Народний герой України генерал-майор Михайло Драпатий: "Я думав, що служитиму десь у штабі якоїсь бригади. Це максимум"

Автор: Виолетта Киртока

Це інтерв’ю записане 8 лютого 2022 року на базі добровольця ДаВінчі у Новогродівці – для книги про Народних героїв. Більше воно ніде не публікувалося. Тоді, в передчутті повномасштабного наступу, ми з Михайлом Васильовичем говорили про його шлях на війні з 2014 року, про ситуації, в яких він врятував, вивівши з оточення, без перебільшення сотні людей, про його родину і Україну. Ця розмова дає можливість краще зрозуміти, що за людина 21 липня була визначена президентом України новим головкомом Збройних сил України.

ПІХОТИНЕЦЬ МИХАЙЛО ДРАПАТИЙ: "З ЧЕРВОНОПАРТИЗАНСЬКА ДО ЗЕЛЕНОПІЛЛЯ - ФАКТИЧНО З ОТОЧЕННЯ - МИ ПРОРВАЛИСЯ БЕЗ ВТРАТ"

У 2014 році командир батальйону 72-ої бригади, саме таку посаду обіймав тоді Михайло Васильович, вивів з оточення на Луганщині 410 бійців свого батальйону та більш ніж 500 військовослужбовців 24-ої та 79-ої бригад, групи 51-ої та 28-ої бригад, 3-го полку спецназу.

Про Михайла Драпатого говорять, що він – взірець українського офіцера. І його бойовий шлях, по якому він іде з 2014 року, свідчить про це. За час війни він встиг і побувати в найзапекліших боях, і отримати освіту, яка дозволяє призначати його на посади у вищому військовому командуванні країни, і обійняти посаду заступника командувача  у Донецькій області. Саме тут Михайло Васильович зустрів повномасштабний наступ росії на Україну. І він, вже бригадний генерал, залишається в обороні України безпосередньо там, де точаться важкі бої. Бо не вміє по-іншому. Ця розмова була записана напередодні 24 лютого 2022 року. Ми згадували події, починаючи з 2014 року. Особливо те рішення, завдяки якому було врятовано сотні життів. За цей вчинок, власне, Михайло Драпатий і отримав народну нагороду – срібний тризуб.

У травні 2014 року підрозділи 2-го батальйону 72-ої бригади, яким керував тоді майор Михайло Драпатий, розташовувалися поблизу Маріуполя. 9 травня озброєне угруповання терористів намагалося захопити місто. Батальйон отримав наказ зайти у Маріуполь на бронетехніці для посилення підрозділів, які відбивали штурм. Операцією командував Михайло Васильович. Потрібно було все зробити швидко, щоб противник не оговтався і цивільні не постраждали. Українські піхотинці йшли колоною. Біля будівлі держадміністрації їх заблокував натовп так званого "мирного населення". Хоча люди були одягнені в цивільне, серед них вирізнялися організатори. Сепаратисти нашвидкуруч звели барикаду з автомобільних шин та різного мотлоху на дорозі, якою військові мали повертатися після зачистки міста у місце дислокації. Коли Михайло Драпатий, який був у першій БМП, побачив барикаду, сказав водію-механіку лише "Газуй!". Броньована машина перелетіла через ту перешкоду. За командирською машиною барикаду подолала і решта машин. Це відоме відео, що зафіксувало "політ" БМП, облетіло весь світ, як приклад мужності і бажання відстояти місто. Тоді, навесні 2014 року, це вдалося. Ворог відчув потужну протидію, а місцеві – підтримку української армії. Після цього по всьому Маріуполю замайоріли українські прапори. А противник відтоді почав називати 72-гу бригаду "чорною" і боятися зіткнень з нею. До цієї репутації підрозділу пряме відношення має саме Михайло Васильович Драпатий.

