"Нема ноги - та й нема ноги. Вже як є", - бойовий медик Красавчик про Серебрянський ліс, смерть друга і ціну помилок на фронті

Автор: Наталія Конова, для Цензор. НЕТ

Коли бойовий медик старший сержант підрозділу "Срібна трійка" бригади ДПСУ "Помста" Дмитро Дмитрієв потрапив на фронт – йому був 21 рік. У 22 роки він втратив на війні кращого друга і врятував десятки важкопоранених. За те, що швидко і вправно надавав допомогу, отримав від побратимів псевдо Красавчик. У 23 роки прикордонник отримав орден "За мужність" III ступеня.

При цьому Дмитро зізнається, що спершу і патріотом не був, і про кар’єру медика не мріяв. Ми говорили про те, як можна уникнути левової частки ампутацій кінцівок після поранення. І відверто про те, як велика війна забирає юність і вчить по-іншому цінувати життя.

– Дмитре, то як ви опинилися у 21 рік на одному з найгарячіших напрямків фронту – у Серебрянському лісі?

– Я за освітою медик, закінчив медичний коледж в Одесі у 2021 році. Сидів і думав: так, що мені далі робити? Йти далі вчитися на лікаря до медуніверситету - нема грошей. На бюджет — це щось з області фантастики. Якщо піду працювати, не навчаючись, мене просто заберуть на строкову службу. І вирішив: підпишу контракт на три роки в прикордонниках. Якраз буде час придумати чим займатись у житті. Був такий план-капкан, але щось трошки пішло не так. (сміється)

– Стати лікарем, схоже, не було вашою мрією?

– Ні, зовсім ні! Це було таке, я б сказав, спонтанне рішення. Я ніколи не думав, що я буду медиком. Просто не міг визначитись, чого я хочу взагалі після школи. ПТУ, на зварника точно ні, сантехнік — ні. Якась економіка теж ні, математика теж. Мені біологія подобалась, думаю: ну, хай буде медичний коледж. Це було тоді дуже… несерйозне рішення. Але, в принципі, я задоволений, до чого все прийшло.

– Фронт. Вам усього 21 рік. Наскільки було морально важко адаптуватися?

– Коли заїжджали у Серебрянський ліс – це страх невідомості, дещо неприємно, бо не розумієш, що на тебе чекає. За тиждень я зрозумів, що все не так і страшно.

– Це, взагалі, був ваш перший бойовий досвід?

– Та я би не назвав початок справді військовим досвідом. Ми заїхали в січні 2024-го. Перші місяці зо три - чотири, боїв там як таких не було. Ну, не враховуючи якихось обстрілів. А вже навесні, у травні почався нормальний двіж. Ось там були трьохсоті важкі. І вже коли пройшов курси такмеду у "азовців", почалась нормальна бойова робота.

НАЙСТРАШНІШЕ – ВСТРОМИТИ ДЕКОМПРЕСІЙНУ ГОЛКУ. ТРОХИ НЕ ТУДИ - ПОТРАПИВ У СЕРЦЕ І ВБИВ ЛЮДИНУ.

– Ви вже мали диплом фельдшера, ці знання надавали вам перевагу на цих курсах порівняно з військовими, у яких не було навичок з медицини?

– Мінімально. Медична освіта дала базу, але справжній такмед я побачив уже на фронті на курсах АЗОВу. Дуже приємні люди, справжні професіонали, прекрасно навчили. Зі мною був побратим, позивний Металург. Все життя працював металургом. І він після цього курсу так само гарно, як і я надавав допомогу.

– Що у такмеді вважається найвищим пілотажем, найскладнішою маніпуляцією?

– Для мене, особисто, така маніпуляція – декомпресійна голка.

– Поясніть не медикам.

– Коли стається поранення грудної клітки, може почати накопичуватися повітря.

Людину роздуває, ця поранена половина грудної клітки починає тиснути на здорову, на серце. Без надання допомоги - напружений пневмоторакс - травматична зупинка серця. Коли є ознаки напруженого пневмотораксу, бойовий медик, робить декомпресію. Вставляється голка, потім голка виймається, лишається пластмасовий катетер - виходить повітря і легеня розправляється.

– Пам’ятаєте свій перший раз?

– Звісно! Таке незабутнє відчуття… коли ставиш, напруга вітає в повітрі. Бо, якщо промахнешся, трохи візьмеш ближче до центру, припустимо, то можна голку в серце просто втикнути і вбити людину. Тому декомпресійної голки в аптечках військових нема. Тільки в арсеналі бойового медика.

– Скільки ви таких декомпресій провели?

– Та небагато. П’ять за весь час.

