Колесниченко - це Українське призвіще. Можливо, цей україножер з Партії регіонів - нащадок козацького роду, або ж українських селян, яких нищили голодом-геноцидом жидівські та московські комісари. Тобто Українець за походженням перетворився на манкурта, безбатченка, ворога своєї нації, лакея жидо-москалів Оце справжді жахливо. Це - наслідок духовного Голодомору
“Не так тії вороженьки...” Не так тії вороженьки, як “добрії люди” Україну розпинають на захід, схід, полудень. А на очі напускають отруйного туману брехні й підступу через контрольовані Медведчуками, Пінчуком, Табачником, Ахметовим засобами масової інформації.
Аж так напустили тої брехні в душі й полуди на очі, що мільйони хрунів-перекинчиків у Донецьку, Луганську, Харкові, Сумах, Одесі, Севастополі та Львові цілком переконані, що Віктор Ющенко – фашист, Юлія Тимошенко – його повія, міжнародна терористка, корупціонерка, запроданка мільйонів Лазаренка й сексуальна рабиня “американського зятя і запроданця”, а “проффесор”–“хам” – справді професор, без двох “Ф”, та ще з кількома освітами, а не “ходками” у виправні заклади. Чув це на власні вуха в Києві й Луганську. Можна було б із цього посміятися разом із “Веселими яйцями”, але ж нашою державою – величезною країною, найбільшою в Європі – керує, значною мірою, криміналітет.
Багатьом із нас здається, що ми, прихильники відкритого, демократичного, вільного громадянського суспільства, над ними – силами темряви – вже здобули перемогу після помаранчевої революції, однак аж ніяк. До сьогодні не визнано героїв УПА, геноциду України, злочинів комунізму, Героями України Шухевича, Дашкевича, Бандеру й Коновальця, святим і праведним Андрея Шептицького, у храмах РПЦ в Україні й далі клянуть Івана Мазепу, закривають книжкові магазини, українські школи, далі гинуть шахтарі й національні підприємства, хлопці в армії та наші громадяни, заручники політико- енергетичного протистояння з Росією від вибухів і холоду, наша природа на суші й на морі від того ж таки протистояння, українські підприємства від рейдерської й інформаційної війни, наш добробут від інфляції, наша віра у справедливість від безкарності злочинців, яких і нині нагороджують як, наприклад, Ківалова.
Реальні важелі влади в Україні належать не українцям, а представникам позанаціонального конгломерату, здеградованого до повного пристосуванства і пристосованого до мімікрії під ідеї, кольори, моди й мови. Прізвища лише звучать часом по-українськи – Симоненко, Медведчук, Звягільський, Вітренко, Пінчук, Бойко і т.д.
Приналежність до нації – це суттєво, бо чомусь не лише в Україні олігархічні клани формують саме за родинними, національними, расовими й релігійними ознаками. Це суттєво ще й тому, що точиться боротьба навіть не ідеологій на політичному рівні, а боротьба менталітетів і світоглядних цінностей. Вона відбувається на всіх рівнях тонких і грубих матерій, на рівні навіть не душі, а духу. Якщо не усвідомимо цього й не озброїмося відповідною до часу, а саме інформаційною й езотеричною зброєю, і знову будемо, як Голіаф іти з дубенякою старих уявлень та технологій, “З мотикою на Сонце”, як озброєний технологічно ліпше миршавий Давид запустить маленьким камінцем-вірусом із пращі комп’ютерної мережі чи з нетрів генної інженерії, то “накриються” всі наші добрі наміри, мова, історія, традиції, культура, правда, справедливість.
У їхньому арсеналі вже не камінець із пращі. Лише сліпий і глухий не бачить, хто керує сьогодні в Україні та світі. Тому смішними видаються страхи, побоювання, закиди щирих і обдурених донеччан, та й східняків загалом, про керівництво “помаранчевих” з Америки. Було б смішно, якби не було сумно і страшно за майбутнє наших дітей, країни, генофонду такої гармонійної, мудрої і вродливої нації, як наша. Адже багато нас винищено геноцидами, війнами, еко- й цивілізаційними катастрофами, в нас так багато сліпих і глухих покручів. Їх більше там, де нижчий рівень освіти, поінформованості й духовності.
