Позивний Лев: "Росіяни кидали листівки: "Солдат ВСУ, сдавайся! Твои командиры тебя бросили!". Це було смішно"
За чотири роки великої війни головний сержант 3-ї роти 1-го батальйону 12-ї бригади "Азов" на позивний Лев п’ять разів зазнавав поранення і щоразу повертався до строю. У цивільному житті працював завідувачем складу на лакофарбовій фірмі. Але коли росія почала повномасштабне вторгнення, не вагаючись, пішов до військкомату і невдовзі розпочав свою службу.
Лев пройшов різні ділянки фронту - Донеччина, Харківщина, Херсонщина, форсування Дніпра, Серебрянський ліс, Нью-Йорк, Щербинівка. У нашій розмові він згадує свій перший бій і поранення, розповідає, чим відрізняються штурми сьогодні, як змінилася війна з появою великої кількості дронів, і чому жодні технології поки не можуть замінити піхотинця в окопі.
- Почнімо з того, як ви дізналися про повномасштабне вторгнення?
- Десь за 40 кілометрів від мого міста є невелике містечко, де ще з радянських часів був військовий аеропорт. Близько п’ятої ранку 24 лютого ми їхали на роботу, зупинилися на заправці попити кави й просто почули, що там літають літаки, а потім пролунали й вибухи. Хоч це було достатньо далеко, але все одно їх було чутно. Ми дивимося новини – ще нічого до кінця не зрозуміло. За кілька годин написали, що почалася повномасштабна війна. Я того ж дня передав справи своєму зміннику. Так я вирішив, що піду воювати. Для мене не сталося нічого екстраординарного. Як і для моєї сім'ї. Всі й до того розуміли: якщо почнеться війна, я воюватиму. Ні для кого це не було несподіванкою. Сприйняли нормально, наскільки це можливо.
А взагалі того дня у місті був хаос. На дорогах коїлося, незрозуміло що. На заправках – великі черги. Мені найбільше запам'яталося, коли проїжджав зупинку, на ній стояли військові, які їхали до Києва, щоб з'явитися на пункті дислокації своєї частини, а деякі чоловіки у той час виїжджали на Польщу.
- Як ви долучилися до війська?
- Зранку 25 лютого близько 10:00 я прийшов до місцевого військкомату. Черги були максимально великі. Люди весь час приходили. Хтось бачив кількість бажаючих, розвертався та йшов. Інші залишалися й за таких обставин. Я чекав близько семи годин. Коли зайшов до кабінету, мені просто дали адресу, за якою треба з'явитися, і сказали, що мене розподілили в Територіальну оборону. В принципі, я не розумів, що таке ТрО. Приїхав туди. Нас построїли, сказали, що це нове військове з'єднання. Далі видали форму, зброю. Ми вирушили туди, де мали тимчасово жити. Пробули там тиждень й поїхали в зону виконання бойових завдань. На той час це була Полтавська область. Тоді там мав бути чи якийсь прорив, чи ще щось – я не володів усією інформацією, адже був солдатом. Потім ми поїхали до Сумської області, а десь на початку квітня 2022-го ми заїхали в Донецьку область.
- За цей час ви проходили якусь підготовку?
- Не було ніякої підготовки, тому що ворог був під Києвом. Йшла досить серйозна війна. Такі обставини. Серед нас були ті, хто вже бачив війну, й просто цивіли, які сьогодні прийшли до військкомату.
- А як же необхідні навички? Треба ж хоча б вміти стріляти.
- Перед самим від'їздом до Донецької області людей зводили на полігон, де вони постріляли. А так навчалися один у одного, адже серед нас були добровольці, які мали досвід. Показували хто що знає, підказували. Якихось стандартів на той час зовсім не було.
Так-от ми потрапили на Донеччину. Тоді там були дуже важкі бої. У ворога стояло завдання до дев’ятого травня захопити Слов'янськ. Ми заїхали на Святогірський ліс, де у мене відбувся перший стрілецький бій.
- Яким він був?
