Позивний Комета: "Ми усвідомлювали, що політ до Маріуполя з десантом – це "квиток в один кінець"

Автор: Ольга Москалюк

Він мріяв викладати історію, але війна змусила його стати її безпосереднім учасником. Заступник начальника штабу бригадної артилерійської групи 12-ї бригади спецпризначення НГУ "Азов" на позивний Комета пройшов шлях від "кімнатного хлопця", який не вмів відкривати консерви, до офіцера, що відповідає не лише за себе, а й за людей.

Він пішов до "Азову" у 2014 році через друзів і відчуття обов’язку, а згодом пережив "Азовсталь", поранення, евакуацію гвинтокрилом і повернення на війну. Комета відверто говорить про страх, втрати, відповідальність командира та головну мрію - повернення всіх полонених "азовців" додому. Зізнається: найважливішим для себе досі вважає людське ставлення, побратимство та збереження життів українських військових.

- Ви пішли до "Азову" у вересні 2014-го після свого дня народження. Як таке рішення сприйняли батьки?

- Я пів року це приховував. Батькам сказав, що навчатимусь у Запоріжжі. Щодня обіцяв, що з нового семестру будуть документи на переведення. А оскільки тоді вже почалася Антитерористична операція, то розказував, що їжджу до Запоріжжя допомагати волонтером. І щоразу, коли брав з бази увал, щоб приїхати додому, за пару годин попереджав, мовляв, їду до Запоріжжя. Дідусь потім говорив, що здогадувався, бо це виглядало дуже дивно - я інколи забував і казав, що їду, а через тридцять хвилин вже раптом був удома. В курсі була хіба моя рідна молодша сестра. Тому що на той час вона навчалася у Маріупольському технікумі, то їй там розповіли наші спільні знайомі. Вона приїжджала до мене, трохи поплакала та й все.

Через пів року все ж зізнався. Звичайно, всі хвилювалися, але це був мій вибір, і ніхто на нього вплинути не міг.

- Де ви були на початку? Широкине, Мар’їнка?

- Був у Широкиному. Потім - у Мар’їнці, але не на початку запеклих боїв, в яких батальйон "Азов" брав участь, а просто мав бойовий виїзд.

Загалом я проживав на базі на лівому березі. У "Азову" було три бази, але ми з друзями одразу пішли на маріупольську, де і перебували на той час.

- Маріуполь – ваше рідне місто. Це, мабуть, додає якогось спокою?

- Звичайно! Крім того, зручно: 40 хвилин - і ти в Широкиному, ще 40 хвилин - вже на базі, перевдягаєшся і їдеш далі у справах. Це було дуже комфортно.

- Брали участь у боях?

- В Широкиному. Скажу відверто: я взагалі не був готовий від слова "зовсім". Я був, як кажуть, "кімнатним хлопчиком". Коли під час першого стрілецького бою в Широкиному намагалися штурмувати ворожий блокпост, мені було дуже страшно. І я постійно прокручував у голові: "Це справжня війна, це справжня війна, це справжня війна!". Тобто просто не вірилося.

Щоб ви розуміли, я настільки був не готовий до того всього, що навіть не вмів відкривати консерви. Хлопці сміялися. Я ніколи не планував і навіть подумати не міг, що буду військовослужбовцем. Ніколи! Я - гуманітарій. Моя мрія - викладач, учитель історії. Я точно не хотів служити. Почав дорослішати й все розуміти приблизно через п’ять років після початку служби. Тоді по-справжньому зацікавився військовою справою. До цього я був там через сумління, совість і принципи. Я мав бути тут поруч зі своїми друзями. Навіть з історичної точки зору це було необхідно. Інакше у моєму світогляді не складалося. Але щоб було бажання воювати, чи щоб я проявляв себе, як якийсь "Рембо", то ні. Мені було дуже складно. Я служив у роті піхоти. Але героєм не був. У мене були друзі, які першими йшли в атаку. Вони зараз жартують: є ті, хто народжений для війни, і ті, хто ні. От вони були в авангарді. А я ні. Я намагався зробити максимум, який міг, але не був головним героєм цих подій.