Нам не потрібно покладатися ні на Америку, ні на французів, ні на німців, хіба що як на ситуативних союзників, і то лише тоді, коли будемо сильним і незалежним партнером. У них свої проблеми, хоча Америка, як і Росія, любить пхати носа в чужі справи, тому що має комплекс неповновартості, підозріливості і, як усяка імперія, є колосом на глиняних ногах, свого роду Големом – велетнем без душі, хоча й Америка траскає з себе Цербера демократії, а Росія – богоносця.
Маємо ближчих нам за ментальністю й вартостями, надійніших сусідів, про яких говорили ще наші Кирило-Мефодіївці – Шевченко, Гулак, Куліш, Костомаров, – братство Тарасівців із Юрієм Липою, Драгоманов, Франко, Байрон: “Коли захистити не можеш свій край, борись за свободу сусіда”.
Вони першими простягнули руку солідарності на Майдан. Це грузини, литвини, поляки, латвійці, білоруси, ести, вірмени, татари. Там було менше французьких, німецьких, британських, американських, бельгійських, румунських, шведських, канадських прапорів, хоча були. Бачив навіть баскську зелено-білу орифламу на червонім і один російський триколор. По телевізору показали й біло-блакитний ізраїльський десь ген на горі вулиці Інститутської, однак показали його крупним планом. Та все ж другом і братом є той, хто прийшов першим і першим у біді подав руку.
Тепер про наш політикум, політичний бомонд, який чи не весь хоче сісти в одне перше крісло прем’єра, оскільки воно не раз спрацьовувало як катапульта в президенти. З одного боку, це найвища після найвищої влада – прем’єр (значить перший), з іншого, для чесної людини – це найбільша з можливих відповідальність і найвищий іспит совісті. То чому ж на політичному, парламентському й конституційному рівні не затвердити цю відповідальність аж до кари смерті чи довічного ув’язнення в разі зради або шкоди для національних інтересів. Не лише високі пільги, становище, гроші й маєтки мав би одержувати високий державний службовець, а й відповідати всім своїм майном і життям за розтрати особливо великих розмірів, за привласнення народного добра, за зневагу чи приниження духу й символів нації, як це сталося з Чаушеску, з Тіто, з Гусейном.
Єдиним, хто з повним правом міг претендувати на найвищі посади в Україні й міг понести цей тягар був В’ячеслав Чорновіл, в історичному аспекті – гетьман Павло Скоропадський. Обидва відповідальні, енергійні, харизматичні й далекоглядні особистості. Однак не сталося через незрілість нації і зраду.
Сьогодні Україна не дозріла й до Ющенка. Він не є кризовим президентом. Але кращого національного лідера з почуттям відповідальності за всіх у нас немає. На цю посаду претендував Олександр Мороз, який за помаранчевий місяць двічі зрадив соратників і домовленості, а на посаді балакуна, то й не злічити.
Колись ******* історію України описуватиме якийсь “Дюма” і творитиме з неї свій політичний детектив, якщо взагалі комусь буде цікавою історія країни, політики якої роблять усе, щоб стягнути її на маргінес історії розвитку цивілізації. Але нас не влаштовує такий розвиток подій. Хочемо майбутнього, тому нещодавно знову зробили свій вибір на користь націотворчих сил. То чому ж такою невиразною, не масовою є наша реакція на втручання в наші справи інших держав, на їхні виразно недружні кроки, на розпродаж урядом Януковича, Азарова й Табачника наших земель, підприємств, духовних скарбів? Чому байдужа реакція громадськості на руйнівний непрофесіоналізм міністрів транспорту і зв’язку, науки й освіти, надзвичайних ситуацій? Чому безкарними залишаються ті, хто знущається над національними та державними символами? Чому не поставимо на місце дворушників у “помаранчевих” рядах? Тому що привчилися прощати владі хамство, навіть на місцевому рівні. Євтушенко писав: “Мы сами расплодили хамов наших!”, починаючи від ЖЕКів, комунального господарства і сфери обслуговування.
Як це спинити? Використовувати на повну силу чи не єдиний інструмент, який нам дала помаранчева революція, – відносну незалежність журналістів і право на свою думку. А вже з їхньою допомогою досягти очищення й незалежності судової гілки влади та силових структур. Президент дуже правильно робить, що намагається підпорядкувати інституту Президента внутрішні війська.
