Війна конституцій
Буквально напередодні тридцятирічного ювілею Української Конституції зі Сполучених Штатів надійшло повідомлення про заяву держсекретаря Марко Рубіо щодо відсутності будь-яких домовленостей між путіним і Трампом в Анкориджі.
Офіційно зміст цих домовленостей ніколи не оприлюднювався.
Російська версія "духу Анкориджа" тлумачилася як згода Трампа (начебто в обмін на трильйонні "плюшки" від рашки) взяти на себе тягар примусу України до відмови від не захоплених окупантами територій Донецької області.
Не російських версій в інформаційному просторі взагалі не існувало, а до теперішнього часу з американського боку на дану тему лунало якесь беззмістовне мурмотіння.
Мигтіли ніким не читані "проєкти" з кільканадцятьма пунктами.
І лише з європейських активностей ставало зрозуміло, що заяви про непорушність міжнародно визнаних кордонів України – не просто риторичний повтор Статуту ООН, а засіб протидії хиткій позиції США в їхніх "посередницьких" стосунках з рашкою.
Конкретне ж спростування Вашингтоном якихось "анкориджських домовленостей" з ювілеєм Української Конституції просто збіглося. Як збіглося і з прийдешнім 250-річним ювілеєм самих США, і щойно відсвяткованим ювілеєм Трампа.
Такий-от святковий акорд правосвідомості.
Але не збігом, а очевидною закономірністю є поява цих спростувань безпосередньо під час інтенсивного нарощування Силами оборони України своїх успіхів з примусу рашки до миру.
Тобто до її, рашки, капітуляції.
Отут вже вбачається прямий зв’язок подій: успіхи українських захисників (з огляду на те, яку гігантську підготовку вони мали пройти і на яку шалену перспективу мають бути розраховані) прямо присвячені ювілею Конституції. Ну й американці підтягнулися…
Хай там як, але маємо відмову президента США брати на себе відповідальність за примус української влади до державної зради і порушення власної Конституції.
Можна констатувати реальний вплив міжнародного права навіть на глобального гегемона - хай би як цей гегемон періодично не піддавався спокусі зруйнувати всі світові правила співіснування держав і народів.
Кінець кінцем, після багатьох "дивних" пауз в підтримці України безпосередньо в ООН, Трамп підписався під "евіанівською декларацією" Великої сімки з її прямим акцентом на непорушності українських кордонів.
В буквальному сенсі Вашингтон в особі Трампа вибрав не просто абстрактне міжнародне право, а Українську Конституцію замість так званої, багаторазово сфальшованої конституції рашки.
Це добра новина.
Погана новина в тому, що війна конституцій не завершена, допоки існує конституція країни-агресора, котра містить запис про "приналежність" захоплених українських територій.
А війна ця почалася не в 2022-му, і навіть не в 2014 році.
Не тоді, коли після псевдореферендумів на щойно захоплених територіях під дулами танків підписувались фальшиві "міждержавні" угоди, і території України вписувались в конституцію рашки.
Вона почалася в 1993 році з ухвалення на референдумі в рашці пострадянської конституції Російської Федерації (замість РСФСР), в якій одрузу з’явилася стаття про можливіть приєднання до складу РФ закордонних держав або навіть частин цих держав.
Конституція України, ухвалена в 1996 році, вже містила в собі убезпечення від зазіхань рашки.
Це був повний перелік українських областей і міст державного підпорядкування, а також Автономної республіки Крим, чия конституція не мала жодних повноважень на міжнародні угоди.
Плюс норма про вирішення територіальних питань України виключно всеукраїнським референдумом.
Відповідно до цих непорушних протягом 30 років статей Конституції України – які б зміни не відбувалися в ній і з нею через внутрішньополітичну боротьбу гілок влади – жодної легітимності у всіх насильницьких референдумів, інспірованих кремлем, нема і бути не може.
Як не може бути жодного міжнародного визнання "нових кордонів" рашки з окупованими українськими територіями.