- Так склалися обставини, що коли ми потрапили до лісу, деяких побратимів одразу поранило. Також були ті, хто загинув. Ситуація була важка й потребувала максимального зосередження. Я не можу виділити один стрілецький контакт, тому що через поставлену ворогом задачу, про яку я сказав, штурми йшли один за одним. Тому неможливо виділити щось одне. Зауважу хіба, що росіяни завжди кидали нам листівки: "Солдат ВСУ, сдавайся! Твои командиры тебя бросили!". Це було дуже смішно. Але й, напевно, критично, тому що на той період часу ми не мали ніякої інформації. Я тоді на позиції пробув вже близько трьох тижнів – відірваний від світу, не розуміючи, що ж робиться за межами цього маленького ліска. Все одно ми нормально справлялися - ворог не міг просунутися. Однак одного прекрасного дня приїхав їхній танк і почав знищувати нашу позицію. А у нас не було нічого із протитанкового озброєння.
Так вийшло, що я там дістав своє перше поранення. Воно було неважке - уламкове в праву ногу, а також була спалена рогівка правого ока. Далі за стандартом: план евакуації, лікарня. Там все було добре: у 2022 році всі військові були героями, а поранені військові – взагалі найкращими. На лікуванні пробув недовго – десь 14 днів і повернувся в стрій, щоб продовжити службу.
- Після поранень змінюється ставлення до того, що відбувається?
- Оскільки я неодноразово вже був поранений, можу так сказати: те перше, напевно, найважче, тому що тобі потрібно психологічно побороти себе. Ти приїжджаєш після поранення, і тобі здається, що наступний твій вихід буде останнім. Але виходиш – все нормально, далі – наступний і наступний. Потім у тебе вже немає якихось питань психологічного характеру. Особисто у мене фізичне відновлення займає більше часу, аніж психологічне. Але люди різні, тож реагують не однаково. Після другого поранення у мене вже не було ніяких психологічних проблем, щоби я не міг вийти на позицію. Просто працюєш уже за стандартом.
- Яким було те друге поранення?
- Уламкове. Ми вже закінчили штурмові дії, закріпилися. Але прилетіла ворожа FPV. Було поранення в ліву частину тіла. Нічого критичного. Знову евакуація, лікарня близько 10 днів й повернення до підрозділу. У мене основні поранення – від ворожих обстрілів чи дронів.
- А контузії?
- Ми зазвичай їх не рахуємо. На війні можна досить легко отримати контузію. Звичайно, потрібно розуміти, що вони бувають різними. Є такі, коли людина непритомніє з усіма можливими наслідками. Таких жахливих контузій у мене не було.
- Куди ви повернулися після першого поранення? Уже на Харківщину?
- Ні, спочатку ще на Донеччину. Виконали там певні задачі, а вже потім вирушили на Харківщину, де пробули приблизно місяць.
- Виходить, ви брали участь у Харківському контрнаступі?
- Саме так. Ми, як піхота, були задіяні в ньому. Зокрема проводили штурм разом із танковим з’єднанням. Він був успішним. Противник максимально швидко відступав. Звичайно, були бої, але здебільшого ворог тікав, а нам доводилося його наздоганяти.
Потім нас вивели на місяць на відновлення, після якого ми поїхали до Миколаївської області, а далі – до Херсонської. Там спочатку було важко, далі трохи легше й, зрештою, ще важче, адже потрібно було форсувати Дніпро, що робити вкрай нелегко.
- Це вже був Херсонський контрнаступ, коли звільняли Херсон?
- Так, але ми саме місто не звільняли - воювали в області. Потім отримали смугу нашої відповідальності. Мій окремий батальйон здебільшого виступав як придані сили до якоїсь іншої бригади. Ми її тримали десь сім місяців. Оскільки там річка, противник сильно не планував ніяких наступів. Форсувати Дніпро теж не хотів, що зрозуміло, адже це, повторюся, важко. Потім він підірвав Каховське водосховище. Через це був дуже великий приплив води, і пару наших позицій були знищені - затоплені. Мали одну втрату в підрозділі – хлопця просто змило в річку. Затопило дуже багато доріг та населених пунктів. Це було жахливо як для цивільних, так і для військових. Після того, як вода зійшла, було прийнято рішення, що потрібно форсувати Дніпро. Так як ми були приданими силами, саме нам довелося цим займатися. В принципі, нічого страшного там не відбулося. Ми заплили на Лівий берег, закріпилися. У нас все було добре. У моєму підрозділі навіть не було втрат. Ми виконали свою задачу й повернулися назад. Звичайно, під обстрілами. Противник використовував шрапнель, щоб топити наші човни, адже ми тоді плавали на гумових. Але все нормально. Повернувшись, з огляду на те, що ми довго сиділи на одному місці й тривалий час тримали смугу оборони, я подав документи на переведення до "Азову"…
- Чому обрали саме "Азов"?
