"Я сів у машину та поїхав": Герой України "Тічер" про евакуацію бійців із підбитого НРК

Молодший лейтенант Владислав Польський із позивним "Тічер", командир першої роти 475-го окремого штурмового полку CODE 9.2, особисто вирушив на пікапі за двома пораненими бійцями після того, як російський FPV-дрон вивів з ладу роботизований комплекс, який мав їх евакуювати. В інтерв’ю він розповів про цю операцію, службу піхотинцем і евакуаційником, власне поранення під Бахмутом та те, що для нього означає звання Героя України.

– Розкажіть, будь ласка, про випадок, який нещодавно з'явився в інтернеті, де ви на пікапі заїжджаєте до підбитого НРК, де перебували поранені бійці, затягуєте їх у пікап, сідаєте в машину та везете на евакуацію. Як це відбулося?

– Старшими груп, які заходили до цього населеного пункту та на ці позиції, були хлопці з позивними "Скеля" та "Ленін". Вони зайшли в населений пункт і відпрацювали дуже добре. Їм допомагала роботизована техніка, яка є у нас і в повітрі, і на землі, зокрема ударні комплекси. Вони використовували її для того, щоб прочистити собі дорогу. Самі хлопці, просуваючись уперед, також зачистили кілька позицій. Тобто вони попрацювали дуже професійно та добре.

Потім сталося так, що хлопці дістали поранення. Поранення були досить серйозними, і вони вже не могли виконувати якусь роботу.

Водночас у нас ще був час, щоб трохи зачекати та спланувати їхню евакуацію за допомогою НРК. Пішки евакуювати їх із позиції було б недоцільно. Таким чином ми могли втратити ще кількох "трьохсотих", а можливо, і "двохсотих". Тому спланували пересування НРК.

Це зайняло трохи більше як добу. За цей час потрібно було перевірити дорогу на наявність противника, мін та інших небезпек. Над цим працювали розвідка та командир взводу НРК.

Ще до світанку хлопців погрузили на НРК, і вони вирушили. Спочатку роботизований комплекс доїхав без проблем. Населеним пунктом він також просувався без труднощів. Але коли НРК виїхав на відкриту ділянку, де була дорога, а по обидва боки — поля без зеленої зони чи іншого укриття, противник побачив його та почав атакувати FPV-дронами.

Тут хотів би відзначити майстерність хлопців, які працюють на НРК. Коли вони їхали та відходили назад і побачили, що на них заходить FPV-дрон, оператор встиг вивернути НРК таким чином, щоб дрон влучив саме в "Старлінк". Там є дві такі стійки для "Старлінк". Дрон влучив саме в неї, через що зв'язок із НРК зник.

"Радєйка" — мінус, "Старлінк" — мінус. А хлопці дістали серйозні поранення, але залишилися живими.

На той момент їх супроводжував наш дрон, який стежив за тим, на якому етапі перебуває евакуація та що відбувається. Черговий одразу повідомив пілотам, що НРК неробочий, зв'язок із ним відсутній, але хлопці живі.

Чесно кажучи, у мене одразу виникли дві думки. Перша — це страх за хлопців, тому що, якщо нічого не зробити, ми, найімовірніше, їх втратимо. Коли в них влучив перший дрон, буквально через дві хвилини прилетів ще один. Він не долетів до них буквально п'ять-десять метрів. Особливого ураження не було, але було зрозуміло, що буде ще одна атака.

Друга думка — це усвідомлення того, що ще щось можна зробити. Тому першою реакцією було зателефонувати командиру батальйону. Як би такі операції не виглядали, самому їх проводити складно. Довгої розмови з ним не було. Я сказав, що НРК підбитий, хлопці живі, а якщо дивитися за відстанню, то найближче до них перебував я.

Поки ми розмовляли телефоном, я вже взував кросівки, тримав ключі в руках і був біля машини. Тому, щойно він сказав "плюс", я сів у машину та поїхав.

– Чому ви поїхали сам?

– По-перше, тому що я знав, що, найімовірніше, могло нічого не вийти. Там було досить багато мін. Плюс я абсолютно не знав тієї дороги. Усі перешкоди, які були на шляху, я бачив буквально за п'ять метрів від машини.

Там були розбиті НРК, знищена техніка, яка стояла поперек дороги. Якщо подивитися відео, то видно момент, як я об'їжджаю її через траву, фактично через поле.

Крім того, інтенсивність ворожих дронів була дуже високою, тому був великий шанс, що все не вийде. До лінії фронту було близько п'яти кілометрів.

На жаль, були пошкодження як техніки, так і людей, які заходили та перебували значно далі на відтяжці.

