Ветеран Олександр Мазуренко (Механ) про перешкоди бізнесу у Білій Церкві: Я примушу навести порядок. Інакше за що я воював? Щоб усе лишалося, як колись?

Автор: Виолетта Киртока

47-річний Олександр із Білої Церкви, кавалер ордена "За мужність", має досвід війни у 2014-2015 роках. Добровільно він повернувся у рідну 72-гу бригаду у 2022-му і зупиняв російські танки під Броварами. Після важкого поранення у Вугледарі і демобілізації продовжив власну справу – виробництво меблів, але у Білій Церкві, схоже, цьому не всі раді

"Я міг би купити шість квартир у Празі, здавати їх і ні про що не думати, але я хочу розвивати бізнес в Україні, давати робочі місця пораненим, хоча моїй ветеранській справі намагаються не сприяти, а навпаки – заважають"

47-річний Олександр із Білої Церкви, кавалер ордена "За мужність", має досвід війни у 2014-2015 роках. Добровільно він повернувся у рідну 72-гу бригаду у 2022-му і зупиняв російські танки під Броварами. Після важкого поранення у Вугледарі і демобілізації продовжив власну справу – виробництво меблів, але у Білій Церкві, схоже, цьому не раді.

Після Майдану дуже часто вживаною стала фраза про те, що саме ті, хто примусили втекти злочинне керівництво держави, хто рушив добровольцями на Донбас давати відсіч росіянам, нарешті наведуть лад в державі. "От хлопці з окопів повернуться – і з усім розберуться", - говорити це легко, бо коли поранені чоловіки, яких списують з армії, починають наводити той самий порядок в рідних містах, знаходяться ті, хто цьому зовсім не радіє. Ба більше – налаштовують людей проти ветеранів, які прагнуть змін. Подібна ситуація зараз набирає обертів у Білій Церкві.

"МИ ВЖЕ ПРОЖИЛИ ЕТАП ПЕРЕВЗУВАННЯ НА КАРТОНЦІ"

- Меблевим бізнесом я зайнявся у 2015 році – саме тоді демобілізувався з 72-ої бригади, - розповідає Олександр Мазуренко, позивний Механ. - Зараз у мене працює 50 чоловік. Серед них є бійці, які були в страшних штурмах, отримали важкі поранення, намагаються повернутися до цивільного життя… На жаль, не всім їм суспільство сприяє в адаптації після війни. Менеджер, який у мене працює, прийшов на співбесіду зневірений, бо його ніде не хотіли брати на роботу. Ніхто в очі не каже, але є таке ставлення до тих, хто воював, що, мовляв, не врівноважені, не відомо, чого від них чекати… Але я не про це. Виробництво існує давно, а цього року в лютому я на OLX знайшов і купив приміщення під магазин. Його продавали, бо там було важко працювати. Магазин знаходиться у приватній будівлі, але при цьому територія закрита, під’їздів та підходів до магазину не було, хоча вони мають бути. Ця закритість виникла через базар, розташований впритул до будівлі. Але, згідно з планами і існуючою схемою розміщення торгових місць, доступ до будівлі має бути. Всі це знають, але удають, що не розуміють, як має бути на справді.

Чому я купував магазин саме там? Тому що поруч автовокзал, куди приходять автобуси з Кагарлика, Таращі, Сквири. Місце прохідне, у центрі Білої Церкви. Люди можуть зайти навіть просто подивитися, що пропонує наше виробництво, подумати, що їм може підійти.

Центральний ринок, офіційно він має назву ТОВ "Комфорт", застиг у 90-х роках, час тут зупинився. Кіно про той період можна знімати без декорацій. Просто в 90-ті палаточки і контейнери були новенькими, а зараз вони старезні і втратили свій лоск і актуальність. На базарі є м’ясний павільйон, молочний. Біля будівлі, де я зробив виставковий меблевий магазин, продають речі. Якісь куртки, светри, взуття. І все це – не в спеціально облаштованих місцях на самому ринку, а фактично на проїзді до будівлі, в тимчасових наметах, які не тільки стоять тут роками, а й більше того – їх продають, як торговельні місця. Я відреагував на таку об’яву на одній з палаток, спитав, чи випишуть мені при купівлі право власності, оформлять потрібні документи на цю торгову точку. Ніхто не розуміє навіть, про що ідеться. Бо це неможливо продати і оформити. На тих місцях не має нічого знаходитися, згідно з документами розташування базару! Тобто продають повітря, здають в оренду повітря.

