю, що ви бачите, як часто молоді люди в будь-який спосіб тікають за кордон, а потім постять рілси про своє нове життя без проблем. Я думаю, що чимало б хто вас запитав, а чому він після полону поїхав на запорізький напрямок?

Мені не потрібна якась окрема мотивація для того, щоби долучитися. У мене купа побратимів у полоні. Я розумію, що своїми діями, діями мого підрозділу, беручи в полон якихось російських солдатів, офіцерів, ще когось, ми можемо наблизити їхній обмін.
Я розумію, що чим більше ми будемо працювати на фронті, тим більш вигідні умови ми зможемо вибити собі на переговорах, в тому числі і обмін полоненими. От тому, що я дуже хочу, щоб мої побратими повернулися. От і це, в принципі,  основний  фактор. А те, що там хтось кудись їде, це недопрацювання просто системи державної, яка б мала тим займатися, того ж самого телемарафону або ще чогось. От коли людям можна було би пояснити, що до чого, як. Тим паче зараз, коли, якщо ти не провтикав, можеш вибрати собі нормальний підрозділ, можеш працювати оператором БПЛА, які зараз дуже сильно масштабуються і Сили безпілотних систем, і в бригадах, в батальйонах. В ці підрозділи завжди потрібні люди. От тому що нові  види БПЛА, НРК, ударних, розвідувальних, будь-якого типу. І потрібні просто люди, які будуть тим керувати. Вже навіть до того дійшло, що пункти управління можна створювати за 1000 км навіть за кордоном. От для того, щоб забезпечити їх, але через те, що у нас недостатньо займаються оцією інформаційною політикою, люди не всі це розуміють, і тому схиляються до того, що їм у вуха ллє російська пропаганда.

Ну, у нас інформаційною політикою більше телеграми і тіктоки займаються і дуже часто анонімні. Тобто не можна навіть зрозуміти, хто саме із якої країни цим займається.

Не можу не запитати про дрони, так як ви, людина, яка там одною з перших займалася ними в Азові.
 Можете оцінити, як змінювалася дронова війна уже за час повномасштабного вторгнення від початку, коли з'явилися дрони,  і там ще  великою мірою люди балувались ними, до нинішнього часу, коли дрони уже є з обох боків фронту і це дуже серйозна ударна сила?

Таким поштовхом, ривком саме для нашої сторони став так званий снарядний голод, коли не було достатньої кількості снарядів на артилерію. Потрібно було щось вигадувати, придумувати. І тоді якраз це був дуже сильний поштовх для розвитку саме ударних ФПВ-дронів. Ну і в цілому, якщо є люди, волонтери досить свідомі, є декілька компаній, з якими я, ще бувши командиром роти технічних засобів розвідки спілкувався, як з власниками, так і з людьми, які там працюють. Вони кажуть, що ми постійно бачимо, що користуються старими технологіями. Ті самі Лелеки, Фурії якісь з 2014 року до певного моменту мало що змінювали в своїй конфігурації, будові, тому що просто не мали конкурентів на ринку. Зараз вони мають конкурентів, їм також потрібно розвиватися. І ось ці поштовхи через те, що стало більше виробників, більше людей, а зараз ще є система така, що ти сам можеш відкрито голосувати, писати коментарі для будь-якого виробу на тому самому Brave One маркеті і просити ті засоби, які дійсно працюють. Воно дає поштовх розвиватися і вдосконалюватися виробникам. Вони вже не роблять 1500 мільйонів дронів однакового типу, який застарілий по частотах управління, по частотах відео, і не відправляють його всім, тому що ти можеш сказати, що мені просто це барахло не потрібно, бо воно не працює, і не приймати його. Можеш сказати, що мені потрібні певні характеристики, певні умови і так далі. А це може залежати від багатьох чинників.

От можна уточнити, чи зараз менше барахла намагаються привезти військовим? Чи військові навчилися відрізняти, де барахло, а де якісні речі?