Так, на третю річницю Революції Свідомості нас розчарувало багато з помаранчевої команди, маємо за що дорікнути і йому, але, поклавши руку на серце, скажімо собі, чи зрадив Ющенко ідеї Майдану – ідеї націотворення й демократії? Для мене – ні. Лише вважаю, що спочатку треба творити націю – її освіту, інформаційне поле, духовність, а вже на цій базі – матеріальний добробут і демократію. Ющенко ж почав із “тотальної” демократизації, не нейтралізувавши основних душителів демократії, не вбезпечивши українців від економічних утисків і нашого національного приниження. Він не розставив чітко державотворчих пріоритетів, на які найперше треба було виділити державні кошти, – з одного боку, на розвиток освіти, науки і культури, з іншого – на очищення й розвиток національних силових структур із рішучою підтримкою патріотичних сил та запропонованих ними інструментів люстрації, зменшення податкового тиску на культурні установи і книговидання, жорсткого дотримання пріоритету української мови. На жаль, стабільність у нашій державі сьогодні підтримує не мудра політика державних мужів, а економічні взаємозв’язки бізнесів політичних “еліт” України всіх кольорів. Про це якнайкраще свідчить щораз стрімкіше розшарування суспільства на бідних і багатих. Причому створюють усі умови для знищення середнього класу, передусім через економічний монопольний і податковий тиск і через бандитські рейдерські напади, яких, схоже, крім журналістів і пограбованих, ніхто не помічає.
Найактивнішою фігуранткою політичних герців, яка формально не зраджувала “помаранчевих” ідей і своєї команди впродовж усього часу є Юлія Тимошенко. Вона лише влітку цього року показала свій норов і випустила кігті щодо НУ-НС. І хоча “залізна Юля”, попри відкритість, прозорість і чіткість своєї політики, заяв, прагнень і вчинків, залишається для значної частини мислячих українців “темною конячкою”, іншого логічного кроку, крім сформувати нарешті міцну, рішучу, але й обережну помаранчеву коаліцію з підтримкою її кандидатури на посаду прем’єра, просто немає. Бо хто ще, як не вона, усуне з уряду чи не найбільших руйнівників Української духовності й економіки – міністрів Азарова, Табачника, Шуфрича, Ніколаєнка, Рудьковського, які є стихійним лихом для нашої держави. На жаль, альтернативи сьогодні не маємо. Сподіваюся, скріпивши серце, розуміє це й Президент. А парламентські правдолюби з окремою думкою повинні пригадати, що прийшли на ці високі зарплати завдяки нам, кому щиро обіцяли створити міцну демократичну коаліцію.
Але чому це я, доведений до межі жебрацького стану, що почуваюся ірокезом, ізгоєм на своїй землі, істотою, яка щоб мислити має докладати великих зусиль, щоб вижити і зберегти щось подібне на ідеали, етику, совість, маю думати про політиків і за політиків, якого б кольору вони не були? Це все пани, які мають нас за рабів, а між собою гризуться не “за шмат гнилої ковбаси”, а за наші душі “і мертвих, і живих, і ненароджених”. А те, що ми стільки років даємо їм робити це, підтверджує, що українці – лише “мертві душі”, голоси, електорат.
На завершення – для мене патріотом України, а отже, моїм ближнім, другом і братом є той, хто робить Україну українською, тобто сповідує ту саму мораль, а не руйнує мій предковічний менталітет, незалежно до партії якого кольору належить. Такими у Львові є Писарчук, Печер, Сосновський, Іващишин, Дзиндра, батько та син Козаки й інші успішні бізнесмени-українці, які дають нам надію на гідне життя. Саме тому хочу привітати передусім журналістів, а не політиків із третьою річницею помаранчевої революції.
За такое уже пора растреливать, крови УГОЛОВНИКИ ХОТЯТ, ...получите вы кров в шахте именни Засядько, забетонировать вам там гандонов пусть перегризутся крысы пиндосные
Он прав. Мы все одинаковые и сами должны выбирать, на каком языке говорить, работать и учиться. Это нормально, что в Украине не возможно защитить диссертацию на русском языке? А в Киеве - русскоговорящем городе - всего 5 школ из более чем 700 наличиствующих. Языковый экстремизм развалит Украину, это точно
А ты знаешь сколько украинских школ в России а сколько русских школ в Украине? И Это при том что русских в Украине и украинцев в России примерно одинаковое количество
Знаю. Я добре володію як російською так і українською мовою, і ніякою проблеми в цьому не бачу. Російську мову використовую тому, що нею володіє більне користувачів Інтернету! Я не бачу в цьому проблеми!
