"Ми тримали дуже важкі рубежі під Вугледаром, і мені нікого не доводилося змушувати", - прикордонник Сергій Безушкевич
Для 43-річного майора Сергія Безушкевича ДПСУ — головна абревіатура життя. Про те, як доля привела його до прикордонної служби, якій він присвятив понад 24 роки, розповідає так: "Я сам родом із волинського села. Коли прийшов час іти на строкову службу, добре пам’ятаю, як ми з хлопцями рівнялися на старших односельців. Тоді для нас існували два найбільші авторитети: десант і прикордонники. Ми розрізняли їх за кольором тільняшок — блакитні й зелені. Служити і в тих, і в інших вважалося особливим гонором.
Доля розпорядилася так, що я одягнув саме зелену тільняшку. Почалося все з навчального центру, а далі служба закинула мене в кримський Форос — в охорону вищих посадових осіб держави, безпосередньо в структурі прикордонних військ. Мабуть, саме тоді, загартовуючись у тій щоденній відповідальності, я по-справжньому полюбив цю справу. А може, просто так склалося життя, і кордон сам обрав мене".
Строкову службу Сергій розпочав ще у 2001 році. Вже у 2003 підписав контракт, а згодом закінчив Національну академію Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Офіцерське звання отримав у 2018 році, після чого служив та виконував різноманітні завдання на рідній Волині. Там, вже начальником мобільної прикордонної застави, його і застала війна. А далі — бойовий досвід на Донбасі та Харківщині, де Сергій нині воює на посаді заступника начальника штабу прикордонної комендатури швидкого реагування Волинського прикордонного загону.
Розмова Безушкевича з журналістом нашого видання стала першою у межах спільного проєкту "Цензор.НЕТ" і Міністерства внутрішніх справ України про бойових командирів системи МВС. Через досвід командирів і тих, ким вони командують, проєкт досліджує, як війна змінила саме розуміння командування та що відбувається з людиною, від рішень якої залежать чужі життя; які рішення командирам доводиться ухвалювати щодня, як їхні наслідки впливають на підрозділи та на них самих, а також як відповідальність за інших змінює їхні принципи, стосунки з людьми та ставлення до самих себе.
- Коли ви отримали свій перший досвід командування? - перше запитання Сергію Безушкевичу.
- Ще коли був командиром відділення у званні сержанта у 2005-2008 роках.
- Якщо порівнювати той досвід командування з теперішнім - чим відрізняється мирне командування від бойового? Які навички та риси командира є на першому плані?
- По-перше, є колосальна різниця у спілкуванні з людьми та в їхній підготовці до бойових виходів. У мирні часи командир міг зреагувати жорсткіше чи десь навіть висваритися. Тепер, у бойових умовах, із хлопцями треба розмовляти, психологічно готувати кожного. За найменшої нагоди варто йти до бійців і просто говорити. Коли я очолював відділ, у нас підібрався надзвичайно міцний колектив. На жаль, життя розвело: багато хто перевівся, чимало побратимів загинули або дістали поранення… Але тоді це була справжня родина. Ми тримали дуже важкі рубежі під Вугледаром, та мені нікого не доводилося змушувати. Кожен розумів відповідальність і за потреби без слів підставляв плече. Керувати було легко — мабуть, тому, що ми пройшли тривале злагодження, досконало вивчили й відчували один одного.
Та найважливіше – це спілкування з особовим складом. Що більше вони бачать командира, що більше ти з ними спілкуєшся, то швидше здобуваєш авторитет.
- Ваш командирський досвід багатий на кризові ситуації, бо ж війна. Яка з цих ситуацій запам’яталася найбільше?
- Знаєте, в екстремальній ситуації один буде діяти, як йому сказали, а інший може розгубитися...
- ...А третій може зімпровізувати щось таке, що нікому - і навіть йому - раніше на думку не спадало.
- Так точно. Коли ми перший раз поїхали на Донбас, було у мене 14 солдатів строкової служби – і серед них такий Коля. Хороший хлопчина, старанний, але...Хтось більше підтягнутий фізично, хтось більше до роботи, а він – такий простий хлопчина. І тут - бойові дії, де він себе показав так, що ніхто і подумати не міг. Не розгубився, надавав усю необхідну допомогу, відбивав штурми противника. Йому казали іти - він ішов. Казали переміщатися - він переміщався. Казали з ПК (7,62 мм кулемет Калашнікова, - ред.) працювати - він з ПК. Хоча на той час уже був поранений...
- До першої бойової ситуації ніколи не знаєш, на що спроможна людина?