"КОЛИ МАМА ДІЗНАЛАСЯ, ЩО Я ХОЧУ СТАТИ ВІЙСЬКОВИМ, ДУЖЕ ЗАСМУТИЛАСЯ"

— Ви можете проаналізувати, як ворог змінився за роки війни? Він не сидить без діла, росіяни вчаться всього, для них Донбас став справжнім полігоном…

— Звичайно, змінився. Перший і другий армійські корпуси так званих ЛНР-ДНР фактично знаходяться у складі 8-ої армії, вся підготовка, оперативна і бойова, все зав’язано в загальну систему і так само систему управління. За ці часи вони набралися досвіду, навчилися воювати, особливо такі спеціалісти, як снайпери, оператори БПЛА, артилеристи, фахівці радіоелектронної боротьби. Туди ж стягнули все новітнє, оперативно-тактичний рівень застосування – все ж тут. Для них полігон тут, звичайно, великий. Антиснайперські засоби тут випробовують, засліплення за допомогою лазера, опік сітківки ока. Є таке.

— Коли ви закінчили військовий університет, вас визнали найкращим слухачем, ви отримали спеціальну відзнаку — шаблю, диплом з відзнакою… І через деякий час стали ще й бригадним генералом. У вас взагалі були колись честолюбні плани дослужитися до генерала?

— Перед війною я не міг подумати, що все це зі мною станеться. Відверто скажу, військові за звання та посади і платили, та й зв’язки працювали…

— Не даремно ходило прислів’я: у генералів є свої сини, які теж мають стати генералами?

— Так. До війни я думав вступити до університету на оперативно-тактичний рівень, закінчити його і служити десь в штабі бригади — максимум…

— Навіть до командира бригади не піднімалися у своїх мріях?

— В мріях піднімався, але був реалістом. Думав, що не досягну цього. Але сталося, як сталося. Війна – це, звичайно, завжди біда, негатив – це людські життя, розруха. Але війна розкриває людський потенціал — і керівників, і підлеглих.

— А ви й школу закінчили з відзнакою?

— Так, з золотою медаллю. Десь у сьомому-восьмому класі я відчув в собі прагнення до лідерства, до першості, до постійного самовдосконалення, хотів бути першим, бути кращим. Закінчив школу з золотою медаллю, Харківський інститут танкових військ теж з відзнакою, оперативно-тактичний рівень з відзнакою, і оперативно-стратегічний – теж.

— Шаблю вам вручала поважна представниця Великої Британії…

— Так, посол Великої Британії Мелінда Сіммонс, гарна, чудова людина. Я колись спілкувався з військовим аташе. Він, до речі, танкіст. А я сам як "мазут" (у вузьких колах так називають піхотинців і танкістів) розумію, що таке NLAW, що таке новітні гранатомети. Це біда для танка. І британці казали: "Ми є великими друзями і партнерами України". І це видно, як кажуть, не по словах, а по справах. Цей меч королеви Великої Британії є перехідним, його вручають найкращим випускникам оперативно-стратегічного рівня…

— За рік його забирають?

— Так, через рік наступне прізвище найкращого випускника вписують на дошку пошани, яка розташована в холі Національного інституту оборони. В спеціальних формулярах є відмітки, хто його отримував, і меч повертається назад у музей. Це перехідна відзнака. А вручається найкращим слухачам точна зменшена копія в маленькому футлярі.

Я не звик, не хочу і не бажаю бути другим номером. Розумієте, про що я говорю? Коли служив вже у 58-ій бригаді, зрозумів, що таке обов’язок і відповідальність посадової особи – командира бригади, що таке, коли тобі підпорядковується бригада. Коли такий механізм функціонує на всі сто відсотків, коли ти бачиш свій внесок і внесок колективу, — це результат виконання бойових завдань, відновлення боєздатності, і все інше. Для мене важливо показувати найкращий результат. Так складається по життю, такий маю характер.

— У вас в родині багато військових?

