РУС
4435 посетителей онлайн
Россияне хотят отсудить Киево-Печерскую Лавру и Золотые ворота. ВИДЕО.
Уже идут разбирательства по поводу Кремля, на очереди обращение в Европейский суд.
Источник: Цензор.НЕТ по материалам 1+1
каждый день новости
Чому б потомкам "помазаників божих" не запантентувати право на звернення від імені Бога? Це ж скільки можна всього відсудити?
удар удет в другую сторону...
маозолэй...
"...московскіе чиновники волей правительства становившіеся импровизированными дипломатами" не тільки що не спроможні були достосуватись до вимог культурного світу, але, навіть не "были подготовлены къ роли наблюдателей европейской жизни". Появляючись на заході, "они не прочь были иной разъ попользоваться непривычной свободой жизни, но то, какъ они понимали эту свободу, вызывало отвращеніе въ невольныхъ свидьтеляхъ ихъ разгула. Это было, въ глазахъ европейскихъ наблюдателей, даже не "варварство", а просто "скотство" и "свинство". Отъ удовольствій европейскаго стиля, такъ же какъ отъ наслажденія путешествіемь — катринами природы, памятниками искусства, пріобрітеніями культуры — отдьляла ихъ китайская стьна, созданная ихъ собственной умственной и нравственной грубостью. Куда бы они ни являлись, они несли съ собой всюду, въ буквальному и переносномъ смысль, свою собственную атмосферу. Помъщенія въ которыхъ они останавливались, приходилось провьтривать и чистить чуть не цьлую недълю. Ихъ появленіе на улиць, въ парчахъ и въ шелку краснаго, желтаго или зеленаго цвьта, въ длиннополыхъ халатахъ съ высочайшими воротниками и длинньйшими рукавами, въ мьховыхъ шапкахъ азіатскаго покроя, собирало около ннхъ толпу зьвакъ: не то это былъ маскарадъ, не то религіозная процессія, не то просто этнографическій курьезъ, вывезенный каким-небудъ предпріимчевымъ антерпренеромъ изъ заморскихъ странъ, вмъстъ съ нильскими крокодилами и африканскими львами"
Милюковъ П Очерки по исторiи Русской культуры. кн. 3, изд. IІ-ое, 1903. -С.103-104.
Посол цісаря Леопольда 1 при московському дворі А. Майерберг у своїй книзі, виданій у 1661 році писав : "Розмова гостей (москалів), як людей не вихованих ніякою школою або освітою, разить нісенітницею, дуже часто образлива для порядної людини. Лайка, захоплення найбільш бридкими ділами, або нахабне хвастання, котре ображає чисте Ім'я інших... Брешуть москалі з неімовірним нахабством і без усякого встиду,.. видаючи брехню за правду".
Січинський В. Чужинці про Україну.-К., 1992. -С.93.
"Йдучи за голосом своїх "духових" провідників, які, обстоюючи "чистоту" Московського православія, твердили, що впровадження новостей може стати загрозою для Московського царства, московське правління спочатку так відгородилося від всякого проґресу, що, навіть і "київську науку", яка користувалася незвичайно великою популярністю на цілому Православному Сході, вважало за єретичну та богопротивну. Коли визначніші представники "київської науки", маючи намір розгорнути культурно-релігійну діяльність серед відсталого московського суспільства, стали появлятися, почавши з 30-их pp. XVII ст., також і на московському ґрунті, то московське правління не тільки що засудило їхню науку як єретичну, але й наказало прилюдно і смута в світі не була".