- Хотілося доєднатися до професіоналів. І, найважливіше, що це добровольчий підрозділ. Для мене це має значення. Тому я обрав саме цю бригаду. Якраз після повернення з Лівого берега я пішов у свою першу відпустку, після чого поїхав до "Азову". Пройшов курс підготовки й потрапив до підрозділу, який на той час дислокувався у Серебрянському лісі.
- Що звідти найчастіше згадуєте?
- Сам знищений ліс, якого майже не залишилося. В принципі, на війні всюди складно. Я не можу виділити якийсь один момент, що це було найскладніше. Були якісь нові виклики, але ми з ними справлялися. Навіть наступали. Звичайно, у Серебрянському лісі було страшно. Усі називали його "Ліс чудес". Однак загалом я вважаю, що ми нормально справилися зі своєю роботою, а це найважливіше. Ворог не міг просунутися в наші порядки. Ми не віддали їм наші землі. Навіть відбили певну частину. Як на мене, робота була виконана в повному обсязі.
- Потім була Нью-Йоркська кампанія і Щербинівка, правильно?
- Так. Ми потрапили на Нью-Йоркську кампанію, тому що ворог штурмував і потрібно було його зупинити. Я там також брав участь у штурмових діях. Виділити щось основне, як я вже казав, не можу. Як завжди, було важко.
- Це там ви дістали друге поранення?
- Друге дістав у Серебрянському лісі. Тут було вже наступне – незначне і не критичне. Більше йшлося про те, що мав від нього наслідки. Там були поранені друзі, яким ми допомагали евакуюватися, але у мене все було плюс-мінус нормально.
Потім був поранений в Щербинівці, як і мій побратим, якого ми змогли винести й врятувати – у нього все добре. Під час цього я також зазнав ще одного поранення – була зламана нога. Але ми його дотягнули. Далі знову лікарня, де я проходив тривале лікування, поки заживало. Повернувшись у стрій, зазнав ще одного поранення – зламану другу ногу. Після цього я вилетів на місяці чотири. Коли знову повернувся, за короткий термін вже став на посаду головного сержанта роти.
- За час нашої розмови я нарахувала у вас п'ять поранень. Чи їх більше?
- Так, їх було п'ять. Психологічно, як я сказав, важко тільки після першого, а далі ти просто працюєш в ресурсі.
- Зі зламаною ногою ви були поза військом чотири місяці – вперше за час служби такий тривалий період. Як було повертатися?
- Якщо ти довго у цивільному житті, звичайно, повертатися складно. Проходить певний час, і ти знову їдеш, розуміючи: невідомо, коли повернешся, адже ситуація може бути вкрай важкою. Тому ти можеш знаходитися на війні знову досить тривалий термін. А все-таки є сім'я, люди, які хочуть тебе бачити. Але потім ти повертаєшся до армії і працюєш далі, як треба. Просто знову з’являється той самий графік, та сама робота, яку ти виконуєш, тому що хтось має це робити.
- От, власне, про роботу. Що людина ніколи не зрозуміє про штурм, якщо сама там не була?
- На штурмі час іде по-іншому – кожну секунду щось змінюється. Насправді, він може тривати мінімальний термін - дві-три хвилини, але за цей час можна майже прожити життя. Цього ніколи не зрозуміє людина, яка там не була. Це розуміють лише ті, хто пережили штурмові дії. Життя може закінчитися будь-якої секунди – хочеться цього чи ні.
Якщо говорити узагальнено, то завжди є планування. Воно працює на 50 відсотків, тому що це війна, де все змінюється на ходу – може статися дуже багато різних подій у короткий проміжок часу. Коли все закінчилося, ти думаєш, що пройшло години три-чотири, а насправді – 30 хвилин.
- Як змінився штурм із появою на полі бою значної кількості дронів?
- Як би це грубо не звучало, але поки солдат не зайде у ворожий окоп, то дрон не зможе його замінити. Просто у сьогоднішнього піхотинця з'явилася ще одна проблема, якої раніше не було. Тому для нього це додаткова загроза, окрім ворожого піхотинця та техніки. Ще один виклик для військового.
Але ж на війні завжди є зміни – постійно з’являється щось нове. Ми також у своїй роботі використовуємо дрони. Не вдаватимуся у деталі із зрозумілих причин, але робимо це успішно. Ми вводимо новинки, які допомагають нам працювати. Піхотинець зараз володіє навичками, які дозволяють йому впоратися з ворожими дронами.