Само собою. Зараз, на жаль, ще не всі дрони, які заходять у військо, вони прямо можуть з коробки летіти, вражати ціль, але більша частина, скажімо так. Я знаю, що в силах безпілотних систем зі своїми майстернями взагалі немає проблеми. Зараз йде все до того, щоб той самий DOT-Chain-маркет, до того, щоб ти вказував певну конфігурацію, ту, яку саме ти хочеш, для того, щоб тобі потім не потрібно було сидіти, перепаювати приймачі, передавачі, плати ініціації свої прикручувати і так далі. Тобто воно все йде досить повільними кроками, але все йде до того, що скоро це буде просто уже готовий виріб, такий як патрон. Ти його дістав з пачки, спорядив у магазин і вистрілив. І от з часом якимось, коли воно все налагодиться, коли приберуться певні там корупційні схеми в цьому, то воно так і буде. Ти дістав з упаковки на позиції, причепив бойову частини, полетів вражати ціль. Зараз, на жаль, ще проводяться певні модернізації цих всіх дронів суто через те, що ворог теж розвивається і активно розвиває протидію цьому.

Хочу ще, щоб ви оцінили такі засоби, як НРК, тому що про них дуже часто як таку базу для технологічних воєн говорять в своїх лекціях виступах і Валерій Залужний, колишній головнокомандувач, і в тому числі пан Редіс теж порушував це питання, що НРК – це те, до чого ми маємо тяжіти і розвивати.

Так, тому що з розвитком дронів почала ускладнюватися логістика. Як логістика піхотна, так і в принципі будь-яка. Тобто привезти хлопцям на БПЛА-шну позицію паливо, якесь БК, додаткові дрони, батарейки і так далі, вже машиною іноді досить неможливо через контроль ворога над шляхами логістики. Тому це все роблять НРК, бо вони менш помітні, вони менші, ти там якісь 300-400 кілограм корисного вантажу на 40-50 кілометрів можеш привезти. Це перше і по-друге, ти не ризикуєш водієм, ти не ризикуєш штурманом, які мають вести цю машину. Підірвалася НРК, ну бог з нею, приїде інша, зачепить її, чи там виштовхне з ями і поїдуть вони далі. І це те, без чого зараз логістика буде досить сильно ускладнена. Це перше НРК, і друге, це доставка важкими повітряними бомберами, по типу там вампір, хевішот і так далі. Тобто там вага трохи менша, але ти можеш доставляти безпосередньо на передній край, тобто хлопцям на піхотні позиції. Так як зараз, знову ж таки, логістика ускладнена, немає можливості дуже часто проводити ротації серед піхоти на передньому краю, так як це було раніше, там по 7, по 10 днів, зараз цей термін все частіше збільшується, суто через те, що хлопці зараз менше втрати де під час несення служби на позиціях, а все більше втрат під час саме ротаційних дій. І щоб їх уникнути, навіть деякі хлопці-піхотинці кажуть, ви нам краще ще скиньте там поїсти, попити якісь там батарейки до радіостанції, пауербанки для телефона, і ми ще тут посидимо, дочекаємося сприятливих погодніх умов для того, щоб провести ротацію. Тобто воно все розвивається через те, що розвиваються саме ударні дрони. Чим більше будуть розвиватися FPV-дрони, ударні крила, тим більше будуть розвиватися і НРК, тому що воно одне з іншим пов'язане.

На вашу думку, чого ми можемо навчити наших західних колег, які нарешті задумалися над тим, що дрони виявляється, це не іграшка, це дуже серйозна зброя.

Я знаю, у мене були інтерв'ю з вашими колегами, але з інших підрозділів, де вони кажуть, що, наприклад, німці, німецькі військові зараз дуже часто питають практичних порад, що робити, якщо такі зграї умовно дронів на Мюнхен умовний полетять.

Ну, як показала практика з конфліктами Ізраїлю і так далі, коли запрошували саме наших представників для того, щоб налагодити систему повітряного...

На Близькому Сході, так?

На Близькому Сході, так. Для того, щоб налагодити протиповітряну оборону за допомогою дронів, то, в принципі, їм в цілому потрібно переймати наш досвід. Тому що більша частина їх армії звикла воювати з тіпами з бородами і в халатах, і в шльопках, які не знають, що таке РЕБ і так далі. Це те, з чим стикались ми. От в 23-му році, коли я був командиром РТЗР, мені прийшла велика партія американських дронів Parrot Anafi, але є момент. Ні один з них в зоні бойових дій нікуди не полетів без додаткового доопрацювання. Тому що вони звикли літати в ідеальних для них умовах. Це GPS, це якщо переводити на наші, це як запускати десь у Львівській області посеред поля дрон. Там він буде себе показувати ідеально.

В таких стерильних умовах, так?