Після того, як я виїхав уже з хлопцями, мені зателефонував військовослужбовець на КСП батальйону, який займається ураженням цілей та іншими завданнями. Він надіслав мені фотографію, на якій було видно близько одинадцяти місць мінування на дорозі.

Безпосередньо під час нашого відходу на нас заходили "Молнія" та FPV-дрони. Я думаю, що правильно підібраний час і, можливо, таке ексцентричне рішення зробили свою справу. Десь допомогло вміння, десь досвід, а десь, як сказав Головнокомандувач, хлоп'яча така сміливість. Тому все й вийшло.

– Яка доля хлопців, яких ви вивезли?

– Зараз вони проходять лікування. З одним із них я перебуваю на зв'язку. Буквально нещодавно він мені телефонував, ми спілкувалися, і він радився щодо подальших дій. Його планують перевезти до іншої лікарні. Там із ним уже зв'язувалися щодо протезування. Він уточнював і запитував про компанію, яка з ним зв'язалася, тож я з ним це обговорив.

Із другим хлопцем поки особливого зв'язку немає. Він ще проходить лікування, але його стан стабільний. Один уже переходить до реабілітації, а другий залишається в лікарні у стабільному стані.

Слава Богу, хлопці живі.

– Як ви прийшли в армію? Як це відбулося?

– Коли почалася війна, я вже працював у школі. Ми тоді перейшли на дистанційне навчання, а ближче до літа вже була очна форма навчання. Тоді я зрозумів, що практично всі мої друзі вже служать.

Тому я вирішив для себе, що доведу дітей до кінця навчального року і теж піду до територіального центру. Я хотів мобілізуватися, але на той момент мені було 26 років, а мобілізація починалася з 27, тому це було проблематично. Тоді я вирішив підписати контракт.

Однак виникли бюрократичні моменти, тому все це тривало довго. Наприкінці грудня — на початку січня, наприкінці 2022-го — на початку 2023 року, мені сказали, що мене забирають.

На початку 2023 року я потрапив на базову загальновійськову підготовку. Це був 22-й окремий піхотний батальйон, який був прикомандирований до 92-ї бригади.

Там я від самого початку став на посаду старшого стрільця, тобто піхотинця. Приблизно пів року ми перебували на закріплених позиціях, після чого перейшли від оборони до штурмових дій.

Потім ми переїхали під Бахмут, до Іванівського, і там уже перекваліфікувалися у штурмовиків. Саме тоді в мене були перші штурми. Там я зазнав першого поранення.

– Розкажіть про цей бій, у якому ви були поранені.

– Це був бій за посадку. Нашим завданням було просунутися посадкою до населеного пункту та дійти до залізниці.

Спочатку все проходило добре. Під час мого першого виходу ми просунулися, закріпилися, нас змінили, і я відійшов. Буквально через три-чотири дні нам сказали, що знову будемо проходити далі та повертатися туди.

Вранці я приїхав, ми трохи просунулися по посадці, і тоді я перебував в окопі. Це був невеликий окоп, фактично укриття.

По нас працювала техніка. Російський танк завдав удару та влучив позаду мене. Я встиг лише прикритися та повернутися боком. У результаті вся права сторона мого тіла була уражена.

Поранення кваліфікували як тяжке, оскільки були внутрішні пошкодження.

Але мені вдалося вийти. Після повернення до частини мене перевели із закріплених піхотних позицій на евакуацію.

Приблизно пів року я був на Андріївському напрямку старшим евакуації. Якщо говорити від себе, то я спробував свої сили і там, і там, але на евакуації було настільки важко, наскільки це взагалі можна собі уявити.

Ти не просто маєш дійти до переднього краю, як це роблять штурмовики або піхотинці на закріплених позиціях. Тобі потрібно з цих самих позицій забрати ще й "трьохсотого", відтягнути його разом із собою на безпечну відстань, надати допомогу та евакуювати.

Тому на евакуації ми дуже щільно працювали. Ми врятували близько двадцяти хлопців, тобто вивели їх звідти.

Командиром взводу я був, коли ми перебували на Запорізькому напрямку. А буквально три місяці тому став командиром першої роти.

 – Вас нагородили найвищою відзнакою — званням Героя України. Що для вас означає ця нагорода?

– Кожен хлопець, який виходив на позиції та працював безпосередньо зі мною, під моїм керівництвом, для мене є героєм і на сто відсотків заслуговує на цю нагороду.

Не має значення, хто це — командир роти, командир батальйону, офіцер, солдат і так далі. Якщо є можливість врятувати хлопців і виконати роботу, яка може їх врятувати, то саме це для мене є героїзмом.