Одразу після купівлі приміщення у лютому я пішов до адміністрації базару, бо проходу до будівлі не було взагалі, ні трьох метрів, ні півтора. Сказав: "Люди добрі. Я займаюся тим і тим. Згідно з документами, тут мають бути і проїзди, і проходи". На це мені пообіцяли після зими все розгородити. Крім того, пообіцяли прибрати і сміттєві баки, які також не мають стояти біля будівлі. Вдарили по руках, закріпивши джентльменську домовленість.

Закінчилися морози, розтанув сніг. Прийшов інспектор ринку, який ходить по рядах, знає всіх, хто там торгує, регулює конфлікти, його можна назвати управляючим базару. Він все подивився і почав годувати мене обіцянками: давайте з четверга, з суботи… Я зрозумів, що мене хороводять. Дуже швидко мене це підутомило. Заходжу в контору, іду до заступника директора. Питаю його: "У нас були домовленості?" - "Та що я можу сказати… Директора немає на місці, бухгалтера немає"... Він мене розізлив добряче. Спересердя навіть одну палатку сам розламав. Але ніхто навіть міліцію не викликав, хоча я про це сам просив. А не викликали, бо її там не має бути! Але ж самому все валити - також не вихід, треба робити все по закону. Написав листи у всі інстанції, які дотичні до цього питання: у ДСНС, держспожив, поїхав у ветеранську організацію. Якось зустрів мера міста. Він запросив мене до себе на розмову, але ж я знаю, що він нічим не допоможе… Розумієте, вся адміністрація ринку – колишні міліціянти, які працювали в сфері економічних злочинів... Директор ринку – Олег Семенишин, його заступник – Михайло Поліжак. Бухгалтерка Марія Степанівна – права рука власника базару, який знаходиться за кордоном і його хвилює єдине: щоб вчасно приходили гроші. Син бухгалтерки – директор критого ринку на цьому ж базарі… Звісно, що вони не хочуть міняти сталі порядки, я вже не кажу про модернізацію ринку, наведення порядків. Але я з ними всіма боровся у 2013-2014 роках, тому вони мене добре знають. Я був серед тих, хто у місті пам’ятник Леніну валив, хто місцеву тодішню владу із кабінетів виганяв... Але, на жаль, в нашому місті змінилися лише фотографії керівництва міста, а підхід до вирішення питань лишився тим самим. Чому я і вирішив розповідати широко про те, що у нас відбувається. Щоб ті, хто має реагувати на порушення, має перевірити проходи і під’їзди, навіть не мав спокуси взяти у них гроші.

Після того, як не були виконані обіцянки, вирішив я, будемо діяти по закону. Порушень на тому базарі стільки, що вони будуть працювати лише на штрафи!

В коментарях засобам масової інформації адміністрація ринку каже, що розгородили проїзди, зробили для ветерана більше, ніж навіть могли б, але палатки, яких не має бути по документах, стоять на місці, сміттєві баки так само не прибрали. Тому, власне, і потрібне втручання інших служб, перевірки та незалежне рішення. Саме на цьому наполягає Олександр.

- До мене вже підходила людина – представник продавців з тих палаток - з пропозицією порозумітися. Але я не збирався з ними розбиратися чи сваритися. Я не маю претензій до людей в палатках. Я купив приміщення, щоб розвивати свій бізнес. Хіба я не розумію, що адміністрація ринку хоче зробити знімки моїх "розборок" з продавцями? Вони "шахматисти" грамотні. Але ж суть проблеми не в цьому. На базарі антисанітарія. Це справжній шанхай. Білоцерківці туди майже не ходять. Баки зі сміттям стоять прямісінько біля магазину. Зелені мухи розміром як шершні літають. Смердить так, що немає чим дихати.