- Треба розуміти й зворотний бік: командир - теж людина, і коли щось іде не так, емоції часом можуть узяти гору. Але для мене завжди було принципово важливим залишатися чесним із підлеглими. Після повернення із завдань я прямо казав хлопцям: "Я - така сама ланка цієї системи. Зверху мені приходять накази й задачі, які я зобов’язаний покласти на вас". І якщо усе йде добре - це добре, але є і форс-мажорні ситуації, адже це війна і ми змушені миттєво перелаштуватися і діяти по-іншому.
- А які висновки ви як командир зробили для себе з тієї ситуації з Колею?
- Що ми не знаємо, хто і як може діяти. Може бути і хлопчина спокійний - але у надзвичайній ситуації зробить таке кіно... А може бути і дужий хлопчина, і міцний - а десь в якийсь момент не зможе себе переламати. Бо це ж нелегко, коли противник біля тебе, вести бій, вбивати тощо.
Людина - то такий індивід, що ми не знаємо, хто як себе поведе… Але пробуємо хлопців підбадьорити, підтримати, адже нам, як командирам, потрібен кінцевий результат.
- У будь-якій ситуації командир має не лише ухвалити оптимальне рішення, а ще й розуміти, що за його діями спостерігають підлеглі, і від його дій залежить не лише колективний успіх тут і зараз, а ще і його подальший авторитет. Згодні?
- Так, безумовно.
- У вас траплялися подібні ситуації? Коли ви маєте ухвалити якесь рішення - і при цьому розумієте, що на вас всі дивляться, і від того, що ви зробите, залежить ваш авторитет?
- Авжеж, бувало таке. Одного разу треба було їхати забирати "трьохсотих". А це білий день. У нас на той час "Хамер" був. Я приходив: хлопці, треба їхати. І там не тільки наші були, а й військовослужбовці Збройних сил. Їхати треба було 10-15 кілометрів - а там відкрите місце, пряма небезпека. Попри все - ухвалював рішення. Дзвонив так само комендантові: давайте робити це зараз. І хлопцям говорив: давайте зараз, бо вечір є вечір. І все виходило!
- А якби ви почали зволікати, думати, що, може, треба якось інакше вчинити, - що тоді було б?
- Могли бути втрати нашого особового складу. Ми б могли не забрати цих хлопців.
- І потім вас переслідувало б це питання: чому я оце не зробив? І хлопці могли б те саме один одному казати?
- Так, цілком можливо.
- А чи були у вас кризові випадки, коли ви ухвалювали якесь рішення, а потім довгий час (може і дотепер) сумнівалися, чи було воно правильним?
- Я вважаю, що кожне рішення керівника може бути неправильним. Чому? Тому що ми не знаємо, як розвиватимуться події надалі. Якби ми знали, як буде - могли б і ухвалити рішення. А ми можемо просто розглядати пару варіантів дій - і якийсь з них матиме успіх.
- Якщо йдеться про ризиковану операцію, і всі наперед знають, що потраплять під серйозну загрозу, чи є у вас така практика - радитися з бійцями (бо йдеться про їхнє життя)? Чи це може призвести до хибного розвитку подій, і треба просто довести до них наказ?
- Якщо ти у бійців в авторитеті, багато розповідати не треба. Треба просто набрати і сказати: хлопці, треба так і так. Просто.
Інша річ - коли колектив змінюється, і треба його формувати. От тут потрібно говорити, спілкуватись. Тут задача трохи важча.
- ...бо ви тільки налагоджуєте контакт з колективом. І їм треба зрозуміти, який ви, і вам - які вони.
- Саме так.
- Який кількісний максимум людей був під вашим командуванням за всю вашу кар’єру?
- До 300 осіб. Це коли нас вивели з Авдіївки, а потім до нас ще перевели людей. У мене своїх було 130 - і тут мені підрядили ще дві окремі застави по 70 людей.
- Як тоді почувалися? Пишалися, що вам довіряють? Чи думали: "Господи, навіщо мені цей геморой"?
- Коли ти у званні старшого лейтенанта і тобі дали у підпорядкування майорів, - то напевно, те, що ви кажете про "геморой" (сміється. - Є.К.). Якось так. Але нічого, обійшлося.
- До підрозділу приходить новий командир. На які саме його якості насамперед дивляться підлеглі?
- Командир має бути відвертим з особовим складом, має з ним спілкуватися, не цуратися. Тоді до тебе потихеньку чіпляється авторитет. А далі, з часом, треба нарощувати цей авторитет.
- Всі визнають, що для успішного командира потрібно знайти золоту середину у морально-дисциплінарному кліматі колективу. Забагато фамільярності призводить до втрати дисципліни. Занадто затягнуті гайки – до невдоволення, навіть ненависті підлеглих. У вас є якісь особисті правила життя, як не вдатися до цих крайнощів?
