Ми самі погодилися

Ми, громадянське суспільство, бачили згортання демократії, свободи слова, парламентаризму, прозорості, децентралізації.

Ми бачили зростання авторитаризму, "5-6 ефективних менеджерів" замість законних інституцій, єдиний марафон, запровадження цензури, постійне зростання порушень прав людини, закриття необхідних в час війни реєстрів, призначення намісників замість обраних місцевих лідерів тощо.

І ми погодилися, бо війна. Бо це потрібно для перемоги.

Ми розуміли, що якщо не буде перемоги, то все буде марно, всьому настане кінець, і тому ми погодилися. Погодилися мовчати. Запровадили самоцензуру. Обмежили критику, сфокусували її лише на корупції, але пробачали авторитаризм, цензуру, порушення базових конституційних прав і принципів організації влади тощо.

Ми боялися дати поживу ворожій пропаганді. Ми боялися посіяти зневіру та чвари. Ми боялися поставити під загрозу ті залишки державних інституцій, які ще примудрилися зберегтися.

Є відчуття, що в результаті ми пропустили той момент, коли у своїй деградації система перетнула червону лінію.

Немає книг, де написано, як зберегти демократію в час війни, коли потрібні єдність, централізація й жорстке управління. Але є чимало книг, як втратити власну країну, заплющивши очі на її повільне сповзання в авторитаризм і несвободу. На думку спадають "Як втратити країну" Едже Темелкуран та "Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого сторіччя" Тімоті Снайдера.

Два роки тому, готуючись до першої конференції з відновлення у Лугано, сотні громадських організацій підписали "Луганську декларацію" (посилання, там не повний список підписів, лише перші).

Варто нині подивитися на ці принципи й червоні лінії, щоб усвідомити, де ми є й куди прямуємо.

"Вбити дракона й стати драконом" у ході форсайту в тому ж 2022 році (пізніше, восени) було визначено як найбільш ймовірний (на той момент) сценарій розвитку подій.

Дракона ми поки що не вбили, але самі вже почали перетворюватися на подібну істоту. Не вірте тим, хто скаже, що для перемоги над драконом треба стати драконом самому. Адже маленький дракон завжди поступається великому дракону. Щоб перемогти дракона, треба залишитися людиною.

У мене немає наразі відповідей, самі лише запитання. Але вже час їх собі ставити.

Громадянське суспільство під час війни втрачає вплив не лише через обмеження воєнного часу й самообмеження самоцензури. А й через те, що активна меншість йде добровольцями на фронт і віддає чимало сил волонтерству. Це залишає дуже мало ресурсу для захисту демократії та прав людини. У когось може виникати враження, що ці речі особливо нікому не потрібні.