Та й знаєте, ми вже прожили цей етап перевзування на картонці. Бізнесмен живе лише тоді, коли думає і навчається кожного дня, розвивається, вивчає нові можливості і технології. Тільки так можна досягнути успіху, а там все завмерло у минулому столітті.

"МЕНІ ПРАКТИЧНО ОДІРВАЛО РУКУ. ЗНАДОБИЛОСЯ 20 ОПЕРАЦІЙ, АЛЕ ЇЇ ВРЯТУВАЛИ"

У Олександра були і інші бізнеси: якийсь час він займався зерном. Він – з тих людей, які у 2013 році вийшли проти доєднання до "тайожного союза" з росією, хто хотів і виборює право на розвиток і європейський шлях життя.

- На Майдан в Київ ми з хлопцями-однодумцями їздили час від часу. На Інститутській стояли, коли горів Майдан. Пам’ятаю, що приїхали – було багато людей довкола. А через якийсь час повертаюся, а нас всього чоловік сто. Нікого немає. Якби не підпалили дошки, щити, нас би змели силовики. В той день мені в щелепу прилетіла резинова куля. Я зайшов у будинок профспілок, на 6-му поверсі мені її виколупали. Спустився звідти, і хвилин за 40 будівля почала горіти, люди виплигували з вікон. В той день я на власні бачив під синіми і зеленими картатими ковдрами тіла загиблих… 

Вже після подій на Майдані разом з добровольцями я поїхав у "Азов", у складі якого брав участь в штурмі окупантів на Грецькій в Маріуполі.

Це фото зроблене у 2014 році в Бердянську, на базі "Азову"

В 72-гу бригаду перейшов, коли зрозумів, що добровольці не розуміються на військовій справі, як це потрібно, не вміють вести штурмові дії. Вони тренувалися, були мотивовані, але потрібні були і знання військової справи. Тому я повернувся додому, пішов у військкомат і потрапив у 3-ій батальйон 72-ої бригади. Мене тоді питали: "Куди ви? Там непросто". Тоді наші піхотинці відступали. Під час важких боїв підрозділу загинули декілька офіцерів з управління батальйону. Тоді ж Валерій Федорович Гудзь взяв на себе управління. Під його командуванням мені і повезло служити.

Олександр страшенно поважає Валерія Гудзя, під командуванням якого служив у 72-ій бригаді, постійно цитує його. Валерій Федорович загинув у березні 2022 року на Донбасі, посмертно отримав звання "Герой України"

У 2015 році лінія оборони перестала рухатися. Почали ділити Богданівку, з’явилися дивні накази не стріляти. Це було не для мене. Я повернувся до своїх справ. Я ж не військова людина. Воювати – готовий, а займатися дурницями не можу. Я вважаю себе патріотом України і доказую це не словами, а ділом. Моя дитина нікуди не поїхала, коли почався повномасштабний наступ, моя дружина лишилася вдома, як і мої батьки, хоча кацапи у Василькові висаджувалися. Для всієї нашої родини принципово - жити і розвивати Україну, скільки стане сил.

Скажу чесно, я не вірив, що буде велика війна. О п’ятій ранку, коли по Білій Церкві полетіли ракети, коли місто крепко клепали, для мене все це стало шоком. Буквально наступного дня до мене приїхав Сергій Соломатін, який служив в "Азові" - база знаходилася в Макарові, куди вже зайшли москалі.  Вже разом ми поїхали в мій рідний 3-й бат. Брат менший був з нами. Ми взяли свої карабіни і поїхали в Бровари, де вже знаходився підрозділ.

Орден "За мужність" Олександр отримав за захист Києва. Він брав участь у тій засаді, коли на Бровари рухалася танкова колона російської армії.

