Танго на двох

Сучасна країна – це танго на двох. Громадянин має обовʼязок дотримуватись законів, боронити свою державу та сплачувати податки. А держава має гарантувати йому безпеку, справедливість та передбачуваність. А також право брати участь в управлінні країною. В противному разі виходить гра в одні ворота, в яку хочуть грати все менше українців...

Ті, хто готовий був померти за будь-яку державу під жовто-блакитним прапором, закінчуються. Покоління, які покуштували принад відкритого глобального світу, запитує: якщо я віддам кілька років, здоровʼя чи навіть життя цій державі, що я отримаю від неї натомість? У геніальному шевченковому маніфесті незалежності: "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля" наголос перейшов зі слова "своя" на "правда" й "воля". Своєї управлінської імпотентності, крадійкуватості, корупції вже замало. "Україну мають грабувати українці" вже не надихає...

І тому так пробуксовує мобілізація. Бо не всі сповідують "Декалог українського націоналіста". А тому запитують, чому Британія готувала свого піхотинця під час Другої світової війни 22 тижні, а Україна під час увертюри до ІІІ Світової готує лише пʼять? Чому ВЛК в багатьох випадках стали чистою профанацією? Чому в усьому світі воює молодь (навіть до Вермахту мобілізували до 45), а в Україні – чоловіки, яких час відправляти до лікарні чи санаторію на лікування? Чому за 28 місяців великої війни корупція в тилу не тільки не подолана, а розцвіла буйним квітом? Чому захист батьківщини став податком на порядність та бідність? Чому за багатомільярдної підтримки від наших партнерів, безліч першочергових потреб у війську досі закривають волонтери (агов, яким стандартом НАТО це передбачено?)? І цим чому немає кінця...

На жаль, війна нас ментально не віддаляє від росії, а робить її дзеркальним відображенням, тільки зі знаком мінус. Чим як не рецидивом радянськості можна пояснити ставлення держави до власних громадян як до своєї власності? Закриті кордони, "бусифікація", свавілля правоохоронців, ставлення частини військових командирів до своїх підлеглих...

Та й саму перемогу ми мислимо у суто радянських термінах: "И нам нужна победа, одна на всех мы за ценой не постоим". Відкидаючи, що людські життя дорожчі за території. Що зберегти частину країни краще, аніж довести до катастрофи її всю.

Я дуже хочу почути від президента України не стенографічний звіт за пророблену за останню добу поточну роботу, а контури нового суспільного договору, який він пропонує громадянам держави, за яку він посилає їх вбивати і вмирати. Бо йти воювати за Україну тільки тому, що вона "не росія" і має такою залишатись, охочих вже майже немає. Я хочу почути, ЗА яку саме Україну ми боремось? Що ця держава пропонує своїм громадянам, окрім права героїчно померти за неї?

Я хочу почути від Верховного головнокомандувача, чому в Ізраїлі, оточеному ворогами, неможливо уявити не тільки "бусифікацію", а й закриті для чоловіків кордони під час війни? Чому в світі мобілізують тих, хто ще повен енергії та адреналіну (в середньому 18/21-45 років), а в Україні – ті, кого не шкода? Як Верховголовком хоче звільняти окуповані території і яких ресурсів йому для цього бракує? А також, яку ціну він готовий заплатити за звільнення Донбасу, Криму, Приазовʼя? Чому у нас досі немає Міністерства воєнної промисловості та озброєнь? Чому дронами займається Мінцифри? Навіщо Україні Уряд, якщо нею все одно керують "5-6 ефективних менеджерів"? Багато питань, на які після 28 місяців війни я хочу почути відповідь людини, яка наразі уособлює державу Україна. А у відповідь – щовечірній звіт клерка про зроблене за останню добу...

Суспільство більше не готово сліпо вірити своєму лідеру і не вагаючись підтримувати усі його ініціативи. Очевидно, що за останній рік офіційна стратегія Президента застаріла, бо не має реалістичного плану її втілення. Ми більше не готові воювати тільки серцем. А в голові накопичилось забагато питань, на які хотілося б почути відповідь лідера країни.

Бо чим більш схожими на росію робить нас ця війна, тим менше в нас шансів на перемогу.