- Ви служили до 2016 року. Потім звільнилися, але все одно брали участь у життєдіяльності "Азову". У 2020-му повернулися на службу. Чому?

- Мої друзі служили. І коли   я займався рекрутингом і "Цивільним Корпусом", також зацікавився дронами. Навіть неофіційно їздив на лінію бойового зіткнення АТО. Ми там випробовували різні штуки. Коли, як я вже казав, трохи подорослішав, почав знову цікавитися військовою справою - вже не просто за покликом душі, совісті чи необхідністю, а як напрямком розвитку. Мій друг, який служив, запропонував повернутися до "Азову", саме до його підрозділу, бо тоді були дуже потрібні оператори БПЛА, а я вже мав певні навички. Погодився. Чому б і ні?! От так я знову пішов служити – уже оператором БПЛА, коригувальником. Мені все подобалося.

Знаєте, якщо порівнювати ресурси, якими ми користувались тоді, і зараз - це просто колосальна різниця! На той час наша мінометна батарея скидалася на дрон, який ми купували за власні гроші в кредит. Я пам’ятаю, побратими складалися, якщо не помиляюсь, по 100 гривень на місяць на акумулятори. У нас було декілька дронів, які ми дуже берегли та цінували, бо ресурс був обмежений. Усе трималось на власній ініціативі, що, в принципі, завжди було притаманно "азовцям" протягом усього часу.

- Які саме у вас були дрони? Mavic, Autel?

- Так. Але пріоритет був Mavic. Autel мали лише один. З ним було складніше працювати.

Також ми самі збирали FPV-дрон, сподівалися  зробити з нього розвідника, але, на жаль, нічого з цього не вийшло, і ми його обміняли на акумулятори.

- Ви зустріли повномасштабне вторгнення на Світлодарській дузі, де не велися активні бойові дії. Але вас сильно обстрілювали. Перебували там до 21 березня 2022 року. Потім поїхали до Києва. Як вам запропонували взяти участь у повітряній операції з прориву до Маріуполя?

- Справді, ми - восьмеро "азовців", були на бойовому завданні на Світлодарці. Коли все почалося, хотіли потрапити до Маріуполя. Але розуміли, що такої можливості вже не існує. Тому ухвалили рішення їхати до своїх друзів, знайомих-ветеранів "Азову", які воюють, щоб бути разом з ними. Бо ми перебували із суміжними підрозділами в одному підпорядкуванні. Не дуже комфортно зустрічати повномасштабне вторгнення з бійцями, яких ми особисто не знаємо. Тож вийшли на контакт, знайшли наших побратимів, які тоді воювали за Київ. Вони запропонували: "Приїжджайте до нас. Ми вам надішлемо транспорт". Це було важливо, адже ми мали дороге обладнання, яке не можна було залишати. Ми звернулися до командування з Маріуполя з питанням, чи можемо брати участь в обороні столиці? Нам сказали: "Без питань!". Приїхали до Києва. А тут з’явилася інша перспектива - летіти до Маріуполя. Командування підтвердило: так, є така можливість.

- Редіс підтвердив?

- Наскільки я знаю, так. Я особисто з ним не спілкувався. Це робив командир нашої групи (нашої "вісімки") друг Мєлкий, який, на жаль, загинув у Маріуполі. Він сказав нам: "Є можливість - треба летіти". І всі погодились.

- Це був перший політ гвинтокрилами до Маріуполя для підкріплення, а не для підвозу боєприпасів та евакуації поранених, як до того. Чи усвідомлювали ви, що це "квиток в один кінець"?

- Звісно, ми це чудово усвідомлювали! Ви правильно сказали: це перший політ саме з десантом-підкріпленням. Нас було восьмеро "азовців" і, якщо не помиляюсь, близько 24 добровольців. Багато хто з них - теж ветерани "Азову", з якими ми були особисто знайомі. Старшим цієї групи підкріплення був друг Кельт (який також потім загинув). Він родом із Маріуполя, ветеран "Азову", повернувся з Європи і одразу сказав, що буде прориватися до міста. Він, без перебільшення, легенда!