– Ваші перші важкі трьохсоті. Скільки взагалі могло бути поранених за один день?

– Я запам’ятав одну дату - 30 липня, був штурм конкретний. Зранку як почалось — і так цілий день. За день у нас було 23 трьохсотих. І от з того моменту у Серебрянському лісництві почалося місиво. Зранку могли бути поранені, потім в обід, після обіду.

– Поранені із відірваними кінцівками, ранами живота чи важкими опіками. Усе це може шокувати, коли стикаєшся вперше. Як проходила ваша психологічна адаптація?

– Мені взагалі не було важко. Були такі моменти: військовий приходить сам, знімає верхній одяг — на руці пальців нема. Дивишся: "Ого!". Видихаєш і робиш роботу. (посміхається). – Поранений — поранений. Нема ноги — та й нема ноги. Вже як є. Це вже сталося. Він вже тут. Треба швидко брати і робити, а не сидіти дивитися – "Ой, який жах, що він без ноги!"

Найскладніше — коли поранені втрачають багато крові. Тоді він непритомніє і тут важливо не дати йому зовсім "від’їхати". Зупиняємо кровотечі, даємо їм транексамову кислоту, яка допомагає крові згортатись, знебол, антибіотики і починаємо зігрівати. Стараємося з ними розмовляти, підтримувати. Від нас на стабік рідко їхали поранені непритомні.

– Були поранені, які здивували вас своєю стійкістю і мужністю?

– Насправді, багато таких людей. Був дід, якому ближче до ліктя руку відірвало. Я йому роблю перев’язки — він лежить собі взагалі zero reaction. Ще був хлопець Даня — він наступив на "лепесток". Йому відірвало стопу. А друга взута була. Він був в цих джорданах. Я, щоб його трохи відволікти питаю: "Ну що, джордани не рятують від "лепестків"?" І він у відповідь жартує.

Ще був один важкопоранений чоловік. Я йому ставив кістковий доступ, укол в кістку. Він кричав трошки. Бо це, на жаль, не з приємних процедур. Але при цьому повторює: "Слава Україні! Україна вільна!" "Пацани, я вас люблю! Дякую!"

– Доводилося рятувати важкопоранених друзів?

– Один випадок був, коли передали по радіостанції, що товариш 300. Він служив разом зі мною як боєць-рятувальник, допомагав. Потім він пішов на позицію. Коли вони переносили провізію — обстріл з АГС. Передали, що він 300. І ми зразу за ним побігли.

Прибігаємо — ну він вже просто… Йому уламок залетів у шию, він помер, на жаль. Ми його забрали просто і все. Коли це згадуєш, звісно, сумно. Але живеш далі якось з цим.

КОЛИ ПЕРЕВ’ЯЗУВАВ ПОЛОНЕНОГО, ПОВІДОМИЛИ ПРО ЗАГИБЕЛЬ ДРУГА

– Надавали першу медичну допомогу військовополоненим?

– Так. Кілька разів. Мені траплялися або "сідєльци", або якесь село глухе російське. Нецікаво було, навіть, поговорити. Перев’язав і іди собі.

– Не можу не поставити банальні питання: Не було ненависті після стількох важкопоранених побратимів і загиблих? Хотілося зробити полоненим боляче?

-Одного полоненого хотілося в#бати.

-Чим він був особливий?

– Не він… Коли я його перев’язував, мені сказали, що під час штурму загинули двоє побратимів Мольфар і Сява. Мольфара я майже не знав, на жаль, так здоровкались просто. Сява був моїм другом. Ми з ним служили разом, чергували, спілкувалися.

Більшість моїх побратимів віком 30–35, 40 плюс. В них своє життя, в мене своє, не перетинаються наші інтереси. А Сява — мій одноліток, у нас було багато спільних тем. Можна сказати, рідна душа. Ми з ним часто жартували.

За день до загибелі він до нас прийшов чи то воду взяти, чи інтернет був потрібен, не пам'ятаю точно. Сидимо – говоримо і тут забігає військовий і говорить, що під#ри зайшли на позицію. Сява взагалі був зв’язківець, але тоді визвався піти на відновлення позиції одним з перших.

Зібралась група, вони пішли. А наступного дня передали, що він 200. Людина, яку ти знав, з якою ти служив, з якою ви жартували. І просто в якийсь момент прийшло моторошне розуміння, що цієї людини більше немає… І все…

– Що було з тим полоненим окупантом далі?

– Надали допомогу, його забрали далі. Мені б, звісно, хотілося там щось з ним таке зробити, але я б нічого не робив.

– В чому ваша моральна "червона лінія"?