Так само, коли в 1640 р. Київський митрополит Петро Могила звернувся до Московського царя Михайла Федоровича з пропозицією заснувати в Москві окремий монастир, в якому могли б поселитися високоосвічені київські монахи і навчати дітей письма грецького і слов'янського, московське правління відкинуло цю благородну пропозицію (184 - Jablonowski A. Akademia Kijowosko-Mohilanska. Krakow, 1899-1900, стор. 251.). Не зважаючи на те, що "большенство русскихъ людей, не получивъ никакого образованія, переходило въ дьятельную жизнь... прямо изъ дътской, въ полномъ умственномъ и нравственномъ несовершеннольтіи", як також, не зважаючи на те, що в межах цілої великопростірної Московської держави "не было ни семьи въ истенномъ ея значеній, ни школы... не всъ даже бояре умьли читать" (185 - Гротъ, Я. Петръ Велкiй, какъ просвътитель Pocciи. Сборникъ Отделенія Русскаго языка и словесности императорской академіи наукъ. СПБ., - 1872. Т.Х, стор. 18.), московське правління, майже до кінця першої половини XVII ст., не відважувалося виводити московське суспільство із стану такої відсталости. Щоб, хоч до певної міри, унагляднити ті звироднілі звичаї та обичаї, які витворилися протягом довгих століть і стали панівними серед відсталої московськії спільноти, вистачить приглянутися до поведінки її передовил представників," які час до часу, протягом XVII ст., навідували західню Европу і розкривали своє правдиве обличчя перед зовнішнім світом...
[Б. Корчмарик Духовні впливи Києва на Московщину... -С.73.]
Яку непривітну і застрашаючу атмосферу залишили по собі ці вибранці московського суспільства по різних державних осередках Західнього світу, можна вже бачити хоч би з того, що, як завважує Крижанич: "Датский король сказалъ... "если эти люди еще ко мнь придутъ, то долженъ буду построить имъ свинной хльвъ: потому что гдь они постоятъ, тамъ полгода никто не можетъ жить отъ смрада"" (188 - С.М.Соловьевъ Исторія Россіи съ древнъйшихъ временъ. Москва, 1862-1879. T. ХІІІ, стор, 197.)
Коли "культурний" рівень московської передової еліти переходив межі всякої критики, а їхня звиродніла поведінка вважалася в очах Західнього світу нижчою варварської, то вже можна собі представити, на якому "високому" культурному рівні могло стояти московське суспільство, яке, відгороджене від зовнішнього світу, протягом довгих століть проживало в умовах повного і безоглядного рабства (189 - Бердяевъ H. Душа Россіи. Москва, 1915, стор. 21.) Не маючи наміру ширше розводитися про звичаї та обичаї, які витворилися і стали панівними серед ширшого загалу московського суспільства, звернемо увагу тільки на деякі основніші світоглядові властивості цієї відсталої спільноти, які допоможуть краще
[Б. Корчмарик Духовні впливи Києва на Московщину... -С.74
зорієнтуватись, чим вона жила і на якому "високому" рівні вона стояла протягом ще майже цілого XVII століття. Крім безоглядно-рабської відданости своїм непогамованим володарям, московське суспільство було повністю віддане своїй непроглядній темноті і гляділо на науку, а тим самим і на прогрес людської цивілізації, як на якусь "страшну потвору", якої боялися не менше, як "невгасимої пожежі шаленнопалаючого корабля". Цим своїм неґативним ставленням до науки, воно тільки потверджувало, як завважує Коллінс, стару латинську пословицю: ''Ars nullum habet inimicum praeter ignorantem" (190 - Collins, S. The Present State of Russia. London, 1671, p. 2.). Звичайно коли взяти до уваги, що провідна верства малощо відрізнялася шд ширшого московського загалу, то зовсім не дивно, що спосіб життя та співжиття цієї відсталої спільноти вважалися в культурному світі нижче всякого варварства: "учить было некому... Книгъ почти не было; а ть которыя читались, не могли доставлять ни большой пользы, ни особеннаго развлеченія...
Всякое мьсто" було "наполнено кабаками, заставами, откупщиками, цьловальниками, выимщиками, тайными доносчиками; люди отовсюду и вездь связаны, нечего не" могли "свободно дьлать, трудомъ рукъ своихъ... свободно пользоваться... Все должны дълать и торговать тайкомъ, въ молчанку, со страхомъ и трепетомъ, укрываться отъ... огромной толпы правителей или палачей" (191 - Гротъ, Я. Петръ Велкiй, какъ просвътитель Pocciи. Сборникъ Отделенія Русскаго языка и словесности императорской академіи наукъ. СПБ., - 1872. Т.Х, стор. 19-20.), які безнастанним терором держали населення Московської держави в умовах безоглядного рабства.