О каком ещё языковом экстремизме ты говоришь? В России всего одна украинская школаа сколько школ осетинских, чеченских, дагестанских, татарских? Просто поинтересуйся прежде чем лить грязь на Украину!
Каждую ноч на пятницу сниться один-и-тотже сон, будто несу бутылку и закуску, а пакета нет и ладони потные, и бутуль выскальзевает-выскальзевает и медленно-медленно хлоп об асфалт. Хочу потхватить и из рук выскальзевает. Так херово становиться как тёща в гости приехала. Я на калени хочу ладонями вычерпать а водка в песок ушла. Я песок пососать а он сухой и в роте застреют. Я у бутылки горлешко хватаю и хочу горло себе порезать с горя и кричу. И просыпаюсь. Хоть не спи на пятнецу. Вот щас лягу и пресниться. Потскажите что делать серце уже бухает как опять претставлю что снова присниться.
Колесниченко: Русскоговорящие граждане на Украине подвергаются "классическому этноциду" ----------------------- Это П Е Д Р И Л О с женским голоском достало уже своим терпом
Не так тії вороженьки, як “добрії люди” Україну розпинають на захід, схід, полудень. А на очі напускають отруйного туману брехні й підступу через контрольовані Медведчуками, Пінчуком, Табачником, Ахметовим засобами масової інформації.
Аж так напустили тої брехні в душі й полуди на очі, що мільйони хрунів-перекинчиків у Донецьку, Луганську, Харкові, Сумах, Одесі, Севастополі та Львові цілком переконані, що Віктор Ющенко – фашист, Юлія Тимошенко – його повія, міжнародна терористка, корупціонерка, запроданка мільйонів Лазаренка й сексуальна рабиня “американського зятя і запроданця”, а “проффесор”–“хам” – справді професор, без двох “Ф”, та ще з кількома освітами, а не “ходками” у виправні заклади. Чув це на власні вуха в Києві й Луганську. Можна було б із цього посміятися разом із “Веселими яйцями”, але ж нашою державою – величезною країною, найбільшою в Європі – керує, значною мірою, криміналітет.
Багатьом із нас здається, що ми, прихильники відкритого, демократичного, вільного громадянського суспільства, над ними – силами темряви – вже здобули перемогу після помаранчевої революції, однак аж ніяк. До сьогодні не визнано героїв УПА, геноциду України, злочинів комунізму, Героями України Шухевича, Дашкевича, Бандеру й Коновальця, святим і праведним Андрея Шептицького, у храмах РПЦ в Україні й далі клянуть Івана Мазепу, закривають книжкові магазини, українські школи, далі гинуть шахтарі й національні підприємства, хлопці в армії та наші громадяни, заручники політико- енергетичного протистояння з Росією від вибухів і холоду, наша природа на суші й на морі від того ж таки протистояння, українські підприємства від рейдерської й інформаційної війни, наш добробут від інфляції, наша віра у справедливість від безкарності злочинців, яких і нині нагороджують як, наприклад, Ківалова.
Реальні важелі влади в Україні належать не українцям, а представникам позанаціонального конгломерату, здеградованого до повного пристосуванства і пристосованого до мімікрії під ідеї, кольори, моди й мови. Прізвища лише звучать часом по-українськи – Симоненко, Медведчук, Звягільський, Вітренко, Пінчук, Бойко і т.д.
Приналежність до нації – це суттєво, бо чомусь не лише в Україні олігархічні клани формують саме за родинними, національними, расовими й релігійними ознаками. Це суттєво ще й тому, що точиться боротьба навіть не ідеологій на політичному рівні, а боротьба менталітетів і світоглядних цінностей. Вона відбувається на всіх рівнях тонких і грубих матерій, на рівні навіть не душі, а духу. Якщо не усвідомимо цього й не озброїмося відповідною до часу, а саме інформаційною й езотеричною зброєю, і знову будемо, як Голіаф іти з дубенякою старих уявлень та технологій, “З мотикою на Сонце”, як озброєний технологічно ліпше миршавий Давид запустить маленьким камінцем-вірусом із пращі комп’ютерної мережі чи з нетрів генної інженерії, то “накриються” всі наші добрі наміри, мова, історія, традиції, культура, правда, справедливість.