– Я вважаю: якщо поранений, то йому треба надати допомогу. В цьому плані ставишся так, як хотів би, щоб ставилися до тебе. Якби я був поранений і мене знайшли, я б хотів, щоб мені надали допомогу, а не почали п#здити.

– Наразі ампутацій кінцівок після поранення шокуюче багато. Мені здається, що їх могло б бути набагато менше. Чи ні?

– Так це, цілком слушна думка. З деяких навчальних центрів люди приїжджають не навчені. Вони навіть турнікет не те, що накласти, скласти не можуть.

– Які основні помилки роблять люди, після яких військовий втрачає кінцівку, а міг би не втрачати?

– Буває, накладають турнікет там, де він не потрібен. Там, де не було масивної кровотечі.

– Просто рана?

– Так. Там може бути якась подряпина, дотичне поранення, а вони подумали, що це масивна кровотеча, наклали пораненому турнікет, бо трохи перелякались.

А потім, і тут дуууже важливий момент – серйозна помилка, вони не роблять переоцінку того, що вони зробили. Якщо все робити правильно, вони мають дістатися укриття якогось і там зробити переоцінку цих маніпуляцій. Подивитися, що там за поранення, чи потребує воно взагалі того турнікета, була там масивна кровотеча чи ні. І потім вже приймати рішення, що з цим робити. Більша частина людей, цього не роблять. Вони накладають турнікет і забувають, що він є. Все, зашибісь. Оскільки евакуація проходить довше, то ризики втратити кінцівку зростають просто в космос.

– Що треба робити, щоб зберегти кінцівку?

– Конверсію.

– Конверсія — це заміна турнікета?

– Так. Конверсія — це якщо поранення дозволяє, то робиться просто тампонада, там витримується тиск, робиться тиснуча пов’язка, і потім турнікет повільно попускається. І просто все: кров поступає в кінцівку, кровотеча зупинена, і кінцівка лишається жива.

– Через скільки годин з турнікетом вже все, ногу не врятувати?

– Ми даємо хлопцям 4 години. Кажемо їм, що 4 години у вас є на те, щоб зробити якісь маніпуляції, щоб той турнікет прибрати.

А взагалі в протоколах TCCC (Tactical Combat Casualty Care) — американський протокол надання допомоги пораненим у бойових умовах — вказується 6 годин, але це вже для бойових медиків. Тому вони ж не бойові медики, ми їм даємо 4 години на те, щоб вони щось могли з цим зробити.

– Є інший бік проблеми ненавченості – смерті від втрати крові.

– Так оці дурні історії, коли люди розказують, що вони попускали турнікет кожні 2 години на пів оберта при наявності масивної крововтрати. Якщо розібратись, то часто-густо – це історії людей, в яких не було масивної кровотечі. І з ними нічого відповідно не сталося. Я знаю історії, коли люди самі собі попускали турнікет, бо воно болить, там ще щось — стікали кров’ю і помирали. Йому побратими надали допомогу, занесли в укриття і вийшли по інших поранених подивитись, де вони є, або там якась була заворушка. Повертаються — а він мертвий, і турнікет попущений.

– Я говорила з військовим, якому відірвало дві руки. Каже: "Найбільший біль, який я ніколи не забуду — це біль від турнікетів. Мені не так було боляче, коли відірвало руки". Це так і є?

– Правильно накладений турнікет — буде боляче, дуже боляче. Турнікет так працює. В тебе є вибір: або не терпіти біль і стекти кров’ю, або терпіти і жити далі.

– У вашій практиці траплялися випадки, коли військовий був у агонії і йому було складно надати допомогу?

– Було раз. За нашим бліндажем метрах в 50 поранило військового з четвертої прикордонної комендатури швидкого реагування. Прибіг солдат просить допомоги, каже осколкове в руку і в голову. В їхньому бліндажі, темно, нічого не видно. Десятеро людей розгублено дивляться як поранений побратим занурюється в спальник, кричить: "Відпустіть мене! Мені боляче!" Я кажу: тримайте його! Один тримав ліхтарик і підсвічував. Двоє тримають за руки, ще один сів на ноги. Поранений просто лежить, розіп'ятий і кричить: "Пацани, я вас благаю, будь ласка, не треба!" А я йому у цей час зробив перев’язку, поставив катетер і вколов знеболювальне і антибіотик. І, по-моєму, в мене була ще там транексамова кислота, теж вколов йому. Він заспокоївся трохи. Я пішов, а його потім забрав евак і відвіз на стабпункт.

– Ви бачили багато болю. Як не стати цинічним лікарем, який не знеболює, бо йому усе одно?