Проаналізовуючи основні психічні та світоглядові властивості московського суспільства, як також, призадумуючися над тими невідрадними умовинами, серед яких жила, ще протягом майже цілого XVII ст., ця "християнська" спільнота, Юрій Крижанич каже: "русскій человькъ самъ ничего не выдумаетъ, если ему не укажуть; книгъ у него никакихъ ньтъ ни о земледьліи, ни о другихъ промыслахъ... Языкъ его бьденъ, бьднье всьхъ главныхъ Европейскихъ языковъ, потому неудивительно, что и разумы наши тупы и косны; чего не можемъ словомъ сказать, того не можемъ и думою замыслить; исторіи Русскій человъкъ не знаетъ, никакихъ политическихъ разговоровъ вести не можетъ и потому иностранцы его презираютъ... Русское платье некрасиво и неудобно, за него иностранцы зовут насъ варварами; особенно нерасчесанные волосы и борода, остриженная голова дьлають насъ мерзкими, смьшными, какими-то льсовиками. Едимъ мы
[Б. Корчмарик Духовні впливи Києва на Московщину... -С.75.]
нечисто, деньги прячемъ въ ротъ; мужикъ держить полную братину и пальцы въ ней оконуты: такъ и гостю подаетъ: квасъ продается погано, посуда не моется... Льнь, пьянство и расточительность — главныя наши природныя свойства; отъ расточительности происходить жестокость относительно подчиненныхъ. У насъ ньтъ природной бодрости, благородной гордости, одушевленія, не умьемъ держать себя съ достоинствомъ...
Публично, въ шутливыхъ разговорахъ, одинъ хвастаетъ грьхомъ, иной упрекаетъ другаго, третій приглашаетъ къ грьху, недостаетъ только, чтобъ при всемъ народь совершали преступление", яке. як описує Адам Олеаріюс, не тільки що, мало деколи місце, але й не вважалося в очах московського суспільства ніяким аж надто вже аморальним явищем. "Необходимо въ этомъ государствь употребить какія-небудь средства, чтобы поднять стыдливость противъ содоміи, общественную трезвость противъ гнуснаго пьянства, правосудіе противъ чиновниковъ, о которыхъ говорить Исаія: "Начальники твои сообщники воровъ""' (192 - Соловьевъ, С. Исторія Россіи съ древнъйшихъ временъ. Москва, 1862-1879, Т. XIII, стор. 197-199.).
Коли, до цього всього додати ще й те, що московське духовенство не лише своїми духово-моральними прикметами, але також і своєю "грамотністю" "не много возвышалось надъ остальиымъ обществомъ"(193 - Рущенскій, Л. Религіозный бытъ русскихъ по свъденіямъ иностранныхъ писателей XVI и XVII вьковъ. Чтенія въ императорскомъ Обществъ исторіи и древностей россійскихъ. Москва, 1871. кн. III., стор. 170.), то, кінець кінців, вся ця звиродніла "ідилія" московського буття мусіла примусити московських правителів поробити відповідні заходи, щоб вивести Московську державу з такого неймовірного стану. Тому, що Києво-Могилянська Академія, до кінця XVII ст., була не лише єдиною високошкільною інституцією та єдиним найголовнішим промотором культурно-релігійного відродження серед слов'янських народів майже цілого Православного Сходу, але також і єдиним носієм основних здобутків Західньої культури на цілому європейському Сході, то московське правління, вкінці, мусіло звернутися до Києва за наукою.
В результаті чого, як стверджує російський історик Я.Грот, "изъ Кіева, съ середины XVII-го вька, начинается переселеніе литературно-образованныхъ духовныхъ въ Москву", а тим самим і поступова "прививка западно-европейскихъ позна-ній, понятій и словъ къ дикому еще дереву великорусской жизни" (194 - Я.Гротъ, Петръ Велкiй, какъ просвътитель Pocciи. Сборникъ Отделенія Русскаго языка и словесности императорской академіи наукъ. СПБ., - 1872. Т.Х, ч. ІІІ, стор. 15.)