— Ні. Батько не військовий. А рідний брат моєї матері закінчив Кам’янець-Подільське училище інженерних військ. Більше в роду немає військових. Дядько дослужив мінімальну вислугу до пенсії і звільнився.

— Чому тоді ви обрали військовий шлях?

— Не знаю. У восьмому класі у мене була мрія вступити до Харківського інституту танкових військ. Я це зробив. Мама, дізнавшись, що я хочу бути військовим, була засмучена.

Мати працювала вчителем історії в Кам’янці-Подільському. Але так сталося, що батька на роботі скоротили (він працював у військовому училищі), треба було годувати сім’ю, і батькам запропонували поїхати працювати вчителями в росію. Там вони були з 1996 до 2014 рік. Почалася війна, і в травні 2014-го вони повернулися.

Я виховувався переважно дідусями і бабусями. Моя сестра жила з батьками нашого батька, а я – з батьками матері. Сім’я була трохи розірвана. Але виховання я отримав, вважаю, надчудове. Найкращі людські якості від дідів, бабусь і батьків, хоча і на відстані, я все-ж таки взяв, і можу передати їх своїм наступникам.

"ХЛОПЦІ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЯ НА ПУНКТІ ПРОПУСКУ ДОВЖАНСЬКИЙ, ПОБАЧИВШИ НАС, ПЛАКАЛИ ВІД ЩАСТЯ"

Це відео зроблене 9 травня 2014 року – саме Драпатий був командиром екіпажу БМП-2 і першим увірвався в захоплений Маріуполь

— А коли ви зрозуміли, що в країні – війна? Коли для вас стало очевидно, що так і є?

— Мабуть, коли ми вже виконували завдання на Луганщині і мали перші втрати. Коли зрозуміли, що не шахтарі вийшли з вилами, а професійні артилеристи, танкісти і всі решта – кадрові російські військові. Коли почалися перші обстріли з протитанкових ракетних комплексів, артилерійських систем. Хоча я це ще у лютому передбачав, на підсвідомому рівні відчував, читаючи та дивлячись, як у російській федерації висвітлювали все, що у нас відбувалося. Вони наголошували, що війська введуть для недопущення захоплення влади. Тоді я зрозумів, що щось має бути, і без крові не обійтися. Нас просто так не віддадуть, з-під свого впливу не випустять. І бачимо – це триває досі.

— Наскільки важко віддавати накази, розуміючи, що вони можуть призвести до загибелі бійців?

— Кожний наказ – це відповідальність. При цьому має бути холодний тверезий розрахунок. Головне – не піддаватися емоціям. Всі рішення, які приймалися і приймаються, повинні бути надзвичайно підготовленими і обгрунтованими. Такої практики у мене як командира батальйону — приймати рішення під час чи перед бойовими діями – до 2014 року не було. Я скажу, що страшно було у пункті постійної дислокації, коли прийшли мобілізовані, від яких не знаєш, чого чекати. Коли вже розпочався процес бойового злагодження, коли ми вийшли на ротні тактичні навчання з бойовою стрільбою, зрозумів, що це батальйон — бойова одиниця. Він злагоджений, озброєний, навчений, підготовлений. Тоді я усвідомив: немає чого боятися, головне – не віддати таку команду, яка не виконується або виконується з трагічними наслідками для нас.

Перша хвиля мобілізації – це для мене зразок… Всі в основному були з Київщини. Ці люди мали таку мотивацію, якої у більшості офіцерів не було, настільки вони були заряджені та потужні.

— Багато хто з добровольців 2014 року залишаються на війні дотепер. Вони пройшли навчання, отримали офіцерські звання, займають вже серйозні посади.

— Так і є. Думаю, на генетичному рівні в українця закладений дух воїна, дух захисника, дух патріота. Це віками гартувалося. Його не можна так просто знищити, вбити. Мова для мене — це взагалі ґрунт ідентичності. Чого москалі так просувають ідею про "ущемление русскоязычных..." Ця наволоч хоче і дали насаджувати паразитичну російську мову. Саме дух українця і українки примусили згадати, що це наша земля, що ми належимо до славної нації.

