Українське тіло без органів. "Плем'я" vs "Поводир"

Колізія між двома цьогорічними українськими претендентами на "Оскар" - "Поводирем" Олеся Саніна та "Плем'ям" Михайла Слабошпицького довго обговорювалася, тож навіть ті, хто не бачив жодного з цих фільмів, багато про них знає. Один архауз, інший мейнстрім, один песимістичний і похмурий, інший, хоч і сумний, проте обнадійливий, в одному - безжальна критика українського суспільства, в іншому - оспіваний героїзм українського народу, в одному реалізм, в іншому легенда, в одному сучасність, в іншому історія.

Однак, є в цих двох претендентів на міжнародне визнання дещо несподівано спільне. За дивним збігом обставин, обидва режисери вирішили наділити своїх головних героїв подібними фізичними вадами, - ушкодженими органами зв'язку. Якщо в Слабошпицького герої не чують та не говорять, то в Саніна - не бачать. Більше того, ці вади є навіть не індивідуальними ознаками героїв, але характеристиками цілого колективу, з яким режисери, очевидно, запрошують нас ідентифікуватися або ж від імені якого говорять (до міжнародного жюрі). Обидва фільми, схоже, пропонують нам певний образ українського колективного тіла як відзначеного недоліком, вадою, пошкодженим каналом комунікації із зовнішнім світом.

За версією Слабошпицького, це тіло - глухоніме. Український соціум постає ущербним в основній функції модерного суспільства - комунікації. Замість комунікативної спільноти, орієнтованої на дискусію, діалог та пошук консенсусу, перед нами постає сукупність атомізованих (глухих один до одного) індивідів. В цьому суспільстві кожного цікавить виключно власний інтерес, тож будь-які розмови тут зайві, основний інструмент комунікації - насильство.

На відміну від Слабошпицького, в фільмі Саніна фігурує радше не суспільство, а народ - спільнота, об'єднана не так простором, як часом. Дія відбувається в минулому (в тридцятих роках двадцятого століття), але центральний персонаж фільму - кобзар, є по суті представником ще більш сивої давнини. Кобзарі, що покликані уособлювати в фільмі українську душу, все найкраще в українському народі, - сліпі. Як сказано в рекламі фільму, вони "дивляться серцем", тому очі їм не потрібні. Саме їх сліпота, очевидно, дозволяє їм продовжувати жити в міфічному світі української минувшини, не звертаючи уваги на навколишнє торжество "совка". Завдяки цій сліпоті до чужого та ворожого їм суспільства, вони і залишаються носіями прадавніх споконвічних цінностей. При цьому спілкуються вони переважно старовинними піснями, тож, ймовірно, дар мовлення їм, як і героям "Плем'я" теж не особливо потрібен. Особливість пісенного спілкування полягає в тому, що пісня це завжди завершена історія, встановлена істина, до якої можна тільки долучитися в співі або долучити ще когось. Тоді як суть розмови в її непередбачуваності. Співаючи, ми утверджуємося в тому, в що вже віримо чи знаємо. Тому пісні об'єднують. Розмова ж - це завжди непевний грунт, в процесі розмови завжди ризикуєш змінити свою думку, натрапити на власні помилки, на обмеженість своїх аргументів, на свою сліпоту зрештою. Розмова може породити не тільки єдність, але і ворожнечу, виявити спільність або відмінність чи антагонізм. І звісно ж, якщо пісня - це мова серця, розмова потребує ще й участі розуму.

Незважаючи на різні часові періоди, в обох фільмах перед нами постає образ домодерного суспільства, якому не знайоме просвітництво. Це суспільство первісних людей, "плем'я", де панують інстинкти та афекти, де лунає пісня чи відбуваються бійки, де є місце героїзму та трагедії, але немає місця раціо. Звісно, цей образ не новий. В радянських фільмах, зокрема, персонаж "українець" якщо і брав участь у комунікації, то переважно за допомогою пісні, чи танцю. Там, де інші щось вирішують чи узгоджують, домовляються чи обдумують, українець лиш маніфестує в архаїчний спосіб свою ліричну душу. В радянській міфологічній географії, Україна - буколічна земля архаїки, пісень і танців, сердечних людей, любовних переживань, стародавніх традицій та обрядів. Не чужий сердечному українцю і героїчний порив, особливо готовність до самопожертви. Проте йому чужа раціональність. Йому радо відводиться місце в музеї "народних культур", але, на жаль, не знаходиться місця в сучасності. Весь цей міфологічний комплекс втілюється в класичній радянській дихотомії українського села та російського міста. І, як показують нам цьогорічні претенденти на "Оскар", продовжує визначати і сьогоднішнє колективне уявне українського суспільства. Різниця в тому, що Слабошпицький все ж вбачає в такому образі архаїчної спільноти об'єкт для критики, виявляючи його похмурий зворотній бік. Тоді, як Санін, продовжуючи радянську лінію, пропонує нам саме в ньому шукати джерело натхнення.

Хоча, ймовірно задум його все ж дещо хитріший: видобути нарешті з цієї міфології суспільну користь, конвертувавши архаїчну екзотику та народні страждання у міжнародне визнання. Доволі несподіваним рішенням в "Поводирі" видається те, що поводирем для сліпого, але щирого серцем та героїчного українця, є чомусь американський хлопчик. Американське око має допомогти палкому українському серцю не збитися на манівці. Разом з тим, звісно ж передусім для американського погляду розігрується і вся ця драма українських страждань. - Ключова інтрига у фільмі полягає в тому, щоб передати американському журналісту матеріали про Голодомор.

Можливо, в цій метафорі присутня саморефлексія режисера. Апропріюючи голлівудську естетику, він пропонує подивитися на українську історію очима американського хлопчика. Не випадково, звісно, саме хлопчика, адже дикуни, як відомо, як діти, тому діти їх найкраще зрозуміють. До того ж, американські хлопчики вже бачили чимало фільмів, де американці рятують прекрасних, але безпорадних туземців, тому історія Саніна буде їм знайомою та близькою. Цей режисерський жест можна зрозуміти, - хто ж не мріє вийти зі своїм національним продуктом на американський ринок. Американський хлопчик - ідеальний глядач для кожного режисера з амбіціями, це ясно.

Оповідь у фільмі ведеться теж від імені цього ж хлопчика, проте вже в зрілому віці. Все, що ми бачимо на екрані - його спогади. Кобзарів, співців національної істини в кінці фільму колективно страчують, і саме йому, американському громадянину, відведено місію артикулювати цю травму, перетворити її в історію, наділити сенсом та зробити надбанням сучасності. Очевидно, режисеру потрібен цей "голос Америки", щоб надати розказаній історії міжнародної ваги та універсального звучання.

Проблема тільки в тому, що цей американський свідок і захисник правди українського народу - не більш ніж фантазія, мрія про справедливий і могутній Захід, перед яким варто лиш в поетичній формі засвідчити про свої страждання, і далі з заплющеними очима мовчки чекати від нього на визнання та винагороду. Чи не краще все ж визнати, що ніякого американського хлопчика не існує? В такому разі доведеться самостійно виконувати покладені на нього завдання. Для початку хоча б розплющити очі та спробувати осмислити та обговорити побачене.