Епоха "невійськових військових"

Я рідко зустрічав в армії людей, народжених для війни.

У моїй першій роті служила Юля — шкільна вчителька з очима Бембі. Сергій — цирковий мім із позивним "Шиш". Юра — фахівець із Близького Сходу, який 26 лютого 2022 року мав летіти до Віфлеєма. Ніхто з них тоді не був винятком. Навпаки — вони стали новим правилом.

Кадрова армія здатна виграти час, поки вчорашні цивільні вчаться бути солдатами. Вона його й вигравала — доки країна звикала до повномасштабної війни. А потім настала епоха "невійськових військових". Вони всі пішли воювати не тому, що мусили, а тому що хтось же мав це зробити.

У 2022 році українська армія стала по-справжньому народною. У ній почали служити директори й робітники. Батьки й діти. Артисти театрів, держслужбовці й учорашні студенти. Я зустрічав на фронті власників приватних клінік, які стали начмедами. Барменів, що служили в ППО. Айтішників, які перекваліфікувалися на пілотів дронів. Старі межі — регіональні, вікові чи майнові — втратили сенс.

"З хороших менеджерів виходять хороші командири", — цю фразу я чув тричі. Вперше — від командира батальйону на Донеччині. Вдруге — від головного сержанта розвідроти на запорізькому напрямку. І втретє — під Харковом від людини, яка займала 88-ме місце у списку українського Forbes. Усі троє до війни займалися бізнесом — і всі троє були хорошими командирами.

В перший рік українська армія виросла утричі — і нові люди принесли до ЗСУ нові компетенції. Їм ніхто не встиг пояснити, що "так не можна", тому вони почали створювати речі й процеси з категорії "а що, так можна було?" Слабкою стороною армії вважають бюрократію й неповороткість — тож цивільні не цуралися цю неповороткість ігнорувати. В армію раптово увірвалися низова ініціатива й горизонтальні зв’язки. Усе те, чим традиційно сильне українське суспільство.

Усіх цих людей до війни армія просто не могла собі дозволити — хоча б за зарплатним принципом. Саме вони подарували Збройним силам ту гнучкість і адаптивність, що дозволила нам вистояти. Критерієм хорошого командира стало знання свого особового складу. Бо до армії прийшли логісти корпорацій і власники бізнесів, менеджери й юристи, медійники й інженери. Уміння адаптувати їхні цивільні навички до військової реальності відрізняло передовий підрозділ від пересічного.

Пам’ятаю, як на запасному медпункті на Донеччині, де відлежувалися наші контужені, мені трапилася на очі трофейна прострелена каска. Судячи з подряпаної написом поверхні, вона належала якомусь СОБРівцю з Мурманська. Я крутив її в руках і думав про те, що спершу вони надсилали в нашу країну своїх ментів. Потім — своїх зеків. Найкраща ілюстрація того, що у 2022 році на нас напала в’язниця.

І з цією в’язницею сьогодні воюють наші звичайні незвичайні люди. Ті, хто не збирався, не планував і не готувався стати військовими. Кожен із них із задоволенням зніме з себе форму, коли настане час. А поки він не настав — ці люди його наближають.

До повномасштабного вторгнення в нашій країні звучали голоси, які продавали ідею суто професійної армії. Такої, що складається лише з фахівців, для яких війна — покликання. Ці голоси помилялися.

Їх складно за це судити, адже останні сорок років більшість війн на планеті були зіткненнями регулярних армій із партизанським опором. Такі війни зазвичай претендували на статус "локальних" і "обмежених у часі". Але наша війна — це зіткнення двох повноцінних військових машин. У якій, до того ж, застосовується вся відома світові номенклатура озброєння. Світ не бачив такого десятиліттями, і тому звичні правила тут більше не діють. Нам випало жити у світі дорослих викликів і дорослого вибору.

Причому "дорослість" — це не питання віку. "Дорослість" — це критерій відповідальності. Діти схильні жити з зовнішнім локусом контролю — списуючи свої успіхи чи невдачі на зовнішні чинники. Дорослі живуть із внутрішнім локусом контролю — покладаючи відповідальність за обставини свого життя на самих себе.

Українське суспільство проходить цей тест просто зараз. Комусь зручніше визнати себе малими й безпорадними. Іншим доводиться тягти за себе — і "за того хлопця". Одні кажуть, що безпека — це справа інших. Інші тримають небо, щоб воно не впало решті на голови. Жодної принципової різниці між тими, хто вже в армії, і тими, хто ще ні, — не існує. Особлива людина, створена для війни, щоранку відображається у вашому дзеркалі. Ви чекали головного моменту у своєму житті, щоб проявити себе? Вітаю — цей момент настав.

Немає нічого дратівливішого, ніж фраза "вірю в перемогу". Ваша віра нічого не варта, якщо ви жодним чином цю перемогу не наближаєте. Ідентичність — це сума подій, які сталися у вашому житті. І якщо у вашому житті не сталася війна — це виключно простір вашого особистого вибору.

Костя — львівський айтішник, який учив нас виживати під Бахмутом. Тарас — дизайнер-доброволець, який самотужки створив брендбук Збройних Сил. Ангеліна — 21-річна дівчина-веганка, яка після журфака КНУ прийшла літати на "крилі". Дмитро — "бусифікований" програміст, що став одним з кращіх технарів роти.

У нас в армії зібралася чудова компанія. Просто зараз вона переписує правила гри для цього століття. Проводить водорозділ між свободою і рабством. Пише підручник історії й створює посібники з військової справи. Ви завжди можете стати співавтором.

Для цього потрібно не так уже й багато — вдягнути піксель.