- Коли до вас потрапляють нові бійці, як ви їх налаштовуєте? Що, насамперед, говорите?
- Я би не сказав, що тут щось говориться. Більше доводиться саме планування і проводяться тренування цих людей для того, щоб вони розуміли, як їм діяти. Щоб ти не сказав людині, якщо вона не знає, що їй робити за тих чи інших обставин, відповідно, розмови не допоможуть. Тож найперше, що їм дається, - це навики, які допоможуть в реальній боротьбі. А психологічно налаштувати їх щодо того, що на них чекає, неможливо. Кожна людина по-різному реагує на сукупність стресу, і ми не можемо знати, як там психологічно реагуватиме кожен з них. Так, звичайно, проводяться певні виховні бесіди й пояснення, що може статися в бою, але це не головний вектор їхнього розвитку. Головне - це саме підготовка до того, що очікуватиме на полі бою.
Мені у нас подобається те, що цю роботу проводять люди, які справді це проходили, які мають на цьому свій особистий досвід, тож передають його. Це дуже великий плюс. А не коли людей навчають ті, хто не розуміє, як буде на лінії зіткнення.
- Ви воюєте чотири роки. З огляду на цей час, скажіть, чи можна звикнути до війни?
- Знаєте, людина – це така адаптивна істота, яка може звикнути до всього. Чи варто так робити? На мою думку, ні. Люди, які звикають до війни, перш за все, мають дуже маленький процент виживання. Коли ти знаходишся в такому стані й думаєш, що тебе не вб’ють, це може призвести до фатальних наслідків. Я бачив деяких цивільних людей, які проживають в зоні бойових дій. У нас були випадки, коли їх прямо ледь не силою вивозили з міста, тому що вони не хотіли покидати свій будинок. Вони звикали до постійних обстрілів, до бойових дій у їхньому районі. Чому за таких обставин залишалися – незрозуміло. Можливо, чекали на росію чи просто боялися покинути свій дім.
- Чи доводилося вам спілкуватися з так званими "ждунами"? Мені військові розказували, що на Донбасі їм місцеві навіть в обличчя говорили: "Це ви принесли сюди війну!"
- Ми зустрічали таких. Але я б не сказав, що це люди, які очікують на "рускій мір". Швидше за все, це ті, які народилися у Радянському Союзі і вважають, що якщо завтра він знову настане, то повернуться їхні молоді роки. Тобто у більшості випадків – це старше покоління. Але я б не сказав, що такі тільки на Донбасі. Їх, насправді, вистачає у кожній області. На жаль.
Ще одне – не потрібно забувати, яка пропагандистська робота велася російською федерацією - людей схиляли до того, що Україна розпочала війну. І, справді, є такі, хто в це вірить. Хоча дуже легко зайти в Інтернет і знайти докази того, що ж насправді відбулося.
- Чи можете зараз уявити себе знову завідувачем складу?
- Я можу уявити себе в цивільному житті. Але, звичайно, воно вже було б іншим. По-перше, я здобув певний досвід на війні. По-друге, за цей час значно подорослішав. Тож думаю, з адаптацією проблем не виникло б. Але роботу змінив би.
- Вона була б пов'язана з військом?
- Не знаю, поки не можу відповісти на це питання. Це так далеко, що я навіть над цим не задумуюсь.
- Тобто ви вважаєте, що війна на роки?
- Поки у нас немає чому радіти і думати, що завтра все завершиться. Ми можемо проаналізувати по тому, як ставиться суспільство до військових. Я вже згадував, що у 2022 році застав час, коли військові для цивільних ще були героями. А тепер ми дійшли до того, що частина населення називає їх "людоловами". Але ж не тільки представники ТЦК носять форму. Мій друг приїхав додому, його прийняли за працівника ТЦК, адже був у формі, і стався конфлікт. Для мене дивно, коли таке відбувається у воюючій країні, де її армія виборює перемогу. Для нас важлива підтримка нашого населення. А воно, на жаль, змінюється у тому числі й через російську пропаганду, адже росія інтенсивно поширює наративи про "людоловів". Це дуже помітно. А критичне мислення у декого чомусь не працює. Зокрема й через це я залишаюся при думці, що війна скоро не закінчиться. Не бачу для цього передумов. Можливо, я помиляюся.