— У 2014 році ви майже місяць на Луганщині були в оточенні на кордоні з росією.

— Точніше – у напівоточенні.

— Це ж тоді ваш підрозділ потерпав без води та їжі…

— Без деяких боєприпасів. Необхідне нам скидали літаками. Потім, коли крайній літак збили, командир бригади, на той час полковник Андрій Миколайович Грищенко зміг зробити так, що ми отримували і їжу, і боєприпаси. Відверто скажу: була паніка, не так за саму ситуацію, як за життя людей. Коли нам почали завдавати серйозного ураження, вести вогонь з РСЗВ, мінометів, артилерії спочатку з району Краснодона-Ізвариного, який був нам непідконтрольний, а потім підключилися з території росії. В ті дні казав дружині, що не знаю, чи зателефоную згодом чи ні.

— Вона знала, де ви?

— Звичайно, знала. І син знав. Йому було чотири роки. Я не приховував правду від рідних. Просто казав, що все більш-менш нормально. А коли ми вже відійшли з-під Ізвариного під Червоний Партизан, з’єдналися з першим батальйоном, тоді нас просто почали змішувати з землею… По п’ять-шість годин вели вогонь безперестанку. Але у нас було правило: не встигли в районі зосередження зайняти місце, як відділення, взвод, рота чи батальйон – всі одразу закопуються. Ось і все. Ну і слова знаходилися, руки не опускалися. Я завжди казав своїм бійцям тримати стрій.

На початкових етапах, коли ми тільки зайняли позиції на Луганщині, а це найбільш східна ділянка державного кордону, у нас вода закінчилася. Ми познайомилися з місцевим головою (не пам’ятаю, як його звати), він спілкувався українською мовою. Він все зробив. Трактор, бочка на куб чи два – возили нам воду кожного дня. Цього чоловіка викрали сепаратисти перед тим, як ми відійшли, і розстріляли за те, що він нам возив воду.

— Як ви приймали рішення йти на прорив?

— Зі мною тоді був Дмитро Олександрович Храпач, сьогодні командир 27-ої реактивної бригади в Сумах, а тоді він був командиром дивізіону у 72-ій бригаді, колега. Я зателефонував до полковника Грищенка, сказав, що перший батальйон йде через росію. Він сказав: "Не думай! Збережи гідність, збережи людей. Спробуй йти на прорив". Перший батальйон лишив танки, БМП…

Ми переговорили з Храпачем. Все ж таки досвідчений командир дивізіону. Кажу: "Грищенко сказав - прориватися. В принципі, я підтримую". Хоча до розмови з комбригом я мав теж іти з бійцями через територію країни-агресора. Зібрали ми всіх офіцерів, він – своїх з артилерійського дивізіону, я – своїх з другого батальйону: йдемо на прорив! Я - на першому БМП.

— Ви – командир батальйону, ви не мали так ризикувати.

— Мабуть, інтуїтивно… Необхідно було так зробити, щоб бійці побачили і повірили в те, що ми робимо.

— Страшно було? Це ж абсолютна невідомість.

— Страшно. Тому що два тижні, може, й більше до нас колони не доходили, ані провізії, ані боєприпасів. Всюди була невідомість.

— Як ви обирали шляхи?

— Де можливо, йшли дорогами, які були проїзними для цивільного населення. Йшли майже всю ніч – найдовшу в моєму житті. Кожний поворот лякав, бо невідомо було, що там чекає. Вже тоді ми бачили підірвані на мінних полях трактори. І наші машини підірвані бачили.