Так от я попрощався із сестрою і з на той час дівчиною (зараз вона – моя дружина). Якраз тоді виїжджала з Маріуполя до Дніпра, де я їй винайняв квартиру. А я вже був там, на базі, чекав вильоту наступної ночі. Вона пише: "Я виїхала, все добре. Чекаю, коли побачимось". Думала ж, що я на Світлодарці. Я відповів: "Чудово! Учися жити сама. Ні на що не розраховуй" – всякі такі романтичні моментики…

- Виходить, вона не знала, що ви летите до Маріуполя?

- Ні. Дізналася уже після того, як мене поранило, і я вже був у госпіталі. Я їй зателефонував. Вона приїхала. Бачить мене всього перев’язаного і каже: "Єдине, що мене заспокоювало – це знання, що тебе немає в Маріуполі". Відказую: "Сідай, зараз я тобі дещо розповім". Ось така була історія.

- В одному з інтерв’ю ви розказували, що дуже хотіли побачити реакцію своїх друзів, коли прибудете до Маріуполя. То як вас зустріли?

- Я накупив для них тютюнового снюсу, електронок, ковбаси, сирів на всі гроші, що в мене були. У рюкзаку було більше провізії, ніж патронів. І коли вже на місці зустрічав побратимів, реакція була різною. Хтось дивувався, хтось матюкався: "Навіщо ти приїхав?!". Але найкраща зустріч була з моїм найближчим другом. Він був просто шокований: "Що ти тут робиш?! Як ти тут опинився?!". Кажу: "Я спустився з небес" (я напередодні навіть репетирував цю фразу). Це був, мабуть, один із небагатьох приємних спогадів. Бо все решта було іншим. Не втомлюся повторювати: те, що робили мої побратими з полку в Маріуполі - це робота титанів. Два-три місяці щодня відбивали піхотні штурми під гелікоптерами, артилерією, при повному домінуванні ворога в техніці й повітряній розвідці. Я не знаю, як вони трималися. Я порівняно з ними почувався "туристом".

Третя рота, в складі якої я воював, - це люди з великої літери. Я був шокований. Думав, що розумію, куди їду, що буду готовий, але ні. Ні морально, ні фізично. Я на другий день вже внутрішньо "закипів" – зрозумів масштаб того, що відбувається. А вони так жили не перший місяць щодня. Це неможливо описати словами.

- Багато хто з них досі в полоні, так?

- На жаль, так. Це найболючіша тема. Вони в першу чергу заслуговують на обмін. Навіть зараз, на п’ятий рік війни, такої ситуації, як тоді в Маріуполі, більше не було. Тобто навіть керовані КАБи, які зараз має ворог, домінування в повітрі, дрони, розвідка – не зовсім те. Там, по суті, був котел. Я реально бачив те, що писали у підручниках про блокаду Ленінграда. Навіть інформацію на позиції передавали так: друкували на папірцях і поширювали між собою, бо інших засобів зв’язку тоді не було. Новини, як казали, з "великого світу", перечитували всі. Так само, коли я прилетів, заходив на позиції й казав, що я щойно звідти, мене оточували, і я міг довго розповідати: Херсон тримається, Харків теж, Київ стоїть. Весь час перепитували про різні міста. Хвилювалися за інших. Розуміли, що Маріуполь виконував роль "ковадла".

- Як вас поранило?

- Як мені сказали, це був постріл з ворожої РПГ. Можливо, АГС. Чесно, точно не знаю. Отримав уламкове поранення. Це був шостий день, якщо не помиляюсь, третій день саме на піхотних позиціях. Ворог почав штурмові дії. Мої побратими з РПГ знищили танк, підбили ворожу техніку, зустріли піхоту. Начебто все йшло нормально. Потім – бам! І все – гул у вухах, знепритомнів. Поранило. Це те, що я пам’ятаю.