[Б. Корчмарик Духовні впливи Києва на Московщину... -С.76.]"
Б. Корчмарик Духовні впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України. -Львів. 1993 р. -С.73,74,75,76.
А.Пыпинъ Исторія русской литературы. –СПб, 1902., - Т.ІІ, С.262.
Московітський проф. Морозов пише: "Петр видел, что московские духовенство в своем образовании стоит неизмеримо ниже киевлян, что великоросам видится только заматерелое грубости чудо, всех ужасных видов ужаснее, нет людей, которые могли бы руководить просвещенным духовенством, заботиться о школах, следить за ходом и результатами преподавания; вот почему, желая поднять уровень образования в этой среде, он необходимо должен был обратиться к киевским ученым."
П. Морозов "Феофан Прокопович", СПб 1880. -С.61.
"Цар Петро І посилав у науку до Київа. В 1698 він наказував патріарсі: "Священники у насъ ставятся, грамотъ мало умъютъ... и для того въ обученіе хотя бы послать 10 человъкъ въ Кіевъ въ школы" (1 - Морозовъ Феофанъ Прокоповичъ, какъ писатель. Спб. 1880, ст.61.)"
Огіенко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа / Репринтне відтвор. вид.1918 року. - К., 1991. -С.52-53.
Петро Пекарський, історик, член Імперської Академії Наук 1862 р. писав: "При Петре русское образование слагалось из двух стихии - киевской учености... и европейского просвещения", і при цьому "киевская ученость имела перевес, потому что имела за собой право давности; европейское же образование, вследствие причин исторических, усваивалось с трудом" і "не имело в Роccuu замечательных представителей"
Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. -С-Птб , 1862. -Т.1. -С.5
Член Петербурзької Академії наук академік Федір Корш писав, що: "малоросійська культура свого часу стояла настільки вище великоруської, що в XVII ст. вчені виписувалися до Москви з України."
Животко А. Українське питання в поглядах російської суспільної думки // Бібліотека "Нашої культури".-Варшава-Прага, 1936. -С.11.
І.Огієнко: "Ще в половині XVII віку, р. 1649 українці заклали в Москві першу в Росії організовану школу...
[І. Огієнко Українська культура... -C.70]
Та й не тільки в самій Росії українці заклали школу,— вони їздили учителями майже по всіх слав'янських землях: вони закладали школи в Сербії та Болгарії. Так, р. 1733 ціла партія студентів з Київа їздила в Сербію, закладала там школи і навчала в їх. Через рік митрополіта Сербський писав про цих вчителів-українців, що вони „въ наученіи искусни, нравію доброжительни, и въ наставленіи учениковъ прилежни, тщаливи и охотни" (Н. Петровъ, Акты, Т.1, ч.1, ст.235)
[І. Огієнко Українська культура... -C.99]".
І. Огієнко Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. (Репринтне відтворення видання 1918 року) Київ, "Абрис", 1991. -С.70, 99.
Академік О.Пипін, член Імператорської Академії Наук і член НТШ, пише: "Въ Кіевъ относились къ московскимъ людямъ съ нъкоторымъ пренебреженiемъ, какъ къ людямъ невъжественнымъ, — что и подтверждалось тъмъ фактомъ, что Москва нуждалась въ помощи Кіевлянъ въ тъхъ книжныхъ дълахъ, которыя были тогда ея первостепеннымъ церковнымъ и государственнымъ интересомъ и гдъ у москвичей въ самомъ дълъ недоставало иногда простого знанія грамматики. Такое недоверчивое отношеніе къ московскимъ людямъ мы встрътимъ не только у наиболъе ревностныхъ приверженцевъ кіевской школы, но даже у такого мирнаго чоловіка, какъ Димитрій Ростовскій"
А.Пыпинъ Исторія русской литературы, вид. 2, Спб. 1902 р. -С.341.