У їхньому арсеналі вже не камінець із пращі. Лише сліпий і глухий не бачить, хто керує сьогодні в Україні та світі. Тому смішними видаються страхи, побоювання, закиди щирих і обдурених донеччан, та й східняків загалом, про керівництво “помаранчевих” з Америки. Було б смішно, якби не було сумно і страшно за майбутнє наших дітей, країни, генофонду такої гармонійної, мудрої і вродливої нації, як наша. Адже багато нас винищено геноцидами, війнами, еко- й цивілізаційними катастрофами, в нас так багато сліпих і глухих покручів. Їх більше там, де нижчий рівень освіти, поінформованості й духовності.
Нам не потрібно покладатися ні на Америку, ні на французів, ні на німців, хіба що як на ситуативних союзників, і то лише тоді, коли будемо сильним і незалежним партнером. У них свої проблеми, хоча Америка, як і Росія, любить пхати носа в чужі справи, тому що має комплекс неповновартості, підозріливості і, як усяка імперія, є колосом на глиняних ногах, свого роду Големом – велетнем без душі, хоча й Америка траскає з себе Цербера демократії, а Росія – богоносця.
Маємо ближчих нам за ментальністю й вартостями, надійніших сусідів, про яких говорили ще наші Кирило-Мефодіївці – Шевченко, Гулак, Куліш, Костомаров, – братство Тарасівців із Юрієм Липою, Драгоманов, Франко, Байрон: “Коли захистити не можеш свій край, борись за свободу сусіда”.
Вони першими простягнули руку солідарності на Майдан. Це грузини, литвини, поляки, латвійці, білоруси, ести, вірмени, татари. Там було менше французьких, німецьких, британських, американських, бельгійських, румунських, шведських, канадських прапорів, хоча були. Бачив навіть баскську зелено-білу орифламу на червонім і один російський триколор. По телевізору показали й біло-блакитний ізраїльський десь ген на горі вулиці Інститутської, однак показали його крупним планом. Та все ж другом і братом є той, хто прийшов першим і першим у біді подав руку.
Тепер про наш політикум, політичний бомонд, який чи не весь хоче сісти в одне перше крісло прем’єра, оскільки воно не раз спрацьовувало як катапульта в президенти. З одного боку, це найвища після найвищої влада – прем’єр (значить перший), з іншого, для чесної людини – це найбільша з можливих відповідальність і найвищий іспит совісті. То чому ж на політичному, парламентському й конституційному рівні не затвердити цю відповідальність аж до кари смерті чи довічного ув’язнення в разі зради або шкоди для національних інтересів. Не лише високі пільги, становище, гроші й маєтки мав би одержувати високий державний службовець, а й відповідати всім своїм майном і життям за розтрати особливо великих розмірів, за привласнення народного добра, за зневагу чи приниження духу й символів нації, як це сталося з Чаушеску, з Тіто, з Гусейном.
Єдиним, хто з повним правом міг претендувати на найвищі посади в Україні й міг понести цей тягар був В’ячеслав Чорновіл, в історичному аспекті – гетьман Павло Скоропадський. Обидва відповідальні, енергійні, харизматичні й далекоглядні особистості. Однак не сталося через незрілість нації і зраду.
Сьогодні Україна не дозріла й до Ющенка. Він не є кризовим президентом. Але кращого національного лідера з почуттям відповідальності за всіх у нас немає. На цю посаду претендував Олександр Мороз, який за помаранчевий місяць двічі зрадив соратників і домовленості, а на посаді балакуна, то й не злічити.
Колись ******* історію України описуватиме якийсь “Дюма” і творитиме з неї свій політичний детектив, якщо взагалі комусь буде цікавою історія країни, політики якої роблять усе, щоб стягнути її на маргінес історії розвитку цивілізації. Але нас не влаштовує такий розвиток подій. Хочемо майбутнього, тому нещодавно знову зробили свій вибір на користь націотворчих сил. То чому ж такою невиразною, не масовою є наша реакція на втручання в наші справи інших держав, на їхні виразно недружні кроки, на розпродаж урядом Януковича, Азарова й Табачника наших земель, підприємств, духовних скарбів? Чому байдужа реакція громадськості на руйнівний непрофесіоналізм міністрів транспорту і зв’язку, науки й освіти, надзвичайних ситуацій? Чому безкарними залишаються ті, хто знущається над національними та державними символами? Чому не поставимо на місце дворушників у “помаранчевих” рядах? Тому що привчилися прощати владі хамство, навіть на місцевому рівні. Євтушенко писав: “Мы сами расплодили хамов наших!”, починаючи від ЖЕКів, комунального господарства і сфери обслуговування.