Знаєте, ті, хто прилетіли до міста, дуже швидко вибували зі строю. Хтось, на жаль, загинув, хтось був поранений. Дуже складно було адаптуватися до такого надто стрімкого та швидкого темпу бою. Наприклад, із нашої "вісімки" друг Мелкий загинув, якщо не помиляюсь, того самого дня. Друг Кельт - за добу. Дуже стрімко вибували. Мені в цьому плані з якихось обставин просто пощастило – відбувся лише пораненням. На жаль, таке щастя було не у всіх.

- Вам пощастило ще й у тому, що наступного дня вас евакуювали гелікоптером, правда ж?

- Так, там був збіг обставин. Можна довго думати, чому так сталося. Але вийшло, як вийшло.

- Евакуація була складною. Ваш вертоліт підбили, але ви долетіли на одному двигуні. Тоді ще пілот привітав вас з другим днем народження. Скільки ви лікувалися після того?

- Приблизно місяць. Мені дістали з голови уламки. Казали, що буквально кілька міліметрів правіше і все – уже б не міг говорити. Рука теж загоїлася відносно швидко. Наслідки, звичайно, є - періодичний головний біль, трохи гірший слух на праве вухо, але це не критично.

- Чому так швидко повернулися на війну?

- Мені здається, що я навіть затягнув з поверненням. Бо мої побратими ще під час лікування уже були на навчаннях і повернулися у стрій раніше за мене. Постійно мені телефонували й казали: "Що ти там? Давай вже!".

- І от ви повернулися до артилерії. Я нещодавно від одного з мінометників почула таку фразу: "Артилерія - це математика плюс адреналін". Що ви скажете?

- Для мене зведена бригадна артилерійська група, як зараз – це синонім слова колектив. Знову ж, чому я саме в артилерії? Бо після Маріуполя, коли я став у стрій, мої побратими, яких я знаю особисто, вже були у новосформованій мінометній батареї. Сказали: "Йди до нас!". І отак ми пішли-пішли: починали з одного міномета, а сьогодні у нас - бригадна артилерійська група. Я знову опинився тут через друзів. Якби це був інший підрозділ, інша структура - я б усе одно пішов туди, де мені комфортно працювати з людьми.

Якщо говорити про роботу, то я більше працював в артилерійській розвідці: командування, управління, засоби розвідки, дрони, спостережні пункти та групи. Але загалом сама артилерія - це математика, тренування, швидкість реакції і дисципліна. Як і в будь-якому іншому підрозділі.

- Де саме ви воювали, повернувшись на фронт?

- Донецька область.

- Це вже була інша війна: не така, як до повномасштабного вторгнення, чи як у Маріуполі. Що запам’яталося з того часу?

- У мене після Маріуполя перший виїзд асоціювався з 2014 роком, коли спочатку будується підрозділ. Так воно і було: "Азов" по-новому відтворювався, знову формувався. Це була велика відповідальність. Бо я зайшов у стрій і думав, що буду служити тихо, щоб мене ніхто не чіпав. А мені почали давати все нові завдання: "Підготуй людей, навчи їх!" тощо. Під час вторгнення я, чесно, не був дуже відповідальною людиною - мої побратими це підтвердять. Моє завдання, як мені тоді здавалось, було робити мінімум, щоб мене не зачіпали. А виявилося усе навпаки: величезна відповідальність перед собою і перед побратимами, зокрема тими, які в полоні.

І от ми почали наново будувати структуру – реально з нуля! Зібрали ветеранів, оборонців Маріуполя - нас було п’ятеро-шестеро. Цим колективом стали набирати людей, навчати їх, і так формувався підрозділ бригадної артилерійської групи. Він поступово розростався. Потім до нас заходили хлопці, яких обмінювали. Так ми і зростали. У нас певний час саме в артилерії був, на мою думку, один із найсильніших кістяків саме з ветеранів Маріуполя - дуже згуртований колектив із досвідом, який давав максимально можливий результат.

- Що найскладніше у вашій роботі? До чого має бути готовим чоловік призивного віку, який розглядає варіант долучення до артилерійської групи?

