25 років тюрми, 7 судимостей і служба штурмовиком в ЗСУ: історія бійця з позивним Диня з підрозділу "Шквал"

Автор: Ірина Сампан

У 49 років боєць з позивним Диня вирішив скористатися програмою дострокового звільнення та вступити до лав підрозділу "Шквал" 141-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. 25 років за ґратами, 7 судимостей, життя за тюремними правилами та наркотична залежність у минулому.

У новому випуску "На лінії вогню" військовослужбовець розповідає журналістці Ірині Сампан про своє минуле, мотивацію піти у штурмовий підрозділ, готовність віддати життя за Україну, ставлення суспільства до колишніх засуджених та найголовнішу мрію — побачитися з мамою.

Як ви потрапили у підрозділ "Шквал" та чому ви прийняли рішення піти в армію?

 Мій шлях до війни був довгим. Передумова цьому всьому — 25 років тюрми, які вилилися ні в що. А потім після перегляду новин, різних історій про те, як нищать нашу країну, як люди помирають, я прийняв рішення йти воювати.

 25 років — це разом чи з перервами?

Сім термінів, сім разів я був засуджений. Так буває в житті. Вперше сів за наркотики, потім — крадіжки. Я жив у своє задоволення і ні про що не думав. Так котився-котився і докотився. І під кінець життя, — а мені вже 49 років —, я зрозумів, що хоч чимось можу бути корисним собі, родині і своїй країні.

У вас є сім’я?

 Звісно. У мене є мама, брати. З дружиною розлучився. Дітей немає.

А між цими термінами ви ніколи не думали зупинитися?

 Я завжди старався, але у мене не виходило. Все було як знову, і знову, і знову.

Я мало, звісно, знаю про життя в тюрмі, але коли йдуть такі рецидиви — людина вже просто звикає бути у в'язниці і там вже її світ.

Так от я і приїхав з особливого режиму, з максимального, як то кажуть, справжній рецидивіст. Відбулося перезавантаження мізків. Я залишив півтора року, хоча міг досидіти їх, як у теплій ванні. Та й набридли мені ці решітки, все, що там мене оточувало. Я вирішив змінити свій погляд на життя. Хоча колись я думав зовсім навпаки: якщо хтось і піде на цю війну, то я піду в останню чергу. Але я зараз навіть собою захоплююся, що я змінив своє рішення. Я усвідомлюю, що штурмувати — це найнебезпечніше, що може бути. Але моє життя і не було легким. У минулому я мав багато різних моментів дуже схожих на гру в карти. Мені не шкода віддати своє життя — я його вже прожив.

 Це для вас, напевно, таке спокутування провини?

 Можливо, так. Я прийшов довести, рідним своїм показати, і Батьківщині показати, що я можу щось у цьому житті, не тільки сидіти в тюрмі, грати в карти і займатися грішними справами. Я можу ще й послужити Батьківщині під кінець свого життя.

А у в'язниці у вас уже був якийсь статус через те, що ви багато часу там провели?

Був, але про це ми говорити не будемо.

 Як ви визначаєте для себе ворога? У вас є якась злість?

Звісно! Я їх називаю одним словом — П# ДА РА СИ.

Чи уявляли ви вже свою першу зустріч з ворогом?

 Так. Я завжди для себе будую тактику, стратегію, думаю, уявляю різні ситуації. Тут проходжу навчання для того, щоб зміцнити себе і свій дух. Вже зовсім скоро ми зустрінемося з ворогом на полі бою.

Чи може таке статися, що вам знову захочеться зіскочити з цього нового для вас життя?

Наразі в мене таких думок взагалі не було. І в тюрму мені не хочеться від слова "зовсім". Тому я буду намагатися йти прямою дорогою і не ковзати.

А про СЗЧ не думали?

Ні, взагалі.

 Розкажіть трохи більше про ваше тюремне життя.

Я сидів майже з "малолітки". Мені було 17 років, "піднявся" у 18, ну і поїхав строк за строком. Грав у карти, вживав наркотики, сидів в ізоляторах, і багато сидів, відмовлявся від усього, крутили мене за 391-ю статтею (391 ст. ККУ — злісна непокора законним вимогам адміністрації установи виконання покарань). Якось так, порушував потроху, так і жив.

 І не могли зупинитися?

 Ні. А мені подобався такий спосіб життя, і вчителі у мене були хороші. Тому я себе почував впевнено на ногах. Мені там було, як рибі у воді.

Наркотики я почав потроху забувати. Довго коловся, вживав… Але це не зовсім те, чим я можу пишатися. Проте мені не соромно. Я звик у житті говорити правду. Бо якщо ти щось робиш, то нема чого потім соромитися. Якщо ти не хочеш соромитися — тоді не роби цього.

 Як вас у групі сприймають? Чи є якась особлива повага, що ви більше відсиділи?

 Усе залежить від того, як людина себе поставить, а не від того, хто більше сидів чи хто чим займався. Тут армія, ми тут інші й не живемо за поняттями.

 Коли ухвалили рішення про набір колишніх вʼязнів у військо, то в суспільства було багато дискусій, страху, що кримінальний контингент погіршить дисципліну. Що ви про це думаєте? Чи правильним було рішення про старт цієї програми?

 Так, звичайно. У суспільства склалася неправильна думка щодо ув'язнених. Ми такі ж люди, як й інші. Я не маю на увазі маніяків, педофілів і всіляких ґвалтівників — я до цього ставлюся категорично і ставився завжди. А у всіх інших випадках — нормальні люди, адекватні, і теж думки здорові — захищати свою Батьківщину і триматися тут на фронті, а не в тилу. Тому я вважаю, що люди несправедливі, ставлячись так до кримінального контингенту. Тим більше, що у криміналу є свої плюси: вони загартовані, вони хитріші, вони витриваліші. І їм ця війна під силу. Тому я думаю, що з таким контингентом ми швидше її виграємо. А там уже як Бог дасть. Просто багато хто біжить — свої цілі, плани... ну, це все таке. Ну і цивільні теж не ідеали, ті що йдуть із волі воювати, теж біжать пачками. Тому тут таке, вибір кожного. Та я не вправі судити їх, тому що сам ще там (на волі) не був.

Що думаєте робити після війни?

Одружуся, думаю, ще встигну. Хочу побачити маму, обійняти. Їй 76 років, вона чекає на мене, любить. Дорожчої людини у світі немає в мене, ніж моя мама. Я її дуже люблю і мрію про те, щоб прийти додому, обійняти її і просто посидіти в кімнаті, поговорити з нею. Ось таке скромне бажання, але воно дорогого коштує.

 Ірина Сампан

Редакторка — Катерина Кадер

Проєкт "На лінії вогню"