Ми виходили 6 серпня. По окупованій території загалом пройшли 160 кілометрів, забираючи дорогою інші підрозділи. Пересувалися вздовж кордону з росією. До Зеленопілля ми вийшли без втрат, слава Богу. Забрали наших прикордонників з Зеленопілля, мінометників з першого батальйону. Хлопці, які були на пункті пропуску Довжанський, побачивши нас, почали плакати від щастя… Ми їх посадили на машини, поїхали на Дякове. В Зеленопіллі була 24-та бригада, один з її підрозділів. Треба було швидко приймати рішення, бо було скупчення техніки, особового складу. 11 липня по них вели вогонь, вони зазнали дуже багато втрат. Я передбачав, що така біда може повторитися. Тому ми продовжили рух. У Дяковому на нас чекала 79-та бригада. Ми туди прибули, розмістилися, три дні думали-гадали, що робити далі. І вирішили продовжити рух в безпечні місця. Поділилися на шість колон, які по черзі виходили з Дякового.

— Вже десантники пробивали вам дороги, по яких виходили колони?

— Так. З першою колоною пішов командир бригади, тимчасово виконувач обов’язків Валерій Адамович Курач. А я виходив з крайньою колоною, з моїм батальйоном.

Курач пройшов через річку Міус, де ще 95-та бригада налагоджувала переправу. Потім її чи знищили, чи танк провалився – вона стала непридатною для подолання водної перешкоди. 24-та бригада забезпечувала фланги нашого виходу, потім вона згорнулася і теж пішла. І так вийшло, що близько 20-21 години вечора п’ять колон, бо перша пройшла, опинилися перед річкою Міус. Утворилося дуже величезне скупчення. І по нас почали вести вогонь з БМ-21. По нас стріляли з-під Дмитрівки. Слава Богу, прилетіло по полю та по дорогах, бо ворог вважав, що ми на цих дорогах стоїмо, а ми ближче до річки підтягнулися. Я набрав полковника Грищенка, сказав, що по нас б’ють з-під Дмитрівки, вже кілька залпів, і якщо це продовжиться… А коли рветься в кілометрі від тебе, таке враження, що стріляють саме по тобі. Шум такий, на психіку дуже давить. І ми з Храпачем приймаємо рішення: їдемо вгору за течією річки шукати переправу. Знайшли ми міст, перед мостом вирита яма десь три на три і метри три глибиною. За мостом теж яма, а на мосту грибоподібна бетонна мостова опора. Шукати вище немає сенсу – там вже були не наші, а окуповані незаконними збройними формуваннями території. Тут під’їжджає 79-та бригада і наш танк з 72-ої. Командир танку Володя Борейко. Кажу: "Володю, давай, чи ти, чи механік зробить заїзд". Механік відмовився. Треба було зробити заїзд збоку, оминувши цей риф, на міст і скинути бетонну опору. Володя скидає, я йому ліхтариком підсвічую — це було вночі. Зробили таки виїзд, і всі війська вийшли через цей місток. Не знаю, машин, мабуть, до 200.

Коли я підтягнув залишки батальйону, а там було пів 72-ої бригади, реактивна батарея і наша батарея Діми Храпача, ми всі переправились через цей міст. Прикордонники біжать: "Наша машина там підірвалася, згоріла, візьміть, нас десять чоловік". На БМП їхало по 20 чоловік, все обліплено, в "Уралах" всі стояли, лягти не було де – стільки народу було.

— Де зрозуміли, що ви в безпеці?

— В районі Савур-Могили, в селі Степанівка. Там 30-та бригада була. Коли ми побачили своїх… Не передати тих емоцій. Хлопці казали: "Ми думали, що вас там закриють…" Якраз ішли бої за Савур-Могилу – видно було, що там відбувалося. Командир, з яким я зустрівся, каже: "Виходьте звідси, тому що безпілотники працюють – тільки в небі з’являються, одразу прилітає". Ми поїхали на Амвросіївку, там дозаправилися. Коли вийшли на польову дорогу, потрапили в засідку – мої три машини почали обстрілювати. Була якась засідка, але далеко – десь, мабуть, за кілометр у посадці вони знаходилися. Ми відкрили вогонь з гармат БМП-2, достатньо було 15 хвилин, щоб там зрівняти все. Тоді загинув наш один боєць – Серьога Волнухін з першої роти, Царство небесне.