Як це спинити? Використовувати на повну силу чи не єдиний інструмент, який нам дала помаранчева революція, – відносну незалежність журналістів і право на свою думку. А вже з їхньою допомогою досягти очищення й незалежності судової гілки влади та силових структур. Президент дуже правильно робить, що намагається підпорядкувати інституту Президента внутрішні війська.
Так, на третю річницю Революції Свідомості нас розчарувало багато з помаранчевої команди, маємо за що дорікнути і йому, але, поклавши руку на серце, скажімо собі, чи зрадив Ющенко ідеї Майдану – ідеї націотворення й демократії? Для мене – ні. Лише вважаю, що спочатку треба творити націю – її освіту, інформаційне поле, духовність, а вже на цій базі – матеріальний добробут і демократію. Ющенко ж почав із “тотальної” демократизації, не нейтралізувавши основних душителів демократії, не вбезпечивши українців від економічних утисків і нашого національного приниження. Він не розставив чітко державотворчих пріоритетів, на які найперше треба було виділити державні кошти, – з одного боку, на розвиток освіти, науки і культури, з іншого – на очищення й розвиток національних силових структур із рішучою підтримкою патріотичних сил та запропонованих ними інструментів люстрації, зменшення податкового тиску на культурні установи і книговидання, жорсткого дотримання пріоритету української мови. На жаль, стабільність у нашій державі сьогодні підтримує не мудра політика державних мужів, а економічні взаємозв’язки бізнесів політичних “еліт” України всіх кольорів. Про це якнайкраще свідчить щораз стрімкіше розшарування суспільства на бідних і багатих. Причому створюють усі умови для знищення середнього класу, передусім через економічний монопольний і податковий тиск і через бандитські рейдерські напади, яких, схоже, крім журналістів і пограбованих, ніхто не помічає.
Найактивнішою фігуранткою політичних герців, яка формально не зраджувала “помаранчевих” ідей і своєї команди впродовж усього часу є Юлія Тимошенко. Вона лише влітку цього року показала свій норов і випустила кігті щодо НУ-НС. І хоча “залізна Юля”, попри відкритість, прозорість і чіткість своєї політики, заяв, прагнень і вчинків, залишається для значної частини мислячих українців “темною конячкою”, іншого логічного кроку, крім сформувати нарешті міцну, рішучу, але й обережну помаранчеву коаліцію з підтримкою її кандидатури на посаду прем’єра, просто немає. Бо хто ще, як не вона, усуне з уряду чи не найбільших руйнівників Української духовності й економіки – міністрів Азарова, Табачника, Шуфрича, Ніколаєнка, Рудьковського, які є стихійним лихом для нашої держави. На жаль, альтернативи сьогодні не маємо. Сподіваюся, скріпивши серце, розуміє це й Президент. А парламентські правдолюби з окремою думкою повинні пригадати, що прийшли на ці високі зарплати завдяки нам, кому щиро обіцяли створити міцну демократичну коаліцію.
Але чому це я, доведений до межі жебрацького стану, що почуваюся ірокезом, ізгоєм на своїй землі, істотою, яка щоб мислити має докладати великих зусиль, щоб вижити і зберегти щось подібне на ідеали, етику, совість, маю думати про політиків і за політиків, якого б кольору вони не були? Це все пани, які мають нас за рабів, а між собою гризуться не “за шмат гнилої ковбаси”, а за наші душі “і мертвих, і живих, і ненароджених”. А те, що ми стільки років даємо їм робити це, підтверджує, що українці – лише “мертві душі”, голоси, електорат.
На завершення – для мене патріотом України, а отже, моїм ближнім, другом і братом є той, хто робить Україну українською, тобто сповідує ту саму мораль, а не руйнує мій предковічний менталітет, незалежно до партії якого кольору належить. Такими у Львові є Писарчук, Печер, Сосновський, Іващишин, Дзиндра, батько та син Козаки й інші успішні бізнесмени-українці, які дають нам надію на гідне життя. Саме тому хочу привітати передусім журналістів, а не політиків із третьою річницею помаранчевої революції.
Я понятно объясняю?
А ты знаешь, на каком язхыке ты написал свой крайне умный коммент?
Какое колличество проживает в России украиноговорящих?не УКРАИНЦЕВ,а украиноговорящих.
-----------------------
Это П Е Д Р И Л О с женским голоском достало уже своим терпом
- А тя чё, казёл, обидели!
А не подвергнуть ли калелниценко, этноцида за базар?