- Ваша правда, треба тримати ту золоту середину… Не можна все забороняти; десь треба "очі закрити", а потім говорити тет-а-тет: "Ви думаєте, що я ось про це не знаю? Та знаю". І - тримати оцю золоту середину. Бо без дисципліни важко: один в один бік, інший – в інший...
- У британському флоті часів адмірала Нельсона нижчий особовий склад демонстрував офіцерам свою активну незгоду і готовність до бунту (якщо до такого доходило) таким чином: вночі, коли облич не видно, катали по палубі гарматні ядра. Це було таке попередження: офіцери, буде лихо, схаменіться!
Чи доводилося вам мати справу з такими проявами? Чи, може, бути свідком такого в іншому підрозділі?
- Та ні, я б не сказав, що десь там був бунт. Так, можливо, якесь незадоволення було в особового складу, бо комусь добре, а комусь - ні. Як кажуть, всім добрий не будеш. Але, в основному, в колективі все було добре. Не було такого, щоб треба ставити всіх на контроль. Я ж кажу: ситуацію знаєш, але треба трохи очі закрити, дати витримку, а потім з військовослужбовцем поговорити наодинці; він сам все розкаже...
- Чи може командир вдаватися до гумору у стосунках з підлеглими?
- Авжеж, жартувати треба, інакше дах може поїхати.
- Про що жартувати можна, а про що ні?
- Не треба згадувати щось сімейне. Якась ситуація з одного боку, смішна, а з іншого – невідомо, як він це сприйме.
- Хтось із військових казав мені, що ключ до правильного управління - це дотримання командиром справедливості. Ти можеш бути жорстким, але до всіх. Можеш вимагати від людей небезпечних важких речей - але і сам маєш бути готовий це зробити. І в тебе не має бути подвійних стандартів у колективі.
Погоджуєтеся із цим?
- Так. Все має бути по-чесному. У мене, в принципі, так і було. Іде 30% у відпустку, хтось підходить і каже: мені потрібно більше. Я це сприймаю по-різному: когось можу відпустити, когось - ні. Але коли ти їх збираєш між собою і кажеш: Петя, Вася, Коля, тобі терміново? Бо я не можу відправити більше ніж 20 людей, але Сергію і Колі вкрай треба. Я запланував так, але давайте вас поміняємо місцями, якщо ви погоджуєтесь. Це по-чесному.
Так само і з вихідними днями. В принципі ситуація - не в бойових, а коли ми на відновленні - це дуже важливо. У мене завжди графіки, щоб усе по-чесному. Дає начальник застави рапорти на вихідні - я кажу: чекай, у тебе той їздив, а цей - ні. Давайте по-чесному, бо кожний хоче додому, побачити сім’ю. Напевно, єдина радість, яка у кожного є, - поїхати додому.
- З яких напрямків складається ваша робота? От, ви прокинулися. Що далі?
- Якщо брати бойову ситуацію, ти прокидаєшся - і одразу всякі думки. Думаєш: так, у мене така ситуація, на передовій хлопці, а чи закинули їм посилки? Посилки - це провізія, зараз все через "вампірів "закидається.
- Як правило вночі.
- Так. А ось тут може бути загострення. А ще нам потрібно БК, мені треба на проміжні точки десь його потім доставити. А яка сьогодні погода буде? З якого боку вітер? Як ми будемо далі рухатися? Чи ми поїдемо, чи ні? Чи ми поїдемо на НРК, чи сьогодні квадроциклом, бо погода вітряна? І чи вітер з боку противника чи з нашого?
А далі вже накручуєш ситуацію, як будеш працювати.
- Наскільки легко ви делегуєте повноваження? Бо є такі командири (як і управлінці у мирний час), які намагаються все робити особисто - і потім просто не витримують.
- Є ж заступники, помічники. Якщо сам все будеш робити, буде важко. Треба так само ставити задачі - і деякі з них самому контролювати, а деякі задачі - ставити на контроль. Про їх виконання тобі потім доповідатимуть.
- Як часто ви ламаєте усталені правила?
- Ми завжди придумуємо щось нове. Бо коли все по напрацьованій схемі - це не грає. Треба щось вигадувати кожен раз нове в усьому, від маршрутів руху до того, що робиться.
- Ще й тому, що ворог вивчає ваші звички, порядки; то якщо не змінюватись, можна дочекатися неприємностей?
- Так, тому треба кожен раз вигадувати щось нове.
- А ви маєте звичку у себе в підрозділі запозичувати у колег-командирів вдалі рішення чи прийоми?
- У нас обмінюються досвідом по безпілотних літальних апаратах. Ми між собою зідзвонюємось, кажемо, кому що заходить.