Ще весь час нас намагалася дістати ворожа артилерія. Юра Люлька ішов у хвості, казав, що снаряди лягали все ближче і ближче. Залп – і видно, як підіймається пил. Шукали нас, але, слава Богу…

Весь цей шлях кожні десять хвилин я набирав або Люльку, або командирів інших колон. Всі казали, що йдуть. Ми дійшли до річки, шириною метрів до восьми. Я був шокований можливостями нашої техніки. Що БМП, що танки – подолали і спуск, і підйом, воду, брід… Ніхто ж не проводив розвідку – і всі вийшли, і ЗІЛи, і "Урали", і БМП з людьми, жодна машина не стала. На першій машині я ту річку пройшов. Даю знак БМП – пройшла. Дивлюся – КрАЗ з’являється, потім "Урали" пішли. Ну, все, пройдуть усі… По радіостанції зв’язався з Люлькою: "Як пройде хвіст – зразу подзвони мені, щоб спокійніше стало". 15-20 хвилин минуло, як отримав повідомлення, що всі перейшли.

— Інший батальйон вашої бригади все ж пішов через росію…

— Ніхто не може зараз судити когось, правий він був у тій ситуації чи винуватий. Можливо, в чомусь я винуватий. Не сказав, що все-ж таки йду на прорив, а не йду з усіма, як було вирішено. Але вони тоді вже переходили кордон. Ми з командиром батальйону, який тоді був, Іваном Войтенком, спілкуємося, товаришуємо.

Іван мені казав: "А чого ж ти не сказав?.. Може, офіцери б з тобою вийшли". Кажу: "Іване, ти не бачив, що тоді робилося?" В принципі, ми порозумілися. Я спілкувався з Дмитром Устілком, він зараз начальник штабу 14-ої бригади. Саша Охріменко мені з росії подзвонив. Це було вранці, коли ми вийшли за Зеленопілля. Він каже: "Давайте, хлопці, з Богом там вам, нехай Бог береже! Ми знаємо, що вам набагато важче".

"МРІЮ ВСЕ Ж ВИКОНАТИ ЗАВДАННЯ І ДІЙТИ ДО ІЗВАРИНОГО"

— Буквально зразу після цього прориву ви пішли на навчання...

— Казали тоді навіть, що я, грубо кажучи, кинув усе. По-перше, я писав рапорт Грищенку ще в 2013 році, бо планував у 2014-му поступати. Після пережитих подій весни і літа, скажу чесно, важко було повернутись назад, можливо, я був навіть трохи деморалізований. Я це зрозумів, коли опинився на мирній території, в Запорізькій області, і розслабився. Тоді тільки усвідомив, що відбулося. Коли на зустріч в Мелітополі прилетів міністр і запитав, про що думаю, сказав, що хочу вступити до університету. Хоча моє прізвище вже було у списках. Коли ще ми сиділи в оточенні в Червонопартизанську, до мене телефонував начальник курсу Володимир Іванович Харабара, питав: "Де ви будете жити? Сім’ю забираєте чи ні?" Тобто, на той момент я вже поступив. А ті, хто казали, що я втік, кинув батальйон… Один з тих генералів пізніше попросив пробачення — за підсумками моєї діяльності в 58-ій бригаді.

Сім місяців я провчився на стаціонарі. А далі командир 30-ої бригади підполковник Іван Вікторович Гараз запропонував піти до нього начальником штабу. Я навіть ні з ким не радився, знав, що дружина мене підтримає. Та й тягнуло вже назад. Місяці два мені знадобилося, щоб прийти до тями. Мене перевели на заочну форму навчання. Бригада тоді стояла в обороні, займала смугу відповідальності. І я побачив, як змінився стан армії за той час, поки я навчався. Я всім емоційно казав: "Ви тут всі офігіли! У вас все є – пальне, їсти, пити, розташування, артилерія, боєприпаси!" Згадував, як ми починали воювати…

— Після того вас призначили командиром 58-ої бригади… І ви вже на цій посаді займали позиції під Горлівкою. Чим пишаєтесь під час тієї ротації?