Московітський письменник А.Толстой пише у романі „Петр Первый”: "В Европе посмеялись и скоро забыли о царе варваров, едва было не напугавшем прибалтийские народы, — как призраки, рассеялись его вшивые рати. Карл, отбросивший после Нарвы назад в дикую Московию, где им и надлежало вечно прозябать в исконном невежестве (ибо известна, со слов знаменитых путешественников, бесчестная и низменная природа русских), — король Карл ненадолго сделался героем европейских столиц. В Амстердаме ратуша и биржа украсились флагами в честь нарвской победы; в Париже в лавках книгопродавцев были выставлены две бронзовые медали, — на одной изображалась Слава, венчающая юного шведского короля: «Наконец правое дело торжествует», на другой — бегущий, теряя калмыцкую шапку, царь Петр; в Вене бывший австрийский посол в Москве, Игнатий Гвариент, выдал в свет записки, или дневник своего секретаря Иоганна Георга Корба, где с чрезвычайной живостью описывались смешные и непросвещенные порядки московского государства, а также кровавые казни стрельцов в 98 году."
Толстой А.Н. Собрание сочинений: В 5 т. Т.5. –М.: Терра, 1995. –С.445.
Професор Казанського Університету К.В.Харлампович пише: «У шкільній ділянці початок нового періоду в історії малоросійського впливу становить передача московської академії під керівництвом місцеблюстителя патріаршого престолу, митр. Стефана Яворського. Ця передача привела до заповнення академії педагогами київського типу, і навіть, на початковому етапі, студентами-малоросами. Дякуючи тому московська академія стала першою і найважливішою цитаделею, з якої велася систематична боротьба київського просвітництва з московською темнотою.
Сюди доставляли сотні молоді не лише з Москви, а часто й із дуже віддалених місцевостей. Звідсіля відряджували вчителів і студентів для організації шкіл в інших містах. Учителі-монахи, що відслужили свій строк, продовжували свою просвітню службу як архиєреї, настоятелі монастирів, проповідники, екзаменатори, законовчителі, місіонери в різних районах Великороси. Це збіднення учительського складу... впродовж довгого часу поповнювалося людьми, що пройшли школи південноруські: київську академію, харківську колегію, чернігівську семинарію. Якщо брали викладачів «із волі» або з інших семинарій, то знов таки — малоросійського походження й освіти, тому, що й там учителі були в більшості «київської марки» (стор. 633).
«...Кількість малоросів, що зайняли вчительські посади в московській академії в 1721 —1762 pp., доходить до 50-ти; а в ході всього досліджуваного періоду — до 95-ох. Упродовж цього періоду ми знаємо не більше 30-ти великоросів (а Смирнов називає 10—12 осіб). Уже ця обставина показує, в чиїх руках було керівництво навчальними справами. Це стане ще яснішим, коли познайомимося зі списками начальників академії — ректорів і префектів. У досинодальному періоді (до 1721 р.) цієї посади досягнув лиш один великорос, Роговський. Потім у ряді префектів бачимо двох великоросів, у списку ректорів також двох" (на всіх 29 префектів і ректорів за час 1721 —1762 pp.) (стор. 665— 666).
К. В. Харлампович. Малоросійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь.—Том І.—Казань, 1914. Перевидано 1968, у Hague—Paris : Mouton. -C.633, 665-666.
Федотов Г. Россия и свобода // Судьба и грехи России: в 2-х тт. Том 2.- С.-Петербург, 1991. -С.285, 299-300.
Вспомним еще раз - нет ни одной сколь-нибудь заметной свободной страны, к которой Россия не относилась бы, как к потенциальному (а то и не потенциальному) противнику. И ни одной страны-изгоя, ни одной омерзительной диктатуры (вплоть до виновных в геноциде мусульманских властей Судана и фальсифицирующих собственные выборы негритянских диктаторов - хотя, казалось бы, где Москва, а где Африка!), к которым Россия не напрашивалась бы в друзья и добровольные защитники. Исключения из последнего правила бывают лишь в тех случаях, когда Россия умудряется столкнуться лбами с каким-нибудь тираном, что-нибудь с ним не поделив; но и в этих случаях - от Хитлера до Лукашенко - конфликту всегда предшествуют навязчивые попытки дружить. Причем чаще всего такая "дружба" не несет ничего, кроме политического, экономического, а то и военного ущерба (неужели дружить с Ираном выгоднее, чем с США? неужели России нужны непредсказуемые фанатики с ядерным оружием возле собственных границ?) - но разумные соображения здесь, как водится, и не ночевали. Главное - быть на стороне зла. За тиранию - против свободы.