- Головне – жага до розвитку. Але є заборона на вживання наркотичних речовин, а також алкоголю під час виконання завдань і носіння форми. Усе інше - це бажання. Навіть якщо людина фізично десь не витягує, ми все одно шукаємо їй місце. З мого досвіду, як командира, я зрозумів одне: найважливіше - мотивація. Все інше підтягується. Вмотивована людина робить неймовірні речі. А якщо мотивації немає – треба її давати. Інакше розвитку не буде. Сучасна війна - це постійна гонка озброєнь. Якщо ти стоїш на місці - програєш. А це втрати. І найгірше – саме особового складу. Тому потрібна мотивація.

- Але зараз із мотивацією, на жаль, складніше, ніж на початку повномасштабного вторгнення. Сьогодні доєднання до армії – часто не добровільна історія, а примусова. Таких людей здебільшого лякає саме невідомість – а що буде? Як командир, розкажіть, як з такими працювати?

- На щастя, таких у нас небагато. Як я з такими працював? Треба спілкуватися з людиною. Пояснювати, що ми маємо, і на що тут можна розраховувати. Усе, як є – без прикрас. Потім дати свободу вибору: ким вона хоче бути, що може робити? Дивимося, підбираємо, додаємо завдання, поступово вводимо в процес. Людину це заспокоює. Ви правильно зауважили, що невідомість – це про страх. Тому потрібно чесно говорити, розказувати, що очікує в майбутньому, і від цього відштовхуватись.

Звичайно, також велику роль грає людське ставлення. У бригаді зараз намагаються це тримати максимально: допомога сім’ям, евакуація рідних з прифронтових міст, підтримка, робота з юристами й медиками в тилу. Тобто стараємося комунікувати та підтримувати зв'язок й з близькими військовослужбовців, тримати побратимство в бригаді на максимумі.

Боєць має відчувати, що він не один. Він знає: коли виконує завдання, побратим або спеціальна служба підрозділу приїде та допоможе його дружині чи матері. Це створює відчуття захищеності й поваги. Особисто для мене це ключове. Бо коли я був солдатом, бачив, як до нас ставляться командири. Людське ставлення – один з найголовніших обов’язків. Інакше це все не працює.

- Сьогодні ситуація на фронті залишається непростою. Про це говорить і військове керівництво країни. Коли прошу військових охарактеризувати її, здебільшого чую: "Вона складна, але контрольована". На вашому напрямку теж так?

- Якщо узагальнити, я б теж так відповів: складна, але контрольована. Бої тривають. На жаль, є поранення та втрати. І це найважче, коли ми втрачаємо наших бійців.

Але якою б складною не була ситуація, хлопці роблять максимум. Не хочу вдаватися у деталі, однак, повторюся, що найбільше мене хвилюють втрати. Навіть одна поранена людина за добу - це вже втрата. Якщо гинуть українці - це вже погано. Ось і все. Моє ж завдання, щоб ворог ніс якомога більше втрат. Це єдине, що приносить задоволення в роботі.

- А от якщо оцінювати ваш напрямок: яка зараз у росіян артилерія? Чи вони вже більше зосереджені на БПЛА?

- З артилерією у ворога все добре. Це факт. Хоча останнім часом люблять казати, що зараз відбувається "війна дронів", але без піхоти вона неможлива. І артилерія відіграє тут значну роль. Це 100 відсотків! Ворог сьогодні також активно б’є і по тилу, зокрема реактивними системами залпового вогню. Плюс керовані авіабомби - все це доповнює картину. Тож ми намагаємося знищувати ворожі гармати, яких у росіян багато. Із того, що я бачив, їхня кількість не зменшується – мають ресурс. Навіть були випадки, коли виявляли, що їм постачають артилерійські засоби та снаряди з Північної Кореї. На жаль, артилерії у них вдосталь.

- 16 квітня в "Азові" заявили, що взяли під контроль всі ворожі логістичні шляхи навколо окупованого Донецька: "Пілоти ударних БПЛА полюють на російську логістику в дальній операційній зоні. Дрони тримають під контролем всі логістичні шляхи навколо Донецька". Що це означає? З того, що можна озвучувати.