- Як президент, так і ваш командир Редіс говорили про те, що росія після виборів до держдуми збирається мобілізувати 500-600 тисяч. Як ви себе налаштовуєте за таких обставин, розуміючи, що відбувається?
- У мене був друг, з яким ми познайомилися на початку повномасштабної війни, коли тільки потрапили до війська. Він тоді говорив: "Кожному потрібно знищити п'ять росіян, тоді можна розходитися". Почав математично це розраховувати. Я вже не пригадаю цифри, але ось такий був настрій. Але ми ж розуміємо, що росія – це та держава, де мобілізаційний ресурс досить великий. Якщо вони вже втратили більше пів мільйона населення, а для них це не є якимось зупиняючим фактором, то значить, вони не припинять бойові дії. Тому переживати через те, що вони доберуть ще 500 тисяч людей, немає сенсу. Нехай добирають.
- Чи можна сказати, що сучасна війна дедалі більше залежить від технологій, а не від кількості людей?
- Взагалі війна завжди змінюється дуже високими темпами. Ті військові, які знаходяться на фронті з початку повномасштабного вторгнення, а то і раніше, уже застали кілька її етапів.
Якби людство стільки технологій намагалося впровадити в мирне життя, думаю, у світі проблем було б набагато менше. Зараз люди створюють величезну кількість технологій, щоб убивати. Якби вони придумали стільки технологій, як вижити, то це було б набагато краще.
Справді, росіяни весь час застосовують новітні технології. Однак, як показує практика, вони все одно більше використовують мобресурс. Одні військові закінчилися – набирають нових. І так по колу. Але все одно мобілізаційний ресурс російської федерації набагато гірший, ніж має Україна. Наша підготовка й вміння дозволяють нам перемагати. росія, хоч і має великий потенціал військових потужностей, чомусь же не може взяти Україну за два-три дні, як обіцяла. Це багато про що говорить.
- Росіяни не мають успіхів на полі бою, натомість безперервно тероризують цивільні міста постійними ракетними та "шахедними" обстрілами. Про що це для вас?
- Це про те, що росія не може перемогти Україну військовим шляхом - прямою агресією у неї це не виходить. Тому розхитують ситуацію та намагаються роз’єднати армію і тил. росія продовжує поводитися як країна-терорист, знищуючи цивільне населення та інфраструктуру, тому що просто військовим шляхом досягти своєї мети у них немає ніякої можливості. За останній період часу вони не мають жодного досягнення. Весь час говорять про ті міста, які змогли взяти. Але їм це вдалося тільки тому, що зрівняли їх із землею, тож оборонці цих населених пунктів просто вже не мали за що триматися. Якщо місто повністю знищене, немає сенсу утримувати руїни.
Поки що все вказує на те, що для "другої армії світу", як вони самі себе називають, ситуація складається не найкращим чином. Вони вже змушені задіювати додатковий мобілізаційний ресурс, причому це далеко не перша мобілізація. Попри це, їхнє просування залишається вкрай складним. Ми неодноразово бачили, як спочатку заявлялося про захоплення певної території, а згодом з’ясовувалося, що це черговий фейк. Іноді для створення видимості успіху туди відправляють двох військовослужбовців, які мають встановити прапор чи іншу символіку, зробити фотографію, на основі якої оголосити про захоплення позиції. А насправді йдеться лише про двох військових, які загинули заради такої картинки. Така собі історія.
- Наостанок запитаю вас про нагороди. У вас їх чимало, зокрема Відзнака президента "За оборону України", Хрест 86 ОБ ТрО, НЗ НГУ "За Відвагу", Медаль МО "Хрест Пошани", Медаль "За військову службу Україні", Нагородна зброя МО, Ніж Штурмовий "Азову", Орден "За мужність ІІІ ступеня". Яка з них для вас найдорожча? Що взагалі вони для вас означають?
- Як на мене, для військовослужбовця кожна нагорода важлива і має певне значення. Це, як мінімум, підтвердження його професіоналізму або виконання ним свого обов'язку.
Для мене найважливіша нагорода - це саме "азовський" шеврон, який видають нашим хлопцям, коли вони вже у підрозділі проходять етап становлення військовослужбовця на рівень професіонала, який має право носити горде звання "азовця". Тому для мене він був дуже важливим, як відзнака того, що я є професіоналом своєї справи, що можу бути частиною нашого "азовського" братства і великого підрозділу, який виконує надважливу роботу.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані героєм