А. К. Толстой: "И вот, наглотавшись татарщины всласть, Вы Русью ее назовете..."
"... за століття татарського панування в північних землях фізичні та духовні підвалини саме новоутворюваного майбутнього російського етносу, основу якого — за оцінками російських дослідників, зокрема згаданого М. Покровського, щонайменше на 80% — складав угрофінський субстрат, поповнилися ще й чималим внеском іншої азійської складової — татарської."
Михайло Лукінюк Україна - Крим - Росія: ******* на тлі минулого, або старі міфи і нова реальність взаємин.-К., "Бібліотека Українця", 2000. -С.241.
Московітський історик, економіст, географ, філософ, головний ідеолог євразійства П.Савицький пише:
"Прежде всего укажем следующее: без «татарщины» не было бы России…
[П.Н.Савицкий Континент Евразия... -C.332.]
Татары не изменили духовного существа России; но в отличительном для них в эту эпоху качестве создателей государств, милитарно-организующейся силы, они несомненно повлияли на Русь.
Действием ли примера, привитием ли крови правящим, они дали России свойство организовываться военно, создавать государственно-принудительный центр, достигать устойчивости; они дали ей качество — становиться могущественной "ордой".
Быть может, и не только это. Не одну жестокость и жадность нужно было иметь, чтоб из внешней Монголии пройти до Киева, Офена, Ангоры и Анкгора. Для того чтобы это сделать, нужно было ощущать по-особому степи, горы, оазисы и леса, чуять дерзание безмерное... Скажем прямо: на пространстве всемирной истории западноевропейскому ощущению моря, как равноправное, хотя и полярное, противостоит единственно монгольское ощущение континента; между тем в русских "землепроходцах", в размахе русских завоеваний и освоении — тот же дух, то же ощущение континента. Но монголы, в собственном смысле, не были "колонизаторами", а русские являются ими: доказательство, в ряду многих, что всецело к "монгольству" никак не свести России...
Да и само татарское иго, способствовавшее государственной организации России, прививавшее или раскрывавшее дремавшие дотоле навыки, было в то же время горнилом, в котором ковалось русское духовное своеобразие. Стержень последнего — русское благочестие. И вот благочестие это — такое, как оно есть, и такое, каким оно питало и питает русскую духовную жизнь, — создалось именно во времена "татарщины". В дотатарской Руси — отдельные черты, намеки; в Руси "татарской" — полнота мистического углубления и постижения и ее лучшее создание — русская религиозная живопись: весь расцвет последней целиком умещается в рамки "татарского ига!.." В этом разительном противоположении: своею ролью наказания Божия татары очистили и освятили Русь, своим примером привили ей навык могущества — в этом противоположении явлен двойственный лик России.
Россия — наследница Великих Ханов, продолжательница дела Чингиса и Тимура, объединительница Азии; Россия — часть особого, "окраинно-приморского" мира, носительница
[П.Н.Савицкий Континент Евразия... -C.334.]
углубленной культурной традиции... В ней сочетаются одновременно историческая "оседлая" и "степная" стихии...
[П.Н.Савицкий Континент Евразия... -C.335.]"
П.Н.Савицкий Континент Евразия. –М.: Аграф, 1997. –С.332, 334-335.