- Я скажу коротко, бо це робота всього корпусу. Якщо в загальному: ми маємо засоби ураження, які дозволяють працювати по логістиці ворога на таких значних дистанціях - навколо Донецька і ключових логістичних шляхів. Це маршрути, якими ворог підвозить особовий склад, боєприпаси, техніку, зокрема артилерію. Наш корпус показав: ми можемо їх вбивати, бачимо їх та уражаємо.

- Ми теж маємо певні проблеми із логістикою через ті ж ворожі дрони. Наприклад, ці так звані "ждуни", які стоять на дорогах в режимі очікування. Нині, щоб зайвий раз не ризикувати, краще направити НРК, аніж іти пішки чи їхати машиною. Вам теж стало складніше?

- Ситуація з логістикою через дрони, справді, ускладнилася. Ми намагаємося протидіяти засобами радіоелектронної боротьби, ППО і дронами, які вражають ворожі БПЛА, а також стрілецькою зброєю - всім, чим можемо. Тобто більшість засобів – класичні та логічні. НРК, звісно, теж допомагають. Але ресурси обмежені. Є ще нюанси – наприклад, ти не зможеш швидко й в значній кількості підвезти на позиції боєприпаси для артилерії. Тому більшість завдань виконують люди - багато чого тримається на плечах піхоти. Велика повага до цього роду військ.

На жаль, поки проти дронів якоїсь панацеї не існує. Ще не зробили. Єдине – намагаємося суттєво збільшити кількість наших безпілотних засобів ураження, щоб ворог не міг досягати більшого ефекту. Тобто пробуємо "задавити" його кількістю дронів.

- Як би ви назвали нинішній етап війни? Чи є у вас надія, що він може бути вже останнім?

- У мене є лише надія і сподівання дочекатися всіх полонених. Це моя головна мрія.

Нинішній етап – це війна на виснаження: хто перший буде знесилений і не зможе далі продовжувати боротьбу. Якихось несподіваних проривів фронту, як було на початку вторгнення, ні з нашого боку, ні з ворожого, на мою думку, через домінування безпілотних засобів зараз складно зробити. А якщо й можливо - то лише з величезними втратами. Тобто проривів на десятки кілометрів зі сторони ворога, надіюся, не буде.

Якщо Україна зможе забезпечити собі повноцінне домінування в повітрі, на оперативному, тактичному і стратегічному рівнях, то, можливо, росія нарешті припинить цю абсурдну війну. Я на це сподіваюсь.

- Але поки будувати плани на майбутнє немає сенсу, так?

- Зараз у мене горизонт планування - максимум три доби. І то не завжди виходить. Тому я намагаюсь не загадувати.

Єдине, що роблю – щоразу дивлюся списки обмінів в надії побачити знайоме прізвище. Це, по суті, все, що мене зараз хвилює.

- Але ж і знаходите знайомі прізвища?

- Так, але дуже мало - по три-чотири людини зі ста. Це вкрай сумно.

Я радий за всіх, хто повертається, але особисто мені хотілося б бачити більше захисників Маріуполя.

- Ви сказали, що обом сторонам зараз складно зробити прорив на фронті. До речі, президент нещодавно заявив, що росія не перемагає у війні. Ми бачимо, що перемовини зійшли нанівець (ми записуємо інтерв’ю 30 квітня. – О.М.). Давно говоримо про те, що на них не варто було покладатися. Ви як вважаєте?

- Я теж у перемовини не вірю. Це все фарс та абсурд. Вірю лише в одне: якщо ми матимемо домінування на стратегічному та тактичному рівнях, тоді можна силою змусити ворога відмовитися від своїх планів.

Щодо того, хто перемагає на фронті… Знаєте, раніше я, можливо, сказав би щось конкретніше: ми перемагаємо, йтимемо до кінця тощо. Зараз я постійно думаю про те, що гинуть наші найкращі люди. І для мене це вже не виглядає, як перемога. Дуже сподіваюсь, що безпілотні засоби допоможуть зменшити втрати особового складу. Найголовніше - уберегти життя наших військовослужбовців. Якщо ми збережемо українців, тоді можна думати про майбутнє країни. Нині ми стримуємо ворога. Це факт. Але за рахунок наших людей. Ось це найбільше засмучує та пригнічує.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані пресслужбою "Азову"