- Я був серед тих, хто бив по тій колоні. У першому бою боєць на позивний Бандит весь боєкомплект вистріляв. Я їздив до Андрія Верхогляда, позивний Лівша, в Гоголів, - він дав нам вісім ракет. Чому та колона так сміливо на нас ішла? Бо вони мали розвіддані, що нам немає чим по них бити. Але вони не вгадали. Ми і підпалили їхню техніку, і забрали багато машин. Я забирав МТЛБ – вона була кинута, навіть не заглушена. Забирав я і танки кацапські. Загалом, чи не 18 танків ми там затрофеїли.

В ті ж дні, коли робили засаду, ми виїхали до розстріляної цивільної родини, яка машиною намагалася виїхати з Чернігова.В Заліссі вже були позиції росіян. І вони з автоматів розстріляли машину з людьми. Батько був поранений, дівчинка маленька – в руку. Ми їх вивезли в безпечне місце, викликали швидку. Пам’ятаю, що в тій машині у них і папуга був…

Вже на Донеччині Олександр дістав поранення. Спочатку легке, потім – важке.

- Перше поранення я дістав в населеному пункті Вершина неподалік Зайцевого. Це було в тих краях і в той час, коли вбили Андрія Верхогляда, Лівшу. Мені по носі прилетів мінометний уламок. За три тижні мене виписали. Я повернувся у підрозділ, але зайти на позицію не зміг. Здавалося, кожна міна – моя. Поки тебе залізяка не торкнулася, ти інакше сприймаєш війну і обстріли. Після поранення, коли вже знаєш, що це таке, - важче воювати. Я попросив командира роти відпустити мене ще на тиждень – мені треба було побігати кроси, вибігати поранення. Для мене біг - крепкий антистрес. Всі проблеми вибігаю. Якщо є якесь важливе питання, я вдягаю кросівки і біжу. За годину, як правило, повертаюся з рішенням. Після першого поранення біг також дозволив мені повернутися у підрозділ і ефективно воювати далі.

У Кураховому Олександр організував і активно розвивав лабораторію, в якій робили перші FPV, обладнували мавіки так, що вони літали на 20 кілометрів вглиб до ворога. В той час це було дивиною. Більше того, Олександр зробив так, щоб відео з цих пташок бачили не лише в командуванні, а й бійці на позиціях. Розвиток безпілотних систем у 72-й бригаді – заслуга саме Олександра.

- Другий раз мене поранило у Вугледарі. Мені фактично одірвало руку, але її зшили, врятували. Двадцять операцій зробили! І ногу перебило. На лівій нозі вирвало частину м’язів. По нас тоді працювала ствольна артилерія, і крепко...

Після другого поранення Олександр досить довго лікувався, після чого у 2024 році його демобілізували. Він отримав ІІІ групу інвалідності.

- Але я поновився, навіть бігаю, хоча пластини стоять і в нозі, і в руці.

Пенсії мені зараз начисляють 16 тисяч гривень. Як на них прожити чоловіку з дружиною і дитиною? Що він може на 16 тисяч гривень? Це мені гріх жалітися, бо я мав бізнес, який продовжував працювати, хоча чоловік 12 у нас забрали в армію. Є і загиблі, є і зниклі безвісти. Але виробництво працює. Мені було куди повертатися. Але я розумію, наскільки важко пораненим та демобілізованим знайти роботу. Саме тому ми беремо на роботу тих, хто відвоював, підтримуємо їх, чим можемо. Це наша з дружиною спільна позиція.

У тій ситуації, що склалася довкола мого магазину, я прошу мінімум – щоб органи контролю приїхали, подивилися і визначили, чи є порушення. Якщо немає – хай дадуть офіційну відповідь. Як є – приведіть до ладу. Я не прошу носити мене на руках, я все зроблю і зароблю сам. Я до цього часу не ходив у мерію, нічого не просив. Мені головне – щоб не заважали. Я сам все створю і зроблю, як має бути. На сьогодні єдина служба, яка відреагувала на мої листи, - це ветеранський простір. Всі інші надали відписки. Мерія визначила, що є перешкоди до будівлі, але ніяких дій не зробила. Але я примушу навести порядок. Інакше за що я воював? За те, щоб все лишалося, як колись? Ні! Так не буде.

 Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