— Так, наша бригада зайшла на позиції 24-ої бригади. Бійці Валерія Гудзя, який тоді був командиром бригади, забрали Шуми, а ми вже утримували територію.

За майже три роки, коли я був командиром бригади, у мене не було жодного суїциду. Питання того глухого кута, з якого немає виходу, я завжди розглядав на кожному шикуванні, на кожній нараді, оголошував, розказував: в нашому житті невирішених питань, проблем, ситуацій немає. Це все пройдено, все доведено. Де є проблеми сімейного характеру, фінансового, в колективах цькують чи ще щось, особисті питання — звертайтеся, допоможемо. Не мовчіть, говоріть про проблему – чи командиру, чи людині, котрій довіряєш, чи старшому командуванню, якщо на місцях не можуть вирішити. Головне – примусити людину думати і говорити, налаштувати, що вихід з цього кута є. Деколи людині хтось повинен сказати, що є вихід, подарувати їй шанс, щоб розірвати це коло закритості в собі. Це обговорювалось. Думаю, що це дало позитивний результат.

— Але ж бойових втрат не можливо уникнути. Війна…

— Кожний загиблий в пам’яті, кожен болить. Вони всі дорогі, всі близькі. Найдорожче, що є – людське життя. У кожного ж сім’я, діти, батьки… В Шумах і Південному все було не на нашу користь. Тому дуже багато втрат було в 15-му батальйоні. Один загинув за мою ротацію, 18-19 вже після того, як я пішов з бригади, близько 40-45 поранених було.

— У вас є бажання колись повернутись на Луганщину, саме в ті місця, звідки ви проривалися?

— Є бажання, ви, мабуть, знаєте про це!

Моя мрія — закурити на пункті пропуску Ізварине з бійцями і офіцерами, які були тоді зі мною. Ми ж тоді отримали завдання зайти і взяти пункт пропуску Ізварине під наш контроль. Ми завдання не виконали. Можливо, і на краще, що не виконали, бо обійшлося б воно набагато дорожче по людських життях.

Це вже було пристріляне місце. Ворог стягнув туди багато і техніки, і найманців, і казачків, і росіян, і кадрових військових. Місцевість там така, що, якби ми зайшли, перейшли річку — по селу Власівка тягнеться і річка — то назад би не вийшли. До Ізвариного наші 40 кілометрів не дійшли, Краснодон був напічканий цією нечистю. Якби перейшли річку, там, мабуть, й залишилися б. Коли, до речі, Олександр Порхун намагався зайти вздовж кордону, його підрозділ крили мінометним і артилерійським вогнем так, що вони повернулися назад. Потім покійний Юра Коваленко з 3-го полку спецназу, позивний Путнік, намагався туди дістатися. Йому теж поставили таку задачу. Вони дійшли до мосту – він перед ними склався, міст підірвали. Тому, може, й краще, що туди не зайшли.

— Але бажання виконати завдання залишається?

— Так. Запалю там кубинську сигару, — сміється Михайло Васильович.

— Ви ж із зовсім іншої частини України, ці Луганщина і Донеччина вам не потрібні взагалі…

— Ні-ні-ні, це наша земля. Наша земля! Це наша суверенна неподільна територія. І як би москалі не видумували, не переписували, не перекручували історію – подарували чи не подарували Крим, була Україна чи не була, — нехай, як кажуть, вмиються. Це наша земля. Перемога все одно буде за нами. Сила в правді, як кажуть, а правда на нашому боці.

"РАЙ НА ЗЕМЛІ – ЦЕ УКРАЇНА"

— Коли народилася донька, ви вже служили…

— …командиром бригади.