Що, власне, мало не останнім серед світових гравців, і навіть, схоже, всупереч власним "величним" уявленням про міжнародний порядок визнав врешті Дональд Трамп.
І таки да, Крим – не бутерброд. Що б там не мав на увазі і не забрав із собою Навальний.
Бутерброд можна схарчити і не можна після цього повернути.
А Крим не можна проковтнути.
Навпаки, можна і треба повернути до України, до відповідності Конституції і до життя.
Як, звісно, і чотири області, поспіхом запхані в псевдоконституцію рашки після провалу "Київ за три дні" і харківського та херсонського контрнаступу.
Запхані як "заградітєльний" рубіж, який ніби-то не дозволяє відкотити окупацію взад.
Можна, ще й як.
Всі ці маніпуляції з українськими землями зроблені з порушенням рашистської ж "конституції". Процедура не дотримана.
Включення чужих територій до складу РФ мало би відбуватися, за писаною нормою, не лише за рішенням держдуми і ради федерації, але й з підтвердженням 2/3 записаних суб’єктів федерації.
Тих самих, звідки вигрібають м’ясо для війни і яким ще в дев’яності відмовили в праві на самовизначення (мовляв, вони "визначились" на отому конституційному референдумі після розстрілу Білого дому).
Не відбулось і не могло відбутись нічого подібного до отримання згоди суб’єктів федерації на "повернення в рідну гавань" українського Криму.
А тим більше – чотирьох українських областей, на руйнацію котрих регулярно витрачаються ресурси тих самих суб’єктів федерації.
Натомсть не важко уявити, як посиплеться і вся так звана федерація, коли з фальшованого тексту тої "конституції" почнуть викреслюватися українські землі.
І як слідом за ними відкриються ворота "автономіям", "республікам" і "краям", окупованим рашкою протягом всіх століть імперії…
Але це ще віддалена перспектива – хоча й чітка і абсолютно юридично довершена.
Натомість зараз відбувся важливий етап її започаткування: повне ігнорування спроб путіна отримати міжнародне визнання легітимності його анексії українських земель через фальшиву "миротворчість".
Виявилося, що право не можна підмінити оборудкою. Тим більше міжнародне право – двосторонньою оборудкою. Тому що після оборудки не працюватимуть довгострокові контракти, і одномоментна вигода ескалює (як тепер модно казати) до небес ціну питання.
Виявилось також, що сила права існує, а право сили – ні.
Бо сила – річ тимчасова, дуже відносна і, головне, - залежна від безлічі обставин та суб’єктів. Передусім від наявності… права, на підставі якого і формуються ресурси, чия концентрація і взаємодія називається силою.
Право ж має універсальну силу і не має лише сили зворотної.
Тому імперії не повертаються і не відновлюються.
Тому вигадану рашистською манією величі наступальну поліцейську каральну операцію під назвою СВО не можливо перетворити на оборонну "народну війну" навіть за великої потреби.
Тому сценарії "врегулювання" і "примирення", колись застосовані до країн, позбавлених правового регулювання, жодним чином не придатні для України – держави з повноцінним конституційним правом і приматом права міжнародного.
Є, звісно, певна іронія в тому, що кремлівський маніяк намагався шукати свої вигоди в українській же Конституції.
То диктував ще в Мінську зміни не лише щодо федералізації, але й щодо викреслення переліку областей України.
То вимагав виключення курсу на НАТО та ЄС під приводом "позаблоковості", яка не увійшла в Конституцію з Декларації про суверенітет після розпаду ссср.
То кивав на нелегітимність нашої влади, вимагаючи виборів під час воєнного стану…
До речі, про вибори. Про "вибори" до рашистської держдури на окупованих територіях.
Хіба вони у вересні поточного року можуть навіть фізично відбутися під вогневим контролем українських Сил оборони?
Здається, саме це буде нагальним питанням в контексті поточної війни нашої і ворожої конституцій наступними місяцями.
Ірина Погорєлова, для Цензор. НЕТ