"Потомок Чингисхана
Тюбетейка хана Узбєка. Була перероблена у Московському ханстві на „шапку Мономаха”. "До бухарської золотої філігранної тюбетейки Іван I Калита наказав припасувати соболину смушку, приклепати самоцвіти та нагорі приладнати хрест. І вийшов дуже гарний “вінець” державний, яким вінчали на велике князівство московське, а там — і на царство московське. А саму золоту філігранну тюбетейку Іван I одержав із рук свого покровителя — золотоординського хана Узбека. За що ж хитрий і меткий азіят зробив своєму васалові цей розкішний дарунок? Та за допомогу в боротьбі проти непокірних православних людей... з часом саморобний вінець став найголовнішим символом самодержавности в Московії." [Ю.Логвин]
В один из октябрьских дней 1575 года Москва шумела, как потревоженный улей: царь Иван Васильевич отрекся от престола и посадил на великое княжение всея Руси крещеного татарского царевича Симеона. Не все сегодня слышали об этом российском государе, а если его правление и упоминается в учебниках истории, то только как странный курьез, сумасбродство Грозного. Современники отнеслись к этому иначе. Дело в том, что царем Симеон стал задолго до коронации в Успенском соборе.
В нем текла благородная кровь чингизидов. До крещения он именовался Саин-Булатом. Его отец Бек-Булат являлся прямым потомком властителей Золотой Орды - внуком последнего золотоордынского хана Ахмата. В 1558 году Иван IV пригласил Бек-Булата к себе на службу. Достоверно известно, что в 1563 году тот участвовал в военном походе под Смоленск, а уже в 1566 году "голову положил на государевой службе". После его смерти службу продолжил сын. В официальных документах Саин-Булат именовался астраханским царевичем. Однако в конце 1560-х годов в его судьбе произошел первый взлет. Иван Грозный посадил Саин-Булата на престол в Хан-Кермане (Город Хана), как в то время именовался городок Касимов.
Татарское "подбрюшье" Московии
После распада Золотой Орды татары нередко переселялись в пределы Московского княжества. Отпрыски знатных ордынских фамилий вместе с чадами и домочадцами просили у великих князей службы и места для проживания. В разное время выехавшим из Орды царевичам давались в удел исконно русские города. Татарский мурза Кайбула владел Юрьевом, Дербыш-Алей - Звенигородом, ***** - Сурожиком.
В правление Василия II наблюдался такой наплыв татар на московскую службу, что при дворе русские чувствовали себя отодвинутыми на второй план. В российском дворянстве можно проследить несколько сот фамилий тюркского происхождения - Аксаковы и Юсуповы, Бердяевы и Тенишевы, Урусовы и Карамзины, Третьяковы и Чаадаевы, и многие другие...
Почему Москва с таким вниманием относилась к бывшим поработителям? Во-первых, высокое происхождение татарских эмигрантов позволяло им претендовать на ханские троны в Казани, Астрахани и Бахчисарае. Во-вторых, трехвековое подчинение Золотой Орде выработало на Руси стойкое почитание династии Чингисхана, которая там правила. По свидетельствам летописцев, татарские царевичи при кремлевском дворе считались "честию бояр выше". И не раз случалось так, что, отправляясь на войну, великий князь передоверял управление страной не боярам, а одному из своих татарских подданных. Например, на время похода на Великий Новгород в 1477 году Иван III поручил все дела татарскому царевичу Муртазе, бывшему у него на службе; позднее, в 1518 году, сын Ивана, Василий III, при приближении к столице войск крымского хана бежал из Москвы, возложив ее оборону на татарского царевича Петра..."
Иван КРЫЛОВ Великий князь Симеон Бекбулатович. Из истории марионеточного правления на Руси // Культура Портал: Краткое содержание газеты «Культура» № 3 2004 г.
Московітський історик князь Микола Трубецькой писав: "Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Руський цар став спадкоємцем монгольського хана. Скинення татарського іга полягало в заміні татарського хана православним царем і в перенесенні ханської ставки в Москву. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служивих людей московського царя становили представники татарської знаті "
Трубецкой Н. К проблеме русского самопознания. - Берлин, 1926. -С.49.
Киево-Печерскую Лавру, Золотые ворота или ещё что они там себе понапридумывали.
Мы уже задолбальсь слушать их маразм насчет Киевской руси, так они и не задумывались наверное над тем почему ета их РУСЬ "КИЕВСКАЯ".