— Ви взагалі бачили, як вона росте?

— По телефону тільки… Анюта народилася 27 листопада 2017 року, ми якраз виконували завдання в смузі на Сєверодонецькому напрямку: Трьохізбенка – Кримське.

Дружина дзвонить до мене ввечері, каже: "Ти не хвилюйся, ми лягаєм спати. Щось мені погано". А вона вже в пологовий збиралася. Малого відвезла кумам в Білу Церкву, сама поїхала і дзвонить.

Анюта народилася о 1.55 (у мене на машині був такий номер – 0155). Жінка дзвонить десь біля другої години: "Мішуня, у нас доця народилася"! Вона так хотіла дочку, бо старший синок. Я хотів сина Івана, а вона – дочку Анну, Анюту – і Бог нам її дав. Зранку мене не відпустили до родини, а ввечері я вже приїхав в пологовий. Малій ставили погані діагнози, ми страшенно переживали. До відомої волонтерки та кардіолога Юлі Кузьменко зверталися – треба було обстежити сердечко. Вона молодець, так тоді нам допомогла. Слава Богу, наша маленька принцеса здорова.

— Дружина часто питає: "Коли ти вже вдома будеш сидіти?"

— Вона знала, хто я… Після випуску я мав бути начальником управління підготовки оперативного командування "Північ". Там чесно відслужив п’ять діб. На шосту отримав наказ міністра, зібрався і поїхав у Часів Яр на Донбас. Ну, а що дружина? Вона розуміє: це моє життя, це наша спільна доля. Я їй вдячний за терпіння, вона молодець, справжня офіцерська дружина. У неї сталеві нерви.

— Син хоче бути як тато – військовим?

— Він мені сказав кілька років тому: "Тату, я хочу бути офіцером, але ти не дозволиш". У 2014 році йому було чотири роки. Коли ми зустрілися, він так мене обійняв, так здушив шию і так плакав довго… Дитина все відчуває, скільки б їй не було років.

— У вас немає страху, що і вашому сину доведеться воювати? Заради цього потрібно перемогти якнайскоріше.

— Перемогти потрібно, щоб всі діти не воювали, не тільки мій. Всі решта такі самі діти, і, на жаль, ці діти інколи гинуть через війну.

— Син вам сказав, що ви не дозволите йому стати офіцером. Чому?

— Я не буду перечити жодній його ініціативі. Нічого нав’язувати не буду. Але він вже сказав, що хоче бути хірургом. Я щасливий, що моя дитина так сказала.

— Все ще може помінятися, він росте.

— Так, все може помінятися.

— А чому саме хірургом, що на нього так вплинуло?

— Не знаю. Можливо, намагання бути рятівником чийогось життя чи бажання приносити добро. Але він вже не перший раз і не один рік каже, що хоче бути хірургом. Ми з дружиною це дуже вітаємо. Можливо, це ще дитячі мрії, але я сам з сьомого-восьмого класу хотів навчатися в Харківському інституті танкових військ – і зробив це.

— Яку частину України любите найбільше? Що вона для вас?

— Моя думка… Я багато кому її кажу, і всі погоджуються: ми живемо в раю на Землі, де чотири повноцінні пори року, які ми можемо відчувати. Де немає буревіїв, цунамі, вічної мерзлоти. Як колись казав Биков: "Ти ж над моєю Україною літав сьогодні – а тут все особливе. Тут повітря особливе, сонце особливе, хмаринка особлива, травичка особлива".

Найбільше люблю Хмельниччину, село Біла Чемеровецького району. Хочеться там землю цілувати. Там дуже гарна місцевість – Подільські Товтри. Вважаю, саме там починаються Карпати, неподалік від села річка Смотрич. Рай на Землі – це Україна.

На фото: Михайло Драпатий отримав орден "Народний герой України" 16 березня 2016 року у Чернівцях. Він стоїть між двома хлопцями у формі, які присіли на першому плані

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