– Це така робота — інколи пораненому боляче вже від самого процесу порятунку. Ми просто вчимося не панікувати й працювати з холодною головою. У бойовій медицині все тримається на пріоритетах, і саме для цього є алгоритм MARCH. Але навіть коли працюєш швидко і жорстко по ситуації, розумієш, що перед тобою не "випадок", а жива людина. Коли працює команда, знеболюємо швидше, бо поки один робить щось одне, інший може зайнятись знеболенням.

– Гидливість є? До чого найдовше звикали?

– Довго звикав до запахів. По-перше, кров сама по собі не дуже пахне. Особливо коли потрапила на одяг і минув час. Потім самі люди – в реаліях війни не вдається бути чистюлею. Таке життя. А минулого року, коли почалися проблеми з евакуацією, то приходили люди з пораненнями, які вже гноїлись. То аромати в сортувальному пункті у нас стояли нормальні. Не ригав, але такі позиви пару разів були.

– Якось підтримували чистоту сортувального пункту?

– Ми були біля річки, прямо на березі. Оце рятувало. Перекисом водню чистили одяг від крові. Я замовив собі аерозольні освіжувачі повітря. Він собі там пшикав потрошку, і аромат був приємний, гірський. (сміється, – авт.)

– Були моменти, коли ви могли загинути?

– А як же на війні без цього?! Якось попросили мене винести до квадроцикла бензин. Я вийшов, навіть броніка не вдягав. Думаю, там йти дві хвилини. Взяв каністру, відніс цьому водію. Він собі там заправляє. Йду назад, зупиняюсь поправити сітку, де у нас провізія лежала, щоб не було видно. Чую щось дзижчить над головою. Я був під деревом. Голову на дорогу висовую і бачу, що прям наді мною висить ця шляпа.

Трохи запанікував, не знаю, куди заховатись. Побіг назад до квадроцикла. Там була яма, де він стояв, паркінг такий. І просто зверху сітка натягнута. І ми з водієм забігли туди. Я в кут забився в тій ямі, скрутився. Водій теж ліг. Чуємо, як дрон робить скид. Вибухнула граната. Скинув просто біля квадрика. Квадрик посікло. І, слава Богу, на цьому все. Було стрьомнувато тоді.

– За цю годину розмови ваших історій вистачить на годне кіно про військового медика. У вас самого є відчуття, що ви багато зробили для побратимів і для країни?

– Сказати, що багато я прям не можу. Бо є люди, які реально зробили багато. Я зробив так… Щось, що я міг зробити. Що було в моїх силах — я зробив.

– Як вас змінила війна за ці чотири з половиною роки?

– Я періодично думаю про це. Кожен рік щось змінював. Я торішній буду відрізнятися від того, який я є зараз. Більше впевненості стало.

– В чому?

– Просто в собі. У своїх діях.

– Є відчуття, що ви стали дорослішим?

– Це так. Ти просто якось більше, може, цінуєш життя своє. Хочеться багато чого спробувати. Тому що ти побачив буквально на власні очі, що життя так: раз — і все. І нема того життя. І хочеться якось більше всього побачити, спробувати. І недарма прожити своє життя, яке б воно там коротке або довге не було.

– А недарма — це як?

– Зробити щось корисне. Робити щось корисне для людей. І для себе, звісно, теж.

– Який ваш вішліст?

– Хочу в гори – в Карпати піднятися повище. Хочу подорожувати світом. В подорож по Україні на велосипеді хочу. Коли я підписував контракт у 21-му році я не скажу, що я був замотивований. А зараз я більш усвідомлений українець, певно. Більш вмотивований. Я не уявляю себе в іншій країні. Коли закінчиться війна, хочу жити у себе в Одесі. Не просто хочу. Якось вони мені всі ріднесенькі.

– Бо вже заплачена за незалежність велика ціна.

– Ти ж не просто заплатив. Ти робив якусь справу заради людей, з якими ти знаходишся.

– Зараз юнаки та дівчата віком 18-24 роки думають, чи варто підписувати контракт. Що порадите зі свого досвіду. Варто?

– Люди мають бути правильно вмотивовані. Не просто: "Мені дадуть мільйон, піду за мільйон служить". Це ж неправильний підхід. Вони мають бути готовими до того, що чекатиме на фронті. Зараз активно розвиваються молодіжні рухи, де готують молодь: медицина, збройова підготовка, тактична. І це дуже круто, тому що підготовлені люди можуть іти і підписувати контракт. Повторюся - якщо ти просто захотів собі кешу зробити — то це не варіант. Я б обрав собі якийсь інший спосіб заробітку. Ти маєш хотіти захищати Державу, тобі це має бути справді близько. Якщо ні – в тебе не буде внутрішньої опори і ти зламаєшся. А треба перемогти!

Наталія Конова, для Цензор.НЕТ