Так, так. Це перше головне. Друге, головне, що більшість навіть зараз американських доктрин, якщо подивитися, як вони розгортають свої військові містечка, у них це в основному надземна забудова, тобто це габіони, це якісь контейнери і так далі. Це все буде рознесено двома-трьома екіпажами FPV дронів за лічені години. Їм потрібно згадувати, що таке копати, що таке інженерна підготовка, тому що інакше ніяк. Коли тебе зверху може вбити все, що тебе побачить, тобі потрібно занурюватися під землю, копати ходи сполучення, вигадувати якісь нові методи, як це робити швидше, для того, щоб менше задіювати піхоту. От. І в цілому з появою дронів потрібно міняти абсолютно всі доктрини. Ті ж доктрини штурмових дій. Три-чотири розрахунка FPV толкових з нормальною кількістю БК можуть зупинити механізовані колони. Якщо в них є ще якесь спостереження, яке дасть їм виявляти ці колони за 20- 30-40 км від лінії зіткнення, то вони будуть десь там за 10. Ну, вони не доїдуть навіть до 10 км до лінії зіткнення. Тому треба міняти саме тактику дій. Те, що зараз робить ворог, він змінив саме на нашому напрямку оці от спроби механізованих штурмів колонами техніки на інфільтрацію, коли під погодні умови, під сприятливу, там, наприклад, влітку це коли розпускаються дерева, ми називаємо її зельонка, під зельонкою просто інфільтрація, заходити в глибину бойових порядків і наводити там хаос.
Тобто, коли у тебе в глибині десь є ворог, який там сидить досить довгий час,  його потрібно знищувати, тому що він може просто банально передавати про переміщення твоїх груп і їх можуть знищувати, а може сам просто сидіти десь на маршрутах логістики і знищувати піхоту, яка навіть не буде очікувати там контакту в такій глибині.
Також це погано може відбитися на операторах БПЛА на позиціях. Противник якраз підлаштувався під оцю війну дронами. Він запускає просто піхоту в погану погоду, може запускати мотоцикли, квадроцикли для того, щоби ближче підвести піхоту, щоб вона потім зробила якийсь ривок. От. А механізовані штурми також бувають, але вони зазвичай не закінчуються успіхом через велику компоненту БПЛА.

Крім цих моментів, в чому є переваги ворога?

Та в кількості, тому що їх 140 млн, у нас 40. Вони вже змалечку готують дітей до того, що їм прийдеться воювати. Тобто вони вже на якісь там певні 5-7 років вперед готують собі мобілізаційний ресурс, щоб постійно поповнювати військо.

Більше того, вони там навіть такі креативні реклами і пропозиції роблять. Недавно бачила рекламу одного з великих заводів, який складає дрони. Молода дівчина стоїть і каже, я тут зарабатую 150 тисяч рублів, приходітє. І це досить замавлива пропозиція, якщо у тебе перспектив ніяких нема.

Навіть якщо у тебе є якісь перспективи. Вони теж дійшли до того, що їм потрібно залучати людей, які будуть розвивати цю сферу. Так як вони зараз хочуть, я не пам'ятаю точних прізвищ, але вони побачили, що нам вдалося просто з досвідченого управлінця підрозділу "Птахи Мадяра" зробити командира Сил безпілотних систем, який розвиває цю тему. І вони у себе також шукали якихось певних напрямків. Це вже не стало старих совкових генералів, які по методичках діють, а намагалися когось молодого знайти, щоб розвивати цю історію. Тобто вони копіюють певні наші рішення в будь-чому. І той самий Алабуга Політех, крім того, що там виробляються дрони, вони тим самим навчають пілотів цих дронів. І розвиток прийде до того, що в них теж з'явиться настільки віддалене управління, як у нас. Вони придумають з часом, за якійсь пару років, свій старлінк.

Китайці допоможуть, так?

Китайці їм весь час допомагають, як мінімум зі своїми DJI -дронами, то зараз теж. І вони просто це будуть постійно розширювати і масштабувати. І це у них виходить дуже вдало. Масштабувати будь-яке вдале рішення – це досить вдало. Тобто вистрілила якась умовна БПЛА "Молнія", "БПАК". Вони взяли масштабували. Тепер це не просто ударне крило. Тепер вони з нього можуть робити дистанційне мінування, можуть робити матку для FPV-дронів і тому подібне.

Які наші контрдії можуть бути на оце масштабування?

