Найдовший рік у житті

Те, скільки вмістилося в останній рік, ці дикі і дивні 365 днів, певно, не вміщалося в жоден з років до. І дай Бог, у жоден після. Пам'ять, яка в часі війни стала вибірковою і фрагментарною, сьогодні трепетно відкриває свою скриньку спогадів: на, дивися, лови мурах, плач - все, все сьогодні можна.

Їхала днями нічним Хрещатиком і згадувала, як 30 листопада стояла до передостаннього під стелою. На проїжджій частині все ще можна було їздити машинам, але щось уже висіло в повітрі. О 1 чи 2 ночі почали спускатися орди, і Юра вивів мене за руку через темні вулиці Липок до Бесарабки, щоб відвезти додому. Було дуже страшно. Але тоді ми ще не знали, що таке ДУЖЕ СТРАШНО.

А ось спогад про 11 грудня. Романтичний вечір не склався, бо я навіщось включила телевізор, а там прямі ефіри CNN і BBC. І за годину я вже на Майдані, «жінки під сцену», ротація на Інститутську, під профспілками мочиво, зв'язок майже не працює … але тут добре і комфортно. Бо коли битва між добром і злом і ти на боці добра - то як можна не вірити? Той світанок - він був найкращим за купу останніх років.

А потім січень. І лютий. І почалося дуже страшно. Я поміняла Майдан на лікарні, бо мусила берегти себе для доньки. Повернулася, коли вже йшли панахиди. І думалося - от зараз заховаю ці картинки: з гробами, що пливуть людським океаном, і з лицями родичів, які приїжджають в лікарню і знаходять у списку тих, кого привозили, потрібне ім'я; і з блакитною каскою на асфальті, і з Ромчиком Гуриком; і з будинком офіцерів, де в листопаді ще танцювала на балу… все, все сховаю, і буде весна, і буде нова сторінка, і ми впораємося.

Ми всі подорослішали за цей рік років на десять. Навіть наші діти, які в дошкільному віці вже знають напам'ять "Ще не вмерла", а ще слова «війна», «революція» і «смерть». Ми сьогодні пориємося в наших коробочках спогадів, поділимося одне з одним, вип'ємо чаю з термоса під стелою, а завтра знову будемо вірити, що все було не марно. І робити щось, щоб дійсно не було.

Бо ж ті, хто вже в Небі, вони вірили.