- Людина командиром не народжується, хоча і є такі чотирирічні діти, що командують дідусями...Менше з тим, як правило, людина вчиться командувати по ходу життя. Ви у собі відчуваєте ці зміни, що у вас командна манера спілкування? І чи бачать у вас ці зміни друзі та близькі?
- Напевно, найбільше це бачить дружина. Бо як приходиш, кажеш: іди туди, роби те. Вона каже: давай, ти усе це будеш там показувати, а не тут (посміхається. - Є.К.)...
- "Я не твоя підлегла"?
- Так-так.
- Кажуть, війна змінює людей, причому в непередбачуваному напрямку. Вас вона якось змінила? Якщо повернутися до Сергія довоєнного, який служив у себе на Волині, і Сергія нинішнього - що змінилося?
- Як на мене, то може і не змінила. Але знайомі, куми кажуть, що я змінився.
- У який бік?
- Раніше більше жартував, щось розповідав. Зараз це, напевно, не на часі.
Напевно, змінився. Бо щодо цього сам собі теж задумувався. Є і причина: у тебе все-таки 90% стресових ситуацій. Таке собі...
- Бійці кажуть, що війна змінила їхні пріоритети в житті. У вас так само?
- Напевно, так. Ми почали зовсім по-іншому дивитися на життя. У мирному часі переживав за себе, за рідних. А зараз у тебе ще понад сто людей, за яких так само, як командир, переживаєш. Треба зберегти їхні життя і здоров’я. То пріоритети помінялися зовсім.
- Якщо брати до уваги як підлеглих, так і командирів, чи може війна з поганої людини зробити як мінімум різну, а як максимум гідну? І навпаки: начебто була гідна людина, а виявилося - не дуже?
- Я вже казав: ніколи не знаєш, як людина себе поведе. На війні нам треба нищити ворога. Є такі, що, може, дійсно були на гражданці паршиві, а тут потрапили до нормального колективу - і роблять свою роботу. І які в мене, як командира, можуть бути до них питання?
- Тим більше, що вони, може, і своє життя переосмислюють.
- У мене був один військовослужбовець, який любив інколи "порушити військову дисципліну". Але боєць він хороший. Йому яку задачу не ставив - він її виконував. Він особисто зі мною заходив у місця, куди багато хто не хотів іти. А він зі мною йшов... Тому як до військовослужбовця, до бійця - у мене до нього взагалі питань немає. Я завжди його ставив за приклад для всіх.
То це таке питання - досить складне і парадоксальне.
- Сергію, а чи дивитеся ви сьогодні на якісь свої давні командирські рішення з позицій того, що не треба було так робити? Мовляв, зараз я б себе по-іншому повів...
- Так. Сидиш і думаєш: чому тоді я зробив так, а не так? Напевно, це приходить із досвідом. Думаєш, що в тій ситуації треба було зробити ось так - і було б набагато краще. Але бачите, у нас зараз технології, безпілотні системи. І на той час, можливо, я б і хотів так вчинити - але не було таких можливостей. Тут така ситуація з двох сторін. Хоча, незалежно від того, чи успішна операція, чи були якісь прорахунки, - завжди робиш аналіз сам для себе.
- Ми з вами весь цей час говорили про вас як командира. Але ж над вами усі ці роки теж було командування. З якими людьми з командування вам легше, а з якими - не дуже?
- Командування не вибирають.
- Звісно. Менше з тим?
- У мене, напевно, були командири, які мене вчили робити так, як зараз роблю я. Перед цим я був начальником мобільної застави, і ми виїжджали на всілякі завдання - секрети, засади…
А перед тим я у званні сержанта служив - і тоді вони завжди зі мною спілкувалися. Завжди я до командира частини йшов, до начальника штабу заходив у кабінет. Вони мені ставили задачу. Ми там карти вивчали – обговорювали, як будемо затримувати порушників державного кордону. Так само у нас були варіанти дій. І ці дії так само мали успіх.
- Колись ця війна завершиться. Чи є в ній щось таке, про що ви будете розповідати дітям, онукам, друзям?
- Знаєте, коли стаєш старшим і згадуєш своїх бабусь, прабабусь, дідів. Вони завжди говорили: "Найголовніше - щоб не було війни". Але раніше ми цього не розуміли.
- Так, ми дивилися і казали: та що ти таке бубониш, яка війна? А вони ж якраз бачили війну у своєму житті...
- Так, і коли воно закінчиться (має ж колись закінчитися!), я так і говоритиму: головне, щоб не було війни. А так - є успіхи, є негаразди. Можливо, з побратимами будемо згадувати якісь ситуації з воєнного досвіду… Може, плакатимемо, бо вони деколи дуже сумні… А з рідними - думаю, це зайве. Дещо не треба виносити на загал.
Євген Кузьменко