Знищувати їхні заводи, знищувати потужності виробництва, вбивати якимись там диверсійними діями цих провідних інженерів, які щось привносять в цей напрямок. А якщо брати менш глобально, то просто працювати на позиціях в зоні бойових дій проти саме пілотів. Тому що  спалиш склад з тисячею дронів, але через декілька днів вони знову привезуть ту тисячу дронів. А якщо ти знищиш декілька екіпажів, які ці дрони запускають, їм вже буде трохи важче навчити нових людей, які будуть ефективно працювати.

І з бойовим досвідом.

І з бойовим досвідом. Тобто навчити просто людину керувати – це не проблема. А навчити застосовувати цей засіб правильно – це вже більш довгий термін.

Пане Крафт, давайте наостанок поговоримо про мирний блок. Там багато хто говорить, мирні перемовини, який буде мир. От конкретно для вас, як для людини, яка служить в Азові, яка пережила і полон, і Оленівку, і обороняла Маріуполь, що для вас перемога? Як ви це бачите?

Першочергово, щоб всі мої побратими були вдома, це вже буде одна мікроперемога. А так, в загальному, я думаю, що таки цей конфлікт затягнеться досить надовго. Знову ж таки, згадаємо, вони готують собі на декілька років вперед вже заміну - мобілізаційний ресурс. Якщо не вдасться тут, вони там уже потрошку починають розказувати про Нарвську Народну Республіку і робити в Європі якісь подібні нюанси. Тобто ця перемога буде тільки тоді, коли вони побачать в нас суперника, якого вони не зможуть ніяким чином перемогти. Тільки тоді, коли ми зможемо диктувати повноцінно свої якісь умови, тоді це буде щось вдало. Якесь перемир'я на рік  дасть їм більше можливостей просто для того, щоб підготуватися. За рік можна підготувати просто ще одну лінію оборони Манергейма, і все. І ти просто забетонуєш там дронщикам ці бліндажі, зробиш підземні шляхи сполучення, і ти ніяк звідти не вийдеш з наявними ресурсами. Те ж саме, в принципі, якщо буде це перемир'я, слід було б робити і нам. Але це абсолютно невдалий, скажімо так, для нас варіант, тому що у нас немає такого великого ресурсу людського. І це просто заново почнеться наступання на ті ж самі граблі, які були в 22-му році, коли вони просто чисельно нас переважали, і все. Тому тимчасово перемир'я абсолютно не наш варіант. Потрібно раз і надовго.

Ну і от враховуючи це, давайте за фіналом нашу розмову, до чого мають готуватися українці, які живуть в Україні і твердо вирішили, що Україна – це їхня земля?

До того, що найближчий десяток років так чи інакше, були б там перемир'я, не були, але все одно прийдеться готуватися до війни, бо я думаю, що вони на цьому не зупиняться, тому що це не просто там Донбас, не просто Крим і так далі, вони чітко хочуть просто об'єднання, скажімо так, території Радянського Союзу для того, щоб показати свою владу, що вони тут одні єдині нащадки, як вони кажуть, і так далі. І для того, щоб нам зберегти свою самобутність, для того, щоб зберегти свою культуру, історію, яку перепишуть в будь-якому разі, приберуть всі фігури, які вигідні нам і поставлять свої. Для того, щоб це зберегти просто націю і саму країну, як таку, існування, для цього потрібно бути підготовленим, займатися, як я вже нагадував,  медицина тактична, можна не тактичну, звичайно, мати базові навички поводження зі зброєю, ну і допомагати війську на даному етапі будь-яким підрозділам, які там перевірені, які вважають за потрібне, для того, щоб на даному етапі ми все-таки могли робити те, що ми зараз робимо. А за останній час у нас досить непогано в цілому по лінії фронту вдається знищувати противника, як живу силу, так і техніку, так і дрони і тому подібне. Воно з часом все ще буде розвиватися, наростати. Просто потрібен як людський ресурс для цього, хто буде це впроваджувати, застосовувати, так і певний матеріальний ресурс.

Зрозуміло. Друзі, записуйтесь на курси медицини, тому що це дуже важливо. Як показує практика, навіть в тилу треба вміти зупиняти правильно кров і надавати першу медичну допомогу. Дякую вам дуже за розмову. Нагадаю, що з нами був Ігор Крафт Вовк. Це майор і командир 6-го батальйону спеціального призначення 12-ї бригади АЗОВ.